Суб'єкти цивільних правовідносин 2 страница

11. Поняття та види суб’єктів цивільних правовідносин.
Цивільні правовідносини - це врегульовані нормами цивільного права майнові відносини, відносини, пов'язані з інтелектуальною власністю та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають носіями цивільних прав та обов'язків.
Наприклад, укладаючи договір купівлі-продажу, продавець і покупець водночас виступають і учасниками відносин, які регулюються нормами цивільного права. Так, відповідні статті ЦК України покладають на продавця обов'язок передати товар, а покупця - оплатити його.
Цивільне правовідношення має свою структуру. У ньому традиційно вирізняють такі елементи:
1) суб'єкти;
2) об'єкти;
3) зміст, тобто суб'єктивні права та обов'язки.

Суб'єкти цивільних правовідносин

Правовідносини існують між особами. У цивільних правовідносинах беруть участь як мінімум два суб'єкти. Суб'єктом права називається носій прав і обов'язків. Суб'єктом цивільного правовідношення є будь-яка особа, поведінка якої регулюється нормами цивільного права. Учасники цивільних правовідносин поділяються на такі категорії:

а) фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства);

б) юридичні особи (підприємства, установи, організації);

в) держава Україна;

г) Автономна Республіка Крим;

д) територіальні громади;

є) іноземні держави;

ж) інші суб'єкти публічного права (ст,2 ЦК).

Можливість особи стати учасником цивільного правовідношення називається правосуб'єктністю. Складовими частинами правосуб'єктності є правоздатність та дієздатність. Якщо під правоздатністю розуміють здатність особи набувати цивільні права та обов'язки, то під дієздатністю - здатність особи своїми діями набувати для себе права та обов'язки. Деякі вчені включають у склад правосуб'єктності окрім правоздатності і дієздатності ще й такі елементи:

- деліктоздатність (здатність відповідати за заподіяну шкоду);

- трансдієздатність (можливість делегувати частину своїх повноважень представникові або виступити представником іншого суб'єкта);

- тестаментоздатність (можливість скласти заповіт).

12. Порядок прийняття на роботу.
Прийняття на роботу на підприємство, в установу або ор­ганізацію здійснюється шляхом укладання угоди безпосеред­ньо між власником або уповноваженим ним органом і особою, яка влаштовується на роботу.
Порядок прийняття на роботу на підприємство, в установу або організацію регламентується правилами внутрішнього трудового розпорядку.
Особливості роботи членів кооперативів (у тому числі ко­лективних господарств), орендних підприємств, працівників спільних підприємств можуть визначатися їхніми статутами.
При прийнятті на роботу забороняється вимагати від гро­мадян відомості про їхню партійну і національну належність, походження, прописку і документи, надання яких не перед­бачено законодавством (ст. 25 КЗпП України). До загального переліку необхідних при укладанні трудового договору доку­ментів, що вимагаються від осіб, котрі влаштовуються на ро­боту, входять трудова книжка, паспорт або інший документ, який посвідчує особистість. Для робіт, до виконання яких згідно із законодавством можна допускати тільки осіб з фахо­вою освітою (учителі, лікарі, інженери, водії та ін.), передба­чено, що власник або уповноважений ним орган мають право вимагати від осіб, котрі влаштовуються на роботу, пред'яв­лення диплома про наявність вищої, середньої спеціальної освіти або іншого документа, що дає право на виконання спе­ціальної роботи.
Особи, які вперше влаштовуються на роботу і не мають трудової книжки, зобов'язані пред'явити паспорт, диплом або інший документ про освіту або фахову підготовку.
Військовослужбовці, звільнені зі Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, При­кордонних військ України, із військ цивільної оборони Украї­ни, Управління охорони вищих посадових осіб України та ін­ших військових формувань, утворених згідно із законодавс­твом України, та військовослужбовці, звільнені зі Збройних Сил колишнього Союзу РСР і країн — учасниць СНД, пред'я­вляють військовий квиток. Звільнені з місця відбування кар­ного покарання зобов'язані пред'явити довідку про звільнення.
Зарахування на роботу відповідно до трудового договору оформляється наказом або розпорядженням власника чи уповноваженого ним органу. У наказі або розпорядженні має бути зазначено, в який структурний підрозділ (цех, відділ, дільницю) і на яку роботу (посаду) приймається особа. Назва роботи, професії або посади записується відповідно до назви роботи, зазначеної в Класифікаторі професій.
При зарахуванні на роботу робітників указуються також їхні кваліфікаційні розряди, а спеціалістів — категорії.
Наказ (розпорядження) про прийняття на роботу повідом­ляється працівникові під розписку. На підставі цього наказу або розпорядження вноситься запис у трудову книжку праців­ника.
Приймаючи працівника на роботу, власник або уповнова­жений ним орган зобов'язаний ознайомити його:— з дорученою роботою, умовами оплати праці, правами й обов'язками; — правилами внутрішнього трудового розпорядку і зміс­том колективного договору, що діє на цьому підприємстві, в установі, організації; — провести інструктаж з правил санітарії та гігієни, техні­ки безпеки, протипожежної охорони, інших правил охорони праці.
На всіх прийнятих на роботу має бути заведено особисті картки.
Згідно із Конституцією України не допускається будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при прийнятті на роботу залежно від походження, соціального і майнового стану, расової і націо­нальної належності, статі, мови, політичних поглядів, релі­гійних переконань, роду і характеру занять, місця проживан­ня та інших обставин (ст. 22 КЗпП України).
Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов'язаних із вагіт­ністю, або коли є діти віком до 3 років, а самотнім матерям — якщо є дитина віком до 14 років або дитина-інвалід.

У разі відмови в прийнятті на роботу зазначеним кате­горіям жінок власник або уповноважений ним орган зобов'я­заний повідомити їм про причини відмови в письмовій формі. Відмову в прийнятті на роботу може бути оскаржено в судово­му порядку (ст. 184 КЗпП України).

Для деяких категорій працівників законодавством перед­бачено додаткові гарантії при прийнятті їх на роботу. Зокре­ма, для молоді встановлено броню прийняття на роботу, а також гарантовано забезпечення їх роботою відповідно до придбаного фаху і кваліфікації (ст. 196,197 КЗпП України).
Для працевлаштування інвалідів місцевими радами вста­новлюються квоти для підприємств, розміщених на їхній те­риторії.

Разом із тим законодавством у багатьох випадках передба­чено деякі обмеження для окремих осіб щодо певних посад або виконання певної роботи. Ці обмеження стосуються, зо­крема, осіб, позбавлених судовими органами на певний строк права посідати певні посади або займатися певною діяльністю. Так, водіїв автотранспортних засобів може бути позбавлено в адміністративному порядку права керувати цими засобами на певний строк. За законодавством забороняється спільна робо­та на тому самому державному підприємстві, в установі або організації осіб, котрі є близькими родичами або свояками (батьки, чоловіки, брати, сестри, діти, а також батьки, брати, сестри і діти чоловіків), якщо їхня служба пов'язана з безпосе­редньою підлеглістю або підконтрольністю одного з них іншо­му (це можна з'ясувати, проглянувши посадову інструкцію працівника, вивчивши структуру підприємства тощо) (ст. 25 КЗпП України).

Ці обмеження не поширюються на виборних і наукових працівників, педагогів, викладачів, лекторів, агрономів, зем­лемірів, артистів та ін. Такі самі обмеження можуть застосо­вуватися і на підприємствах інших форм власності. Чинним законодавством також установлено деякі обмеження при за­рахуванні на роботу за сумісництвом.

Не мають права працювати за сумісництвом (за винятком наукової, викладацької, медичної і творчої діяльності) керів­ники державних підприємств, установ, організацій, їхні за­ступники, керівники структурних підрозділів державних підприємств, установ, організацій (цехів, відділів тощо).

Порушення зазначених правил прийняття на роботу може бути приводом для припинення трудового договору (ст. 7 КЗпП України).

13. Поняття права і його сутнісні ознаки.
Право характеризується як система сутнісних ознак, яка дає можливість виявити поняття цієї юридичної категорії.
До поняття права включаються ознаки, які відображають його істотні властивості. Тому право визначається системою сутнісних, найбільш істотних ознак, які характеризують право як поняття та обумовлюються самою якісною характеристикою права.
До визначальних ознак права можуть бути віднесені загальнообов'язковість, визначеність змісту, державна забезпеченість (примусовість), рівномірність, системність, загально-соціальна сутність і призначення права та його нормативність.
Загальнообов'язковість права полягає в обов'язковості норм права для виконання всіма суб'єктами, які перебувають на території держави, незалежно від їхнього бажання.
Визначеність змісту передбачає встановлення конкретних прав та обов'язків їх конкретних учасників, що забезпечує зрозумілість і відсутність підстав для неоднакового тлумачення норми права.
Державна забезпеченість (примусовість) являє собою передбачені законом міри юридичного впливу (примусу шляхом створення реальних умов і засобів, що сприяють безперешкодному добровільному здійсненню визначених правовими нормами зразків поведінки, засобів заохочення і переконання до здійснення встановленої нормою права поведінки, а також можливість застосування заходів державного примусу на випадок порушення норми права учасниками правовідносин.
Рівномірність права - це така "рівна міра", або "правова рівність", або "пропорційність", яка означає націленість права на те, щоб затвердити у житті людей принцип еквівалентності, рівного несення за рівних умов тягаря відповідальності, усього того, що під дещо іншим кутом зору охоплюється поняттям "справедливість".
Зазначена якісна характеристика є засобом відновлення дисбалансу між економічно чи юридично нерівними учасниками відносин, якщо більш сильна сторона зловживає своїм економічним чи юридичним становищем; вона також є засобом відновлення рівноваги інтересів сторін, на які вплинули різноманітні обставини об'єктивного характеру, що не залежать від їх волі.
Системність права виявляється у взаємопов'язаності та взаємообумовленості правових норм як опосередковане відображення норм інших соціальних регуляторів - норм моралі, етики, релігії.
Одна з визначальних ознак права полягає в його нормативності.
Нормативність права передбачає формування забезпеченого законом типового правила поведінки, якого має дотримуватися учасник правовідносин. При цьому належні кожному учаснику відносин права визначені не довільно, а відповідно до чинних норм права.
Юридично регулююче значення типових правил поведінки, які містяться в нормах права, обумовлене тим, що вони дають можливість визначати наявність чи відсутність юридичної правомочності особи, здійснювати власні інтереси при зіткненні їх з чужими інтересами.
Нормативність розглядається як вираження потреби утвердження в суспільних відносинах нормативних засад, пов'язаних із забезпеченням упорядкованості суспільного життя, руху суспільства до свободи, згоди та компромісу в суспільному житті, захищеного статусу автономної особистості, її прав і свободи поведінки.
Нормативність права виражається у формальній нормативності позитивного права, тобто в законодавстві, де норми існують у власному їх розумінні. Формами прояву нормативності слід вважати існування норм в правових звичаях, в інших джерела права (зокрема, в судових прецедентах, загальновизнаних принципах права).
В юридичній науці природно-правові вимоги (рос. притязания) зазвичай вважаються нормативними потенційно, оскільки лише при нормативному закріпленні вони із можливості перетворюються в дійсність.
Заперечення нормативного характеру природно-правових вимог не повною мірою відповідає обґрунтованому в доктрині і законодавчо закріпленому в цивільному законодавстві (в ЦК України) наднормативному характері суб'єктивних цивільних прав, що грунтується на визнанні природного характеру такого роду суб'єктивних прав. Зазначений підхід викликаний тим, що об'єктивне право повністю не охоплюється писаним правом, залишені ним порожні місця заповнюються саме неофіційним правом, що обумовило визнання ЦК України об'єктивного і наднормативного характеру цивільних суб'єктивних прав як прав, що постають із самого життя.
Наведене обумовило дискусійність питання про сутність норми права та обґрунтування в юридичній науці поняття нормативності у вузькому і широкому розумінні.
У радянській правовій науці поняття норми права було пов'язане із загальновизнаним нормативістським підходом до визначення права в цілому. Традиційно виділяли такі ознаки норми права: вони являють собою правила поведінки; мають загальний характер; є формально визначеними; охороняються примусовою силою держави.
Загальний характер норми права і до цих пір вбачають в тому, що вона: 1) регулює групу кількісно невизначених суспільних відносин; 2) адресована колу не персоніфікованих суб'єктів; 3) діє у часі безперервно; 4) не вичерпує свою обов'язковість певною кількістю її застосувань; 5) її чинність припиняється, скасовується за спеціальною процедурою.
За такого підходу нормативність розглядається як властивість правотворця встановлювати правові норми (правила поведінки), обов'язкові для чисельно і формально не визначеного кола осіб, розраховані на неодноразове застосування та діючі незалежно від того, настали чи припинилися передбачені ними конкретні правовідносини.
В сучасних умовах спостерігаються зміни в розумінні нормативності як результат збагачення суто нормативістської концепції права положеннями ліберальних теорій (природного, соціологічного) права, які визнають суб'єктами норм отвори ост і не лише державу, а й нескінченну множину самих суб'єктів приватних відносин - членів громадянського суспільства.
До недержавних соціальних регуляторів у вітчизняній юридичній науці відносять цивільно-правовий договір, який, по суті, може замінити собою законодавство в питанні регулювання цивільних відносин конкретних суб'єктів, сам встановлює норми права, іншими словами: положення договору володіють нормативністю.
Договірні правила визнаються проявом нормативної саморегуляції, нормативність якого вбачають у тому, що положення договору забезпечують не лише регулювання поведінки сторін, а й підлягають юридично значущому визнанню в системі нормативного регулювання, а отже, і правовому захисту.
У цьому контексті заслуговує на увагу тенденція в сучасній юридичній науці до розуміння нормативності не через повторюваність та деперсоніфікованість правових положень, а через їх спрямованість на регулювання суспільних відносин.
З цього приводу зазначається доцільність визнання регулювання суб'єктами договірних відносин нормативним саморегулюванням і формою правового регулювання, спрямованого на встановлення правових норм.
З огляду на це нормативність пропонується розглядати як властивість акта створювати правило поведінки на певну життєву ситуацію, незалежно від того, персоніфіковані чи ні суб'єкти такої поведінки, розраховане це правило на разове чи багаторазове застосування.
За такого підходу нормативність полягає не в повторюваності закріплених у ньому правил і не в деперсоніфікованості їх адресатів, а саме у встановленні правила, тобто виду і міри належної поведінки, незалежно від того, на одноразове чи багаторазове використання конкретизованими чи неконкретизованими суб'єктами вона розрахована.
Право відображає соціальний устрій суспільства і характеризується історичною постійністю відповідного національного правопорядку.
Право не є зведеною в закон волею панівного класу, волею, зміст якої визначається матеріальними умовами життя [панівного] класу, оскільки це з необхідністю передбачає безправність інших, нема пінних прошарків населення і розглядається ними як інструмент пригнічення та експлуатації, що сприяє невиправданому зменшенню ролі права, формуванню його негативної оцінки як інструменту насильства, як соціального зла, що підлягає знищенню.
Праву властиві загальносоціальна сутність і призначення, що відображає юридичні можливості, гарантовану державою міру свободи людини та особистості, де пріоритет надано людині, її свободі та інтересам як результат компромісу між різними соціальними прошарками (класами) в суспільстві.
При цьому зазначені юридичні можливості учасників суспільного життя мають бути необхідними для задоволення їхніх біологічно й соціально обгрунтованих - за конкретно-історичних умов - потреб існування і розвитку, об'єктивно зумовлюватися досягнутим рівнем розвитку суспільства і забезпечуватися відповідними обов'язками інших учасників (П.М. Рабінович).
Право визначає заходи, яких слід вжити для забезпечення позитивних обов'язків держави, і відображає юридичні можливості, об'єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку суспільства
У зв'язку з цим право вимагає державного регулювання, яке може здійснюватися залежно від місця і часу, відповідно до потреб і можливостей суспільства та індивідів.
Основна мета права як соціального регулятора із забезпечення здатності задовольняти потреби та інтереси людини полягає в тому, щоб така здатність була "справедливо збалансованою" з можливостями задоволення потреб індивідів, інших суб'єктів соціуму, суспільства в цілому.
Право повинно втілювати справедливу рівновагу між захистом загального інтересу і дотриманням інтересу індивіда. Пошук такого справедливого балансу є невід'ємною частиною механізму правового регулювання різноманітних інтересів, які часто не збігаються, є протилежними і навіть конфліктують між собою. Право покликане втілити "справедливий" баланс різноманітних інтересів (передусім інтересів особи і суспільства), який має бути досягнуто шляхом їх зіставлення, "зважування". Встановлення збалансованості різноманітних, таких, що збігаються, інтересів випливає, зокрема, з вимог соціальної справедливості та покликане забезпечувати останню.
Право як соціальний регулятор не є лише сукупністю норм; воно є значно складнішим явищем, системою норм, способів їх створення і тлумачення, пов'язаною з певною концепцією соціального устрою суспільства, від якої залежить, як застосовується і взагалі функціонує право.
Смисл права полягає не лише у виявленні і тлумаченні чинних в певний історичний період норм, з огляду на їх постійну зміну. Важливо зрозуміти структурний взаємозв'язок норм, термінів, якими вони оперують, способи, якими користуються для фіксації норм і їх узгодження одна з одною. Поряд із змінними елементами, в них немало і таких складових, які не можуть бути довільно змінені розчерком пера законодавця, оскільки вони найтіснішим чином пов'язані з нашою цивілізацією і нашим способом мислення. Законодавець не може впливати на ці елементи, як і на нашу мову або нашу манеру мислити. Саме на цих незмінних елементах, які стоять за нормами права, засноване уявлення про історичну постійність національного права, незалежно від модифікацій норм.
Тому, впроваджуючи кращі зразки світової традиції права, ми не повинні забувати про те, хто і звідки ми. Врахування притаманних вітчизняному суспільству морально-філософських, релігійних, економічних, інших національних засад світосприйняття та праворозуміння має бути обов'язковою складовою правової політики.

Вважається, що законодавець за допомогою правових приписів лише юридично оформлює потреби суспільного розвитку. В цьому полягає об'єктивна соціальна обумовленість системи права, її детермінація економічними, культурними, національними й іншими факторами.

В кінцевому підсумку національна ідентичність соціально обумовлює систему права, визначає особливості формування норм права, їх тлумачення, дотримання і в цілому функціонування національної правової системи в різних сферах життєдіяльності суспільства і держави - як в ідеології (правосвідомість і правова культура), так і в нормативному забезпеченні (законодавство) і фактичній поведінці (юридична діяльність).

Наявність цих незмінних елементів права як національно обумовленого соціального явища дає підстави розглядати право як науку і встановлювати відповідність певних норм і правових конструкцій концептуальним засадам національного права.

Проведений аналіз дає підстави розглядати право як систему юридично визнаних державою обов'язкових правил поведінки, що встановлюють права та обов'язки їх носіїв залежно від потреб і можливостей суспільства та індивідів, покликаних втілювати "справедливий" баланс різноманітних інтересів, відображають соціальний устрій суспільства та історичну постійність національної правової системи.

14. Фізична особа як суб’єкт цивільних правовідносин.
Фізичною особою вважається людина як учасник цивільних правовідносин.
У цивільних правовідносинах можуть брати участь громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. При цьому іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією України, законами чи міжнародними договорами України.
Однак для того, щоб людина могла виступати суб'єктом цивільних правовідносин, вона має бути наділена цивільною правоздатністю і цивільною дієздатністю.
Цивільна правоздатність - це здатність мати цивільні права та обов'язки. Вона притаманна усім фізичним особам незалежно від віку, стану здоров'я тощо.
За загальним правилом цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження. Проте у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Крім того, законодавець може встановити, що здатність мати окремі цивільні права та обов'язки пов'язана з досягненням фізичною особою відповідного віку.
Припиняється цивільна правоздатність фізичної особи в момент її смерті.
Позбавити фізичну особу цивільної правоздатності неможна ні за яких умов. А ось обмеження такої здатності в певних випадках допускається.
Обмеження цивільної правоздатності може бути добровільним (коди особа самостійно і за власним бажанням обмежує себе у здатності мати певні цивільні права та обов'язки, зокрема відмовляється від права власності на якесь майно) і примусовим (допускається тільки у виняткових, передбачених законом випадках, наприклад, у разі позбавлення особи волі за вироком суду).
Цивільна дієздатність фізичної особи — це її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Цивільну дієздатність мають тільки фізичні особи, які усвідомлюють значення своїх дій та можуть ними керувати.
Розрізняють три види цивільної дієздатності залежно від її обсягу: 1) часткову, що мають фізичні особи, які не досягли чотирнадцяти років (малолітні особи). Вони наділені правом: самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (тобто ті, що задовольняють побутові потреби особи, відповідають її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосуються предмета, який має невисоку вартість); здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду;
2) неповну. Нею наділені фізичні особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітні особи). Ці особи мають право: самостійно вчиняти дрібні побутові правочини, розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено заковом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним ними на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Неповнолітні особи мають право вчиняти й інші правочини, але лише при отриманні на це згоди їх батьків (усиновлювачів) або піклувальників.
За завдану шкоду неповнолітня особа несе відповідальність особисто. Однак у випадках, установлених законом, якщо в цієї особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник;
3) повну, що мають фізичні особи, які досягли вісімнадцяти років (повноліття). Такі особи мають право набувати для себе будь-які цивільні права і самостійно їх здійснювати. Вони здатні створювати своїми діями для себе будь-які цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність за їх невиконання. У визначених законодавцем випадках фізичні особи можуть набути повну цивільну дієздатність і до досягнення ними вісімнадцятирічного віку. Крім того, у передбачених законом випадках їм можуть таку здатність надати орган опіки та піклування чи суд. Так, у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Повна цивільна дієздатність може бути надана: - фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором; - неповнолітній фізичній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини; - фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на всі цивільні права та обов'язки.
Законодавець допускає можливість обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, але тільки в судовому порядку.
Отже, суд має право обмежити цивільну дієздатність фізичної особи за наявності таких підстав: 1) особа страждає на психічний розлад. Причому психічний розлад має бути таким, що істотно впливає на здатність усвідомлення цією особою значення своїх дій та (або) керування ними; 2) особа зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо. Проте самого факту зловживання для обмеження цивільної дієздатності недостатньо. Таким зловживанням особа має ставити себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.
Крім того, за наявності достатніх підстав суд може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.
Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Така особа може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Усі інші правочини особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вчиняє за згодою піклувальника.
Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.
Також у судовому порядку фізична особа може бути визнана недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка. Така особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Усі правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. Він же і несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.
Якщо відпадуть обставини, що стали підставою для обмеження цивільної дієздатності фізичної особи або для визнання її недієздатною, суд поновлює цивільну дієздатність такої особи.

15. Колективний договір: поняття та зміст.
Колективний договір - це нормативно-правовий договір, що укладається на виробничому рівні між роботодавцем і найманими працівниками з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин та узгодження інтересів суб'єктів соціального партнерства.

Колективний договір укладається між роботодавцем і одним або кількома профспілковими (чи іншими уповноваженими на представництво трудовими колективами) органами, а у разі відсутності таких органів - представниками трудящих, обраних та уповноважених трудовим колективом. Колективний договір традиційно вважається одним із основних інститутів трудового права.

Колективний договір укладається відповідно до ст. 10-20 КЗпП України, Закону України "Про колективні договори і угоди" та взятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових та соціально-економічних відносин.

Колективний договір укладається на підприємствах незалежно від форм власності, які використовують найману працю і мають права юридичної особи, є обов'язковим до виконання суб'єктами трудових відносин.

Навіщо існує колективний договір? У змісті колективного договору:

1) конкретизуються правові норми, встановлені державою. Наприклад конкретизується тривалість щорічної додаткової відпустки за роботу зі шкідливими і важкими умовами праці;

2) встановлюються умови праці, якщо згідно із законодавством це віднесено до компетенції суб'єктів договірного регулювання. Сторони встановлюють особливості оплати праці працівників конкретного підприємства;

Дата добавления: 2015-08-21