Читайте также:
|
Закордонний період
У 1918 Прокоф'єв у розпал громадянської смути залишає батьківщину (йому вдається випросити дозвіл на виїзд особисто у Луначарського) та вирушає через Японію до США (через війну в Європі вимушений був рухатись саме таким маршрутом), де активно гастролює як піаніст і диригент. У 1919 Прокоф'єв завершив комічну оперу «Любов до трьох апельсинів» (поставлена у 1921 оперним театром у Чикаго). До цього часу відноситься також Третій фортепіанний концерт. В Америці Прокоф'єв не мав значного успіху, що стало причиною його переїзду до Європи.
У 1922 Прокоф'єв переселився до Німеччини в мальовниче приальпійське містечко Етталь, де починає роботу над оперою «Вогняний Янгол». У цьому містечку Прокоф'єв одружився на іспанській співачці Ліні Кодіній (У 1923 перебрався до Парижа, де швидко добився визнання, значним чином завдяки знайомству з видатним російським балетмейстером C.Дягілєвим, який поставив його «Казку про блазня…», а також замовив і пізніше поставив балети «Сталевий скік» (1927) і «Блудний син» (1928). У Парижі Прокоф'єв провів наступне десятиліття, виїжджаючи в тривалі концертні турне країнами Європи і по Америці, які мали грандіозний успіх.
У 1927 році Прокоф'єв вперше відвідує СРСР, де має величезний успіх. Пізніші гастролі до СРСР здійснювались у 1929 та 1932 роках. У цей період з'явилися Друга, Третя і Четверта симфонії і Четвертий і П'ятий фортепіанні концерти, в яких стиль Прокоф'єва досяг піку напруженості і гостроти, а також більш м'який за стилем балет "На Дніпрі" (1932).
Повернення до СРСР
Після 1933 Прокоф'єв разом з сім'єю переїзжає до СРСР (в 1936 — остаточно). Причина повернення Прокоф'єва є предметом дискусій в колі музикознавців.
Головною причиною повернення композитора вважається туга за батьківщиною Окрім того на думку музикознавців характерною рисою характеру Прокоф'єва було бажання бути першим, яке проявлялося в усіх сферах його діяльності. Відомо, що в Європі на той час найбільшу славу композиторів та піаністів плекали С.Рахманінов та І. Стравінський
Радянський період
З поверненням Прокоф'єва до СРСР відбувається різкий стилістичний злам у творчості в бік спрощення, більшої доступності, виразності та класичної строгості музичної мови. Змінюється і образність музики Прокоф'єва. Так, згідно з влучним (і цілком об'єктивним) спостереженням композитора С. М. Слонімського, у центрі симфоній Прокоф'єва стоїть людина, а починаючи з П'ятої симфонії (1944) — радянська людина.
Серед найвизначніших творів, написаних у СРСР —»Ромео і Джульєтта“ (1935), симфонічна казка «Петя і вовк» (1936), кантата до 20-річчя Жовтня (1937), кантата «Олександр Невський» (1939). У 1938 Прокоф'єв здійснює останні гастролі до Європи та США, які відбуваються з блискучим успіхом, зокрема Прокоф'єву пропонують вигідний контракт у Голлівуді, від якого, однак, композитор відмовився.
Під час війни Прокоф'єв відправляється на Кавказ, пізніше в Алма-Ату, де поряд з камерними та симфонічними творами пише фронтові пісні, багато концертує, у 1942 пише музику до фільму «Іван Грозний» (режисер С. Ейзенштейн). Серед найвидатніших творів воєнних років — 7-а фортепіанна соната (перший твір удостоєний Сталінської премії), опера «Війна і мир», 5-а симфонія, балет «Попелюшка».
Серед значних творів Прокоф'єва останніх років — опера «Повість про справжню людину» (1948), 7-ма симфонія (1952, остання Сталінська премія), Симфонія-концерт для віолончелі (1952).Прослушать
Bolero (isp. Bolero) Morisa Ravelya - tvir dlya orkestru, spochatku zadumane yak muzyka dlya baletnoï postanovky. Bulo napysano u 1928 i vpershe vypovnylosya 22 lystopada 1928 roku v paryzʹkiy̆ Hrand-Opera, v khodi vechora baleryny Idy Rubinshtey̆n; orkestrom dyryhuvav Valʹter Straram. Yak zaznachaye Oleksandr May̆kapar, «Bolero» prydbalo osoblyvu populyarnistʹ
cherez hipnotychnoho vplyvu nezminnoyu bezlich raziv povtoryuyetʹsya rytmichnoï fihury, na tli yakoï dvi temy takozh provodyatʹsya bahato raziv, demonstruyuchy nadzvychay̆nyy̆ zrostannya emotsiy̆noï napruhy i vvodyachy v zvuchannya vse novi i novi instrumenty [1].
Tryvalistʹ zvuchannya «Bolero» stanovytʹ blyzʹko 15 khvylyn, khocha pry vykonanni v postiy̆nomu tempi, bez pryskorennya, yak tsʹoho vymahav kompozytor, mozhe dosyahaty i 18 khv. I nezvazhayuchy na te shcho Bolero - tanetsʹ kokhannya, Ravelʹ napysav y̆oho pid hul zavodu yakyy̆ znakhodyvsya nedaleko vid budynku muzykanta. U nʹomu zminylysya shumy yaki zavazhaly tvoryty i postiy̆na povtoryuvanistʹ vsʹoho tsʹoho! [Dzherelo?]
Словарь - Открыть словарную статью
Симфонія № 1, Ре мажор відома під назвою "Класична", написана в 1916-1917 роках. Вперше виконана 21 квітня 1918 року в Петрограді, диригував автор.
Симфонія 4-х-частинна:
Тривалість - до 15 хвилин.
Цю симфонію розглядають як один із перших неокласичних творів - структура, загальний тонус, а також і склад оркестру властиві творчості Й.Гайдна, проте в гармонічній мові яскраво відчувається індивідуальний прокоф'євський стиль. Ідея створення цієї симфонії частково була пов'язана з уроками диригування в класі С.Танєєва, який вчив своїх студентів диригувати саме симфонії Й.Гайдна. Назву "Класична" запропонував сам автор, посилаючись на її класичний, "гайднівський" характер.
Тема: 10 Балет «Ромео і Джульєтта»
Ромео і Джульєтта (op. 64) — балет С. Прокоф'єва за однойменною трагедією Вільяма Шекспіра, написаний у співпраці з режисером Сергієм Радловим і драматургом Адріаном Піотровським 1936 року.
Початкова редакція балету, створена Прокоф'євим у 1935 році, відрізнялася від літературної основи щасливим кінцем. Проте після виходу у 1936 році статей «Сумбур замість музики» і «Балетна фальш», в яких було засуджено театральні твори Шостаковича, автори змінили кінцівку у відповідності до трагедії Шекспіра. Ці статті також відтермінували прем'єрні постановки балету в Ленінграді та Москві.
Прем'єра балету відбулася в 1938 р. в Брно (Чехія). В СРСР балет уперше був поставлений в Театрі ім. Кірова в Ленінграді 11 січня 1940 році балетмейстером Леонідом Лавровським, який також вніс деяки корективи у структуру балету. Головну роль виконала Галина Уланова, за що була нагороджена Сталінською премією. У повоєнний час, 1946 року балет був поставлений у Большому театрі.
2008 року в Нью-Йорку була вперше представлена первісна версія балету, що відродила раніше невідому структуру і щасливий фінал твору Прокоф'єва.
Тема:11 Симфонія №7до дієз мінор
Симфонія № 7, до-дієз мінор тв. 131 — симфонія Сергія Прокоф'єва, написана у 1952 році, за рік до смерті композитора. Вперше виконана 11 жовтня 1952 року у Москві, диригував Самуїл Самосуд.
Сьома симфонія була задумана С. Прокоф'євим як твір для дітей, однак у процесі роботи над твором його концепція змінилася. Симфонія була закінчена влітку 1951 року. Її музика стала широко відома в 70-і роки завдяки телевізійній заставці для інформаційної програми "Час". В цій симфонії відмічається тенденція до спрощення музичної мови, превалюють меланхолійні та ностальгічні настрої. Прем'єра симфонія відбулася 11 жовтня 1952 року Москві. У 1957 році нагороджена Ленінською премією.
Симфонія складається з 4-х частин:
Загальна тривалість - близько 35 хвилин.
Написана симфонія для великого симфонічного оркестру (потрійний склад духових)
Тема 12:Д.Шостакович (1906-1975)
Дмитро́ Дми́трович Шостако́вич (25 вересня 1906—9 серпня1975) — російський радянський композитор, піаніст, педагог і громадський діяч, один з найзначніших композиторів XX століття.Народний артист СРСР (1954).
Дмитро Шостакович народився в Санкт-Петербурзі 12 (25) вересня 1906 р. Батько — інженер-хімік, любитель музики, мати — обдарована піаністка. Після занять в приватній музичній школі в 1919 р. Шостакович був прийнятий в Петроградську консерваторію по класу фортепіано, пізніше став займатися композицією. Ще студентом почав працювати тапером в кінотеатрах.
У 1923 р. Шостакович закінчив консерваторію по класу фортепіано (у Л. У. Ніколаєва), а в 1925 р. — по класу композиції (у М. О. Штейнберга). Його дипломною роботою була «Перша симфонія», що дала авторові світову популярність. У 1927 р. отримав почесний диплом на 1-му Міжнародному конкурсі піаністів ім. Ф. Шопена у Варшаві, де виступав з виконанням власного твору.
Перший балет Шостаковича, «Золотий вік» («Золотой век»), користувався великим успіхом. Його опера «Леді Макбет Мценського повіту» по повісті Лєскова (1936) піддалася розгрому в офіційному радянському друці (сумнозвісна редакційна стаття «Сумбур замість музики» у газеті «Правда» від 28 січня 1936 року).
З 1937 р. Шостакович вів клас композиції в Ленінградській консерваторії. У 1939 р. він стає професором. Залишаючись в перші роки війни в блокадному Ленінграді, Шостакович починає працювати над 7-й симфонією. Вона була виконана 29 березня 1942 р. в Колонному залі московського Будинку Союзів. За цей твір композитор отримав Сталинскую премію.
У 1943 р. композитор переїздить до Москви і до 1948 р. викладає в Московській консерваторії. У нього нього навчалися Р. З. Бунін, А. Д. Гаджієв, Р. Р. Галинін, О. А. Євлахов, К. А. Караєв, Г. В. Свиридов, Б. І. Тіщенко, К. С. Хачатурян, Б. А. Чайковський.
У 1957 р. Шостакович стає секретарем Спілки композиторів СРСР, Спілки композиторів РРФСР (з 1960, в 1960-1968 перший секретар).
Шостакович помер в Москві 9 серпня 1975 р. Похований на Новодівочому цвинтарі.
Тема:13 Симфо́нія № 7 До мажор «Ленінградська»
Симфо́нія № 7 до мажор, тв. 60, «Ленінградська» (рос. «Ленинградская») — симфонія Дмитра Дмитровича Шостаковича, одна з найвідоміших симфонічних творів 20 століття.
Створювалась композитором в 1941—1942 роках. Перші три частини написані в Ленінграді (закінчені в серпні 1941 року). Фінал симфонії, завершений у лютому 1942 року, композитор дописував у Куйбишеві. Уперше виконана в березні 1942 року в місті Куйбишеві, а 9 серпня 1942 твір прозвучав у блокадному Ленінграді, диригував Карл Ілліч Еліасберг.
Симфонія складається з 4-х частин загальною тривалістю близько 1 години 15 хвилин.
Склад оркестру потрійний із включенням 6 труб, 6 тромбонів та 8 валторн (роздріблені на дві секції).
Ця симфонія особливо відома так званим «епізодом нашестя» з 1-ї частини, в якому 18-тактова маршова тема, акомпонована повторюваним ритмом малого барабану проходить 12 разів, з кожним разом все більш динамічно. Структурно цей епізод, що триває близько 11 хвилин, заміщає розробку сонатної форми, а за прийомами розвитку нагадує «Болеро» М. Равеля.
Традиційно цей марш розглядають як образ німецького нашестя, тоді як головна й побічна асоціювались з образом «радянського народу». В той же час пізніші дослідники звернули увагу на схожість головної теми та «теми нашестя», яка починається як ракоход першої теми.
Тема:14 А.Хачатурян(1903-1978) Творчий портрет.
Ара́м Іллі́ч Хачатуря́н (24 травня (6 червня) 1903, Тбілісі — 1 травня 1978, Москва) — композитор, диригент, педагог, музично-суспільний діяч, народний артист СРСР (1954), Герой Соціалістичної Праці (1973), академік АН Вірменської РСР (1963).
Був четвертим сином у родині бідного ремісника. В 1921 разом із групою вірменської молоді А. Хачатурян виїхав у Москву і поступив на підготовчі курси в Московського університету, потім став студентом факультету фізики й математики. Через рік 19-літній Хачатурян поступив у Гнесинське музичне училище.
Саме в ті роки Хачатурян уперше в житті потрапив на симфонічний концерт і був вражений музикою Л. ван Бетховена і Рахманінова. «Танок для скрипки і фортепіано» став першою роботою композитора. «Як і всі скрипалі, я пишаюся тим, що перша серйозна робота А. Хачатуряна, його „танець“, був написаний для скрипки. Композитор відчуває скрипку, як дійсний майстер — віртуоз», — сказав Давид Ойстрах про Хачатуряна.
В 1929 Хачатурян поступив у симфонічний клас Московської консерваторії, яку блискуче закінчив у 1934 і поступив в аспірантуру. Ще до студентських років відносяться такі його твори, як пісня-поема для скрипки з фортепіано (1929), токата для фортепіано (1932), тріо для фортепіано, скрипки й кларнета (1932). Далі Хачатурян написав 1-ю симфонію (1934), концерти з оркестром для фортепіано (1936) і для скрипки (1940). Під час Другої світової війни працював на всесоюзному радіо, писав патріотичні пісні й марші.
В 1939 Хачатурян написав перший вірменський балет «Щастя». Але недоліки лібрето балету змусили переписати більшу частину музики, і в такий спосіб «народилася» «Ґаяне». Прем'єра балету відбулася у важкі роки Другої світової війни, узимку (3 грудня 1942). В 1943 за цей балет Хачатурян одержав сталінську премію першого ступеня — одну з найвищих нагород того часу в сфері культури. Через дуже короткий час після прем'єри цей балет завоював всесвітню славу. Балет «Спартак» став найбільшою роботою Хачатуряна після війни. Партитура балету була завершена в 1954, а в грудні 1956 відбулася прем'єра. Відтоді цей балет став «частим гостем» на кращих сценах миру.
Одночасно Хачатурян працював у театрі й кіно: «маскарад», «Зангезур», "Пепо", «Володимир Ілліч Ленін», «Російська проблема», «Секретна Місія», «у них є Батьківщина», «адмірал Ушаков», «Джордано Бруно», «Отелло», «Сталінградська битва» та інщих. З 1950 Хачатурян виступав як диригент, гастролював з авторськими концертами в багатьох містах СРСР і за кордоном.
З 1950 викладав композицію в Московській консерваторії і в інституті ім. Гнесіних (з 1951 — професор). Серед його учнів — А. Я. Ешпай і М. Л. Тарівердіев. З 1957 А. І. Хачатурян займав пост секретаря Спілки композиторів СРСР.
Арам Хачатурян — лауреат Сталінської (1941, 1943, 1946, 1950), Ленінської (1959) і Державної премій (1971), Державної премії Вірменської РСР (1965). Нагороджений орденом Леніна (1939), орденом Трудового Червоного Прапора (1946), медалями.
31 жовтня 2006 р. у Москві відкритий пам'ятник Араму Хачатуряну. Скульптор Георгій Франгулян і архітектор Ігор Воскресенський
Тема:15 Г.Свиридов, Р.Щедрін, А.Шнітке. Огляд творчості.
Свиридов Георгій Васильович (1915-1998)
Радянський композитор, піаніст, музично-громадський діяч. Народний артист СРСР (1970). Герой Соціалістичної Праці (1975). У 1941 закінчив Ленінградську консерваторію по класу композиції, де навчався у П. Б. Рязанова, Д. Д. Шостаковича. Секретар Спілки композиторів СРСР (1962-74, з 1986), 1-й секретар Спілки композиторів (1968-73).
Центральне місце в творчості Свиридова займають жанри, пов'язані зі словом. Свиридов дебютував в 1935 циклом романсів на слова А. С. Пушкіна. Вокальна поема «Країна батьків» (1950) та цикл пісень на слова Р. Бернса (1955) знаменують творчу зрілість композитора. Яскраві полотна митця симфонічна сюїта «Время вперед!», музика за повістю О.С.Пушкіна «Заметіль». Свиридов успадковує і самобутньо втілює багатовікові традиції російської співочої культури, органічно поєднуючи їх із здобутками мистецтва 20 століття. Музика Свиридова відзначена природністю та індивідуальною неповторністю мови, що ввібрав інтонації і ритми живої сучасної мови. Композитор суттєво оновив і перетворив жанри ораторії, кантати, романсу, пісні.
Шнітке Альфред Гаррійович (1934-1998)
Радянський композитор. Заслужений діяч мистецтв РРФСР (1987). Учень Е. К. Голубєва. Один з провідних майстрів сучасної музики, Шнітке у творчості синтезує елементи класичних традицій і різноманітні елементи сучасної композиторської техніки. Звертається до полістилістики, колажу та ін. У 1961-72 викладав в Московській консерваторії. Автор статей, в т. ч. про творчість композиторів 20 століття. Член-кореспондент Академії мистецтв Західного Берліна (1982), Академії мистецтв НДР (1986), Баварської академії мистецтв (1986), Королівської шведської академії музики (1987).
Родіон Костянтинович Щедрін
Російський радянський композитор. Народився в Москві 16 грудня 1932 в сім'ї професійних музикантів. У 1941 році був прийнятий в Центральну музичну школу-десятирічку при Московській консерваторії. У 1947 році на конкурсі композиторських робіт одержує першу премію.З 1950 по 1955 рік Родіон Щедрін - студент двох факультетів Московської консерваторії - фортепіанного та теоретико-композиторського. У 1955 потім навчався в Московській хоровій школі (нині імені А. В. Свєшнікова) закінчив Московську консерваторію по класах композиції Ю. А. Шапоріна і фортепіано Я. В. Фліера. У 1964-69 роках Щедрін сам викладав композицію в Московській консерваторії.
Часто виступав з виконанням власних творів, у тому числі як піаніст.Щедрін рано завоював популярність, і наперед в театральних жанрах: балети Коник-Горбоконик (1960), Кармен-сюїта (1967), Анна Кареніна (1972), Чайка (1980), Дама з собачкою (1986), пісня Мертві душі (1977). Мова Щедріна характеризується поєднанням елементів народного мистецтва і «авангардних» технік (елементи додекафонії і, сонорістікі і т.д.).Жорстко-ударним, але конструктивним і віртуозним стилем відзначені його численні фортепіанні твори: п'ять концертів для фортепіано з оркестром, цикл 24 прелюдії і фуги (1970) та інші.Автор працював і працює в самих різних жанрах: твори концертного типу для різних інструментальних складів, оркестрові сюїти (часто за мотивами власної театральної музики), твори кантатного типу (в тому числі пов'язані з образами традиційного російського або давньоруського мистецтва)
Головні партії в ряді балетів написані для дружини Родіона Костянтиновича - Майї Михайлівни Плісецької. Щедрін брав участь в реабілітації на батьківщині висланих із країни Мстислава Ростроповича і Галини Вишневської.З 1991 року живе в Мюнхені, при цьому зберігає російське громадянство.
II семестр
Тема 17:Б.Лятошинський (1895-1968)Фортепіанні твори
Бори́с Ми́колайович Лятоши́нський (22 грудня 1894, за новим стилем: 3 січня 1895, Житомир — 15 квітня 1968, Київ) — український композитор, диригент і педагог, вважається одним з основоположників модерного напрямку в українській музиці. Неодноразовий член журі міжнародних і всесоюзних конкурсів та активний працівник у керівних органах Спілки композиторів України і в Київській консерваторії, Лятошинський виховав нову плеяду композиторів таких як І.Шамо, В.Сильвестров, І.Карабиць, Є.Станкович.
Нагороджений званнями Заслуженого діяча мистецтв УРСР (1945), народного артиста УРСР (1968), державними преміями СРСР (1946, 1952) та УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1971)
Народився у Житомирі: його батько Микола Леонтійович був вчителем історії, крім педагогічної роботи займався науковою діяльністю у галузі історичних наук, а як директор різних гімназій, вів громадсько-освітню роботу в Житомирі, Немирові, Златополі. Мати добре грала на фортепіано й співала.
Ранні роки
З ранніх років виявив велику музичну обдарованість, вчився грати на скрипці і фортепіано. В 14 років написав кілька музичних творів, серед яких — для фортепіано, фортепіанний квартет. Перші твори молодого композитора з успіхом виконувалися в Житомирі. Відвідував житомирську гімназію, закінчив її у 1913.
У 1913 році Б. Лятошинський переїхав до Києва, та поступив на юридичний факультет Київського університету. Одночасно готувався до вступу в тільки-но відкриту консерваторію, приватно навчаючись музиці у професора Київської консерваторії Р. Глієра: після запрошення останнього став студентом його класу. А вже в 1914 році відбулося знайомство Б.Лятошинського з майбутньою дружиною Маргаритою Царевич.
Закінчив у 1918 юридичний факультет Київського університету, у 1919 року — Київську консерваторію у класі композиції Р. Глієра. Із вдячністю згадував роки навчання у Р.Глієра, у його спогадах про Глієра читаємо: «Він вимагав тільки одного: щоб ми були щирі у своїх музичних висловлюваннях, щоб у них незмінно відчувалась правдивість думки і почуття, щоб ми неухильно підвищували свій професіоналізм». Творчі зв'язки з Глієром Лятошинський підтримував, з часом вони переросли у щиру людську дружбу. Серед творів консерваторських років сам композитор виділяв як цілком зрілі два: Струнний квартет № 1, ор. 1 і Симфонію № 1, ор. 2.
1920-ті рокиЗ 1920 року Б. Лятошинський викладає музично-теоретичні дисципліни на виконавських факультетах Київської консерваторії, а з 1922 року — веде клас композиції. Першими його випускниками (1925) були згодом відомі митці — музикознавець І. Ф. Белза і композитор Г. П. Таранов.
20-ті роки стали для Лятошинського періодом творчої зрілості, формування індивідуального стилю. У першій половині 20-х років він глибоко цікавився новою музикою, стежачи за здобутками як російських композиторів (С. Прокоф'єв, І. Стравінський, М. Мясковський), так і західних (А. Шенберг, А. Берг, Б. Барток, А. Онеггер та ін.). З 1922 по 1925 роки Борис Лятошинський очолював Асоціацію сучасної музики при Музичному товаристві імені М. Д. Леонтовича. На засіданнях асоціації митці знайомилися з музикою XX ст.
У той період композитор звертався переважно до камерних жанрів. Він написав струнний квартет № 2, Тріо для фортепіано, скрипки і віолончелі, дві сонати для фортепіано, цикл фортепіанних п'єс «Відображення» і низку романсів на вірші Г. Гейне, К. Бальмонта, П. Шеллі, І. Буніна, М. Метерлінка та ін. Музичні теми деяких ранніх творів композитор пізніше використав у великих симфонічних полотнах (наприклад, музична тема з «Відображень» з'явиться у Симфонії № 3).
Друга половина 20-х років була не менш інтенсивною у творчості Б. Лятошинського. Композитор написав Струнний квартет, № 3, Сонату для скрипки й фортепіано, Баладу для фортепіано; тоді ж він знову звернувся до великих форм («Увертюра на чотири українські народні теми», опера «Золотий обруч» за повістю І. Франка «Захар Беркут»). «Увертюра» для симфонічного оркестру було відзначено першою премією на республіканському конкурсі разом із Симфонією № 2 Л. Ревуцького.
1930-ті роки30-ті роки — важливий етап у творчій біографії Лятошинського. Композитор знову звернувся до великих оркестрових форм, створив сюїту з своєї музики до кінофільмів (1931—1932) та Симфонію № 2 (1936).
У цей час композитор писав також романси на вірші О. Пушкіна, І. Франка, Л. Первомайського, зробив десять обробок українських народних пісень для голосу з фортепіано, створив дві кантати («Урочиста кантата» і «Заповіт») і оперу «Щорс».
Через драматургічні вади лібрето та перекручення деяких історичних фактів, опера «Щорс» ішла на сценах кількох театрів України недовго. Нова редакція «Щорса», здійснена І. Белзою (під назвою «Полководець»), також швидко зійшла зі сцени. І все-таки окремі номери та сцени опери, зокрема заключна сцена й увертюра, і сьогодні виконуються з успіхом у концертах та по радіо.
Поряд з написанням власних творів Лятошинський редагував і оркестрував оперу «Енеїда» М. Лисенка, оркестрував балет «Комедіанти» і оперу «Шах Сенем» Глієра, а у 1937 році блискуче оркеструє оперу «Тарас Бульба» Лисенка. У 30-ті роки Борис Миколайович також пише музику для кінофільмів.
Творчу працю Лятошинському весь час доводилося поєднувати з педагогічною і музично-громадською роботою. Продовжувалась його викладацька діяльність у Київській консерваторії. 1935 року Борису Миколайовичу було присвоєно звання професора. У 1935—1938 Лятошинський викладав паралельно у двох консерваторіях — Київській і Московській, де також обіймав посаду професора.
У 1939 році Лятошинського обирають головою правління Спілки композиторів України. Цю посаду він обіймав до початку війни.
1940-ві рокиУ квітні 1941 року в Київській філармонії відбувся великий авторський концерт Лятошинського, який пройшов з великим успіхом. Автор сам продиригував свою Симфонію № 2, танці з опери «Золотий обруч» і сюїту з опери «Щорс» для хору й оркестру.
З початком війни Лятошинського було евакуйовано до Саратова, де вже знаходилась Московська консерваторія, де він продовжив викладацьку роботу. Тоді ж у Саратові організувалася радіостанція «Тарас Шевченко», яка вела свої передачі для партизанського підпілля України. В них постійно брав участь Лятошинський разом із своєю дружиною Маргаритою Царевич.
Композиторська праця Бориса Миколайовича воєнних років була дуже плідною. За три роки він написав «Український квінтет», Струнний квартет № 4, Сюїту на українські народні теми для струнного квартету, Сюїту для квартету дерев'яних духових інструментів, Тріо № 2, Сюїту і Прелюдії для фортепіано, романси на вірші М. Рильського і В. Сосюри, обробив більше вісімдесяти українських народних пісень.
Центральним твором Лятошинського першої половини 40-х роких став Український квінтет. За цей твір Б. Лятошинському було присуджено Державну премію. На початку 1945-го у зв'язку з 50-річчям композиторові присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, він був також нагороджений медаллю «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.».
Повоєнні рокиВлітку 1944 року Лятошинський повернувся на Україну і відразу ж включився у музичне життя Києва. З 1944 і до самої смерті (1968) він жив у будинку письменників Роліт, де встановлено меморіальну дошку композиторові. Лятошинського призначають художнім керівником Української філармонії, він працює музичним консультантом у Радіокомітеті, викладає у Київській консерваторії.
Кінець 40-х — 50-ті роки стали наступним плідним етапом у мистецькій діяльності Лятошинського. В цей період він написав ряд хорових і оркестрових творів, романсів, музику до кінофільмів. Серед найзначніших творів — Симфонія № 3, симфонічна балада «Гражина», «Поема возз'єднання», поема «На берегах Вісли», Концерт для фортепіано з оркестром. Ваговим вкладом у вітчизняну хорову творчість повоєнних років стали хори Б. Лятошинського на вірші Т. Шевченка і О. Пушкіна.
Серед останніх творів Б.Лятошинського — симфонії № 4 і № 5, «Слов'янська сюїта» та «Лірична поема».
Помер 15 квітня 1968 року, похований на Байковому цвинтарі в Києві
Характеристика творчості
Ранній період
Його перші твори (зокрема, струнний квартет ор. 1, d-moll) виявляють значний вплив композиторів-кучкістів. Цим творам властива поміркована гармонічна мова (чітка акордова будова і ладотональна логіка), ясний рельєфний ритм і випукла мелодія.
Дальший період творчості Б. Лятошниського (ор.5—18) характеризується зростаючою самозаглибленістю, пориванням у світ індивідуальних емоцій із забарвленням романтичного пасеїзму. Такі романси, як «Проклятое место» (на слова Ф. Ґеббеля), «Цветок самоубийцы» (Г. Гейне), «На кладбище» (І. Буніна), цикл «Лунные тени», «Камыши», «Подводные растения» (К. Бальмонта) та інші, написані близько 1921 р., виявляють впливи «сучасництва» з його загостреними засобами музичної мови, з тяжінням до нервової, напруженої ритміки, до перенесення опорних функцій тризвуків на великий септакорд, нонакорд та інші складні гармонічні співзвуччя. У цьому розумінні особливо показові його фортепіанна соната ор. 13, фортепіанний цикл «Відображення», ор. 16, друга соната для фортепіано, ор. 18 і т. ін.
Зрілий період
Починаючи з сонати для скрипки і фортепіано ор. 19, де знов виразно виступають життєві колізії, композитор поволі позбувається світу ілюзорних образів — його мелодика стає більш безпосередньою, гармонія більш упевненою. Композитора починає приваблювати гігантська боротьба за перебудову життя.
Творча перебудова композитора особливо яскраво виявляється, починаючи з увертюри на чотири українські теми, ор. 20 (1926 р.) для великого оркестру. Тут прояснення його стилю пов'язане з використанням засобів виразності народної пісні. Ще більше це помітно в дальших творах — у трьох п'єсах на теми таджицьких народних пісень для скрипки з фортепіано, ор. 25 і особливо в першій опері композитора «Золотий обруч» за історичною повістю І. Франка «Захар Беркут» (1929 р.).
Від вишуканих, рафінованих романсів через зв'язок з народною піснею композитор прийшов до створення своєї Другої симфонії (1935 р.), в якій прагнення дати героїчні образи боротьби, що стверджує життєві ідеали, стає вже основним. Ще ширше, ніж у «Золотому обручі», Лятошинський використав українські народні пісні в опері «Щорс». Водночас опера пронизана наскрізним оркестровим розвитком, має розгалужену систему лейтмотивів. Особливо виділяється увертюра, симфонічна картина бою з V акту і заключна сцена з хором. Останній номер позначений напруженим оркестровим розгортанням. З великою трагедійною силою звучить у хорі пісня «Козака несуть».
Використання українського народного мелосу спостерігаємо в камерно-інструментальних жанрах, зокрема у Тріо № 2, Українському квінтеті, Струнному квартеті № 4, Сюїті для струнного квартету на українські народні теми.
Живий зв'язок з життям, метод художньої правдивості, що стали характерними для композитора, забезпечили його місце як одного з визначних українських композиторів. В той же час музиці Лятошинського інколи закидають певну перенасиченість, що нагадує так званий «російський» стиль, який є, за словами С.Ріхтера, «щось середнє між Бородіним, „Богатирськими воротами“ Мусоргського і соковито-масивним Чайковським».
Велика музична спадщина Б. М. Лятошинського є золотим фондом української музики. Симфонічний оркестр Держтелерадіо нині (Національна радіокомпанія України), під керівництвом народного артиста України Вадима Гнєдаша, був першим інтерпретатором творів Б. М. Лятошинського. Його симфонії, симфонічні поеми, хорові, камерні та вокальні твори записані в фонд українського радіо і складають золотий запас українського мистецтва.
Педагогічна діяльність
Значну частину свого життя Борис Лятошинський присвятив педагогічниій діяльності. Серед учнів Лятошинського — відомі українські композитори: Леонід Грабовський, Леся Дичко, Іван Карабиць, Валерій Польовий, Валентин Сильвестров, Євген Станкович, Ігор Шамо, Георгій Мірецький, які вивели українську композиторську школу на світові обрії.
За спогадами Ф.Аерової, «до студентів Б.Лятошинський ставився дуже уважно, намагався виявити індивідуальність кожного, оцінював його успіхи з доброзичливістю й водночас суворою вимогливістю». Студентів підкоряла «…глибока змістовність і громадська значущість його творів, величезна майстерність втілення мистецьких задумів, енциклопедичні знання, широта інтересів, чесність у характеристиці явищ і поряд із тим — простота й доброзичливість у спілкуванні…»
Тема 18: Хорові твори.Симфонічна творчість.Симфонія №3 сі-мінор.
Симфонія №3 сі мінор - симфонія Бориса Лятошинського, закінчена в 1950 року, вперше виконана 23 жовтня 1951 року в Києві на концерті пленуму Правління Спілки композиторів України (диригував К. Сімеонов).Прем'єра викликала суперечливі думки критиків, автора звинуватили у формалізмі та песимістичному світосприйнятті. Через чотири роки композитор зробив другу редакцію симфонії, яка з успіхом була схвально прийнята музичною громадськістю.
Симфонія складається з 4-х частин:
Andante Maestoso
Andante con moto
Скерцо
Фінал
Симфонія відкривається вступом, в якому експоновано дві теми, що будуть у незмінному або варійованому вигляді з'являтися упродовж всієї симфонії
Подальший розвиток першої частини, що написана у сонатній формі базується на двох контрастних темах - Головній та побічній.
Тема 19-20:Симфонічна поема «Гражина»
Тема 20:Розвиток пісенного жанру в музичній культурі України у другій половині 20 ст. Пісні П.Майбороди,І.Шамо,О.Білаша.
Плато́н Іларіо́нович Ма́йборода (1 грудня 1918, Пелехівщина — 8 липня 1989, Київ) — український радянський композитор, народний артист УРСР (з 1968 року), лауреат Державної премії УРСР імені Т. Шевченка (1962), народний артист СРСР (з 1979 року). Брат композитора Георгія Майбороди.
Біографія
Народився 1 грудня 1918 року на хуторі Плехівщині (тепер село Глобинського району Полтавської області). В 1939—1941 роках вчився у Київській консерваторії по класу композиції у Л. М. Ревуцького, яку закінчив у 1947 році. В 1947—1950 роках — викладач Київської консерваторії.
Могила Платона МайбородиПомер 8 липня 1989 року у Києві. Похований на Байковому кладовищі Києва
Автор численних пісень і хорів, обробок народних пісень, а також ліричних пісень — в тому числі «Рушничок», «Якщо ти любиш», «Ми підем де трави похилі», «Київський вальс». В творчому доробку також симфонічна поема «Героїчна увертюра», вокальна-симфонічна поема «Тополя» (слова Тараса Шевченка), музика до драм. спектаклів, а також до фільмів.
Вокально-ораторіальні твори:
вокально-симфонічна ораторія «Дума про Дніпро» (слова А. Шияна і Т. Масенка, 1954),
поема «Тополя» (сл. Т. Шевченка, 1966),
2 кантати (1956, 1974);
для симфонічного оркестру -
«Героїчна увертюра» (1947);
пісні (понад 100) -
«Розлягалися тумани» (сл. О.Новицького),
цикл про Героїв Соц. Праці (сл. О.Ющенка),
«Колгоспний вальс»,
«Білі каштани»,
«Київський вальс»,
«Пролягла доріженька»,
«Ми підем, де трави похилі»,
«Рідна мати моя» («Пісня про рушник»),
«Ти моя вірна любов»,
«Гаї шумлять біля потоку»,
«Моя стежина»,
«Пісня про козацькі могили»,
«Пісня про вчительку» та інші (всі на сл. А.Малишка),
«Друзі хороші мої» (сл. Т.Масенка),
«Якщо ти любиш» (сл. М.Нагнибіди),
пісні для дітей;
обробки народних пісень;
музика до театральних вистав, кінофільмів:
«Долина синіх скель» (1956), «Далеке і близьке» (1957), «Гроза над полями» (1958), «Зміна починається о шостій» (1958), «Літа молодії», «Одеса» (1959), «Кров людська — не водиця» (1960, думи), «Дмитро Горицвіт», «Українська рапсодія» (1961), «Люди не все знають» (1964), «Дума про Британку» (1969), «Абітурієнтка» (1973) «Прощайте, фараони!» (1975), «Прості турботи» (1975), «Дипломати мимоволі» (1978),' «Оглядини» (1979), «Візит до Ковалівки» (1980).
Пісня про рушник — твір Андрія Малишка, сповiдь-спогад лiричного героя, у якій матiр дарує синовi рушник, вишитий як символ життєвоï дороги. Рушник пов'язаний iз життєвою долею лiричного героя i з образом його матерi. Цей образ — символ чистоти i любовi, матерi-берегинi, яка дала життя, формувала почуття, творила людину. Лiричний герой поезiï з великою теплотою згадує свою матiр.
Автор даним твором піднімає питання дитинства, а також прощання з батькiвською хатою та материнську тривогу за долю власної дитини.
Форма вiрша має велику кількість рефрен i повторів, що наближає його до пiснi.
Композитор Платон Майборода написав музику до даної поезiï. Виконавців твору була велика кількість, зокрема Дмитро Гнатюк, Олександр Таранець, гурт Чарівна, Ірина Сказіна, Олександр Малінін, Квітка Цісик та ін.
Ігор Наумович Шамо (21 лютого 1925, Київ — 17 серпня 1982, Київ) — український композитор, заслужений діяч мистецтв, народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, премії ім. М. Островського.
Народився в Києві. Закінчив музичну десятирічку імені Лисенка - першу спеціалізовану школу в Україні. Екстерном закінчив Друге медичне училище за фахом "фельдшер" і на початку 1942 року у 18 років пішов добровольцем на фронт. Пройшов всю війну, був поранений. Після демобілізації в 1946 році Ігор Шамо поступив у Київську консерваторію, яку закінчив з відзнакою в 1951, композиторський факультет у класі професора Бориса Лятошинського. На дипломному концерті виконав на фортепіано у супроводі симфонічного оркестру свою "Концерт-баладу", яка відразу увійшла в концертне життя, прозвучала в авторському виконанні в Києві, а потім і в Москві.
Твори:
Симфонічні (3 симфонії) та камерні твори (квартети, пєси для бандури, тощо), фольк-опера "Ятранські ігри" (лібрето В.Юхимовича) кантати.
пісні понад 300 на слова Д.Луценка, А.Малишка, Т. Масенка, Л.Смирнова, Р.Рождесвенського, О.Коломійця, А. Слісаренка, П. Воронька, О. Вратарьова, Л.Ковальчука, Л. Забашти, В. Курінського, Ю. Рибчинського,І.Лазаревського,А.Демиденка...(популярні: "Києве мій", "Балада про сурмачів", "Пісня про невідкриті острови", "Товариш Пісня");
10 солоспівів на слова Шевченка (1959);
фортепіаний цикл з 6 новел "Тарасові думи" (1960);
музика до 40 кінофільмів, радіовистав ("Відьма" за Шевченком, 1949, і "Тарасові шляхи") та до 40 вистав (у театрі ім. І. Франка, театрі ім. Л.Українки...), "На світанні" в Київському театрі юного глядача (1964).
Білаш Олександр Іванович, композитор, народний артист України, Герой України, Лауреат Державної премії ім.Т.Г.Шевченка. Народний артист СРСР. Народився 6 березня 1931 року в с. Градизьк на Полтавщині. Закінчив Київську консерваторію. В 1976-1994 роках очолював Київську організацію Спілки композиторів України. Автор громадянсько-патріотичних, ліричних, жартівливих пісень, романсів, пісень-дум, пісень-балад, опер "Гайдамаки", "Прапороносці", моноопер "Балада війни", "Сповідь білого тюльпана", цілої низки оперет, симфонічних творів, музики до багатьох вистав та кінофільмів.
Помер Олександр Іванович 6 травня 2003-го, на 72-му році. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.
Тема 21:В.Губаренко(1934-2000) Творчий портрет. Моноопера «Листи кохання»
Губаренко Віталій Сергійович (13 червня 1934(19340613), Харків — 5 травня 2000, Київ) — український композитор, член Спілки композиторів України. Чоловік Марини Черкашиної-Губаренко, батько поетеси і композитора Ірини Губаренко.
БіографіяНародився 13 червня 1934 року в Харкові. У 1960 році закінчив Харківську консерваторію по класу композиції Д. Клебанова. У 1958—1960 роках викладач теоретичних предметів та музичної літератури в дитячій музичній школі. З 1960 року музичний редактор обласного радіо. У 1961—1972 роках викладач кафедри теорії музики, композиції та інструментовки Харківської консерваторії, з 1962 року одночасно в музичному училищі.
Тема 22: М.Скорик (1938) Творчий портрет «Гуцульський триптих» для симфонічного оркестру.
Миросла́в Миха́йлович Ско́рик (13 липня 1938, Львів) — композитор і музикознавець родом зі Львова, герой України, народний артист України, лауреат премії ім. Т. Г. Шевченка, кандидат мистецтвознавства, співголова Спілки композиторів України в 2006—2010 роках, художній керівник Київської опери (з 2011). Внучатий племінник Соломії Крушельницької.
Біографія
Народився 13 липня 1938 року у Львові. Походить з інтелігентної родини, його батьки отримали освіту у Віденському університеті, а бабця була рідною сестрою оперної співачки Соломії Крушельницької. З окупацією Західної України у 1939 року СРСР, сім'я Скориків, як і багато інших українських інтелегентних сімей зазнавала втрат. В роки війни старший брат М. Скорика брав участь у Другій світовій війні в рядах дивізії «Галичина», по завершенні війни йому вдалося емігрувати до Австралії. З поверненням радянського режиму, 1947 року родину Скориків було репресовано та вислано в Сибір. Лише після смерті Й.Сталіна, 1955 року родині Скорика було дозволено повернутися до Львова.
Перше знайомство з музикою отримав у сім'ї — батьки, не будучи професійними музикантами, музикували у родинному колі, батько грав на скрипці, мати — на фортепіано. З 1945 року відвідував музичну школу у Львові. У 1955—1960 роках студіював у Львівській державній консерваторії ім. М. В. Лисенка під керівництвом професорів Станіслава Людкевича (теорія музики), Романа Сімовича та Адама Солтиса (композиція). Його дипломною роботою стала кантата «Весна» на слова І. Франка. По завершенні стажувався в аспірантурі при Московській консерваторії у класі Дмитра Кабалевського, завершивши навчання 1964 року з дисертаційним дослідженням на тему «Особливості ладу музики С. Прокоф'єва», отримав наукову ступінь кандидата мистецтвознавства.
З 1966 р. до кінця 1980-х рр. викладав композицію у Київській консерваторії. Тривалий час працював в США, з 1996 — Австралії. В кінці 1990-х повернувся в Україну. З 1999 — завідувач кафедри історії української музики в НМАУ. З 2002 — художній керівник фестивалю «КиївМюзікФест». В 2005 — голова журі фестивалю «Червона рута», у 2006—2010 роках — співголова Національної спілки композиторів України. У квітні 2011 року був призначений художнім керівником Київської опери
Творчість
Його твори регулярно виконуються в Україні, інших країнах колишніх республіках СРСР, а також у Німеччині, Франції, Австрії, Голландії, Болгарії, Чехії, Словаччині, Польщі, Великій Британії, а також у США, Канаді та Австралії. Часто виступає як диригент і піаніст з виконанням власних творів.
У стилістиці продовжує традиції львівської композиторської школи, органічно пов'язаної з різноманітними первинними жанрами; дає модерну авторську візію українського, зокрема карпатського фольклору і львівського міського й салонного музикування, а також сучасної популярної музики, насамперед джазу.
Тема 23: Партита №5 для фортепіано.
Тема 24: Л.Дичко(1939)Кантата «Чотири пори року» для хору без супроводу.
Ле́ся (Людми́ла) Васи́лівна Дичко́ (14 жовтня 1939, Київ) — український композитор.
Народна артистка України (1995), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1989), кавалер орденів святого Володимира (1998) і Княгині Ольги ІІІ ступеня (1999), лауреат мистецької премії «Київ» ім. А. Веделя (2003).
Леся Дичко – найвідоміший хоровий композитор в Україні. Її твори були широко представлені на хорових фестивалях, конкурсах та у концертних програмах світу: США, Канаді, Франції, Великобританії, Німеччині, Нідерландах, Бельгії, Данії, Іспанії, Італії, Угорщині, Болгарії, Польщі, Росії, Україні...
Освіта
Київська школа-десятирічка ім. М. В. Лисенка по класу теорії (1959).
Київська консерваторія ім. П.І.Чайковського по класу композиції у професора К. Д. Данькевича та професора Б. М. Лятошинського (1964)
аспірантура при Київській консерваторії у Б. М. Лятошинського та у професора М. І. Пейко (Москва) (1971).
Тема 25: Є.Станкович(1942) Творчий портрет.Камерна симфонія№3
Євге́н Фе́дорович Станко́вич (19 вересня 1942, Свалява, Закарпатська область) — український композитор, голова Національної спілки композиторів України (з 2005 року), заслужений діяч мистецтв УРСР (1980), народний артист УРСР (1986), Герой України (2008)
Життєвий шлях
Вивчав композицію у Адама Солтиса у Львівській державній консерваторії імені М.Лисенка (1962-1963), у Бориса Лятошинського і Мирослава Скорика в Київській державній консерваторії імені П.Чайковського (1965-1970).
Був редактором у видавництві «Музична Україна» (1970-1976), головою правління Спілки композиторів України (1990-1993); з 1988 — професор Національної музичної академії України, завідувач кафедри композиції.
НагородиЗаслужений діяч мистецтв України (1980), народний артист України (1986), лауреат премії ім. М.Островського (1976), лауреат Державної премії ім. Т. Г.Шевченка (1977), премії Міжнародної трибуни композиторів ЮНЕСКО (1985), премії конкурсу Європейського радіо (1979), міжнародних премій за музику до кінофільмів; Дійсний член (Академік) Академії мистецтв України (1997).
Тема 26:В.Сильвестров(1937) Творчий портрет Фортепіанні цикли «Дитяча музика№1», «Дитяча музика№2»
Валенти́н Васи́льович Сильве́стров (30 вересня 1937, Київ) — український композитор
Закінчив Київську державну консерваторію (тепер Національна музична академія України) за фахом композиція в 1963 р. по класу Б.Лятошинського.
З 1960-х років музика Сильвестрова звучить на міжнародних фестивалях, його твори виконують Г.Кремер, А.Любімов, І.Монігетті, А.Рудін, Г.Рождєствєнський та інші. Твори Сильвестрова виходять друком у багатьох престижних видавництвах Заходу, в тому числі «Бєляєв-Петерс».
В 1960-ті роки В.Сильвестров входить до творчої групи «Київський авангард», представники якої всупереч жорсткому тиску з боку захисників панівної в СРСР естетики соцреалізму, відкривають нову сторінку історії української музики, орієнтуючись на нові стильові течії та опановуючи сучасними композиторськими техніками західноєвропейської музики. Зокрема композитор використовує в своїх творах додекафонію, алеаторику, сонористику. Характерним драматургічним принципом стає хвильова драматургія.
В 1970-ті композитор поступово відмовляється від традиційних технік авангарду, орієнтуючись на постмодернізм. Сам автор називає свій стиль «мета-музикою» (метафорична музика). В музиці цього періоду переважають медитативні, споглядальні настрої. Чільне місце займає характерне постмодернізму звернення до стилів минулих епох (див. приклад № 2 — «Кіч-музика»(1977)).
Характерною рисою стилю Сильвестрова стає постлюдійність, характерною драматургічною рисою стає превалювання періодів спаду та diminuendo, на різних рівнях композиційної структури прослідковується характерна постмодерновій парадигмі невизначеність. Характерною особливістю фактури стає наявність звукової педалі, фону, в рамках якого виникають окремі знаки алюзій.
Ще однією важливою парадигмою постмодерну, що прослідковується у творчості Сильвестрова є невизначеність. Невизначеність проявляється як відсутності чітких композиційних схем, певній спонтанності мислення, так і на рівні ритмоструктур, інтонаційних побудов і звучання загалом, що нерідко межує з тишою.
Тема 27-28: Тенденції розвитку української естради
Тема: 29-31: Мистецьке життя краю.
Тема: 32-35: Повторення вивченого матеріалу та підготовка до іспиту.
Дата добавления: 2015-08-13; просмотров: 139 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| ПРИЧИНЕНИЯ ВРЕДА ЖИЗНИ ИЛИ ЗДОРОВЬЮ ГРАЖДАНИНА | | | Алтис 2010. Настоящая история подвига бойцов 9-й роты. |