Організація проведення інструктажів з питань охорони праці

Працівники, під час прийняття на роботу та періодично, повинні проходити на підприємстві інструктажі з питань охорони праці, надання першої медичної допомоги потерпілим від нещасних випадків, а також з правил поведінки та дій при виникненні аварійних ситуацій, пожеж і стихійних лих.За характером і часом проведення інструктажі з питань охорони праці (далі – інструктажі) поділяються на вступний, первинний, повторний, позаплановий та цільовий.

Вступний інструктаж. Проводиться:з усіма працівниками, які приймаються на постійну або тимчасову роботу, незалежно від їх освіти, стажу роботи та посади;з працівниками інших організацій, які прибули на підприємство і беруть безпосередню участь у виробничому процесі або виконують інші роботи для підприємства;з учнями та студентами, які прибули на підприємство для проходження трудового або професійного навчання;з екскурсантами у разі екскурсії на підприємство.Вступний інструктаж проводиться спеціалістом служби охорони праці або іншим фахівцем відповідно до наказу (розпорядження) по підприємству, який в установленому Типовим положенням порядку пройшов навчання і перевірку знань з питань охорони праці.Вступний інструктаж проводиться в кабінеті охорони праці або в приміщенні, що спеціально для цього обладнано, з використанням сучасних технічних засобів навчання, навчальних та наочних посібників за програмою, розробленою службою охорони праці з урахуванням особливостей виробництва. Програма та тривалість інструктажу затверджуються керівником підприємства.Запис про проведення вступного інструктажу робиться в журналі реєстрації вступного інструктажу з питань охорони праці (додаток 5), який зберігається службою охорони праці або працівником, що відповідає за проведення вступного інструктажу, а також у наказі про прийняття працівника на роботу.

Первинний інструктажпроводиться до початку роботи безпосередньо на робочому місці з працівником:новоприйнятим (постійно чи тимчасово) на підприємство або до фізичної особи, яка використовує найману працю;який переводиться з одного структурного підрозділу підприємства до іншого;який виконуватиме нову для нього роботу;відрядженим працівником іншого підприємства, який бере безпосередню участь у виробничому процесі на підприємстві.Проводиться з учнями, курсантами, слухачами та студентами навчальних закладів:до початку трудового або професійного навчання;перед виконанням кожного навчального завдання, пов'язаного з використанням різних механізмів, інструментів, матеріалів тощо.Первинний інструктаж на робочому місці проводиться індивідуально або з групою осіб одного фаху за діючими на підприємстві інструкціями з охорони праці відповідно до виконуваних робіт.

Повторний інструктажпроводиться на робочому місці індивідуально з окремим працівником або групою працівників, які виконують однотипні роботи, за обсягом і змістом переліку питань первинного інструктажу.Повторний інструктаж проводиться в терміни, визначені нормативно правовими актами з охорони праці, які діють у галузі, або роботодавцем (фізичною особою, яка використовує найману працю) з урахуванням конкретних умов праці, але не рідше:на роботах з підвищеною небезпекою - 1 раз на 3 місяці;для решти робіт - 1 раз на 6 місяців.

Позапланови й інструктажпроводиться з працівниками на робочому місці або в кабінеті охорони праці:при введенні в дію нових або переглянутих нормативно - правових актів з охорони праці, а також при внесенні змін та доповнень до них;при зміні технологічного процесу, заміні або модернізації устаткування, приладів та інструментів, вихідної сировини, матеріалів та інших факторів, що впливають на стан охорони праці;при порушеннях працівниками вимог нормативно-правових актів з охорони праці, що призвели до травм, аварій, пожеж тощо;при перерві в роботі виконавця робіт більш ніж на 30 календарних днів - для робіт з підвищеною небезпекою, а для решти робіт - понад 60 днів.Позаплановий інструктаж з учнями, студентами, курсантами, слухачами проводиться під час проведення трудового і професійного навчання при порушеннях ними вимог нормативно - правових актів з охорони праці, що можуть призвести або призвели до травм, аварій, пожеж тощо.Позаплановий інструктаж може проводитись індивідуально з окремим працівником або з групою працівників одного фаху. Обсяг і зміст позапланового інструктажу визначаються в кожному окремому випадку залежно від причин і обставин, що спричинили потребу його проведення.

Цільовий інструктажпроводиться з працівниками:при ліквідації аварії або стихійного лиха;при проведенні робіт, на які відповідно до законодавства, оформлюються наряд-допуск, наказ або розпорядження.Цільовий інструктаж проводиться індивідуально з окремим працівником або з групою працівників. Обсяг і зміст цільового інструктажу визначаються залежно від виду робіт, що виконуватимуться.

Первинний, повторний, позаплановий і цільовий інструктажіпроводить безпосередній керівник робіт (начальник структурного підрозділу, майстер) або фізична особа, яка використовує найману працю.

Первинний, повторний, позаплановий і цільовий інструктажі завершуються перевіркою знань у вигляді усного опитування або за допомогою технічних засобів, а також перевіркою набутих навичок безпечних методів праці, особою, яка проводила інструктаж.При незадовільних результатах перевірки знань, умінь і навичок щодо безпечного виконання робіт після первинного, повторного чи позапланового інструктажів, протягом 10 днів додатково проводяться інструктаж і повторна перевірка знань.При незадовільних результатах перевірки знань після цільового інструктажу допуск до виконання робіт не надається. Повторна перевірка знань при цьому не дозволяється.Про проведення первинного, повторного, позапланового та цільового інструктажів та їх допуск до роботи, особа, яка проводила інструктаж, уносить запис до журналу реєстрації інструктажів з питань охорони праці на робочому місці (додаток 6). Сторінки журналу реєстрації інструктажів повинні бути пронумеровані, прошнуровані і скріплені печаткою.

Стаття 18. Навчання з питань охорони праці

Працівники під час прийняття на роботу і в процесі роботи

повинні проходити за рахунок роботодавця інструктаж, навчання з

питань охорони праці, з надання першої медичної допомоги

потерпілим від нещасних випадків і правил поведінки у разі

виникнення аварії.

Працівники, зайняті на роботах з підвищеною небезпекою або

там, де є потреба у професійному доборі, повинні щороку проходити

за рахунок роботодавця спеціальне навчання і перевірку знань

відповідних нормативно-правових актів з охорони праці.

Перелік робіт з підвищеною небезпекою затверджується

центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування

державної політики у сфері охорони праці.

{ Частина третя статті 18 із змінами, внесеними згідно із Законом

N 5459-VI (5459-17) від 16.10.2012 }

Посадові особи, діяльність яких пов'язана з організацією

безпечного ведення робіт, під час прийняття на роботу і

періодично, один раз на три роки, проходять навчання, а також

перевірку знань з питань охорони праці за участю профспілок.

Порядок проведення навчання та перевірки знань посадових осіб

з питань охорони праці визначається типовим положенням, що

затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує

формування державної політики у сфері охорони праці.

Не допускаються до роботи працівники, у тому числі посадові

особи, які не пройшли навчання, інструктаж і перевірку знань з

охорони праці.

У разі виявлення у працівників, у тому числі посадових осіб,

незадовільних знань з питань охорони праці, вони повинні у

місячний строк пройти повторне навчання і перевірку знань.

Вивчення основ охорони праці, а також підготовка та

підвищення кваліфікації спеціалістів з охорони праці з урахуванням

особливостей виробництва відповідних об'єктів економіки

забезпечуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує

формування державної політики у сфері освіти і науки, в усіх

навчальних закладах за програмами, погодженими із центральним

органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері

охорони праці.

Билет 11

1. Національний інформаційний простір України: проблеми становлення

Інформаційний простір — сукупність територій, охоплених засобами масової інформації певної категорії (регіональними, національними, світовими). Найчастіше цей термін вживають у значенні національного інформаційного простору, який потребує законодавчого врегулювання й захисту, а його суб’єкти — національної підтримки. Інформаційний простір характеризують:

· матеріальні способи підготовки й поширення інформації по горизонталі, включаючи її передачу, ретрансляцію і отримання;

· соціально-економічні можливості доступу до інформації населення, забезпечення поширення інформації по вертикалі;

· існування національної системи інформації та зв’язку з її конкретними компонентами, що визначають територію поширення інф.;

· наявність національного законодавства в галузі інформації та зв’язку, що регулюють функціонування й використання змі в забезпеченні національних і державних інтересів;

· наявність законодавчої бази міжнародного рівня та міжнародних і регіональних угод в галузі масової інформації.

Структура інформаційного простору: між джерелами інформації та розповсюджувачами знаходяться посередники (інформаційні агентства). Світові: Ассошіейтед Прес, Рейтер, Кіодо Цусин, Юнайтед Прес Інтернешнл. Українські: УНІАН, Укрінформ. Львівські: Гал-інфо, Прес-тайм, ЗІК.

Одне з найбільших завоювань демократії — свобода слова — зазнає сьогодні в Україні все більше утисків. А саме: політичних — у вигляді прихованої цензури; економічних — у створенні всіляких фінансових проблем для існування; організаційних — в обмеженні доступу до інформації; судових — у притягненні журналістів до відповідальності за так звану "образу честі і достоїнства"; і, звичайно ж, утисків кримінальних — у формі прямого фізичного насильства над журналістами.

Працівники мас-медіа стикаються з багатьма іншими гострими проблемами — це фантастично високі ціни на розповсюдження періодики і папір для друкованих видань, затримка на передплату газети, створення нерівних умов для різних газет на поліграфічні і поштові послуги.

На цьому тлі в Україні залишається нерозв'язаною проблема виживання вітчизняних мас-медіа, у тому числі й тих, котрі виходять державною мовою. Також існує проблема з регулярністю виходу українських друкованих видань, наприклад, наукових і суспільно-політичних журналів.

Традиційними проблемами вітчизняного інформаційного простору залишаються:
— неконкурентоспроможність української журналістики у порівнянні з західними ЗМІ;
— постійний деформуючо-нищівний вплив російських ЗМІ;
— надання переваги західним ЗМІ, що мають авторитет серед інтелектуально розвинутого населення нашої країни;
— недовіра населення до українських ЗМІ;
— надмірне зловживання свободою слова або ж навпаки — "пострадянський синдром".

Торкаючись проблеми розвитку мас-медіа в Україні, так чи інакше корисним є вивчення досвіду світової і європейської журналістики, її правового, юридичного статусу в суспільстві. У затвердженій у 1954 році (доповнена в 1986 р.) Міжнародною федерацією журналістів декларації проголошуються стандарти професійного поводження журналістів. В одному з пунктів цього міжнародного документа зазначається, що "...повна повага до демократії існує тоді, коли є розуміння основної ролі мас-медіа в демократичному суспільстві". І далі: "Роль мас-медіа в демократичному суспільстві полягає в тому застосуванні принципів свободи преси, на яких базується свобода слова і свобода думки".

Ще в античні часи Арістотель відзначав важливість процесу обміну інформацією в державі для її повноцінного, гармонічного розвитку. Сьогодні ж у середньому кожна родина в Україні купує одну-дві газети чи журнал. Отже, середній тираж газети чи журналу, виходячи з населення України і кількості періодичних видань — 3-4 тис примірників. Фахівці стверджують, що такий тираж недостатній для забезпечення рентабельності газети. В Україні є періодичні видання з обсягом тиражу кілька десятків тисяч і більше, але їх одиниці. Таким чином, у суспільстві порушується важливий принцип, що впливає на розвиток суспільства, — принцип спілкування, обміну інформацією, тобто комунікації.

У наш час простежується цікава тенденція: людина все менше читає аналітичні матеріали в пресі, надаючи перевагу легким інформаційним повідомленням телебачення та Інтернету. Телеефір нашпигований численною кількістю не дуже професійно зроблених програм. Проте людині легше сприймати інформацію, не напружуючи свій мозок й очі.

Проблема з радіоефіром теж існує. Він чітко поділяється на дві гілки: державне радіомовлення та модні FM-станції, які мають розважальний характер. Державні радіокомпанії транслюють серйозні й пізнавальні програми. FM-станції часто пропонують дешеву інформаційну продукцію. Але вони мають свій "плюс" — політичну незаангажованість та нейтральність. Це комерційні проекти, які, в принципі, розраховані на молоду аудиторію.

Що стосується такого важливого міжнародного принципу журналістської етики, як повага до суспільних інтересів, то останнім часом ми все частіше говоримо про "пресу катастроф": у такій пресі багато негативного і сенсаційного, а репортажі з позитивною інформацією майже відсутні. В інформаційних блоках новин українського ТВ і радіо, на газетних шпальтах рівень негативу доходить до 75-80 %, а средньостатистично — це 50 на 50.

Для української журналістики й українського суспільства настав час серйозних випробувань. Актуальним залишається вироблення ідеологічного курсу, який базувався б на національному оптимізмі й мас-медіа, що повинні користуватися демократичними свободами і довірою населення.

Ми повинні вірити і робити все можливе, щоб хоча б трохи наблизитися до якісної журналістики:
— швидкого та ясного подання фактів;
— беззаперечного висвітлення всіх новин;
— серйозної аналітики;
— цікавого та безпечного (!) журналістського розслідування і т. д.

· Специфіка жіночого тексту у світоглядній публіцистиці (на прикладі Світлани Алексієвич і Оріани Фаллачі).

Останнім часом у літературознавчих джерелах дедалі частіше можна побачити тлумачення поняття «жіночий текст». Поняття «жіночий текст» з’явилося у другій половині ХІХст, коли учасниці жіночого руху частково домоглися відновлення певних соціальнополітичних прав і свобод. Після їх здобуття феміністки почали більше уваги приділяти розвитку творчої діяльності жіноцтва. З 1940 року у феміністичних студіях виокремлюється напрям, який зосереджується на аналізі, класифікації та визначенні жіночих текстів. Елейн Шовалтер визначає три основні фази жіночої творчості: імітації та інтернаціоналізації домінуючих літературних видів; протесту проти цих стандартів і захисту своїх прав як меншини; самовідкриття та пошуків самоідентичності. Водночас Елейн Шовалтер запровадила в літературну критику термін “гінокритика”, яка відрізняється від традиційного феміністичного аналізу. Гінокритика зосереджена на постаті жінки-автора-письменниці. Представники польської школи лінгвістично-літературного аналізу запропонували термін “жіноча література”, який сформулювали в першій половині ХХ століття (Петер Хмельовський, Кароль Єжиковський, Вільгельм Фельдман).Цей термін охоплював усю літературу, написану жінками. Елла Жмиховська запропонувала інший характер розуміння жіночого тексту — інтуїтивний. Творчість жінки — це такий вид творчої діяльності, функціональність якого обмежена біографічно-екзистенційним предметом написання, але семаничний бік жіночих творів не підлягає якомусь спрощенню.Польська дослідниця Станіслава Пшибичевська стверджує,що жінці властивіше, ніж чоловікові, вигранювати свій стиль за допомогою метафоричного мислення та метафоричного письма.

Білоруська публіцистка Світлана Алексієвич пише, що жінки відчувають інакше, ніж чоловіки, що вони є більш психологічними. Ми спостерігаємо відсутність наратора у тексті білоруської публіцистки (у неї говорять лише герої), і все таки вона обробляє літературну сировину також у свій, жіночий спосіб.

Алексієвич писала про Війну. Про те, сама письменниця визнає, що «у війни не жіноче обличчя», але береться писати про війну залюбки. Вона не дає коментарів до висловлюваного її героями, допускає публікацію малоопрацьованих текстів, котрі є радше літературною сировиною. Вона пише, що жінка інакше відчуває війну, ніж чоловік. Аналізуючи її твори «У війни не жіноче обличчя», «Останні свідки», «Цинкові хлопчики», «Чорнобиль: хроніка майбутнього», можна простежити суто жіноче сприйняття.

«Запам’ятовувати, відбирати деталі — особливість жіночої пам’яті. Жінки бачили поіншому, пам’ятали поіншому. Їхня війна має і колір, і звук»

Жіноча пам’ять охоплює той материк людських відчуттів на війні, котрий зазвичай позбавляють уваги чоловіки. Якщо чоловіка війна захоплювала як дія, то жінка відчувала і переживала її інакше, через свою жіночу психологію. Новаторство Світлани Алексієвич полягає в тому, що вона витворила новий жанр, в якому надала слово жінкам, які переживали Другу світову війну, конфлікт між СРСР і Афганістаном та Чорнобильську трагедію.

Оріана Фаллачі — знаменита італійська журналістка, яка у 1970-х на поч. 1980-х років уславилась резонансними інтерв’ю з політиками світового масштабу та своїм протестом проти ісламського світу. Фаллачі практично усе своє життя пропрацювала в журналі "Панорама". Вона була кореспондентом видання в найбільш гарячих точках світу, таких як В'єтнам, Куба, Південна Америка. Ф. і вдавалося контролювати хід розмови і не дозволяти співрозмовникам ухилятися від незручних для них тем. Цього вона досягала своєю неперевершеною відвертістю, бескомпромісністю, гостротою запитань та наполегливою вимогою відповідати на них. Динамічність, спонтанність її реплік, які нерідко випливали із відповідей, були наслідком тривалого і наполегливого вивчення свого майбутнього співрозмовника перед інтерв’ю, а також першокласною журналістською майстерністю Ф.

На прикладах розмов Ф. із провідними державними лідерами ісламського світу можна побачили її високу майстерність інтерв’юера. Водночас, під час цих розмов журналістка продемонструє небажання сприймати, поважати чи бодай розуміти мусульманську культуру.

Виступи Ф. мали широкий резонанс у світі й коментарі, зауважуючи, що “твори Фаллачі — це конденсат найгірших упереджень та стереотипів про історію арабо-ісламського світу. Більше того, вони — чистої води образа на адресу Історії, Культури та людської думки і як такі повинні аналізуватися та викриватися»

Вихід у світ кожної книги відомої італійської письменниці і журналістки Оріани Фаллачі має велике культурне значення і суспільний резонанс. Її книга "Лють і гордість", написана відразу після терористичних актів 11 вересня 2001 року, стала емоційною реакцією на ці події, викликавши справжній шок у світовій суспільній думці, тому що письменниця не соромилася у висловлюваннях, щоб відобразити свій жах і гнів.
Не для слави і не для грошей, - запевняє Оріана Фаллачі, - пише вона, але з відчуття обов’язку.

3. Мовні засоби увиразнення журналістського тексту

Основні мовні засоби:

· синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;

· лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);

· використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси та ін.);

· уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт і под.);

· із морфологічних засобів часто використовується іншомовні суфікси і ст. (ист), - атор, - акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо; - нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);

· синтексисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);

· ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки;

Билет 12

1. Перші Інтернет-видання у світі: час появи і характеристика

Інтернет-ЗМІ (інтернет-видання, інтернет-газета) — регулярнооновлюваний інформаційний сайт, який ставить своїм завданням виконувати функцію засобу масової інформації (ЗМІ) і користується певною популярністю і авторитетом (має свою постійну аудиторію).

На сучасному етапі розвитку суспільства мережу інтернет без перебільшення можна розглядати як один єдиний глобальний засіб масової інформації. Він дає змогу великій кількості мешканців планети отримувати миттєвий доступ до усіх джерел інформації. Та все ж інтернет є тільки технологією, завдяки якій і розвиваються нові різновиди ЗМІ[9].

«Мережеві ЗМІ ̶це ресурси Інтернету, що поширюють з певною періодичність соціально значущу інформацію, спрямовану на масову аудиторію, призначені для вирішення завдань, властивих немережевим засобам масової інформації»[4].

За словами Бориса Потятиника, сьогодні людство живе у ері інтернету. Розпочалася вона ще 2 вересня 1969 року, коли Леонард Клейнрок, якого часто називають батьком Інтернету, у Каліфорнійському університеті з’єднав комп’ютер з маршрутизатором. У своєму інтерв’ю агентству «Ройтерс» він описав це так: «20 вересня 1969 року спеціалісти з комп’ютерних мереж Каліфорнійського університету вирішили об’єднати свій комп’ютер з комп’ютером у Стенфордському університеті. Ця мережа була покликана допомагати користуватися інформацією з віддалених комп’ютерів. Це був перший крок[19].

Другим кроком стала поява електронної версії газети «Chicago Tribune»у 1992 році. У кінці 1997 року мережа Інтернет об’єднала 160 тисяч глобальних мереж із 235 країн світу. Кількість інтернет-серверів досягла 19,5 мільйонів, з них 1,27 мільйона WEB-серверів; кількість клієнтських комп’ютерів, що підключаються до Інтернет через телефонні лінії взагалі не піддається підрахунку [6].

Історія розвитку інтернету в Україні бере відлік з осені 1990 р., коли було зареєстровано національний домен СРСР.su. Найближче за формою до сучасних Інтернет-видань був авторський проект росіянина Олександра Гагіна «Паравозов-News» (1996), з якого почався етап авторських проектів. Він тривав до входження в інтернет професійних ЗМІ, які спочатку обмежувалися розміщенням в інтернеті клонів друкованих видань[3]. Початок інтернет-журналістики можна умовно віднести до травня 1998 року, коли почав діяти сайт інформаційного агенства Інтерфакс-Україна, але тільки у 2000 році з’явилися перші самостійні мережеві видання: «Корреспондент.net», «UA Today» та інші [21].

16 квітня 2000 року було запущено сайт першого в Україні незалежного інтернет-видання, проекту Георгія Гонгадзе, – «Українська правда». Після її успіху, пік якого прийшовся на Помаранчеву революцію, почалася хвиля інвестицій в інформаійні інтернет-проекти. Після 2007 року в Україні стали говорити про соціальні мережі та блоґи як новий різновид ЗМІ[12].

Отже, станом на початок 2012 року, інтернет-журналістика пройшла декілька стадій становлення:

1) етап авторських проектів;

2) етап мережевих ЗМІ;

3) етап комерціалізації інтернет-журналістики;

4) етап соціальних мереж [3].

Інтернет можна розглядати як медіа-середовище, аналогічне телебаченню, радіо та пресі. В інтернеті існує багато засобів масової інформації різних напрямків. Деякі з них зареєстровані як звичайні ЗМІ, але це поки що швидше виняток, ніж правило. Як і друковані видання, інтернет-видання керуються принципами журналістики.

Багато друкованих („офлайнових“) газет і журналів мають свої представництва в інтернеті. Вони викладають там матеріали своїх випусків, а іноді навіть створюють самостійне інтернет-видання. За жанрами інтернет-видання не відрізняються від офлайнових (від англ. offline — поза мережою інтернет) — є новинні, літературні, науково-популярні, дитячі, жіночі сайти тощо.

Опитування показують, що довіра інтернет-аудиторії до інформації, отриманої з інтернету, вища, ніж довіра до інших інформаційних носіїв.

Першим у світі новинним інтернет-виданням вважається "Weekend city press review". Воно засноване 1991 р., за рік після створення першого у світі сайту. Інтернет-ЗМІ надзвичайно швидко здобули популярність, хоча їхня аудиторія поки що менша, ніж «традиційних» (як їх стали називати) ЗМІ. Деякі ЗМІ, що видаються на папері, мають сайт і в Інтернеті, на багатьох з них публікуються регулярно поновлювана інформація: як правило, це інтернет-версії тих самих матеріалів, іноді вони виходять із затримкою, іноді до матеріалів та / або архівів доступ є платним. Більшість інтернет-ЗМІ оновлюється щодня або навіть безперервно протягом дня. Завдяки цій оперативності інтернет-ЗМІ часто використовуються як джерела інформації для звичайних ЗМІ. Багато друкованих («офлайнових») газет і журналів мають свої представництва в Інтернеті. Вони викладають там матеріали своїх випусків, а іноді навіть створюють самостійне інтернет-видання. За жанрами інтернет-видання не відрізняються від офлайнових (від англ. off line — поза мережею Інтернет) — є новинні, літературні, науково-популярні, дитячі, жіночі сайти тощо.

Видавнича діяльність Weekend City Press Review забезпечує огляд усіх фінансових і ділових новин впродовж тижня, опираючись на 13 провідних газет Британії, серед них: The Times, The Sunday Times, The Daily Telegraph, The Sunday Telegraph, The Independent, The Independent on Sunday, The Guardian, The Daily Mail, The Mail on Sunday, The Express on Saturday, The Express on Sunday, The Observer, and the Financial HYPERLINK "http://en.wikipedia.org/wiki/Financial_Times"Times.

В українському медійному інтернет-просторі можна відокремити три види Інтернет-видань: ^[2]

· Інтернет-версії друкованих чи електронних ЗМІ (напр. Дзеркалотижня, Тиждень, День, Кореспондент)

· сайти інформаційних агентств; (напр. УНІАН, Укрінформ, Українські новини, RegioNews)

· власне Інтернет-видання (напр. Львів Тернопіль Щоденно)

Одне з перших українських ЗМІ в інтернеті – електронна версія газети «Дзеркало тижня». На її сайті зберігаються матеріали із жовтня 1994 року. Нічого подіюного більше ніде не вдалося простежити. Однак повну електронну версію газета «Дзеркало тижня» почала вести з лютого 1997 року на сайті з назвою wwwHYPERLINK "http://www.mirror.kiev.ua/".HYPERLINK "http://www.mirror.kiev.ua/"mirrorHYPERLINK "http://www.mirror.kiev.ua/".HYPERLINK "http://www.mirror.kiev.ua/"kievHYPERLINK "http://www.mirror.kiev.ua/".HYPERLINK "http://www.mirror.kiev.ua/"ua. Також з того часу виходять електронні версії газет «День», «Сьогодні», «Факти».

· державні та недержавні інформаційні агентства України; (Укрінформ, Інтерфакс- Україна, Укрінформ, УНІАН, Українські новини, RegioNews, РБК-Україна)

· іноземні інформаційні агентства, які діють в Україні через свої представництва Ассошіейтед прес, Bloomberg (США), ААН-МАН (Греція), Інтерфакс (перше в СРСР), Рейтер (Британія), Сіньхуа (Китай), Франс Прес (Франція), Інформаційне агентство Кьодо (Японія), БелаПАН (Білорусь), ИТАР-ТАСС, РИА «Новости» (Росія), Deutsche Presse-Agentur (Німеччина).

· регіональні: «ZIK», «Zahid.net», «Прес-тайм», «МедіаСтар»

2.Просвітницько-пізнавальна тематика в радійному і телевізійному мовленні.

Дослідники медій(зокрема С. Шандрук та Л. Масол) розглядають просвітницьку та пізнавальну функції одними із основних напрямків діяльності ЗМІ. Від так просвітницько-пізнавальна тематика завжди є затребуваним медіа-продуктом. Однак на українському телебаченні та радіо таки формат програм використовується недостатньо, особливо у порівнянні із зарубіжними медіями. Зокрема

Нині прсвітницько-пізнавальна тематика найширше представлена на Першиому національному. У 2011-му НТКУ зняла близько 50 документальних фільмів пізнавального спрямування - від історичних подій до подій новітньої історії, про культуру і суспільство («Чорнобиль. Політверсія», «Коростень. Бункер», проект про адронний колайдер, «Київська старовина. Світ мистецтва»), в тому числі і декілька проектів, присвячених 20-річчю незалежності України. Низку постійних програм каналу цілеспрямовано створено як пізнавальні проекти («Як це?» (історичні події), «Аудієнція»(Політики, громадські діячі, особистості спортивної та культурної сфер різних країн світу. Їх ексклюзивні думки і погляд) і як пізнавально-культурні («Театральні сезони», «Книга.UA» (про нові книги, письменників), «Запам'ятовуй» (вивчення мови), «Народна мудрість» (мультфільми).

Активність у пізнавальній документалістиці зберігає група «Інтер», що періодично пускає в ефір документалістику власного «07 продакшну» цикл про відомих особистостей «Легенди», «Легендарні замки України», «У пошуках Ковчега», тощо. Майже всі документальні проекти на «Інтері» та «Новому каналі» виходили в нічний час - від 23.00 до 7.00.

СТБ, що в попередні роки знімав власні цикли програм, закрили свої проекти «У пошуках істини» (формат запозичений із Searching For The Truth та російських «Искателей») та сьогодні в ефір видає тільки російську документалістику. Закриття «У пошуках істини» керівництво свого часу пояснило «вичерпаністю тем».

На решті каналів пізнавальний напрям у телевиробництві представлено максимум однією постійною програмою в ефірі, мінімум - поодинокими проектами раз на сезон. Навіть на брендову пізнавальну документалістику іноземного виробництва попит на ТБ досі був невисокий. В український ефір потрапляють програми 5-7-річної давнини, а купувати недешеві й свіжі сезони часто немає сенсу, адже глядач їх може безкоштовно знайти на файлообмінниках

Світова тенденція засвідчує, що пізнавальні проекти - прерогатива нішевих каналів,які відрізняються за тематикою і подачею хоча можуть приваблювати і універсальну аудиторію, як це притаманно для Канади, де пізнавальні проекти є продуктами для каналів загального інтересу та ряду інших країн(яких?). Зокрема, стабільно високі рейтинги мають телеканали «Discovery Channel», «Travel Channel»,«National Geographic channel» тощо.

На європейських каналах для пізнавальних документальних проектів низка телекомпаній виділяє спеціальні дні. Наприклад, на французькому France 2 це четвер, а на італійському RAI 2 - понеділок і вівторок, причому дуже рано вранці, о 6:20-6:30. На іспанському каналі TVE 1 документалістика в ефірі щопонеділка після півночі о 00:45. Натомість на британському каналі ВВС1 пізнавальні програми теж ідуть у ранковому блоці з 9:15 до 9:45; на ВВС2 - з 11:00 до 11:45; на голландському каналі NED1 - в блоці з 9:05 до 16:15; на німецькому ZDF - з 10:00 до 11:00

Українське радіо «Культура» (Канал духовного відродження) складається з інформаційно-аналітичних, публіцистичних, культурно-мистецьких, науково-просвітницьких, розважальних і музичних програм, які висвітлюють події культури і розраховані на найширші кола слухачів.

Українське Радіо «Культура» - це радіо насамперед для тих, хто любить музику, літературу, театр, кіно і прагне долучитися в інтерактивному ефірі до обговорення найширшого спектру тем за участю відомих діячів культури і мистецтва - знаковими постатями в Україні.

Радіо Промінь, Ера.

· Специфіка і функції полеміки у ЗМІ.

Суперечка - це процес обміну протилежними думками. Будь-яка суперечка передбачає зіткнення думок або позицій. Кожна сторона активно обстоює свою власну точку зору і намагається розкритикувати точку зору супротивника. Полеміка (з грецької polemikos – військова майстерність) – це суперечка, де є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей, думок. У зв’язку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, обстоювання своєї точки зору і спростування протилежної.

Полеміка – похідна діалогу, який ведеться постійно як між окремими людьми, так і індивідом з самим собою (внутрішній діалог). Без діалогу, обміну думками, а значить їх зіткнення не може бути продуктивного мислення, розвитку ідей, відповідно й досягнення істини. Суперечка є постійним супутником людського спілкування. Полемічне мистецтво пройшло величезну еволюцію від ораторських виступів, розрахованих на обмежену аудиторію, до публічних суперечок у пресі та в ефірі. На очах нашого покоління публічні суперечки набули небачених раніше масштабів. Непомітно відбулось відродження ораторського мистецтва у його радіо- і телемодифікації.

Види суперечки.

Суперечка заради істини, або діалектична суперечка – це суперечка, в якій дуже старанно підбираються та аналізуються доводи тих, хто сперечається, ретельно оцінюються позиції та точки зору протилежних сторін, тобто ведеться спільне дослідження істини. Такий спір можливий лише компетентними, освіченими в даній проблемі людьми, які зацікавлені в її вирішенні, досягненні істини. Прикладом полеміки такого типу може бути розмова журналіста Ю. Грицика на сторінках газети “Експрес” з українськими політиками на тему “Україна – унітарна чи федеративна держава?” Говорити про одержання перемоги у такій суперечці не можна: коли в результаті спору відкривається істина, то вона стає досягненням обох сторін, про “перемогу” тут можна говорити лише у переносному значенні слова.

Суперечка заради переконання – це суперечка, в якій основне завдання, що стоїть перед сперечальниками, полягає в переконанні один одного в істинності або слушності певної тези. Одним з мотивів такого спору може бути переконання людини у мудрості співрозмовника.

Суперечка заради перемоги – це суперечка, в якій головне завдання, що стоїть перед сперечальником, полягає у тому, щоб “взяти гору” над супротивником за будь-яку ціну, використовуючи будь-які методи. Метою такої суперечки завжди є перемога, а не досягнення істини. Така суперечка називається ще еристичною суперечкою. Характерною ознакою еристичної суперечки є те, що вона є суперечкою про цінності, про ствердження якихось власниих оцінок і розкритикування протилежних. Саме так вели себе учасники передачі “Свобода слова” з С. Шустером, коли розглядали питання “Чи був успішним перший рік президента України?”.

Суперечка заради суперечки - це свого роду “мистецтво для мистецтва”, своєрідний “спорт”. Для людей, які ведуть подібний спір, все одно про що, з ким і з якою метою сперечатися. Головне для них – перебувати в стані сперечання.

Суперечка-монолог – це так званий внутрішній спір, коли людина сперечається сама з собою. Як приклад можна навести полемічні монологи Н. Балюк “Вітряки незалежності” або А. Єрьоміна “Ну чим ми гірші від Боснії?”, “Маяк наш, їхня тільки локшина” на сторінках газети “Високий Замок”.

Суперечка-діалог – це суперечка, учасниками якої є дві особи, наприклад, у газеті “Експрес” публікація А. Гануса “ З політреформою вас!”

Суперечка-полілог – це суперечка, учасниками якої є декілька осіб. Суперечка-полілог може бути масовою (усі присутні беруть участь у спорі) і груповою (спірне питання вирішує окрема група осіб у присутності всіх учасників). Прикладом групової полеміки можуть слугувати передачі С. Шустера “Свобода слова” та А. Безулик “Я так думаю”.

Суперечка може бути корисною за певних умов. Першою з них є ціль і призначення полеміки: чесне прагнення правди чи намір досягнути перевагу в очах громади, викрити помилковість, шкідливість і небезпечність хибних поглядів, зганьбити або вилаяти опонента. “Дуже важливою у суперечці є … елементарна повага до переконань противника. Демократичні, прогресивні мислителі запевняли, що істинні переконання і вірування не є обманом чи лжою. Для переконаної в чомусь людини це може бути лише хибність погляду. І з цією хибністю треба боротися всіма силами логіки і почуттів, із всією пристрасністю і майстерністю полеміста, не втрачаючи “лицарства боротьби” – В. Здоровега.

Билет 13

1. Василь Стус – публіцист: речник нації та гуманістичної візії людини

Василь Стус (1938 – 1985). Доля Василя Стуса подвижницька і трагічна. Свою долю поет обрав сам. Його вірші переписувались від руки, заучувались на пам’ять. Перша збірка «Дорога болю ” побачила світ лише у 1990 році.

Юність і початок творчості припали на початок 60-х років – часи хрущовської відлиги. Тоді в літературу прийшли митці, які не хотіли миритись з рештками сталінської тиранії. Це Ліна Костенко, Симоненко, Драч, Вінграновський, Тютюнник, Шевчук, Дзюба, Світличний. Вони шукали справедливості у суспільному житті, утверджували високі гуманістичні ідеали, загальнолюдські цінності добра, любові та поваги до кожної людини, рівність та свободу для всіх націй. У своїй творчості вони були новаторами, по-новому бачили світ і шукали незвичних форм, засобів образотворення. Такими пошуками та знахідками, самобутністю поетичного стилю й позначена поезія Стуса. А ще Україна – то його найбільша любов і найбільший біль. Її майбутнє пекло і тривожило поета більше за власне життя.

З болем пише Стус про трагічну долю народу, який не зумів відстояти свою правду, свою незалежність. Почуття злитності з народом, спільності долі перейнята і поезія, й саме життя Стуса.

Барви поезії Стуса переважно темні, похмурі, визначні і страшними табірними реальностями, і суспільною дійсністю часів стагнації. У його поезії присутні негативні образи. Проте у віршах присутній і привид світлої надії, яка залишається незважаючи ні на що.

Поет переповнений болем і водночас він твердо заявляє: «Як добре те, що смерті не боюсь я...» Саме відчуття духовної вищості допомагає йому вистояти в нелюдських умовах існування. Усвідомленість своєї правоти допомагає йому пройти до кінця мученицький шлях з вірою, що з народом він порідниться хоча б у смерті, адже його творче кредо, його життєва позиція були викликані соціальним і національним станом рідного народу. Про це каже і сам поет у зверненні «Двоє слів читачеві»: «Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі».

Збірки: У 1966—1968 pp. у видавництвах «Молодь» та «Радянський письменник» лежать без руху його перша поетична збірка «Круговерть» та два варіанти збірки «Зимові дерева». Вони так і не були видрукувані.

Збірка поезій «Зимові дерева», що так і не була видрукувана в Україні, «мала звучати як символічне означення стану нашої духовності: замороженість, завмерлість, але й уперте протистояння зимі та назбирування сил для весняного пробудження». У ній окреслилися основні три мотиви, які стануть характерними і для подальшої творчості митця: інтимна лірика; «переживання своєї національної сутності», «причетності до національної долі», а також мотив «гротескного бачення і саркастичної інтерпретації буденного низького існування, того, що ми нині звемо бездуховністю, а тоді сприймали як вияви міщанства, обивательщини» (І. Дзюба). Збірка «Зимові дерева» побачила світ 1970 року за кордоном, у Брюсселі.

Наступна збірка «Веселий цвинтар» під час арешту була конфіскована. Із сорока двох віршів кілька автор відновив по пам'яті, і вони згодом увійшли до збірки «Свіча в свічаді», виданій 1977 р. за кордоном видавництвом «Сучасність». «Я боровся за демократизацію — а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад; мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури закваліфікували як націоналізм; мої невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злобний наклеп. Мої вірші, літературно-критичні статті, офіційні звернення до ЦК КП України, Спілки письменників і до інших офіційних органів сприйняли як докази пропаганди та агітації...».

2. Журнал як тип періодичного видання в укр. журналістиці.

Журнал (фр. journal) — друковане періодичне видання. Поряд з газетою, журнал є одним з основних ЗМІ і пропаганди, впливає на громадську думку, формуючи її відповідно до інтересів певних ідеологічних груп, суспільних класів, політичних партій і організацій.

З появою технологій комп'ютерної верстки і розповсюдженням комерційних друкарень з можливістю повнокольорового друку в Україні кінця XX почала XXI століття, журнали стали основним рекламоносієм товарів класу «преміум». Журнали як правило, адресовані до конкретної аудиторії читачів.
В Україні, як зрештою і у світі журнали були одним з основних видів ЗМІ протягом XIX і XX сторіччя. Нині під впливом зростання нових технологій передачі інформації, зокрема Інтернету, журнали почали відмовлятись від паперових версій і виходячи тільки в електронному вигляді.

Різновиди журналів
Журнали, як і газети, поділяються на декілька типів:

за періодичністю виходу — переважно не буває щоденних журналів, а щотижневі і щомісячні, деякі виходять навіть раз на кілька місяців;

за форматом;

за тематикою — літературні, мистецькі, наукові, науково-методичні (Комп'ютер у школі та сім'ї), сатиричні, релігійні, політичні тощо;

за характером, по характеру подачі інформації;

Особливості журналів
Через те, що журнали виходять в світ рідше, ніж газети, вони відрізняються більш низькою оперативністю подачі інформації, зате у них більше можливостей для докладного аналізу подій, роздумів, підведень підсумків тощо.

Будь-яке журнальне видання розраховано на читачів, тому читацька аудиторія - одна з головних підстав поділу в різноманітних класифікаціях періодичних видань. Оскільки всяка класифікація передбачає поділ на типи, то читацька аудиторія, зрозуміло, є однією з типоформуючих ознак.

Спеціальні журнали мають свій специфічний поділ на розділи, що визначається типом видання за цільовим призначенням. Хоча структура спеціальних видань досить одноманітна, усе ж вона має свої відмінні особливості, властиві кожному типу видання. Так, приміром, матеріали в наукових журналах часто взагалі не мають поділу на розділи, в той час як масові журнали можуть мати багато розділів та рубрик.

Однією із характерних типоформуючих ознак журналу є жанр матеріалів, що в ньому публікуються. У журналах, так само як і в газетах, літературі, мистецтві використовуються різноманітні жанри. Це допомагає більш повно і яскраво відображати різні явища життя, багатство духовної культури українського народу, робить журнал більш актуальним, цікавим. Дуже важливо, щоб працівники журналу вміло використовували саме ті жанри, котрі більшою мірою відповідали вимогам даного журналу у виконанні поставлених завдань. До журнальних жанрів належать: наукові розвідки, інформація, кореспонденція, роман, повість, нарис, фейлетон, огляд літератури, рецензія тощо.

Оформлення спеціальних журналів має, порівняно з газетами більш конкретне певне значення. Узагалі, використання ілюстративного матеріалу, текстових шрифтів, поліграфічних прикрас більш обмежене порівняно з масовими тощо.

(культурні: Дзвін, Дніпро, Дивосвіт, політ. Кореспондент, Український тиждень, Фокус, літерат. Культура)

3.Політична культура журналіста (національний і міжнародний аспекти).

Нові ідеологічні засади політичної культури журналістики базуються на незалежності та демократизмі нашої держави, подоланні суспільної меншовартості, яка культивувалась у попередній період тоталітаризмом, маніпуляцій громадською думкою, що деформувала духовне життя народу, примусово спрямовуючи й схематизуючи розвиток суспільства. Політична культура національної преси має конструктивно розвивати свідомість людей як сукупність істинних знань про суспільне життя, як усвідомлення сенсу реального буття, гармонії інтересів, високої мети та способів її досягнення. Для становлення в Україні дійсно цивілізованого європейського суспільства необхідне становлення людини, яка не лише вірить у майбутнє, але й творить його, знаючи, що життя – нескінченний процес, і дуже важливою є його векторна спрямованість. Це знаходить відображення і в болючих проблемах історії, у підходах до суперечливих процесів сьогоднішньої ідейно-політичної сфери, у виробленні наукових концепцій подальшої демократизації суспільства.

Слід подолати примітивізацію, деформації в ідейній сфері, що мали місце в різні періоди, і саме за рахунок високої політичної культури національна преса має активно сприяти засвоєнню людьми нових сучасних концептуальних засад розвитку в умовах відкритості інформаційного простору: “Ціннісне ставлення до світу – невід’ємна риса журналістики через нерозривний зв’язок такого роду творчої діяльності з ідеологією, через те, що сама журналістика виникла як знаряддя захисту інтересів особистості, суспільства, держави. В ній перевірка на істинність цілісного ставлення до світу здійс-нюється взаємопов’язаними соціальними критеріями-поняттями – прогрес особистості і суспільний прогрес. Оцінюючи те чи інше явище, подію, журналістика сама виходить з інтересів, напрямок яких зумовлений, у першу чергу, потребами особистості й суспільного розвитку, а також вибором засобів для задоволення цих потреб. Таким чином, можна зробити висновок, що ціннісний підхід – підхід людини, соціальної групи чи сус-пільства до того чи іншого явища з точки зору певних її інтересів, з’ясування конкретного явища для суб’єкта оцінки.

Політична культура, як явище динамічне, вимагає постійного врахування журналістами все нових суспільних умов реалізації й розвитку людської особистості в сучасних умовах, усе ґрунтовнішого володіння механізмами діяльності засобів масової інформації як інституту незалежної свідомості та демократії, готового в усіх тонкощах відображати векторність розвитку політичної системи суспільства. Під цим кутом зору журналіст має постійно розвивати в собі всю сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій з подальшою професійною готовністю осмислених політичних дій, спрямованих на оціночні судження та думки про політичні об’єкти, ефективну орієнтацію в них з подальшим відображенням у засобах масової інформації. Політична культура включає сукупність громадянських позицій, суспільних цінностей і етики поведінки. Звідси – журналіст має тонко і точно розбиратися в політичних процесах, цікавитись їх перебігом та розвитком, співвідносячи з уявленнями про дійсне і бажане, ідеальне здійснення політичної влади в суспільстві, гармонізацію відносин між владою та громадянами. Головним предметом відображення стають політичні цінності й цілі, методи політичної діяльності, основні політичні інститути суспільства та їх роль у загальній системі незалежної держави. Для національної преси пріоритетним є розгляд суб’єктивних контекстів державницької політики, глибина орієнтації та ставлення до актуальних політичних явищ окремої людини, суспільних груп, народу загалом. Та, як засвідчує практика, процеси ці є неоднозначними й суперечливими: “Історія політичної думки в Україні тісно пов’язана з історією української преси, завжди формувалась, формується (а, точніше, – має формуватися) під впливом політичних мас-медіа. Українські друковані ЗМІ пройшли процес кристалізації політичної думки, ідейно і формально, за своїм статусом і місцем у суспільно-політичному житті дійшли до стану державної самостійності… Проте характер процесів, що відбувалися в пострадянських ЗМІ, зокрема в Україні, був складним: фактом сучасного життя стала неконтрольована монополізація і комерціалізація ЗМІ; зросла залежність журналістів не тільки від медіа-олігархів, але й від владних структур, особливо на регіональному й місцевому рівнях. Це має суттєвий вплив і на відображення політичної теорії й практики, і на подальший розвиток демократизації українського суспільства. Наслідком цього є комплексна к р и з а, яка охоплює економічні, організаційні, творчі й етичні аспекти в діяльності пострадянських ЗМІ” [1, с. 83–84].

Критичний погляд науковців на діяльність сучасних засобів масової інформації не випад-ковий, насамперед, у царині змісту. Привати-зована преса зробила крок у бік рекламних (у широкому розумінні поняття) публікацій – створення привабливого іміджу групам власни-ків, партій. Преса поступово стає таким самим товаром, як і всякий інший на ринку послуг. Зростає тенденція перетворення її на одну зі сфер вкладення капіталу, з одного боку, а, з іншого – маніпулювання громадською думкою. Фактично йде боротьба не за абсолютизацію свободи преси, а обмеження впливу на неї олігархічних кланів, відносну кореляцію цього впливу відповідно до інтересів суспільства. Постала проблема: як усе-таки здійснювати контроль з боку суспільства над засобами ма-сової інформації, залежністю самого журналіс-та (у тому числі відповідним законодавством). Безліч політичних партій, які з’явились (голов-ним чином, номінально) в Україні, теж так чи інакше контролюють певну частину національної преси, лобіюючи конкретні політичні погля-ди або програми, публічно декларуючи незалежність, а, фактично, вони пов’язані з тими чи іншими фінансовими групами. Звичайно, за-лежно від конкретики суспільних умов деякі з політичних партій відображають настрої народу, створюючи з допомогою преси видимість послідовності поглядів на об’єктивні процеси в суспільному житті, на нібито відсутність цілеспрямованого характеру пропагандистської дія-льності, на безумовне визнання “вільного ринкового господарювання”: “Ідейно-ідеологічна структуризація у ЗМІ, зокрема пресі, схематизується першочергово у проекції на політичні партії чи організації, що витворюють окремий спектр на політичному тлі нашої держави. Ві-домо, що у нас жодна ідеологія не може визнаватися обов’язковою. Однак фактично ідеологічною домінантою виступає ліберально-демократична доктрина, що й визнається оптимальною для перспективи держави. Принаймні так виглядає декларативна констатація, яку постійно засвідчують більшість ЗМІ, преса зокрема. Абсолютизація прав, свобод і пріоритетів т. зв. “вільного світу” екстраполювалася в окремі ідеологеми з відтінком абсолютного хрестоматійного блага та істини, що не потре-бують доведень. З іншого боку, ліберальна преса, яка, за свідченнями дослідників, є домі-нуючою, витворила найгіршу з усіх ідеологій – споживацько-матеріалістичну. Для когось вона означає елементарне фізіологічне виживання, для іншого – безперервний процес збагачення, споживання за мірками високо розвинутих сус-пільств. У “вільних же країнах” ідеологічний детермінізм періодики чи ЗМІ здебільшого від-крито або завуальовано регулюється або олі-гархами, або фінансовими організаціями, або ж волюнтаризмом адміністративного апарату, який використовує “демократичні” елементи впливу».Отже, спрощене чи неправильне розу-міння політичних пресових технологій при-зводить до того, що теоретичні знання й журналістська практика слугують не вста-новленню комунікативного взаєморозумін-ня між різними суспільними суб’єктами та ґрунтованому на дійсному пізнанні, формуванню громадської думки, а програмуванню конкретних очікуваних політизованих дій засобами PR-кампаній. Спеціальними методами опрацьована сукупність матеріа-лів несе аудиторії не знання про суть полі-тичних процесів у країні, а, фактично, сві-домо звужує ці знання до створення сприятливого іміджу певним суспільним групам чи партіям у їх боротьбі за владу, у досягненні поставлених цілей організації, бажа-них для них структур влади, методів її фун-кціонування. Суть таких маніпулятивних пресових технологій у тому, щоб спонукати людину до дій, про дійсну мотивацію яких вона не повинна здогадуватись і все ж бу-ла переконана, що діє з власного вибору й волі. Хоча в суспільстві насправді завжди існують об’єктивні процеси, котрі визначають політичні відносини, норми, свідомість і культуру, устрій та ідеологію тощо, характер їх відображення, на жаль, упроваджують політичні технологи, а це в результаті й завдає непоправних збитків суспільній свідомості та організації.

Билет 14

1.Особливості комерційної реклами

Комерційна реклама — це реклама товарів і послуг, призначених для споживання як фізичними особами, так і підприємствами, організаціями. Основною маркетинговою метою будь-якої комерційної реклами є стимулювання збуту й/або створення попиту на той або інший товар або послугу. Комерційна реклама може або "проштовхувати" товар/ послугу на споживача, тобто стимулювати товаропровідні мережі активно продавати, або "простягати" товар/послугу через товаропровідні мережі шляхом стимулювання споживчого попиту на них.

Кошти від реклами є одним з джерел прибуткової частини бюджету видання. Поруч з рекламою цю ж функцію (наповнення бюджету) виконують реалізація тиражу, видавнича та комерційна діяльність. Загально реклама може займати до 40% площі номера не рекламного видання. Кожна редакція встановлює ціну реклами, систему її публікацій, відношення до закордонної реклами, забезпечує надходження реклами до редакції. Редакція визначає характер і місце розміщення реклами. У більшості великих та середніх газет, а також на радіо та телебаченні створюють спеціальні відділи реклами, які займаються цими питаннями. Реклама, звичайно, може бути не лише відкрита, але й прихована. У випадку прихованої реклами, її можуть подавати у вигляді публіцистики чи новин. Додатковим джерелом прибутку для редакції є друкування приватних оголошень, які можуть бути некомерційними чи комерційними. Рекламну ціну визначає редакція. Ціна залежить від величини площі, від сторінки, кількості реклами, регіону розповсюдження, тиражу чи навіть кольору видання. Ціна реклами у конкурентних виданнях впливає одна на одну. Тобто редакції таких видань свідомо чи ні узгоджують ціну на рекламу, таким чином формуючи ринкові відносини. Має значення також день виходу газети. Враховують і верстку та дизайн. Водночас кожне видання має свою систему знижок чи націнок, систему заохочень рекламодавців. На радіо та ТБ основною особливістю розміщення реклами є те, що її пускають лише у відповідний проміжок часу і обов’язково мусять дотримуватися норм чинного законодавства щодо, наприклад, заборони переривати рекламою дитячі передачі. Реклама на телебаченні коштує на кілька порядків більше, ніж реклама у пресі. Проте і тут значну вагу має рейтинг каналу. Щодо радіо, то така реклама дешевша, ніж на ТБ, але дорожча від газетної. Загалом усі види ЗМІ отримують левову часку своїх прибутків саме з реклами. Успішними вважають ті ЗМІ, які мають широке коло рекламних клієнтів.

2.Ідея боротьби в українській публіцистиці першої половини ХХ століття.

Поняття боротьби у публіцистичному лексиконi виникло раніше, нiж iдея державності. Преса була чинником боротьби за українську державність; тема боротьби за українські національні інтереси (політичні, економічні, культурнi) була однією iз провiдних. Осмислення ідеї боротьби відображає інтелектуальний рівень нації, спроможність її політичної думки.

Революцiї в Росiї 1905-1907 рр. загострили не лише класовi, але й нацiональнi суперечностi. Пацифiзм вождiв української революцiї, нерозумiння ролi армiї в державотворчому процесi, а очевидно i їхнiй страх перед кривавою боротьбою були серед причин поразки українських визвольних змагань.

Українська iнтелігенцiя втратила войовничiсть (на вiдмiну, скажiмо, вiд польської), iнстинкт боротьби. Коли ми говоримо про винятки, то маємо на увазi, М. Мiхновського. Він вважав, що соцiальнi проблеми можна розв’язати лише пiсля нацiональних, що сьогоднi треба воювати за великий iдеал волi рiдного народу, iдеал воскресiння однiєї великої неподiльної України вiд Дону до Сяну. В.Винниченко писав про «прекрасну, велику силу людини, – iнстинкт боротьби», вiн же вважав, що нацiональне питання треба розглядати в парi iз соцiальним питанням. Зрозумiвши помилковiсть московської орiєнтацiї, М. Грушевський закликав дивитися вперед. Свої погляди вiн висловив у циклi статей, що вийшли пiд назвою «На порозi нової України». Утопiчнiстю позначенi його статті про армію. С. Петлюра у багатьох листах виклав свої погляди на стратегiю визвольної боротьби, обґрунтував концепцiю цiєї боротьби: «Шлях звiльнення кожної нацiї густо кропиться кров’ю».

Пiсля поразки визвольних змагань починається новий етап як в осмисленнi поразки, причин цiєї поразки, так i в поглядах на суспiльнi процеси, на шляхи i способи здобуття державностi.

1921 р. вийшла друком праця В. Старосольського «Теорiя нацiї». Це була одна iз перших спроб осмислення теоретичних аспектiв нацiї, тут автор порушив i проблематику боротьби. Вiн пише про полiтичну боротьбу як про матiр нації.

1923 р. вийшла праця С. Рудницького «До основ українського нацiоналiзму». Рудницький був еволюцiонiстом, але крiм цього вiн уважав, що в людському суспiльствi, як i в природi, нема й не може бути рiвностi. Наявнiсть цiєї абсолютної нерiвностi, рiзницi i є пiдставою, чинником розвитку.

У войовничiй тональностi написано статтю О. Назарука «Чи зiйти спокiйно зi сцени?». Автор з гiркотою згадує, як у галицькому суспiльствi культивувався антимiлiтаризм, уважає, що в перiод ЗУНР не треба було вагатися, а розстрiлювати тих, хто ухилявся вiд мобiлiзацiї в армiю. О. Назарук закликав вiдмовитися вiд думок про мир i тишу, а думати про боротьбу i змусити до цього інших.

Iдеєю боротьби була перейнята уся публiцистична творчiсть Д. Донцова. В працi «Пiдстави нашої полiтики» (Вiдень, 1922). Вiн виходив iз принципу полiтичностi нації. Окреслив основнi моменти своєї концепцiї боротьби: не проти певного режиму, а проти агресивних намiрiв iнших нацiй. Доводив iсторично перспективну орiєнтацiю на Європу, а не на Москву – це, вiдповiдно було пов’язане i з пошуком союзникiв, вiн шукав соцiальну базу для боротьби за визволення. Для Д. Донцова «воля до нацiї» була синонiмом «волi до боротьби за нацiю».

У 1937 р. вiн видрукував у «Вiстнику» статтю «Filosophia militans»: «Фiлософiя мiлiтанс», не фiлософiя «миру i тишини». У статтi «Великий бенкет» (1937) Д. Донцов прямо ототожнює нацiоналiзм з бунтом – боротьбою.

З УВО починався процес формування визвольної концепцiї українського нацiоналiзму. Пропаганда iдей боротьби була одним iз завдань перiодичного органу УВО – журналу «Сурма» (ще були журнали «Січ», «Січові стрільці»).

Є.Коновалець, концепцiя визвольної боротьби: iдея державностi i соборності, що може згуртувати українцiв; державнiсть треба i можна захистити лише збройною силою; iдейно-полiтичною платформою бойової органiзацiї може бути лише український нацiоналiзм; орiєнтацiя на власнi сили; боротьба (збройна) вимагає професiйних знань, а тому готуватися потрiбно вiдповiдно, пiдготовка до майбутньої збройної боротьби не можлива не лише без професiйно вишколених кадрiв, але й без iдеологiчно-пропагандистського забезпечення. Свої погляди Є. Коновалець висловив у таких працях, як «Причинки до iсторiї української революцiї», «Причинки до iсторiї ролi Сiчових Стрiльцiв в українськiй революцiї», у статтях на сторiнках «Сурми», «Розбудови нацiї».

З утворенням ОУН (3 лютого, 1929) iдея i проблематика боротьби дiстала на певному етапi теоретичне оформлення в концепцiї перманентної революцiї. Це чiтка i послiдовна цiлеспрямованiсть усiєї дiяльностi революцiйної органiзацiї: втягування в активну боротьбу щораз ширших кiл народних мас, плекання патрiотизму, а також і розбудова власного шкiльництва, «Просвiти» i економiки, бойовi виступи – i ця боротьба в результатi свого наростання завершується всенародним збройним повстанням. Одним iз теоретичних джерел цієї концепції була думка, висловлена в «Нацiоналiзмі» Д. Донцова, що полягала в розумiннi життя як вiчної боротьби. Преса ОУН: «Розбудова нації», «Укр. голос», «Голос», «Вісті», «Голос нації», «Наш клич», «Наш фронт», «Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ», «Юнак», «Юнацтво», «Гомін краю», «Самоосвітник», «Наш світогляд». Перебували пiд її впливом, хоча були формально органами студентськими («Студентський шлях», «Студентський вiстник»), літературними («Дажбог», «Обрії», «Напередодні»).

Я.Стецько публiкувався на сторiнках «Студентського шляху». Стаття «Небезпечнi сугестiї» 1934 р. У статтi «Боротьба для боротьби чи змагання за вартостi» 1934 р. висловлює думку, що боротьба існує лише тодi, коли є змаганням за позитивнi, нацiонально-етичнi ідеали.

Преса легальних партiй (УНДО, УСРП, УСДП, згодом ФНЄ) постiйно критикувала як iдею збройної боротьби загалом, так i концепцiю «перманентної революцiї».

3.Мультимедійне відображення контенту у Web 2.0.

Цим поняттям описують зміну сприйняття Інтернету користувачами. Принциповою відмінністю технології Web 2.0 від технологій Web 1.0 (першого покоління сервісів мережі Інтернет), є те, що її використання дає змогу не лише переглядати веб-ресурси мережі, а й завантажувати власні, здійснювати обмін цими ресурсами з іншими користувачами, діяти спільно з метою їхнього накопичення, брати участь в обговореннях та ін. Це означає можливість публікування одного елементу контенту на різних Веб-ресурсах. Така можливість є вигідною як для сайту, що надає інформацію (тиражування свого контенту на необмеженій кількості Веб-ресурсів, яке призводить до зростання трафіку цього сайту і є простою у застосуванні і ефективною формою реклами), так і для сайту, що одержує та публікує її (одержання останніх новин та іншого актуального контенту, можливість комбінування різних джерел інформації, що підвищує популярність сайту).
Народження Web 2.0 сталося, коли вебсайти почали відділяти форму від контента. Іншими словами, коли звичайний користувач дістав можливість додавати, редагувати або змінювати вміст вебсайту без якихось особливих знань HTML, мов програмування, на основі яких будуються вебсайти.

Таким чином, Web 2.0 це щось типа системи організації користувачем контента вебсайту. Так як глядач телевізійного інтерактивного шоу бере участь своїм голосуванням в нім, так і простий користувач інтернету є невіддільною частиною Web 2.0. Це означає лише одне: Вам не треба вивчати, як це правильно і точно робиться, Вам треба лише брати участь в процесі. У онлайні віднині нема потреби бути технічно грамотним фахівцем, аби управляти блогом або Web 2.0 сайтом.

Ми можемо навчити машини (або комп'ютери) думати і щось виконувати за нас. Ми можемо навчити машини організувати контент без допомоги вебмайстра. І одного дня «навчена» думати, надалі вона організовуватиме і структуруватиме всю інформацію все швидше і швидше.

Швидкість, з якою вся інформація сортується і організовується, створює стрімке зростання кількості інформації, яка, врешті-решт, дає народження новим рівням доступу до інформації.

Тім О’Рейлі, один з ведучих і ярих прибічників Web 2.0, сказав із цього приводу: «Web 2.0 це безпрецедентна революція в комп'ютерній індустрії, вона є причиною зміни корінних концепцій інтернету і наше завдання тепер зрозуміти нові правила нової платформи, на якій будується весь Інтернет»

Саме Тім О’Рейлі був тим, хто винайшов термін Web 2.0 ще в далекому 2003-їм році, передбачаючи ще тоді прихід другого покоління онлайнових спільнот, які базуються на нових вебтехнологіях і є соціальними сервісами, покликаними об'єднувати в

Дата добавления: 2015-08-21