Для створення подкаступодкастеру необхідні: комп'ютер, з встановленим на ньому аудіоредактором, аудіокарту та мікрофон. Спочатку обирається тема, потім пишуться шоуноти - список тез про які буде розповідатись в подкасті, після чого переходять до запису, а згодом – монтажу. Після цього подкаст публікують на власному сайті чи на спеціальному сервісі.
Основними відмінностями подкасту від радіо є: подкастери – не обов’язково професійні диктори, записи можна слухати, коли тобі заманеться, адже вони не йдуть он-лайн.
В Україні існує термінал українських подкастів - podcaster.org.ua. У Росії подкастинг - RussianPodcasting.ru.
Подкастинг аналогічний, наприклад, аудіоблогу, із застереженням, що під блогом зазвичай розуміється послідовність записів у вигляді простих веб-сторінок (у форматі HTML), а подкаст увазі можливість скачування випусків у вигляді файлів і зазвичай забезпечує перевірку оновлень за допомогою RSS.
По суті подкаст – це суміш інтернету та радіо.
Часто великі компанії намагаються створити власні програми для подкастингу. Так, компанія Apple у 2005 р. представила оновлену версію свого плеєраiTunes 4.9
2.Журналістська діяльність М.Міхновського.
М.Міхновський був першим, хто на межі XIX—XX століть чітко сформулював кінцеву мету української національної боротьби: “Одна, єдина, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі”.
Політична біографія між революцією 1905 року і початком Першої світової війни: видання українських часописів (“Хлібороб”, “Запоріжжя”, “Слобожанщина”, “Сніп”); як адвокат бере участь у судових процесах, захищаючи селян, що палили поміщицькі маєтки; пропагує українську національно-самостійницьку ідею. Зосереджує свою агітаційну роботу на Слобожанщині, Донеччині, де навертає до українства чимало зросійщених “малоросів”. До виборів у Думу (1906 р.) М. Міхновський видав у Харкові перший наддніпрянський український часопис - "Слобожанщина", у якому закликав голосувати за українських кандидатів. Видання проіснувало недовго через адміністративні утиски "на ідеологічному ґрунті".
* брошура " Самостійна Україна ": Значну її частину становив екскурс до історії русифікаторської великодержавної політики царизму. Автор вважав за необхідне повернення до статусу України, який існував на основі Переяславського трактату 1654 року. З позицій міжнародного права він проаналізував відносини України з Росією, які мали стати конфедеративними, але були згодом односторонньо порушені Росією. Це давало право Україні на відмову від союзу з Росією і повернення до статусу самостійної держави. Здоровий націоналізм, стверджувалось у «Самостійній Україні», покликує до історичного життя нові народи, веде до розпаду приречених історією імперій. У бракові такого націоналізму серед українців Міхновський бачить основну причину нещасть нації. Головними опонентами Міхновського виступають не «чужинці», а «українофіли, що виробили релігію лояльності», українська інтелігенція, яка в попередніх своїх поколіннях не узгоджувала свої інтереси з інтересами народу, зраджувала, покидаючи його в найгірші часи.
- державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин
- лише після набуття повної державно-політичної самостійності український народ зможе вирішити питання про те, чи вступати йому в державно-політичні союзи з іншими націями
- Переяславські угоди -нормативні документи, визнання яких обов’язкове для обох сторін, але, оскільки, Росія односторонньо порушила їх, ліквідувавши Запорозьку січ, то і Україна, з точки зору міжнародного права, має право не дотримуватись їх. А тому маємо силою забрати те, що нам належить по праву. Хто на цілій Україні не за нас, той проти нас! Якщо силою було відібрано наше право то ми можемо силою відновити свою свободу.
* брошура “ Справа української інтелігенції в програмі Української Народної Партії ”
- українська інтелігенція приносить щороку великі і криваві жертви московському “Молоху”: вона єднається з московською інтелігенцією і приймає політичні ідеали і завдання останньої, бо не має власних окремих політичних ідеалів, витворених на Грунті інтересів і бажань української нації; українська інтелігенція бере участь у всіх революційних течіях московського суспільства, починаючи від російських студентських розрухів до діяльности в московських революційних організаціях. Це свідчить про велике духове рабство, про велику безпринципність і безідейність української інтелігенції
3.Основні складники журналістської майстерності у світлі сучасних вимог
За Здоровегою:
· оперативність
· актуальність
· компетентність
· правдивість
· сміливість
· аргументованість
· переконливість
· цікавість
· стислість і досконалість викладу
Актуальність є важливою прикметою саме журналістики. Вона насамперед присвячена злобі дня, тому, що хвилює публіку в певний момент. Цю злободенність ЗМІ підслуховують, вловлюють і виносять на суд громади. Актуальність є однією з підвалин такого важливого феномену журналістики, як цікавість. У журналіста повинен бути вироблений постійний інтерес до того, що насамперед болить людям.
Оперативність – здатність журналіста і редакції вчасно донести відповідну інформацію до аудиторії.
Зрозуміло, що працівник ЗМІ не може бути компетентним у всіх сферах життя на рівні дипломованого фахівця. Але у ході практичної діяльності він зобов’язаний ці знання постійно набувати всіма доступними засобами. Журналістові, як і письменникові, промовцеві, треба мати насамперед що сказати читачеві/глядачеві/слухачеві, а відтак уміти сказати вчасно, точно, стисло, дохідливо, переконливо, емоційно. Також дуже важливим у журналістиці є вміння бачити. Бачити і розуміти побачене охоплює широту поглядів на явища. Ж-ст має вміти бачити в минулому корінь сучасного, проектувати це сучасне на майбутнє, володіти мистецтвом прогнозу. Потрібен аналітичний склад розуму, здатність зіставляти, робити певні висновки, узагальнення. Особливого таланту вимагає художньо-публіцистичне осмислення сучасності.
Без сумніву, ж-ка стала вільнішою, розкутішою. Значно розширились її тематичні горизонти. Зняті практично всі табу, що не завжди мали позитивний вплив на публіку. Помітно урізноманітнились ЗМІ за типами видань і програм. Виникла досить потужна, небачена ще десятиріччя тому комерційна журналістика. Набагато зменшилась роль державних і партійних видань. Мас-медіа позбуваються догматизму. Ж-ка стала особистіснішою, домашнішою, інтимнішою.
ЗМІ повинні інформувати, аналізувати, просвічувати, допомагати управляти державою, розважати і приносити насолоду.
Билет 18
1.Інтерв'ю та його жанрові особливості у пресі, на радіо і телебаченні.
Інтерв'ю (від англ. зустріч, бесіда) – це інформаційний жанр, що представляє собою розмову журналіста з політичним, громадським або іншим діячем з актуальних питань. Громадський інтерес представляють відповіді конкретної особи (групи осіб) на запитання журналіста. Однак інтерв'ю називають не тільки жанром, але і методом отримання відомостей для інших матеріалів.
Інтерв'ю різноманітно у своїх видах.
· інтерв'ю-повідомлення (відповіді даються у скороченні, викладаються найбільш істотні аспекти бесіди),
· інтерв'ю-діалог (повний текст розмови),
· інтерв'ю-замальовку (окрім змісту розмови передається обстановка бесіди, її характер і т. д.),
· інтерв'ю-думку (коментар події, явища, факту),
· масові інтерв'ю (з прес-конференцій, брифінгів).
Існують кілька видів інтерв'ю, які межують з аналітичними жанрами, а саме: портретні і проблемні. Наприклад, газетне інтерв'ю ділиться на інтерв'ю інформаційне та аналітичне. Якщо інформаційне інтерв'ю несе в собі лише повідомлення про факт, відповідаючи на питання: хто? що? де? коли?, то аналітичне інтерв'ю, крім того, містить і аналіз факту, відповідаючи при цьому на питання: чому? яким чином? що це значить? і т. д. Роль автора аналітичного інтерв'ю полягає, перш за все в тому, що своїми запитаннями він задає напрямок аналізу, який зазвичай здійснює сам читач. З цією метою запитання формулюються таким чином, що вони вимагають висвітлення моментів якоїсь події, явища, процесу, ситуації.
Інтерв'ю дозволяє реципієнту отримувати інформацію як би «з перших рук», незважаючи на наявність у ньому певної частки суб'єктивізму, чим найбільше відрізняється газетне інтерв'ю. Позначений суб'єктивізм полягає в наступному: оформлюючи отриману інформацію у вигляді інтерв'ю та переносячи на папір точно те, що сказав співрозмовник, журналіст у певній мірі пропускає цю інформацію через себе. І те, що виходить потім на сторінках газет в формі питання-відповідь, не є розмовою, що проходила між інтерв'юером і співрозмовником у чистому вигляді. Тобто, інтерв’юер інформацію «перекладає». Ця риса властива в меншій - радіо і телевізійному інтерв'ю, де споживач інформації чує і бачить те ж, що і журналіст, тобто отримує інформацію не в «перекладі» інтерв'юера, а від того, хто є джерелом цієї інформації, її носієм. І в цьому випадку людина, яка безпосередньо не задіяна у процесі інтерв'ю, стає певною мірою його співучасником, оскільки все чує і бачить, а отже, пропускає через свою свідомість. Тут споживач інформації осмислює і «перекладає» почуте і побачене у відповідності до свого світогляду, світовідчуття, світорозуміння. Записані на плівку інтерв'ю зберігають риси справжнього документа, зберігають голос, стиль мовлення, інтонації тих, хто говорить.
Журналіст-газетяр обробляє і готує матеріал інтерв'ю після того, як відбудеться його розмову з співрозмовникам; радіожурналіст, навпаки, ретельно готується до самого процесу, акту взяття інтерв'ю, тобто значна частина його зусиль пов'язана з підготовкою до інтерв'ю. Газетяр може на свій розсуд змінити порядок питань у матеріалі, який він готує для друку, упустити одні запитання і відповіді, більш докладно викласти інші. Радіожурналіст у випадку, якщо інтерв'ю одразу передається в ефір, позбавлений такої можливості. Інтерв'ю неодмінний елемент багатьох складних телевізійних форм. Рідше воно використовується для створення самостійної передачі.
Телевізійне ж інтерв’ю постає на очах у глядачів під час прямої передачі в ефір інформаційної програми. Записане на плівку інтерв’ю теж створює відчуття сьогочасності. Подібне спостерігаємо і в записаному радіоінтерв’ю, де дійсність (автентичність) розмови може забезпечити збереження голосу, стилю мови, інтонаційного забарвлення.
На телебаченні інтерв’ю збагачується зоровими компонентами. Реакція інтерв’юйованого, його міміка, жести, імпровізація під час передачі, зацікавленість темою розмови і низка інших чинників, що виникають у живому спілкуванні людей, – все це забезпечує перевагу телевізійного інтерв’ю над газетним і радіомовним. Воно “незвичайне і ніби народжене саме цим засобом масової інформації... Тільки по телебаченню ми можемо побачити миттєві душевні вагання, ледь вловимі рухи очей, легку усмішку” [2].
В телевізійній інформації інтерв’ю має два різновиди, а саме: інтерв’ю як складова й органічна частина відеосюжету та цілісне інтерв’ю як окремий матеріал інформаційної програми.
Використане у відеосюжеті, інтерв’ю збагачує його інтерпретацією, несе телеглядачеві якісно нову інформацію. А інтерв’ю якраз і дає можливість оцінити подію в рамках сюжету, висловити іншій людині з будь-якого приводу власні погляди. Людину як джерело суб’єктивної думки телеглядач бачить на екрані і може судити про надійність цього джерела. Повідомлення через інтерв’ю більше вражає, переконує і відповідно краще запам’ятовується, ніж переказ репортера чиєїсь думки. Висловлюючи власний погляд на події, факти, явища і вносячи в них особистісні елементи, інтерв’юйований розкриває свій внутрішній світ, емоційно збагачує, “олюднює” інформацію.
Інтерв’ю у відеосюжеті – це відповідь певної особи на запитання, яке задав у кадрі чи за кадром репортер, або тільки запропонував цій особі тему розмови, не формулюючи запитання в ефірі. Переважно запитанням завершується представлення запрошеної на інтерв’ю людини. Але буває й так, що запитання лише домислюється. Воно ніби випливає з попереднього викладу новини, виникає необхідність щось докладніше з’ясувати з допомогою компетентної особи. Тому інтерв’ю у відеосюжеті часто має монологічний характер. До речі, у перекладі з англійської “інтерв’ю” це не лише бесіда двох або кількох осіб, а й зустріч з кимось – під час неї може бути щось повідомлено і в монологічній формі.
Цілісне інтерв’ю як окремий матеріал інформаційної програми можна побудувати у формі запитань журналіста-інтерв’юера і відповідей на них інтерв’юйованої особи. Така структура цього жанру. Фізична зримість дозволяє на телебаченні встановити більш тісний контакт учасників інтерв’ю з аудиторією, ніж, наприклад, на радіо. Однак, переглядаючи інформаційні програми, неважко переконатися в тому, що на місцевих телестудіях ще недостатньо дбають про забезпечення таких важливих рис інтерв’ю, як природність, задушевність, невимушеність. Запитання, які тележурналісти задають інтерв’юйованим, глибоко не продумані. Варто пам’ятати, що “змістовність, точність і витонченість висловлених співрозмовником міркувань у величезній більшості випадків є результатом точності і витонченості питань, заданих журналістом” [3]. І якщо ці риси у питаннях інтерв’юера відсутні, важко розраховувати на їх появу у відповідях співрозмовника. Саме така ситуація зумовила низький рівень інтерв’ю, яке ми записали з ефіру.
Важливу роль у процесі інтерв'ю грають питання.
1. питання повинні бути чіткими. Якщо співрозмовник не зрозумів питання, то винен журналіст, а НЕ співрозмовник.
2. слід уникати питань, що передбачають відповіді «так-ні».
3. задаючи питання, необхідно пам'ятати про коректність і повагу до співрозмовника.
4. питання повинні бути цікавими.
2.Основні періоди розвитку західноукраїнської преси.
Періодизація – важлива проблема історіографії укр. ж-ки, розв’язання якої має не лише академічне, а й практичне значення. Є 3 групи дослідників історії ж-ки:
· радянські (марксистсько-ленінське розуміння суспільних процесів)
· діаспора (Животко)
· сучасні укр. дослідники (Романюк)
Періодизацію власне західноукраїнської преси починають з її зародження. Отже, період розвитку її поділяють на 3 періоди (стаття О. Маковея «П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики»):
I період (1848–1861) – з моменту заснування двох перших, за словами О. Маковея, "руських газет" у Галичині – "Зорі Галицької" та "Дневника руського" і до виходу "Слова" – друкованого органу партії "москвофілів";
II період (1862–1873) – "до голосного народного віча в Галичи, котре треба вважати початком втягнення нашого селянства до суспільної роботи. Се віче устроїло товариство ім. Качковського... З того часу настали і в нашій публїцистиці иньші вимоги, бо в суспільнім життю почав брати участь і селянин";
III період (1873–1889) – позначений такими важливими подіями, як створення потужної на той час радикальної партії в Галичині, заборона царським урядом у 1876 році українського друкованого слова в російській Україні, а також заснування у Львові у 1879-1880 роках газет "Батьківщина", "Діло" і "Зоря" – "трьох органів, які свідчили про явний зріст партії народовців".
Періодизація А.Животка така: «Початки української преси», «Роки 1860 – 1880», «Роки 1880 – 1905», «Роки 1860 – 1905 на Західній Україні», «Українська преса за океаном», «Роки 1905-1914», «Роки української державності (1917 – 1920)», «Роки 1920 – 1939», «Європейська і заокеанська еміграція», «Еміграція. Друга світова війна і роки після неї».
3. Охарактеризуйте гарантії прав громадян на охорону праці.
Конституційне право працівників на охорону їхнього здоров’я та життя під час професійної діяльності, на безпечні та здорові умови праці забезпечують відповідні органи державної влади, які регулюють взаємовідносини роботодавця та працівника з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлюють єдиний порядок організації охорони праці в Україні.
-Права громадян на охорону праці під час укладення трудового договору
Умови трудового договору не можуть містити положень, які не відповідають законодавчим та іншим нормативним актам з питань охорони праці, що діють в Україні. Під час укладення трудового договору роботодавець має проінформувати громадянина про:
· умови праці на об’єкті господарювання;
· наявність на робочому місці шкідливих і небезпечних виробничих чинників та їхній
вплив на здоров’я людини;
· пільги і компенсації за роботу в шкідливих і небезпечних умовах відповідно до чинного
законодавства та колективного договору.
Роботодавець не може укласти трудовий договір з громадянином, якому за медичним висновком запропонована робота протипоказана за станом здоров’я.
-Громадянин має право на навчання з питань охорони праці і роботодавець зобов’язаний провести таке навчання у вигляді двох інструктажів з питань охорони праці:
· вступного, який проводять працівники служби охорони праці об’єкта господарювання з усіма працівниками, яких приймають на роботу, незалежно від їхньої освіти та стажу роботи за програмою, в якій подають загальні питання охорони праці із врахуванням її особливостей на об’єкті господарювання;
· первинного, який проводять керівники структурних підрозділів на робочому місці з кожним працівником до початку їхньої роботи на цьому робочому місці.
Проходження цих інструктажів з питань охорони праці підтверджується записами у відповідних журналах обліку інструктажів і скріплюється підписами осіб, які проводили інструктажі, та осіб, які отримали інструктажі.
-Права громадян на охорону праці під час роботи на об’єкті господарювання
Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів та засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів з охорони праці. Працівник має право відмовитись від дорученої роботи, якщо виникла виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я чи інших осіб та навколишнього середовища. Факт наявності такої небезпечної ситуації підтверджує комісія у складі
спеціалістів охорони праці та представників профспілки (уповноважених трудового колективу), а в разі виникнення конфлікту – відповідний орган державного нагляду за охороною праці за участю представника профспілки. За період невиконання своїх обов’язків з цієї причини за працівником зберігають середню заробітну плату.
-Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець порушує вимоги законодавства з охорони праці та не виконує колективного договору з питань охорони праці. У разі такого звільнення працівникові надають певні соціальні гарантії: йому виплачують вихідну допомогу в розмірі не менше тримісячної заробітної плати, а також його статус прирівнюють до статусу працівника, якого звільнили через скорочення штатів працівників на об’єкті господарювання.
-Працівники мають право на переведення на легшу роботу відповідно до медичного висновку.
За працівником зберігають місце праці, якщо функціонування об’єкта господарювання чи його структурного підрозділу призупинене органом державного нагляду за охороною праці.
Працівники мають право на пільги та компенсації за важкі та шкідливі умови праці:
· безоплатне лікувально-профілактичне харчування, молоко або рівноцінні харчові продукти;
· додаткові оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення;
· скорочення тривалості робочого часу;
· додаткову оплачувану відпустку;
· оплату праці в підвищеному розмірі;
· пільгову пенсію;
· забезпечення спеціальним одягом, взуттям та засобами індивідуального захисту;
· інші пільги та компенсації, які передбачені законодавством чи колективним договором.
-Працівники мають право на навчання з питань охорони праці і роботодавець зобов’язаний провести його у вигляді таких інструктажів з охорони праці:
· повторного, який проводять за програмою первинного інструктажу з усіма працівниками не рідше одного разу на півріччя (на роботах з підвищеною небезпекою – один раз на квартал);
· позапланового, який проводять у разі введення в дію нових нормативних актів з охорони праці, зміни технологічного процесу, порушення працівниками нормативних актів з охорони праці, перерви в роботі виконавця більше ніж на 60 днів (на роботах з підвищеною небезпекою – 30 днів), на вимогу державних органів з нагляду за охороною праці;
· цільового, який проводять з працівниками у разі виконання разових робіт, не пов’язаних з основними обов’язками за фахом, проведення робіт, на які оформляється наряд-допуск, проведення екскурсій чи інших масових заходів.
-Права жінок, неповнолітніх та інвалідів на охорону праці, які пов’язані з фізіологічними особливостями їхнього організму. Забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт із санітарного та побутового обслуговування), а також залучення
жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені граничні норми. Перелік важких робіт та граничні норми підіймання і переміщення речей встановлює МОЗ України за погодженням з Держгірпромнаглядом. Окремі права на охорону праці мають вагітні жінки та жінки, які доглядають дітей до трьох років: їх не можна залучати до роботи в нічний час, до надурочних робіт та робіт у вихідні дні, а також направляти у відрядження. Граничні норми підіймання і переміщення важких речей для жінок МОЗ України визначило такими: 10 кг до двох разів на годину у випадку чергування з іншою роботою, 7 кг протягом повної робочої зміни.
-Забороняється застосовувати працю неповнолітніх (осіб віком до 18 років) на важких роботах і на роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах. Забороняється залучати неповнолітніх до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. У разі тривалої роботи для юнаків п’ятнадцяти років гранична норма дорівнює 8,4 кг, шістнадцяти років – 11,2 кг, сімнадцяти років – 12,6 кг. Для дівчат ці норми відповідно зменшені вдвічі. Неповнолітніх приймають на роботу лише після попереднього медичного огляду і до 21 року вони підлягають обов’язковому медичному огляду. Забороняється залучати неповнолітніх до нічних, надурочних робіт та робіт у вихідні дні.
Роботодавець зобов’язаний організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до медичного висновку, встановити неповний робочий день або неповний робочий тиждень, а також пільгові умови праці на їхнє прохання. Не можна залучати інвалідів до надурочних робіт та робіт у нічний час без їхньої згоди. Підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов’язані створювати умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальних експертних комісій відповідно до індивідуальних програм реабілітації інвалідів. Експертизу тривалості або стійкості втрати працездатності здійснюють медико-соціальні експертні комісії.
Билет 19
1. Сучасні моделі журналістики
Російські:
Складники моделі Є. Прохорова: засновник (З), керівні органи (КО), журналісти (Ж), тексти (Т), канал (К), масова аудиторія (МА), соціальні інститути (СІ), дійсність (Д).
Функціонує ця модель таким чином: КО формують нормативну базу (закони та підзаконні акти діяльності журналістики), визначають її статус у суспільстві, права і обов’язки З та Ж, відповідальність СІ, права МА. Ж, відповідно до власного статусу і на підставі законодавства, керуючись затвердженим З редакційним статутом, формує інформаційну політику видання (програми) і реалізує її з допомогою творчості (Т), враховуючи запити, інтереси, побажання МА, потреб і особливостей свого К.
Євген Ахмадулін пропонує власну – онтологічну модель журналістики. Журналістика – соціальна система, що, з одного боку, перебуває на перетині багатьох інших, а з іншого, – виконує акумулятивну функцію гіперсистеми (головної системи), тобто функціонує за правилами соціально-політичного ладу суспільства (СПЛС). Творячи її, Є.Ахмадулін виходив із таких принципів:
- система масової комунікації (СМК) ширша за ЗМІ, тобто містить весь обсяг поняття „журналістика”.
- журналістика – сукупність органічно поєднаних соціальних феноменів, які об’єктивно існують, тобто складна багатокомпонентна і багатофункціональна соціальна система, а не щось механічно чи штучно створене
- призначення журналістики – знаходити, переробляти і передавати актуальну соціальну інформацію з допомогою комунікативних каналів масовій аудиторії з метою поінформувати її, соціально адаптувати, формувати громадську думку;
Українські:
В.Шкляр, структурно-поняттєві конфігуратори. Поетика журналістського (публіцистичного) тексту інтегрує систему змістових елементів: факт, аргумент, ідея, проблема, концепція, текст. Розрізняючи журналістсько-репортерський (моноінформативний) та журналістсько-публіцистичний (поліінформативний) факти, скажемо, що системні конфігуратори (аргумент, ідея, проблема) адаптовані до другої групи фактів, оскільки вони є результатом складної мислиннєвої роботи автора (задум, ідея, розробка проблеми, добір фактів, пошук аргументації, аналіз і синтез, творчі рішення).
Універсальна модель української журналістики. журналістика як соціальна система є частиною іншої, більшої суспільно-політичної системи (СПС). Українська журналістика формує українське суспільство, що з допомогою ідей формує СПС– через суспільну реакцію і громадську думку. З огляду на добу глобалізації, українська журналістика могла б не тільки статично бути інформаційною складовою глобальної інформаційної системи, а й впливати на розвиток останньої. Натомість маємо певне узалежнення національної журналістики ззовні – зі Сходу і з Заходу, ментально й фінансово.
2. Сучасна літературно-художня періодика: проблеми та перспективи.
Літературно-художні журнали – звичне явище для вітчизняного медіа-ринку, адже перший часопис такого спрямування з’явився ще у 1925 році. Це був «Всесвіт» – журнал іноземної літератури, який виходить і досі. Твори українських авторів першою почала публікувати «Вітчизна», заснована 1933 року. Останній номер часопису вийшов у 2009 році. Сучасний медіа-ринок нестабільний, його основу складають добре відомі авторитетні видання. Час від часу з'являються й нові найменування, але більшість з них безслідно зникає. Утвердитися і зміцнити свої позиції, а головне – задовольнити смаки читачів вдається лише одиницям. Як правило, літературно-художні часописи мають невеликі тиражі, практично не містять реклами, характеризуються низькою передплатною активністю та вузькою мережею продажу. Однак роль таких видань у літературному процесі незаперечна. Вони відображають його загальний стан на певному етапі розвитку й слугують джерелом вивчення історії літератури та літературної критики в майбутньому. Літературно-художня періодика в історії української журналістики завжди була носієм національної ідеї, виступала засобом пробудження патріотичних почуттів й об'єднувала громадян довкола спільної мети – здобуття незалежності української держави.
Літературні журнали – це періодичні видання, найчастіше щомісячні, які публікують нові оригінальні й перекладні літературно-художні твори різних жанрів, знайомлять читача з подіями літературного життя, формують літературно-громадську думку. Більшість з них є водночас громадсько-політичними, оскільки поряд з белетристикою і літературною критикою вони вміщують публіцистичні твори, матеріали з питань розвитку інших видів мистецтва, внутрішньої і міжнародної політики, економіки, історії, соціології.
Перелік україномовних видань літературного спрямування об'єднує газети, журнали (друковані й електронні), а також альманахи. Сьогодні в Україні виходить небагато літературних журналів. Це пояснюється розширенням інформаційних можливостей, обмеженістю державного фінансування. У каталозі передплатних видань 2012 року, без урахування часописів місцевої сфери розповсюдження, зареєстровано всього 12 найменувань. Зокрема, вісім із них призначені для україномовного читача («Березіль», «Всесвіт», «Дзвін», «Дніпро»[1], «Київ», «Кур'єр Кривбасу», «Літературний Тернопіль», «Українська культура»); три – для російськомовного («Радуга», «Ренессанс», «Шо» (має українську версію)), а один випускається одночасно українською, російською та німецькою («Склянка часу*Zeitglas»). Дані цифрові показники не є остаточними і беззаперечними, оскільки деякі видання через незначний тираж («Неопалима купина»[2]) або нестабільну періодичність («Донбас») не змогли потрапити до каталогу Державного підприємства «Преса».
У 2012 році знову почала виходити «Сучасність»
Класифікація
Вчений Василь Шейко поділяє вітчизняну літературну періодику останньої чверті ХХ – початку XXI століття на дві групи:
«Старі» видання, які збереглися ще з радянських часів («Київ», «Дніпро», «Вітчизна»[5], «Дзвін», «Березіль», «Всесвіт», «Українська культура»);
«Нові» видання, які з’явилися порівняно нещодавно («Четвер», «Ї»[6], «Кур'єр Кривбасу», «Потяг'76», «Київська Русь», «Літературний Тернопіль», «Склянка часу»).
Вказані дві групи не ворогують і, навіть, не полемізують між собою. «Старі» та «нові» літературні журнали постійно взаємозбагачуються і мирно співіснують в культурному медіа-просторі України.
Проміжне місце в орієнтовній класифікації займає «часопис незалежної української думки» – «Сучасність»[7][8][9], що впродовж трьох десятиліть виходив за кордоном, а в 1991 році «переселився» до Києва. Варто також згадати журнали-альманахи, які з’явилися після прийняття незалежності України й не затрималися до наших днів: «Авжеж!», «Криниця», «Світовид», «Український засів». Вони проіснували недовго, але зробили свій внесок у розвиток літератури й літературної періодики.
Характеристика [ред.]
Більшість сучасних видань зосереджена в Києві, Західній Україні (Івано-Франківськ, Львів, Луцьк) і на Сході (Донецьк, Харків, Кривий Ріг). За територією розповсюдження літературно-художні журнали поділяються на всеукраїнські («Березіль», «Всесвіт», «Дніпро», «Кур'єр Кривбасу», «Літературний Тернопіль», «Українська культура»), міжнародні («Склянка часу») й регіональні («Буковинський журнал», «Терен»), а Інтернет-проект «Потяг’76» визначають як «центральноєвропейський літературний часопис».
Значна частина літературної періодики із першої групи заснована Спілкою письменників України. Найбільш читабельним є київський «Всесвіт». Його популярність пов’язують з тим, що в книгарнях вкрай рідко можна натрапити на якісну українську перекладну літературу. Із спілчанськими часописами співпрацюють переважно вітчизняні класики: Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Сергій Жадан, Віра Вовк, Людмила Таран, Галина Тарасюк, Юрій Краснощок, Василь Шкляр, Олександр Ірванець, Емма Андієвська, Юрій Винничук, Ірен Роздобудько, Володимир Єшкілєв, Тарас Прохасько. Харківський «Березіль» намагається органічно поєднувати на своїх сторінках твори «спілчан» і «модерністів».
До другої групи належать видання, найчастіше створені конкретним письменником чи літературним критиком власними силами, за рахунок спонсорських внесків, здобутих грантів, окремих книжкових проектів тощо. Вони займають провідне місце на ринку друкованої продукції. Для прикладу, «Кур’єр Кривбасу» – один із небагатьох літературних часописів, який виплачує гонорари своїм авторам. У «нових» виданнях можна побачити твори як відомих, так і молодих письменників: Юрій Іздрик, Андрій Содомора, Остап Сливинський, Лариса Денисенко, Мирослав Лазарук, Віктор Неборак, Світлана Кириченко, Ірена Карпа, Наталка Сняданко, Дзвінка Матіяш, Богдана Матіяш, Галина Ткачук, Любко Дереш, Олександр Горський.
Особливості
Спільною для літературно-художньої періодики є обрана тематика. В таких часописах зустрічаються сучасні романи, детективи, повісті, оповідання, фантастика, поезія, а також критичні відгуки, сатирично-гумористичні доробки, переклади зарубіжної літератури. Серед публіцистичних матеріалів переважають статті, життєписи, есе, репортажі, інтерв'ю, нариси. Ще одна особливість літературних журналів – вони, як правило, не розраховані на широкий діапазон читацької аудиторії, а відповідають інтересам обмеженого кола читачів (молодіжний «Четвер»). Однак існують видання, що об’єднують людей різної національності, вікової категорії, соціального рівня, релігійного віросповідання («Склянка часу»). Для більшості українських часописів характерними залишаються фінансові проблеми, замкнутість, невеликий тираж. Вони з’являються раз на два-три місяці («Березіль», «Всесвіт»[10], «Київ»[11]), обирають електронний формат, який є економнішим («Потяг'76»), перетворюються на «концептуальні» («Четвер»[12]), або взагалі не з’являються («Вітчизна», «Київська Русь»).
Кожний журнал, окрім загальних, має ще й індивідуальні ознаки, завдяки яким вирізняється з-поміж інших. Зокрема, «Всесвіт» ознайомлює із творчістю зарубіжних авторів; «Дніпро» – яскраве повноколірне видання; «Березіль», навпаки, більш класичне і стримане; «Літературний Тернопіль» вважається перспективним, а «Кур'єр Кривбасу» – авторитетним і престижним часописом. Літературні журнали відіграють важливу роль у становленні й розвитку української культури. Вони здебільшого не тільки презентують поетичні та прозові новинки, а й критично аналізують і осмислюють події літературного життя.
3.Типові мовні огріхи у газетних текстах, у радіо- та телемовленні й способи їх усунення
Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її орієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Високу культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності. Великий уплив на формування мовленнєвої культури особистості мають засоби масової інформації (ЗМІ), зокрема преса, яка, як прийнято вважати, є еталоном користування мовою
Наукове дослідження виявляє непоодинокі випадки слововживань, що з’являються в лексико-семантичній системі мови внаслідок мовних контактів, зокрема впливу російської мови. Вони отримали назву «росіянізмів» – слів чи мовних зворотів, утворених за зразком російських мовних форм, що можуть зазнавати часткової адаптації до фонетичного складу чи словотворчих особливостей української мови. Доволі гостро у мові нашої преси стоїть проблема надуживання запозиченнями (насамперед з російської та англійської мов). Незважаючи на те, що українська мова частково асимілює чужі слова, все одно велика кількість запозичень створює загрозу зрозумілості терміносистеми. Низка іншомовних елементів має українські відповідники (наприклад, поступ - прогрес, відсоток - процент, рівнобіжний - паралельний та ін.)
Лексичний запас телевізійників, як і газетярів насичений відвертими русизмами, а також безглуздими тавтологічними висловлюваннями та обмовками на кшталт „мій автопортрет”, „опади у вигляді мокрого дощу”, „вільна вакансія” (вакансія – слово латинського походження, що означає „вільне місце”), „унікальний феномен” (феномен і є унікальне явище) та б.ін. Давай! Ворушись! (кальки з російської. Форма „давай” в укр. мові вживається у своєму прямому значенні. Слід казати: „.Нумо! Ворушись!”. Форми 1-ої особи множини дієслів наказового способу закінчуються на -імо (-ім): ходімо, працюймо, а не давайте працювати). Якщо вам заважає різка біль, прийміть... (правильно різкий біль. Слово „біль” – чоловічого роду).
Билет 20
Етичні норми сучасної журналістики: національний і міжнародний аспекти
Журналістська етика — це насамперед внутрішні переконання тих, хто обрав собі це ремесло, їхнє розуміння того, що можна і чого не можна робити. Журналістська етика формується на засадах узвичаєних норм роботи працівника мас-медіа, а також власного життєвого та професійного досвіду журналіста [1, 26]. В ідеалі вона прагне сформувати високу моральну самосвідомість, відповідальність журналіста, норми і правила поводження як орієнтир професіоналізму, усвідомлення суспільної ваги своєї праці та самоконтроль.
Етичні норми мають характер узвичаєних дій. Проте основні з них закріплені у вигляді кодексів, редакційних статутів, настанов і стандартів. Але щодо юридичної відповідальності журналістів, то її визначають закони, а не кодекси етики. І хоча етика і право мають чимало спільного, багато в чому й різняться між собою. Й етика, й право регулюють поведінку як окремої людини, так і великих спільнот. Однак роблять це по-різному.
2. Габріель Гарсіа Маркес про призначення журналіста
· Біда шкіл журналістики полягає в тому, що, прищеплюючи деякі корисні навички ремесла, вони недостатньо роз'яснюють суть професії. Всяке навчання в школах журналістики має ґрунтуватися на трьох основних принципах.
Перший і головний: здібності і талант - необхідна умова;
другий: розуміння, що "журналістське розслідування" зовсім не особливий жанр, будь-яка журналістика - розслідування за визначенням;
третій: етика - не просто другорядне умова володіння ремеслом, але його невід'ємна частина, етика і ремесло - такі ж нероздільні речі, як дзижчання і муха.
· Кінцевою метою будь-якої школи журналістики має стати навчання основних професійних навичок та відновлення журналістики в її основній функції суспільного служіння.
· Уже будучи нобелівським лауреатом, Маркес назве журналістику кращою з професій. Однак її нинішнім станом класик пригнічений: «Мене не настільки цікавлять факти, я приходжу в жах від неграмотності, стилю, висновків сучасних журналістів. Щоранку відчуваю себе зацькованим звіром або кинутою собакою. Все рідше мені зустрічаються статті-перлини, і коли їх знаходжу, завжди розмірковую про журналіста: «Який він - ця людина?» Сучасний журналіст розуміє, що у нього немає часу, щоб добре обміркувати текст або поліпшити його, що викликає стрес, який передається і нам, читачам. А так як журналісти завжди знаходяться в стані стресу, то у нас є один вихід, щоб його перебити - піти і напитися».
· «Журналістика зобов'язує тебе прибігти, сісти за машинку і писати, тому що до призначеного часу все має бути готове. Писати в готелі, де завгодно, при будь-якій температурі, в будь-яких умовах», - писав Маркес.
3.Конвергентний ньюзрум: організація роботи
Процес конвергенції — злиття всіх ЗМІ — радіо, телебачення, преси та Інтернету при переході на єдину цифрову платформу. У такому аспекті журналіст має набути універсальності і у роботі з технічними засобами комунікації, і, в першу чергу, у написанні новин. Зробити працю журналістських кадрів більш організованою та продуктивною на погляд науковців може конвергентна редакція – перспективна форма, нова модель діяльності журналістського колективу, суть якої в консолідації, об'єднання і послідовної інтеграції всіх типів наявних сьогодні форматів - друкованого, онлайнового, мобільного і мовного.
Поступово ЗМІ стали постачальником багатоформатної інформації, що одночасно поширюється усіма каналами — друковане видання, радіо, телебачення, Інтернет.
За визначенням американського професора О. Гранта, конвергенція полягає в тому, що один репортер продукує контент для різних типів медіа. Тобто фактично виконує роботу і кореспондента, і фотографа, і оператора, і коректора та інших суб'єктів редакційної діяльності. Таким чином, для журналістів тепер необхідно стати експертами в області слова і вміти писати тексти для всіх типів конвергентних ЗМІ. Мультимедійний журналіст повинен не тільки вміти думати і писати, але й легко користуватися технологіями - обробляти текст на комп'ютері, фотографувати на цифрову камеру для ілюстрування тексту фотографіями, редагувати зображення, збирати матеріалпо Інтернету, розміщувати його в Мережі і багато іншого. Таким чином, журналісти підлаштовуються під споживача інформації, який став більш мобільним і для нього швидкість отримання інформації, а також різноманітність
методів її подачі стали ключовими факторами, кореспонденти (репортери) змушені витрачати менше часу на підготовку матеріалу, а це загрожує низькою
якістю інформації.
Більшість журналістів-практиків і дослідників явища конвергенції відзначають, що сьогодні не лише поняття журналіст, а і редакція ЗМІ також потребує оновлення, тобто необхідна оперативність у роботі й подачі інформації стає основою для створення конвергентної редакції, або ньюзруму.
У конвергентному ньюзрумі вводяться нові посади:
1) Редактор потоку новин. До його функцій входить відбирання найважливіших інформаційних приводів. Крім того, він розподіляє роботу журналістів.
2) Універсальний журналіст. Він безпосередньо виїжджає на місце події, збирає потрібну інформацію й пише у визначеному редактором форматі. Поки журналіст «працює на полі», в редакції сидить фахівець, відповідальний за цю історію. Серед його функцій — координувати всіх фахівців, що відповідають за один інформаційний привід, і зводити все докупи. Тим часом у конвергентній редакції з'являються фахівці-помічники, що збирають додаткову інформацію. Це може бути різноманітна статистика, інфографіка, передісторія та ін.
3) Редактор контенту, сформованого читачами. Він контролює інформацію, що надходить на інтернет-ресурс видання від зовнішніх користувачів. Варто зазначити, що всі ці нові ролі введено для забезпечення максимальної оперативності і своєчасної й повної подачі інформації через свої канали ЗМІ.
У світі вже давно розпочався та активно триває перехід від традиційних до конвергентних редакцій ЗМІ. Першими до нових тенденцій залучилися такі потужні медіакорпорації як британське видання «Daily Telegraph», німецька радіостанція «Deutsche Welle», російське інформаційне агентство «РИА-Новости». В Україні такий процес можна спостерігати в останні роки, при чому як на державному, так і на регіональному рівнях. В конвергентному форматі роботи своїх редакцій вже організували такі медіахолдинги: медіа-група «ПрессЦентр» - «Газета по-киевски»(м. Київ), медіа-група «Корреспондент» (м. Київ), медіа-група «Від і До» (м. Чернівці), інтернет-проект газета «Коло» (м. Полтава), медіа-проект «Сіті» (м. Ізмаїл), медіа-холдинг ТРК «Люкс» (м.Львів).
Основною перевагою такої форми організації редакції дослідники і самі журналісти називають можливість більш точно визначати потреби аудиторії на основі роботи з різними каналами передачі інформації. На мобільні пристрої потрібна в першу чергу та інформація, яка безпосередньо необхідна споживачеві (інформація про пробки, затори, збоях громадського транспорту, затримках в аеропорту), на радіо – суспільно значуща, але оперативна інформація; на телебаченні – видовищна, і, нарешті, в Інтернеті – майже будь- яка. Разом з тим, вчені називають і недоліки у процесі розвитку конвергенції у ЗМІ. Часто власники засобу масової інформації використовують конвергенцію як прикриття такої собі експлуатації своїх працівників: обов’язків та вмінь у журналіста багато, він працює за трьох-чотирьох, а зарплатню платять як одному. По-друге, універсальністю в роботі стирається особистісний підхід до матеріалу – журналіст стає просто механізмом для збору та обробки інформації, осмислення та інтерпретація новини відходить на другий план. Крім того, на споживача нерідко виливається занадто великий масив інформації, часто зайвої та не значимої.
Билет 21
1 Журналістика інформагенцій: особливості організації діяльності.
Інформагентство діє з метою надання інформаційних послуг для ЗМІ: її основною функцією є забезпечення оперативною політичною, економічною, соціальною, культурною інформацією редакцій ЗМІ, інших установ, організацій, приватних осіб, які є передплатниками її продукції. Предметом діяльності інформаційних агентств є збирання, обробка, творення, зберігання, підготовка інформації до поширення, випуск та розповсюдження інформаційної продукції. Агентство складається з мережі редакцій та кореспондентів по країні і за кордоном. Редакції можуть працювати як незалежно, надаючи свої послуги на місцях, так і під керівництвом головної редакції, де збирається інформація для більш широкого кола споживачів. Інформація поширюється як за допомогою власних структур (сайт, періодичні видання, телевізійний канал і т. д.), так і за допомогою партнерів. У структуру агентства можуть входити фотостудії, архіви, відділи по створенню веб та аудіовізуальної продукції, аналітичні відділи, PR-відділи і т. д., послугами яких також можуть користуватися клієнти інформаційного агентства.
Основними видами Інформаційних агентств є:
· державні та недержавні інформаційні агентства України; (Укрінформ, Інтерфакс- Україна, Укрінформ, УНІАН, Українські новини, RegioNews, РБК-Україна)
· іноземні інформаційні агентства, які діють в Україні через свої представництва Ассошіейтед прес, Bloomberg (США), ААН-МАН (Греція), Інтерфакс (перше в СРСР), Рейтер (Британія), Сіньхуа (Китай), Франс Прес (Франція), Інформаційне агентство Кьодо (Японія), БелаПАН (Білорусь), ИТАР-ТАСС, РИА «Новости» (Росія), Deutsche Presse-Agentur (Німеччина).
· регіональні: «ZIK», «Zahid.net», «Прес-тайм», «МедіаСтар»
Свобода діяльності інформагентств гарантується Конституцією України та чинним законодавством. Забороняється цензура інформації, поширюваної інформагентствами. Інформагентства не мають права у своїх матеріалах розголошувати дані, що становлять державну таємницю, або іншу інформацію, яка охороняється законодавством, закликати до насильницької зміни або повалення існуючого конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, підриву її безпеки, вести пропаганду війни, насильства і жорстокості, розпалювати расову, національну, релігійну ворожнечу, розповсюджувати порнографію або іншу інформацію, яка підриває суспільну мораль або підбурює до правопорушень, принижує честь і гідність людини, а також інформацію, яка ущемляє законні права й інтереси громадян, давати оцінку щодо винуватості осіб у здійсненні злочину, вказувати на особу, яка ніби скоїла злочин до рішення суду, публікувати матеріали, які розкривають тактику і методику розслідування.
Інформагентства згідно з чинним законодавством України поширюють свою продукцію державною, а також іншими мовами, дотримуючись загальновизнаних етично-моральних норм слововживання.
Основними видами інформаційних агентств є державні та недержавні інформаційні агентства України та іноземні інформаційні агентства, які діють в Україні через свої представництва.
2. Національна ідея у публіцистиці Джузеппе Мацціні.
Він говорив про Італію і проектував свої ідеї на всі існуючі нації.
1848-1850 – революція в Італії. Весна народів закріпила ідеї, проголошені Великою французькою революцією.
“Обов’язки перед країною”. Основні ідеї праці:
· кожній нації свою державу, яка визначається передусім географічним розміщенням країни
· немає людства без вітчизни. Людина передусім є складовою певної нації, а вже потім людства.
· в основу всього ставив національне питання: Не відволікайтесь ідеєю поліпшення ваших матеріальних умов, коли спершу не вирішити питання національне. Бо ви на це не спроможні.
· ідея рівності націй. Лише рівні нації можуть об’єднатись у людство.
· нація в країні – родина в домі. Наша країна – це наш дім, що його дав нам Бог, оселивши в ньому численну родину.
· країна повинна бути єдиною та неподільною.
· право голосу, освіта та праця – ось три головні підпори нації.
На сторінках тижневика “Молода Італія”, в статтях до газет “Таймс”, “Монд”, у програмних есеях “Про любов Данте до Вітчизни”, “Томас Карлейль” Мацціні стверджує: «я італієць, але одночасно я і європеєць, і взагалі людина. Я люблю мою батьківщину, бо взагалі люблю батьківщину, я люблю нашу свободу, бо взагалі вірю в свободу, люблю наші права, бо взагалі вірю в право. Національність для мене свята, бо я вбачаю в ній знаряддя добра для всіх, поступу всіх. Нація має бути для людства тим, чим родина для батьківщини»
3. Паралельні та синонімічні синтаксичні конструкції в українській мові та їх функціонування у журналістському тексті.
Українська мова багата на функціонально близькі синтаксичні структури. Деякі з них близькі й за своїми основними граматичними значеннями (синтаксичні синоніми). Інші є різними за своєю граматичною структурою конструкціями (паралельні синтаксичні конструкції). Різниця між ними полягає в семантичних відтінках, у засобах їх передавання, у засобах передавання значення взагалі, у використанні цих конструкцій у різних стилях мови.
Особове та безособове речення: безособові речення на відміну від особових не називають діяча. Безособове — до неістоти (зламано вітром), а до істоти — особове (студент написав роботу). Синонімічним до безособового речення та до пасивного звороту може бути активний зворот (Тротуар залито фарбою — тротуар залитий фарбою — фарба залила тротуар). Синонімічними є безособові речення з дієсловом-присудком на –но, -то, які вказують на минулу дію з відтінком результативності, та особові речення з присудком, вираженим пасивним дієприкметником (роботу виконано — робота виконана).
Паралельними можуть бути конструкції з підрядним означальним реченням та дієприкметниковим зворотом (листя, що зів’яло пізньої осені, становило основу букета — листя, зів’яле пізньої осені, становило…).
Інколи паралельним до підрядного означального речення є зворот з прикметником (риси характеру, які були властиві українцям упродовж століть, помітні в нас і тепер — риси характеру, властиві українцям упродовж століть, помітні в нас і тепер).
Подеколи паралельно. До підрядного означального речення є конструкція з прикладкою (Україна, що вже є незалежною державою, цікава для світу — Україна, незалежна держава, …).
Паралельними можуть бути і підрядні обставинні речення з дієприслівниковими зворотами (Коли хлопець прийшов зі школи, то першою його зустріла кішка — прийшовши зі школи, першою хлопець побачив кішку).
Паралельними конструкціями є і заміна прямої мови непрямою.
Свідченням багатства української мови є різноманітність мовних засобів усіх рівнів. Великий вибір варіантів надає мовцям синтаксис. Необхідно навчитися правильно вибирати ті конструкції, які забезпечують найточніше висловлення певної думки і якнайкраще відповідають конкретній ситуації мовлення.
Основними видами синтаксичних синонімів є такі: а) двоскладні речення з дієприкметниковим присудком і односкладні речення з формою на -то, -но у ролі головного члена речення: Виставка розгорнута в краєзнавчому музеї/Виставку розгорнуто в краєзнавчому музеї; Стороннім вхід заборонений / Стороннім вхід заборонено; Нарада була проведена на високому рівні / Нараду було проведено на високому рівні; Ця площа відреставрована до ювілею міста /Цю площу відреставровано до ювілею міста;
б) дієприслівникові звороти і підрядні речення, наприклад: Купуючи харчові продукти, обов'язково перевіряйте дату виготовлення / Коли ви купуєте харчові продукти, обоє 'язково перевіряйте дату виготовлення; Читаючи протокол допиту, свідок повинен простежити, щоб його відповіді були записані якомога точніше / Коли свідок читає протокол, він повинен простежити, щоб його відповіді були записані якомога точніше; Повертаючи майно в неробочому стані, Орендар відшкодовує завдані збитки /Якщо Орендар повертає майно в неробочому стані, він відшкодовує завдані збитки;
в) підрядне речення і дієприкметниковий зворот: Акти оформлюються комісією, що її створює керівник підприємства І Акти оформлюються комісією, створеною керівником підприємства; Генпідрядник зобов'язаний здати Замовникові устаткування в терміни, які обумовлюються договором І Генпідрядник зобов'язаний здати Замовникові устаткування в терміни, обумовлені договором;
г) підрядні речення і члени речення, наприклад обставини: Незважаючи.Ш. погану роботу транспорту у нашому місті, наші співробітники ніколи не спізнюються на роботу І Хоча транспорт працює погано, наші співробітники ніколи не спізнюються на роботу; 3 метою кращого забезпечення ліками населення у місті відкрито кілька нових аптек І У місті відкрито кілька нових аптек, для того щоб краще забезпечувати населення ліками; За умови дотримання водіями правил дорожнього руху аварії траплятимуться рідше І Аварії траплятимуться рідше, якщо водії будуть дотримуватися правил дорожнього руху; Внаслідок^^оп^имання замовником товару у нас виникли серйозні проблеми І У нас виникли серйозні проблеми, тому що замовник не отримав товар;
ґ) обставини і дієприслівникові звороти: Пісш_закінченняроботи колектив повинен подати Замовнику звіт про використання матеріально-технічних ресурсів І Закінчивши роботу, колектив повинен подати Замовнику звіт про використання матеріально-технічних ресурсів; Оформлюючи замовлення ви повинні визначити кількість деталей, необхідних для ремонту телевізора І При_ оформленні замовлення ви повинні визначити кількість деталей, необхідних для ремонту телевізора.
В офіційно-діловому мовленні перевага віддається обставинам, оскільки вони мають більш книжний характер порівняно з підрядними реченнями і дієприслівниковими зворотами.
Паралельними засобами вираження думки є безособові, пасивні та особові конструкції. В особових конструкціях підкреслюється активність суб'єкта дії, в безособових і пасивних конструкціях увага зосереджується на дії, порівняйте: Патенти видаються податковим органом І Податкові органи видають патенти; Перерахування коштів ринкового збору до відповідного бюджету здійснюється адміністрацією ринку один раз на місяць І А дміністраиія ринку здійснює перерахування коштів ринкового збору до відповідного бюджету один раз на місяць; Усі ці порушення було розглянуто Регіональним управлінням НБУІ Регіональне управління НБУрозглянуло всі ці порушення.
Пасивні й безособові конструкції надають висловленню офіційного характеру, вони активно використовуються в ділових паперах. Часто в безособових конструкціях, що вживаються в офіційно-діловому стилі, суб'єкт дії взагалі відсутній, як-от: Орендареві передаються запаси сировини, матеріалів, незавершене виробництво і готова продукція; Договір може бути змінено за угодою сторін. Такі конструкції не мають паралельних особових конструкцій.
Та ж сама думка може бути висловлена за допомогою простих і складних речень. Ті й інші речення можуть використовуватись у будь-якому стилі мовлення, але з різною частотністю. Прості речення переважають у розмовно-побутовому мовленні. Складні речення активніше вживаються у науковому та офіційно-діловому мовленні. Найчастіше зазначені стилі використовують складнопідрядні речення, за допомогою яких виражаються найрізноманітніші причинно-наслідкові чи часові відношення.
Наявність синонімічних засобів дозволяє уникнути однотипності конструкцій, а отже допомагає нам урізноманітнити мовлення.
Билет 22
1 «Журналіст змінює професію» як метод збирання інформації.
Даний метод, як і метод "маски" – надзвичайно ефективний не тільки для написання репортерських матеріалів, але й матеріалів аналітичної та художньо-публіцистичної групи жанрів. Крім простого спостереження, журналісти нерідко використовують включене спостереження, коли журналіст стає учасником процесу/події. Завдання автора - наочно зафіксувати хід експерименту і його результат.
Співробітник редакції на певний час змінює професію: перевдягається, змінює зовнішність, вживається в роль людини з іншої сфери зайнятості, соціального статусу тощо. Члени колективу, куди вливається журналіст, як правило, не знають, що їхній «колега» приховано спостерігає за їхньою роботою. Такий метод збору фактажу дозволяє дослідити проблему зсередини. Цей метод є одним із найефективніших при зборі інформації під час розслідування, але водночас є одним із найнебезпечніших. До нього слід вдаватися у тих випадках, коли журналіст впевнений, що своїми діями він не нашкодить людям (не можна перевтілюватися у лікарів, суддів, юристів, працівників державних служб). За допомогою цього методу журналіст отримує таку інформацію, яку знайти іншим способом неможливо. Це вимагає від журналіста ретельної підготовки та знання галузі, аби правдиво вжитися в роль та правильно зрозуміти отриману інформацію. Журналіст повинен мати терпіння і треновану пам'ять, аби донести до читача всі деталі. Не боятися ризику, вміти адаптуватись до екстремальних умов, входити в довіру до людей. Метод дає змогу наочно перевірити факти, інформацію, одержану від інших людей.
Метод тісно пов'язаний і з етичними проблемами. Журналістові варто подбати про безпеку власну, одержаної інформації, джерел інформації; проконсультуватися з юристом, аби не порушувати законодавства.
Приклади участі журналістів у ході військових дій: Гіляровський був на турецькому фронті, Катаєв брав участь у першій світовій війні, Симонов, Хемінгуей – у другій світовій, Боровик – в афганському конфлікті. Репортер Артем Боровик написав свою знамениту книжку "Встретимся у трех журавлей" на афганській війні.
2.Публіцистика Д. Донцова: основні ідеї та проблематика.
Публіцист, ідеолог українського націоналізму. Ставив завдання — поширення ідеології українського соціалізму, соціалістичних ідей. Належить до категорії мислителів, пропагандистів. Маланюк: «Донцов не створив ні синтези, ні системи, ні ідеології…». Один з редакторів ж. «Наша дума». На Донцова мала вплив брошура Міхновського «Самостійна Україна». Дописує у «ЛНВ». Співпрацював з видавництвом «Дзвін». У Критикує Франка, Драгоманова за антиклерикалізм. Праці «Дурман соціалізму», «Національні марксисти», «З Христом чи серпом»..1914 засновує Союз Визволення України. Тут пробув 4 місяці.. 1926 рік — «Націоналізм». Останні роки провів у Канаді. Помер у березні 1973 року.
«Катова вечеря» Хоч як ми боролися, але часто нам не вистачало віри у власні сили. Увесь час були бідними і захланними і враз у ХХ столітті стали цікавими для світу! Не зважаючи на новизну і страх, треба користатися ситуацією. Немає кому розпочати активні дії, бо навіть ті, хто називає себе опозицією, у своїх вчинках та ідеях такими не є. Наші діячі — боягузи, які забули свою історію і призначення. Треба працювати хай повільно, але якісно і впевнено над будовою вітчизни. Треба не сідати за стіл багатої катової вечері, а відгукнутися на клич «Вітчизна в небезпеці!»
«Шатость малоросійськая» Шатость — намагання під лаштуватися під усі зміни у світі. Змін багато от і шатость постійна. Щоб вижити, треба спиратися не на факти, а на тенденції. Уміти зрозуміти тенденцію — талант і обов’язок керівників. Щоб втілити ідею, потрібен новий дух і нові люди. Засуджує «гнучкість стратегії» у політиці і замовчування збанкрутілого світогляду, що й привів нас до катастрофи. Якщо не позбудемося шатості — пропадемо.
«Могікани демократії» Говорить, що люди сліпі і від них ховають за гарними словами «демократія», «гуманізм» страшну правду більшовизму. Могіканом демократії називає Винниченка. Говорить про відсутність цементуючої серця доктрини — ідеї.
Донцов – «чинний націоналізм»(, войовничість, і аморальність, служити інтересам поступу, творче насильство й ініціативна меншість) Філософським фундаментом світогляду Донцова стали волюнтаризм і ірраціоналізм. Наші провансальці, підкреслював він, будували свій національний світогляд на припущенні, що розум - це головний мотор психічного життя. Насправді ж, як пише Донцов, це глибока помилка. Головним мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими йдуть мотиви.
Донцов також вважає, що у взаєминах між націями діє універсальний закон боротьби за існування. Теорія Дарвіна з'ясовує поступ перемогою сильнішого над слабким у постійній боротьбі за існування. Отже, застосовуючи теорію Дарвіна, Донцов доходить висновку, що в боротьбі за існування перемагають сильніші нації, які мають право панувати над слабкішими. Така позиція об'єктивно виправдувала агресію сильного проти слабкого, агресію націй сильних проти націй слабких
І як наслідок - Донцов формулює головні принципи націоналізму. Серед них він визначає такі: "Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії,- означив я як першу підставу націоналізму. Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її кінечності, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу".
Причому потрібно мати на увазі, що під волюнтаризмом Донцов завжди розумів антиінтелектуалізм. Це він неодноразово підкреслював у своїх працях, зокрема в "Націоналізмі".
Серед інших рис націоналізму Донцов виділяв романтизм і фанатизм. Він виходив з тези, яку всіляко намагався обгрунтувати: успіх в політиці, так само як і в релігії, на боці того, хто вірить, а не того, хто сумнівається.
Концепція націоналізму Донцова включає ідею панівної нації, нації, що покликана панувати над іншими націями, расами і народами. Ця ідея не є випадковою в його світогляді. Вона іманентно присутня в доктрині Донцова, е невід'ємною її складовою. "Нація,- пише Донцов,- яка хоче панувати, повинна мати і панську психіку народу-володаря. "Фанатизм" і "примус", а не "ніжність", сповнюють основну функцію в суспільнім житті, і їх місце не може лишитися не зайнятим. Не займемо ми, займе хтось інший.
3.Охарактеризуйте мікроклімат виробничого середовища.
Мікроклімат (метеорологічні умови) у виробничих приміщеннях - умови внутрішнього середовища цих приміщень, що впливають на тепловий обмін працюючих з оточенням. Мікроклімат визначається сукупністю фізичних параметрів повітряного середовища, таких як температура, швидкість руху, вологість і барометричний тиск повітря, температура поверхонь, що оточують людину, та інтенсивність інфрачервоного випромінювання.
Властивість організму людини підтримувати тепловий баланс із навколишнім середовищем називаються терморегуляцією. Рівень тепловіддачі організму залежить від температури повітря та вологості повітря. Теплообмін організму людини з навколишнім середовищем здійснюється такими способами (шляхами): конвекція, кондукція (теплопровідність), випромінювання та випаровування вологи з поверхні шкіри. Основним нормативним документом, що регламентує параметри мікроклімату виробничих приміщень, є ДСН 3.3.6.042-99. Цей документ встановлює оптимальні і допустимі значення температури, відносної вологості та швидкості руху повітря, допустиму температуру внутрішніх поверхонь приміщення (стіни, стеля, підлога) і зовнішніх поверхонь технологічного обладнання, а також допустиму інтенсивність теплового випромінювання нагрітих поверхонь у приміщенні та відкритих джерел тепла (нагрітий метал, скло, відкритий вогонь тощо) для робочої зони — визначеного простору, в якому знаходяться робочі місця постійного або непостійного (тимчасового) перебування працівників.
Дата добавления: 2015-08-21; просмотров: 192 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Організація проведення інструктажів з питань охорони праці | | | От автора |