Радянська Україна у 1930-і: десятиліття великого терору

“Українізація” підірвала рівновагу сил, що склалася на початку 1920-х років між комуністичним режимом й українським національним рухом. Перехід частини комуністів на національні позиції, витворення українського пролетаріату, збільшення частки українського міського населення та активна освітня, культурна і наукова діяльність старої й молодої української еліти створювали серйозну загрозу для контролю Москви над УРСР.

Центр так довго міг дивитися крізь пальці на стан справ в Україні, як довго він був зайнятий внутрішньопартійною боротьбою за владу в Кремлі. З кінця 1920-х років, після розгрому “ухилів” й “опозицій” та остаточного укріплення Сталіна при владі, намітилася різка зміна у внутрішній політиці партії. Вона полягала у поверненні до методів “військового комунізму” та масового революційного терору. Уособленням нового курсу стало прийняття у травні 1929 р. першого п’ятирічного плану (1928-1932), виконання якого мало б повністю трансформувати радянське суспільство. Основними напрямками побудови соціалізму проголошувались культурна революція, примусова колективізація сільського господарства і форсована індустріалізація.

Першою жертвою цілеспрямованих атак стала стара інтеліґенція. У травні-липні 1928 р. у Москві відбувся судовий процес над 53-ма спеціалістами вугільної промисловості Донбасу, які ніби-то займалися антирадянською, шкідницькою діяльністю. У липні 1929 р. було проведено масові арешти серед української інтеліґенції. 45 чол. з числа арештованих у березні 1930 р. стали у Харкові перед судом, звинувачені у приналежності до підпільної Спілки визволення України (СВУ). Разом з ними на лаву підсудних потрапили молоді люди, яким закидувалось членство в юначій організації СВУ – Спілці української молоді. Всі засуджені у справі СВУ-СУМ одержали від 2 до 10 років ув’язнення, а згодом більшість з них були ліквідовані.

Процес СВУ сфабрикований радянськими карними органами і послужив моделлю для розправи над іншими групами інтеліґенції. У цілому протягом 1930-х в Україні було засуджено аж 15 таких організацій, членство в яких становило нібито декілька тисяч чоловік. Репресії охопили всі верстви інтеліґенції, деякі з них (духовенство УАПЦ, вчені-філологи й історики, письменники, кобзарі, члени марксистських шкіл в суспільних науках) були винищені майже поголовно. В інших групах репресії проводилися вибірково, але ніде процент жертв не був низьким. За приблизними підрахунками в УРСР у 1930-і роки було ліквідовано бл. 80% творчої інтеліґенції. У знак протесту проти репресій 13 травня Микола Хвильовий, а 7 липня 1933 р. Микола Скрипник покінчили життя самогубством. Смерть Хвильового і Скрипника послужила трагічним символом кінця українізації.

Найтяжчим злочином більшовицького керівництва супроти українського народу було влаштування голодомору 1932-1933 років. Віддаленою причиною голоду були завищені, нереальні цілі, яке радянське керівництво намагалося досягнути за час першої п’ятирічки (1928-1932). Виконання плану потребувало величезних капіталовкладень, і головним джерелом одержання необхідних коштів став продаж за кордон зерна. Однак уже взимку 1927-1928 років у СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза. Вилучити необхідну кількість зерна у селянина можна було лише силою. Тому листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільної колективізації. Україна, як основний постачальник зерна на ринок, займала у цих планах особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організовувати великомасштабне колективне господарство. Тут колективізацію планувалося закінчити до осені 1930 р., тоді як на решту територіях – щонайпізніше навесні 1932 р.

Одним із головних напрямків колективізації стала “ліквідація куркулів як класу”. “Куркулів” розстрілювали, ув’язнювали або ж виселяли з села, часто – у Сибір або ж Казахстан. До 1932 р. в Україні таким чином було ліквідовано 200 тис. селянських господарств. “Декуркулізація” мала на меті перш за все позбавити селянство його природнього керівництва, яке могло організувати спротив насильницькій колективізації. В Україні та на Північному Кавказі (в т.ч. на Кубані), де традиції індивідуального сільського господарства булиміцними, колективізація наштовхнулася на винятково сильний опір. Селяни відмовлялися йти в колгоспи, нищили майно, яке підлягало колективізації, забирали з колгоспів своє зерно і худобу, били місцеву адміністрацію і т.п. Нерідко бунти переростали у відкриті збройні повстання, що охоплювали цілі райони. Пік повстанського руху припав на перші три місяці 1930 р. У деяких місцевостях України і Північного Кавказу проти повсталих була задіяна навіть реґулярна армія. Загальна кількість повстанців в Україні у 1930 р., за даними ДПУ складала бл. 1 млн. чол. В окремих місцевостях спротив проходив під гаслами: “Геть Радянську владу, хай живе самостійна Україна!”[4]

“Березнева лихоманка” селянства змусила Сталіна на деякий час навіть пригальмувати темпи колективізації. 2 березня 1930 р. у газеті “Правда” появилася його стаття “Запаморочення від успіхів”. У ній він виступив із засудженням “перегинів” у проведенні колективізації, але переклав вину за це на місцеву владу. Після виходу статті селянам дозволили покидати колгоспи.

Вихід з колгоспів став масовим явищем. Знову ж таки, найбільшу частку (понад 50%) “відступників” дали Україна і Північний Кавказ. Але вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. Проти тих, хто очолював вихід із колгоспів, був застосований терор. У результаті було колективізовано до кінця 1932 р. в УРСР майже 70% селянських господарств, що володіли 80% посівних площ.

Утворення колгоспів внесло хаос і дезорганізацію у сільське виробництво. До загального неладу додалася посуха, що у 1931 р. охопила степові райони. Але не вона була причиною голоду: у 1934 р. трапилася інша посуха, яка мала більш спустошливий характер. Однак голоду у 1934 р. не було. Він припав на 1932-1933 р., й безпосередньо його викликала зловмисна воля партійного керівництва.

У результаті загальної дезорганізації сільського виробництва висилення із села найпродуктивнішої частини виробників та селянського опору колективізації колгоспи не могли виконувати покладених на них планових поставок зерна державі. Але більшовицьке керівництво вимагало українського збіжжя за будь-яку ціну. У 1931 р. для вилучення зерна у селян в села вислали війська і міліцію. Унаслідок реквізицій з республіки було забрано не лише урожай, алеймайже половину (45%) посівного зерна.

Українські керівники намагалися виправити становище, відправляючи в окремі райони продовольство. Дехто з них зверталися безпосередньо до Сталіна з проханням дозволити виділення зерна для голодуючих. Але ці звернення не принесли результату, а лише посилили недовіру Москви до республіканського керівництва.

У січні 1933 р. в Україну з Москви був посланий Павло Постишев. Він зайняв посаду другого секретаря КП(б)У і водночас став головою столичної – харківської – партійної організації. Першого секретаря КП(б)У Станіслава Косіора, який перебував на цьому пості після від’їзду Кагановича у 1928 р., відтиснули на другий план. Постишев відверто іґнорував Косіора та хизувався тим, що відповідає тільки перед Сталіним і звітується особисто лише йому. Разом з Постишевим Україну прибуло 3000 партійних робітників з Росії.. Постишев і голова республіканського ДПУ Всеволод Балицький, якого призначили головою республіканського ДПУ. Постишев і Балицький стали головними виконавцями “великої чистки” української державної і партійної еліти, звинуваченої у терпимості до “національного ухильництва” З 1 червня 1932 р. до 1 жовтня 1933 р. було змінено 75% всіх чиновників у місцевих радах і 80% секретарів партійних організацій.

Восени 1932 р. в Харків прибула спеціальна хлібозаготівельна місія на чолі з Вячеславом Молотовим і Лазарем Кагановичем. Вона вивезла з України майже всі хлібні запаси (хоча навіть цього виявилося недостатньо для виконання плану!). Після завершення роботи хлібозаготівельної комісії весною-літом 1933 р. голод сягнув найбільшого розмаху. Люди вимирали цілими селами. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Селяни пробували рятуватися втечею у міста, але й там їх наздоганяла смерть – міське населення само терпіло від нестачі їжі, та й, окрім того, воно боялося надавати допомогу “куркулям”, “контрреволюціонерам” і “саботажникам”.

Московське керівництво довгий час не приймало заходів, щоб полегшити долю мільйонів голодуючих. Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезенняу Росію, гнили просто неба. І лише у квітні 1933 р., коли голод розгорнувся у повну силу, надійшло розпорядження про передачу селянам певної кількості стратегічних запасів хліба. Партійному керівництву, очевидно, не йшлося про гуманні цілі. Воно боялося втратити повністю своїх годувальників. “На носі” була нова посівна кампанія, а по цілих селах не було ані чим сіяти, ані самих сіячів. Щоб компенсувати недостачу в робочій силі, у порожні і напівпорожні села направляли студентів, військові частини, жителів міста. На “вільні” землі України і Північного Кавказу переселялися селяни з центральних районів Росії.

Радянський режим заперечував факт існування голоду. Тому кількість жертв голоду обчислити дуже тяжко: ніхто не вів обліку загиблих. Опубліковані недавно дані перепису 1937 р. показують, що чисельність населення в Українській РСР між 1931 та 1937 рр. зменшилася на 2,8 млн. чол. Однак й ці цифри не дають повного уявлення про масштаби катастрофи, оскільки певна кількість померлого населення частково компенсувалася досить високим рівнем народжуваності у 1935-1937 рр. За підрахунками сучасних українських істориків і демографів, кількість жертв голодомору сягає 4-5 млн. чол.

Голод 1932-1933 р. став національною трагедією. Ні в українській, ні у західній літературі й мистецтві поки що немає твору, який би описав цю трагедію, скажімо, на рівні повісті Камю “Чума” чи хоча б фільму Спілберґа “Список Шіндлера”. Західні інтелектуали мають особливий борг перед українськими жертвами голоду 1932-1933 рр. Англійський драматург Джордж Бернард Шоу, його співвітчизники подружжя Сідней та Беатрис Вебб, колишній прем’єр-міністр Франції Едуард Ерріо та ін. побували в Україні у розпал голоду і після повернення на Захід розповідали історії про добре вгодованих українських селян. Очевидно, вони не були свідомі того, що в Україні їм показували не справжні селянські садиби, а “потьомкінські” села. Але справа не в тому, що західних інтелектуалів обманули: багато з них прагнули бути обманутими. Під час великої депресії 1929-1933 р., а особливо після приходу Гітлера до влади у Німеччині у січні 1933 р. вони виявляли сильні прорадянські симпатії і відкидали будь-яку критику СРСР як вигадки нацистської пропаганди. Були й такі, які на замовчуванні голоду робили собі кар’єру. Представник “Нью-Йорк Таймс” у СРСР Вальтер Дуранті був повністю освідомлений про те, що діється в Україні. Однак у своїх статтях він ні словом не прохопився про цю трагедію, не бажаючи попасти у немилість до радянської влади. У 1932 р. він одержав одну із найвищих журналістських премій – приз Пулітцера – “за глибину, безсторонність, розсудливість і виняткову ясність” своїх репортажів з Радянського Союзу.

Окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару, голод завдав невиправної шкоди українському національному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього появилосяколгоспне село, яке вже ніколи не повставало проти радянської влади. На декілька поколінь наперед голодомор 1932-1933 рр. імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність[5].

Попри свої величезні масштаби, голод не став останньою хвилею масового терору в УРСР. Окрім традиційних жертв сталінського терору об’єктом атаки стало державне і партійне керівництво, яке два-три роки тому саме організовувало чистки. За порівняно спокійні 1935-1936 рр. республіканське керівництво встигло досить сконсолідуватися. Навіть головний виконавець чисток, Павло Постишев за цей час перетворився у щось на зразок українського партійного “гетьмана”. Він носив українську вишивану сорочку, виявлявінтерес до української історії і культури. За час його перебування на посаді другого секретаря ЦК КП(б)У столиця республіки була перенесена з Харкова до Київа, “культурного Донбасу України”, а у самому Київі споруджено пам’ятник Шевченкові. У 1935 р. Постишев виступив за продовження українізації у республіканській партійній організації.

Київ був взятий “під приціл” аж під час останньої передвоєнної хвилі терору, у 1937 р. До кінця 1938 р. було арештоване майже все республіканське партійне керівництво. З усіх колишніх керівних кіл КП(б)У залишилися лише Олександр Бойченко, член ЦК КП(б)У, який згодом став українським письменником, та Григорій Петровський – він доживав свого віку на скромній посаді заступника директора Московського музею революції. Український уряд встиг помінятися – звісно, не з власної волі – у 1938 р. аж два рази. Деякий час Україна взагалі не мала голови Раднаркому, в українському ЦК не існувало кворуму – але кого турбували такі дрібниці!

Вакансії на керівних постах заповнили нові, переважно молоді комуністи, до того часу практично невідомі в Україні. Єдиною відомішою фігурою був Микита Хрущов, який до свого призначення в січні 1938 р. першим секретарем КП(б)УУ виконував обов’язки першого секретаря Московської партійної організації. Разом з ним в Україну приїхали другорядні і третьорядні партійні функціонери з Росії. Їх доповнили місцеві висуванці. Більшість із них змогла втримати керівні посади у республіканській і всесоюзній партійній ієрархії аж до 1960-1970 років. Серед них був і молодий Леонід Брежнєв, майбутній генеральний секретар ЦК КПРС, який у тридцятидворічному віці очолив Дніпродзержинський обком партії.

За приблизними підрахунками людські втрати в УРСР від репресій у 1927-1938 рр. становили щонайменше 4,4 млн. чол. Міжвоєнний сталінський терор привів до загибелі кожного десятого українця. Репресії особливо сильно зачепили молодші групи (віком до 50 років) і чоловіків (серед них показник втрат становив 15%, серед жінок – 7%). Підсумовуючи трагічний досвід 1930-х рр., не можна не згодитися зі словами канадсько-українського історика Богдана Кравченка: “найбільшим досягненням українців у це десятиліття було те, що вони пережили його”[6].

Зрозуміло, що українці не були єдиною етнічною групою в УРСР, яка постраждала від колективізації, голоду і репресій. Від голоду помирали і єврейські села, і села німецьких протестантів, і поселення кримських татар та ін. національних груп. Єврейські, болгарські, польські, німецькі, грецькі і молдавські національні райони на території Української РСР були розпущені, школи і газети національних меншостей (за винятком російських) – закриті. Керівництво національних німецькихрайонів, викладачі і студенти німецьких навчальних закладів арештовувалися як “фашистська підмога”. Кінець політиці “татаризації” Криму був покладений масовими репресіями місцевої політичної та культурної еліти і депортацією 35-40 тис. кримських татар.

Репресії проти національних меншостей в УРСР були тісно пов’язані з терором, який центральне керівництво розгорнуло проти титулярної нації республіки – українців. Як пояснював Постишев у 1936 р., чистки в Україні через те повинні бути масовішими, що українська специфіка постійно випродуковувала більше ворогів, аніж де-інде. Ліберальний курс міг утримуватися так довго, як довго місцеве керівництво могло чинити опір русифікаторській політиці Москви. Подібно до того, як під час української революції кожний прихід і відхід з Києва українського демократичного уряду приводив до відновлення і ліквідації національно-персональної автономії, так і завершення політики українізації означало кінець надій національних меншостей на задоволення їхніх національно-культурних прав.

Дата добавления: 2015-08-21