Суб'єкти цивільних правовідносин 3 страница

3) може йтися про підвищення рівня пільг і гарантій, встановлених законодавством. Так, за кошти роботодавця для працівників можуть додатково встановлюватися пільги і компенсації;

4) заповнюються прогалини у трудовому праві.

У колективному договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін, зокрема:

- зміни в організації виробництва та праці;

- нормування й оплата праці, встановлення розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.);

- участь трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства (якщо це передбачено статутом);

- режим роботи, тривалість робочого часу і відпочинку;

- умови і охорона праці;

- забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення і відпочи Колективний договір підлягає реєстрації органами державної виконавчої влади. Він набирає чинності від дня підписання його сторонами або від дня, зазначеного в ньому, і діє до часу укладення нового договору чи перегляду чинного.

Контроль за виконанням здійснюється безпосередньо сторонами, які його уклали, або уповноваженими представниками. Щорічно у строки, передбачені колективним договором, сторони звітують про його виконання.

Працівники реалізують право на працю через укладання трудового договору.

17. Цивільна дієздатність: поняття та види.
Цивільна дієздатність - це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно ї здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Якщо правоздатною є будь-яка особа незалежно від віку та стану здоров'я, то дієздатністю володіє не кожна особа. Дієздатність передбачає, що особа усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними (тобто свідомо укладає договори, користується та розпоряджається майном тощо).

За обсягом вирізняють такі види дієздатності:

- повну;

- осіб у віці до 14 років (малолітніх);

- осіб у віці від 14 до 18 років (неповнолітніх);

- осіб, дієздатність яких у судовому порядку обмежена;

- осіб, визнаних у судовому порядку недієздатними.

Повна дієздатність.

Законодавець пов'язує виникнення дієздатності у повному обсязі з настанням повноліття - 18 років. У разі реєстрації шлюбу неповнолітньою особою, вона також набуває повної дієздатності.

Як виняток, повна дієздатність також може бути надана за заявою зацікавленою особи та згодою батьків рішенням органів опіки та піклування:

У особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором;

- особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю;

- неповнолітній особі, яка записана батьком або матір'ю дитини. Якщо батьки такої особи не дають згоди на набуття нею повної

дієздатності, дієздатність може бути надана рішенням суду.

Звільнення з роботи, припинення підприємницької діяльності, смерть дитини т не є підставою для позбавлення неповнолітньої особи цивільної дієздатності.

Дієздатність осіб у віці до 14 років.

Ці особи можуть вчиняти лише дрібні побутові правочини (купляти шкільні сніданки, квитки в кіно, підручники) а також здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності. Усі інші правочини від їх імені укладають їх законні представники - батьки (усиновителі), опікуни.

Дієздатність осіб у віці від 14 до 18 років.

Окрім наведеного вище ця категорія осіб має право також:

- розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

- укладати договір банківського вкладу та розпоряджатися коштами на рахунку;

- бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонене законом.

Інші правочини неповнолітній може вчиняти лише за згодою батьків (піклувальників). Якщо неповнолітній нерозумно розпоряджається своїм заробітком, стипендією, іншими доходами (зловживає спиртними напоями, грає в азартні ігри, витрачає гроші на придбання непотрібних речей тощо) за заявою батьків (піклувальника), органу опіки та піклування суд може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися цими коштами.

18. Робочий час: поняття, види та тривалість.
Робочим часом вважається час, протягом якого працівник згідно із законодавством, колективним і трудовим договором, з підпорядкуванням правилам внутрішнього трудового розпорядку повинен виконувати свої трудові обов'язки на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи - роботодавця. Це означає, що в робочий час включаються час простоїв не з вини працівника, короткочасні перерви для обігрівання та відпочинку й інші періоди, коли працівник не працював, але за ним зберігалося місце роботи і зарплата цілком чи частково. Разом з тим робочим є і час роботи понад встановлену тривалість У випадках, передбачених законодавством.
Види робочого часу розрізняються за його тривалістю. Трудове законодавство встановлює такі види робочого часу: 1) нормальної тривалості; 2) неповний робочий час; 3) скорочений робочий час.
Згідно із ст. 45 Конституції України максимальна тривалість робочого часу визначається законом. У статті 50 КЗпП України встановлено, що нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень як при п'яти, так і при шестиденному робочому тижні.
Чинне законодавство України не забороняє встановлювати для працівників при укладенні колективного договору меншу тривалість робочого часу (ч. 2 ст. 50 КЗпП). Так, у Генеральній угоді про регулювання основних принципів і норм реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин в Україні на 2010-2012 роки сторони зобов'язалися передбачати у розділі "Охорона праці та здоров'я" галузевих та регіональних угод і колективних договорів підприємств, установ і організацій всіх форм власності умови і порядок запровадження скороченої тривалості робочого часу з одночасним збереженням розміру заробітної плати для працівників, що мають дітей до 14 років або дитину-інваліда (п. 3.5).
Тривалість робочого часу можна зменшити і за трудовим договором. Так, відповідно до ст. 56 КЗпП за згодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватися як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Праця у цих випадках оплачується пропорційно відпрацьованому часу, а при відрядній оплаті праці-залежно від виробітку.
Неповний робочий час може бути встановлено угодою роботодавця і працівника на певний строк і без зазначення строку. В обов'язковому порядку на прохання працівника неповний робочий час встановлюється для вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до 14 років, дитину-інваліда, для догляду за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку.
Важливою гарантією трудових прав і певним стимулом є норма ч. З ст. 56 КЗпП, відповідно до якої робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників. Особи, які працюють неповний робочий час, користуються тими самими правами, що і працюючі на умовах нормального робочого часу. їм надається відпустка тієї самої тривалості, надаються вихідні і святкові дні, час роботи зараховується у трудовий стаж.
Скорочена тривалість робочого часу-це вид робочого часу, який встановлюється законодавством (ст. 51 КЗпП), є обов'язковим для роботодавця і оплачується як робочий час нормальної тривалості.
Скорочений робочий час встановлюється: 1) для працівників віком від 16 до 18 років - 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) 24 години на тиждень. 2) для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, - не більш як 36 годин на тиждень. 3) для окремих категорій працівників розумової праці, діяльність яких пов'язана з підвищеним інтелектуальним і нервовим напруженням у випадках, передбачених законодавством.

20. Поняття, види та організаційно-правові форми юридичної особи.
Відповідно до ст. 80 Цивільного кодексу України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.
В ЦК реалізовано погляд на сутність юридичної особи як реального суб'єкта права, хоча із самого визначення такий висновок зробити важко. Саме з позицій реалістичної теорії український законодавець визначив поняття органів юридичної особи, дії яких вважаються діями самої юридичної особи (ч. 1 ст. 92 ЦК). Для того, щоб певне явище стало суб'єктом будь-яких правовідносин, йому повинні бути притаманні наступні риси: 1) здатність формувати власну волю (приймати власні рішення);2) здатність виражати свою волю шляхом волевиявлення у певних формах, які прийнятні в певному просторі і часі для сприйняття більшістю вже існуючих суб'єктів права.
Обов'язковою ознакою юридичної особи є її найменування, за допомогою якого вона індивідуалізується серед учасників цивільного обороту.
Державна реєстрація юридичної особи є другим юридичним фактом на шляху отримання юридичною особою статусу суб'єкта цивільних правовідносин.
Статус суб'єкта цивільних правовідносин передбачає наявність двох елементів - правоздатність і дієздатність (ст. 91 та 92 ЦК).
Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.
Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом.
Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Цим Кодексом встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права.
Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.
Юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу) у випадках, встановлених законом.
Юридичні особи залежно від існуючих форм власності поділяються на:- приватні; - колективні; - державні; - змішані;
Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на: - юридичних осіб приватного права: - юридичних осіб публічного права:

Підприємницькі юридичні особи (товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство (ст. 84 ЦК) або виробничі кооперативи: - господарське товариство; - колективне підприємство (юридична особа, створена декількома юридичними або фізичними особами для отримання прибутку, наприклад, колективне сільськогосподарське підприємство, спільне підприємство тощо); - приватне підприємство (юридична особа, створена фізичною особою як єдиним засновником); - дочірнє підприємство (юридична особа, створена юридичною особою як єдиним засновником); - державне підприємство (юридична особа, створена для здійснення господарської діяльності державою як єдиним засновником); - казенне підприємство (юридична особа, створена для здійснення господарської діяльності державою як єдиним засновником); - комунальне підприємство (юридична особа, створена для здійснення господарської діяльності місцевою громадою як єдиним засновником); - виробничий кооператив (юридична особа, створена шляхом об'єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їх обов'язкової трудової участі з метою одержання прибутку);
Непідприємницькі юридичні особи (непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками):

- кредитна спілка;

- установа (юридична особа, створена державою або органом місцевого самоврядування для здійснення відповідної публічної функції);

- споживчий кооператив (юридична особа, створена шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб з метою задоволення споживчих потреб його членів);

- громадська організація;

- політична партія;

- благодійна організація;

- релігійне об'єднання;

- об'єднання співвласників житла;

- міжнародна організація;

21. Права і обов’язки працівника і роботодавця.
Організація охорони праці на підприємстві покладається на роботодавця. Останній зобов'язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці.

З цією метою роботодавець забезпечує функціонування системи управління охороною праці, а саме:

- створює відповідні служби і призначає посадових осіб, відповідальних за вирішення конкретних питань охорони праці, затверджує інструкції про їх обов'язки, права та відповідальність за виконання покладених на них функцій, а також контролює їх додержання;

- розробляє за участю сторін колективного договору і реалізує комплексні заходи для досягнення встановлених нормативів та підвищення існуючого рівня охорони праці;

- забезпечує виконання необхідних профілактичних заходів відповідно до обставин, що змінюються;

впроваджує прогресивні технології, досягнення науки і техніки, засоби механізації та автоматизації виробництва, вимоги ергономіки, позитивний досвід з охорони праці тощо;

- забезпечує належне утримання будівель і споруд, виробничого обладнання та устаткування, моніторинг за їх технічним станом;

- забезпечує усунення причин, що призводять до нещасних випадків, професійних захворювань, та здійснення профілактичних заходів, визначених комісіями за підсумками розслідування цих причин;

- організовує проведення аудиту охорони праці, лабораторних досліджень умов праці, оцінку технічного стану виробничого обладнання та устаткування, атестацій робочих місць на відповідність нормативно-правовим актам з охорони праці в порядку і строки, що передбачені законодавством, та за їх підсумками вживає заходів щодо усунення небезпечних і шкідливих для здоров'я виробничих факторів;

- розробляє і затверджує положення, інструкції, інші акти з охорони праці, що діють у межах підприємства, та встановлюють правила виконання робіт і поведінки працівників на території підприємства, у виробничих приміщеннях, на будівельних майданчиках, робочих місцях відповідно до нормативно-правових актів з охорони праці, безоплатно забезпечує працівників нормативно-правовими актами та актами підприємства з охорони праці;

- здійснює контроль за додержанням працівником технологічних процесів, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, використанням засобів колективного та індивідуального захисту, виконанням робіт відповідно до вимог з охорони праці;

- організовує пропаганду безпечних методів праці та співробітництво з працівниками у галузі охорони праці;

- вживає термінових заходів для допомоги потерпілим, залучає (за необхідності) професійні аварійно-рятувальні формування у разі виникнення на підприємстві аварій та нещасних випадків.

Роботодавець несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.

Запорукою попередження більшості аварій і нещасних випадків на виробництві, а також збереження життя, здоров'я і працездатності працівників є чітке виконання ними своїх обов'язків щодо додержання вимог охорони праці.

Відповідно до Закону України "Про охорону праці" працівник зобов'язаний:

- дбати про особисту безпеку і здоров'я, а також про безпеку і здоров'я оточуючих людей в процесі виконання будь-яких робіт чи під час перебування на території підприємства;

- знати і дотримуватися вимог нормативно-правових актів з охорони праці, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, користуватися засобами колективного та індивідуального захисту;

- проходити у встановленому законодавством порядку попередні та періодичні медичні огляди.

За порушення зазначених вимог працівник несе безпосередню відповідальність.

22. Система права і її структура.
Правова система — це комплекс взаємопов'язаних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин та юридичних явищ, що виникають внаслідок такого регулювання.

Структуру правової системи становлять такі елементи:

• суб'єкти права — фізичні особи, організації та юридичні особи;

• правові норми та принципи;

• правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи;

• правосвідомість та правова культура;

• законність та правопорядок як результат взаємодії зазначених елементів.

Якщо правова система виражає реально існуючий комплекс взаємопов'язаних юридичних засобів та явищ, то правовий тип (сім'я) — це узагальнювальна теоретична модель правового змісту, яка має штучний характер. Вона — результат наукової класифікації і відображає загальні та особливі риси конкретних національних правових систем.

Тому тип (сім'я) правової системи — це сукупність національних правових систем держави, які мають загальні риси, що виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, домінуючих форм (джерел) і принципів права, систем права і законодавства, організації правових установ, насамперед судової системи, схожості правових категорій та понять.

Класифікація правових систем світу здійснюється за такими критеріями:

• спільність історичних коренів виникнення та подальший розвиток;

• спільність основного юридичного джерела (форми) права;

• єдність у структурі системи і норми права;

• спільність принципів регулювання суспільних відносин;

• єдність юридичної техніки, у тому числі термінології, юридичних категорій, понять, конструкцій.

Розрізняють:

1. Романо-германську сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства головним є об'єктивне право, тобто законодавство (країни континентальної Європи — Італія, Франція, Німеччина та ін.). У ній виділяють дві правові групи:

• романська — Франція, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Італія, Іспанія та ін., де головною є національна правова система Франції;

• німецька — ФРН, Австрія, Швейцарія та ін., де головною є національна правова система Німеччини.

2. Англосаксонську сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства основне значення має юридична практика, тобто адміністративний чи судовий прецедент (Англія, Північна Ірландія, СІНА, Канада, Австралія, Нова Зеландія, колишні колонії Британської імперії та ін.). У ній виділяють дві правові групи:

• англійське загальне право (Велика Британія та ін.);

• американське право (США, Канада та ін.).

3. Релігійно-традиційну сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства головним є правова ідеологія, а в мусульманських державах — релігійна ідеологія. У ній виділяють три правові групи:

• релігійно-общинна (мусульманська, індуська, християнська групи);

• далекосхідна традиційна (китайська, японська групи);

• звичаєва общинна (африканська група).

23. Підприємницькі товариства: поняття та види.
Господарські товариства є юридичними особами приватного права і разом з виробничими кооперативами становлять групу підприємницьких товариств. Господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками (ст. 113 ЦК). Метою діяльності таких товариств є одержання прибутку від підприємницької діяльності та наступний його розподіл між учасниками.
Розрізняють такі господарські товариства: 1) повне товариство; 2) командитне товариство; 3) товариство з обмеженою відповідальністю; 4) товариство з додатковою відповідальністю;5) акціонерне товариство.

Найменування господарського товариства повинно містити найменування товариства, а також назву виду товариства ("акціонерне товариство", "повне товариство").

Відповідно до 114 ЦК України, учасником господарського товариства може бути фізична або юридична особа. Цей перелік варто доповнити такими суб'єктами, як держава, територіальні громади і Автономна республіка Крим, які, відповідно до статей 167-169 ЦК України, можуть створювати юридичні особи приватного права, в тому числі і господарські товариства.

За винятком повного і командитного товариств, учасником (засновником) господарського товариства може бути одна особа.

Установчими документами повного і командитного товариства є засновницький договір, а інших видів господарських товариств статут. Відповідно до ст. 88 ЦК України, в установчих документах господарського товариства повинно бути вказано:

1) найменування юридичної особи;

2) її місцезнаходження;

3) адреса;

4) органи управління товариством;

5) компетенція і порядок прийняття рішень органами управління товариства;

6) порядок вступу до товариства та виходу з нього, Додаткові вимоги, щодо змісту статуту можуть бути встановлені ЦК України або іншим законом.

Для кожного виду господарського товариства законодавство передбачає спеціальні додаткові вимоги щодо змісту установчих документів. Учасники (засновники) можуть додатково до встановлених законом вказати в установчих документах положення, які не суперечать законодавству України.

У ст. 116 ЦК України визначені загальні повноваження учасників господарського товариства, які (так само як і обов'язки) можуть бути доповнені установчим документом товариства і законом. Відповідно до вказаної норми учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом:

1) брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом;

2) брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди);

3) вийти у встановленому порядку з товариства

4) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом;

5) одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом.

Закон визначає також загальні обов'язки учасників товариства:

1) додержуватися установчого документа товариства та виконувати рішення загальних зборів;

2) виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі ті, що пов'язані з майновою участю, а також робити вклади (оплачувати акції) у розмірі, в порядку та засобами, що передбачені установчим документом; 3) не розголошувати комерційну та конфіденційну інформацію про діяльність товариства. ЦК України закріплює поділ господарських товариств на головне і залежне (ст. 118 ЦК України). Залежним може бути лише товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю чи акціонерне товариство. Залежним є товариство, у якому головному товариству належать двадцять або більше відсотків статутного капіталу з обмеженою або додатковою відповідальністю або простих акцій акціонерного товариства. Головне товариство зобов'язане у порядку, визначеному законом, оприлюднити інформацію про набуття ним двадцяти або більше відсотків статутного капіталу залежного товариства.

24. Порядок розірвання трудового договору з ініціативи працівника.
Працівник має право розірвати трудовий договір, укладе­ний на невизначений термін, незалежно від займаної посади, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за 2 тижні. Закон не пов'язує розірвання трудового договору з наявністю визначених причин. Тому працівник може взагалі не вказати причин звільнення.
Сезонні й тимчасові працівники також можуть у будь-який час звільнитися з роботи за власним бажанням, письмово по­передивши про це власника або уповноважений ним орган за З дні.
При розірванні трудового договору з поважних причин власник або уповноважений ним орган має розірвати договір у термін, про який просить працівник.
Поважними причинами при звільненні за власним бажан­ням є такі: — переїзд на нове місце проживання;

— переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу міс­цевість;

— вступ до навчального закладу;

— неможливість проживання у певній місцевості, підтвер­джена медичним висновком;

— вагітність;

— догляд за дитиною до досягнення нею 14-річного віку або за дитиною-інвалідом;

— догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом І групи;

— вихід на пенсію;

— прийняття на роботу за конкурсом;

— інші поважні причини.

Якщо в заяві працівника не зазначено день, з якого він просить його звільнити, то таким днем вважається день, що настає через 2 тижні після подання заяви про звільнення.
Термін попередження про звільнення вираховується за ка­лендарем з наступного дня після подання заяви. Якщо закін­чення терміну попередження припадає на неробочий день, то останнім днем терміну вважається перший після нього робо­чий день.
Якщо працівник по закінченні терміну попередження про звільнення не закінчив роботу і не потребує розірвання трудо­вого договору, власник або уповноважений ним орган не має права звільнити його за поданою раніше заявою, крім випад­ків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укла­данні трудового договору.

Працівник має право у визначений ним термін розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує вимог законодавства про охорону праці або умови колективного договору з цих пи­тань (ст. 38 КЗпП України).

Жодна заборгованість перед підприємством, установою, організацією не може бути підставою для затримки розрахун­ку з працівником. Протизаконним є також покладання на працівника обов'язку знайти собі заміну.

При розірванні трудового договору з ініціативи працівни­ка з поважних причин, з якими в законі пов'язані пільгові терміни збереження безперервного виробничого стажу, запис про звільнення вноситься в трудову книжку із зазначенням цих причин.

Строковий трудовий договір (п. 2, 3 ст. 23 КЗпП України) підлягає розірванню достроково:

— на вимогу працівника у разі його захворювання або інва­лідності, що перешкоджають виконанню роботи за договором;

— у випадку порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або тру­дового договору, а також з інших поважних причин (ст. 39 КЗпП України).

Поданий перелік поважних причин не є вичерпним. Тобто залежно від обставин поважними в кожному конкретному ви­падку може бути названо й інші причини.

Якщо після закінчення терміну трудового договору (п. 2, З ст. 23 КЗпП України) трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не вимагає їх припинення, дія такого догово­ру вважається продовженою на невизначений термін.

Трудові договори, які було переукладено один або кілька разів (за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 23 КЗпП України), вважаються укладеними на невизначений термін (ст. 39 КЗпП України).

Спори про дострокове розірвання трудового договору вирі­шуються в загальному порядку, встановленому для розгляду трудових спорів.

25. Правопорядок і законність: поняття, зміст та співвідношення.
Порушення вимог законності веде до деформації суспільних зв'язків, недотримання і підриву правопорядку. Зміцнення законності має своїм наслідком більш високий рівень правопорядку, який є важливою умовою реалізації інститутів демократії.
Правопорядок — це стан (режим) упорядкованості (урегульованості та узгодженості) системи суспільних відносин, який складається в умовах реалізації законності.
Співвідношення правопорядку і законності полягає в тому, що законність — це принцип діяльності, режим дій, відносин, а правопорядок — це результат реалізації цього принципу, режиму, дотримання законності.
Водночас правопорядок є важливим структурним елементом суспільного порядку, під яким розуміється правильно налагоджений стан усієї сукупності суспільних відносин, урегульованих не лише правовими, а й усіма іншими соціальними нормами.
Якщо зміцнення і підтримання правопорядку пов'язані з реалізацією норм права, то в підтримці суспільного порядку важлива роль належить й іншим соціальним нормам — моралі, корпоративним нормам, традиціям та звичаям.
Отже, поняття суспільного порядку за своїм обсягом ширше, ніж поняття правопорядку. Проте рівень правопорядку значно впливає на стан налагодженості всієї сукупності суспільних відносин.

Система гарантій законності та правопорядку Реалізація режиму законності в країні базується на системі гарантій, дієвість яких покликана зробити законність реальною. Гарантії законності та правопорядку — це система засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється і, в разі порушення, відновлюється законність. Систему гарантій законності та правопорядку становлять: • загально-соціальні гарантії; • спеціально-соціальні гарантії.

Дата добавления: 2015-08-21