Зборівська угода

8 серпня 1649 р. між сторо­нами було укладено Зборівський договір. Цей договір юридично закріплю­вав існування в межах Речі Посполитої лише автономної козаць­кої області, до якої входили три воєводства: Київське, Брацлавське і Чернігівське. На цю територію заборонялося вступати польському війську. Православна церква урівнювалась в правах з католицькою, проголошувалось скасування унії, єзуїтські школи ліквідувалися. Чисельність війська Запорозького встановлювалась у 40 тис. Спираючись на нього, гетьман фактично здійснював уп­равління наданою територією, хоча формально тут мала відновити­ся влада королівської адміністрації і повернутися у свої маєтки польські пани. Поляки також фактично не виконали умови Догово­ру про амністію учасників повстання і про надання православному митрополитові місця в польському сенаті. Як підкреслює історик Н. Полонська-Василенко, Зборівський договір був паперовий і не мав реальної сили.

Проте перемир'я з Польщею Хмельницький використав для зміцнення Української державності. В 1649 р. вся підвладна йому територія була поділена на 16 полків (9 правобережних і 7 ліво­бережних), які, в свою чергу, ділились на 272 сотні. У 1650 р. полків було вже 20. Загальна військова рада, так звана "чернецька", ще у 1648 р. грала провідну роль. Тепер же Хмельницький скликав її дуже рідко, і вона існувала більше формально. Фактично основним органом влади стала старшинська рада, яка вирішувала всі пи­тання державної ваги.

Могутня влада сконцентрувалася в руках гетьмана, її підсилю­вав величезний авторитет Хмельницького. Він очолював адміні­страцію, військо, фінансову і судову систему, скликав ради, вида­вав нормативні акти-універсали, вів дипломатичні переговори.

Генеральна старшина, яка була спочатку лише військовим шта­бом гетьмана, в нових обставинах перетворилася на урядових міністрів. До генеральної старшини належали генеральний писар, обозний, два осавули, двоє суддів, пізніше увійшли також підскарбій, хорунжий та бунчужний. Генеральний писар, яким не­змінно був Іван Виговський, очолював гетьманську канцелярію і займався зовнішньою політикою. Іноземці часто називали його "канцлером", тобто першим міністром. Осавули були помічника­ми і заступниками гетьмана у військових справах, обозний очолю­вав артилерію і займався постачанням армії. Підскарбій відав фінансовими справами, бунчужний був хранителем гетьмансько­го бунчука, а хорунжий - прапора. Часто вони були виконавцями найважливіших гетьманських доручень.

Хмельницький проводив фактично незалежну зовнішню по­літику, вів переговори з Туреччиною, Кримом, Росією, активно втручався в молдавські справи.

В Україні почала складатися своєрідна правова система. Збері­гався Литовський статут. Магдебурзьке право, які діяли з польсь­ких часів. Але з'явились і нові правові акти - гетьманські універса­ли, зростало значення козацького, так званого "звичаєвого" права.

Слід підкреслити також, що в результаті визвольної війни було фактично ліквідоване велике і середнє феодальне землеволодіння на більшості українських земель (за винятком православних мона­стирів). Основна частина володінь шляхти перейшла до скарбу війська Запорозького. Українське селянство шляхом так званої "займанщини" захопило багато земель, які перейшли тепер у його кори­стування. Хоч тепер селяни повинні були платити податки і викону­вати на користь держави різні повинності, їх становище істотно по­ліпшилось. Вони були особисто вільними, могли вступити до козаць­кого стану, передавати володіння землею і угіддями в спадщину.

Основні підсумки Зборівської угоди:

■ Україна у складі Київського, Чернігів­ського і Брацлавського воєводств під офіційною назвою Військо Запорозьке визна­валася

автономією в межах Речі Посполитої,

■ кількість реєстрового війська станови­ла 40 тис. осіб, не записані до реєстру козаки мали повернутися у підданство до панів;

■ шляхта отримала право повернутися до маєтків, відновлювалося феодальне землеволодіння, попередні повинності селян і міщан.

Таким чином, українська сторона пішла на значні поступки:замість неза­лежної держави вона змушена була по­годитися на автономію, втрачалася те­риторія шести полків, відновлювалася стара модель соціально-економічних відносин. Трагічним наслідком догово­ру стало жахливе спустошення татара­ми українських земель, на що таємний дозвіл дав Ян Казимир.

Мир був нетривким. Сторони знову по­чали готуватися до війни. Уряд Б. Хмель­ницького налагоджував суспільне та економічне життя, зміцнював збройні сили, проводив активну зовнішню політику з ме­тою створення антипольської коаліції. Зміцнювалися дипломатичні стосунки з Валахією, Семигороддям, Туреччиною, Московщиною. Встановлювалися союз­ницькі відносини з Молдавією, а мол­давський господар Василь Лупул пообіцяв віддати свою дочку Розанду за сина Б. Хмельницького - Тимофія. Підтиском Туреччини союз із Б. Хмельницьким знову уклав і кримський хан Іслам-Гірей.

4. Битва під Берестечком та її наслідки

Польський уряд, прагнучи не допустити зміцнення України, у лютому 1651 р. від­новив війну. Вичікувальна, непослідовна тактика кримського хана негативно по­значилася на військових операціях укра­їнського війська, позбавила Б.Хмельниць­кого ініціативи. Військові дії відновилися 1651 р., коли навесні польська армія гетьмана Калиновського напала на полк Данила Нечая в містечку Красне. Прославлений полковник брацлавський Нечай загинув у нерівній боротьбі і Калиновський спробував заволодіти Вінницею. Але полковник Іван Богун відбив польський наступ.

Головні сили обох сторін зійшлися в червні 1651 р. під Берес­течком на Волині у вирішальній битві. Чисельність обох армій була приблизно однаковою: близько 150 тис. з польського боку і 100 тис. козаків, яких підтримувало 50 тис. татар. Хмельницький, який умілим маневром на початку битви почав заходити у правий фланг польського війська, мав усі шанси виграти бій. Але у вирішальний момент татари не витримали шквального вогню польської арти­лерії і залишили лівий фланг. Хмельницький хотів їх повернути, проте був захоплений ханом, і козацьке військо залишилось без головнокомандувача. Командування взяв на себе Іван Богун, який вивів козаків з-під навальних польських ударів. Втрати повстанців були значними: тільки в болотяній річці Пляшівці під час паніки загинуло до 30 тис, в тому числі митрополит Йосиф, який нама­гався заспокоїти втікачів. Поляки захопили козацький обоз із по­хідною канцелярією, багато зброї, у тому числі 28 гармат. Це була найтяжча за всю війну поразка українців.

Але Хмельницький, повернувшись з татарського полону, не вва­жав становище безнадійним. Під Білою Церквою він почав фор­мувати нову козацьку армію. Йому вдалося відновити боє­здатність армії, зупинити польсько-литов­ське військо під Білою Церквою і змусити противника до переговорів.

Ударом по щойно народженій українській державності був Біло­церківський договір з поляками від 18 вересня 1651 року, який Хмельницький зму­шений був підписати в складній обстановці. За його умовами За­порозьке військо обмежувалось 20-тисячним реєстром і мало пе­ребувати лише в Київському воєводстві на державних землях, так званих "королівщинах", а не в шляхетських володіннях. Шляхта мала право вільно повертатися у свої маєтки. Гетьманові заборо­нялися переговори з іноземними державами, він повинен був розі­рвати союз із Кримом.

Отже, укладена 18 вересня 1651 р. Білоцерківська угода призвела до тяжких для України наслідків:

► територія автономії обмежувалася лише Київським

воєводством;

► козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тис. осіб;

► гетьман підпорядковувався польсько­му королю та позбавлявся права закордон­них зносин.

Договір не влаштовував жодну із сторін. Польський сейм навіть відмовив­ся його схвалити. Поляки вірили у свою швидку остаточну перемогу над Украї­ною. Вони поверталися в українські землі, відновлювали свою владу, здійснювали жорстокі репресії проти українського на­селення.

Саме в цей час починається масове пере­селення українців у північно-східні і східні українські землі, які ще з кінця XV ст. пере­бували в межах Московської держави. Пере­селенці засновують міста Харків (1655 р.), Суми, Охтирку та інші. Згодом цей край отри­мав назву Слобідська Україна (від слова „слобода” так називалися поселення, які отримували від уряду певні пільги).

Кульмінація Національно-визвольної війни

Український народ не прийняв тяжкі умо­ви Білоцерківської угоди. Навесні 1652 р. Б. Хмельницький відновив воєнні дії проти Польщі, заручившись у черговий раз під­тримкою Криму. У травні 1652 р. козаки оточили і розгромили 20-тисячне польське військо біля гори Батіг на Поділлі. Пере­мога викликала масове антипольське пов­стання населення України, в результаті на всій її території у червні 1652 р. віднов­люється влада гетьмансько-старшинської адміністрації.

Соціально-економічний лад козацької республіки

Відбувається утвердження нової моделі соціально-економічних відносин, визнаної де-факто гетьманською владою. Основні риси цієї моделі:

► ліквідація, за невеликим винятком, вели­кого і середнього феодального землеволодіння, кріпацтва, фільварково-панщинної системи. Провідною формою господарю­вання стало козацько-селянське дрібне землеволодіння;

► істотні зрушення у соціальній структурі українського суспільства. Провідним, привілейованим станом стало козацтво. Козаки становили близько половини дорос­лого

чоловічого населення України (в окремих випадках козаками вважало себе до 80% населення).За козаками закріплювалося право власності на землю, звільнення від податків, участь у політичному житті. Головним обов'язком козака була військова служба, яку він ніс за власний рахунок. Із козацької старшини формувалася нова українська знать, яка змінила витіснену польську знать. Відбувалася феодалізація козацької старшини - вона зосереджувала в своїх руках владу, землю, обмежувала свободу селян та простих козаків, що за­гострювало соціальні конфлікти в укра­їнському суспільстві.

Шляхта - як стан не була знищена. Вона складалася із середніх і дрібних землевлас­ників, які приєдналися до Богдана Хмель­ницького і пішли на певні поступки іншим станам. Гетьман здійснював курс на збере­ження привілейованого місця шляхти в суспільстві.

Селянство - завоювавши особисту сво­боду і право земельної власності, потрапи­ло в залежність від держави. Селяни зали­шалися податним станом, але їх грошові податки і натуральні платежі помітно змен­шилися, що сприяло зростанню економіч­ної спроможності.

Міщани - гетьмансько-старшинська адміністрація здійснювала заохочувальну політику стосовно міщанства, значно по­слабився податковий тиск, Результатом ре­волюційних завоювань було звільнення українських міст з-під влади магнатів і шляхти (до революції міста з приватною власністю в Україні становили 80% усіх міст). Провідна роль у житті міст перейшла до рук українців.

Православне духовенство - разом з укра­їнським населенням боролося проти поль­ського панування, виступало послідовним захисником національних інтересів. Церк­ва мала підтримку гетьманської адміні­страції. Ці обставини сприяли зміцненню позицій православного духовенства в пері­од революції.

Дата добавления: 2015-08-21