Чи можливе майбутнє без правди минулого?

Багато проблем нашого сьогодення сягають своїм корінням у минуле. Формування української модерної нації відбувалося в умовах відсутності власної державності, що призводило до інтеграції ментальності українців в системи імперського мислення. Як наслідок, навіть сьогодні ми не можемо позбавитися від низки усталених догматів, штучно нав’язаних нам ззовні, що є перешкодою для розвитку України.

Українська влада робить усе, щоб відвернути увагу від власної неспроможності та безвідповідальності і перенести увагу суспільних дискусій на питання мови й історії. Нас намагаються розколоти на «Захід» і «Схід», «україномовних» і «російськомовних». Надзвичайно болючою тут є проблема розуміння українського націоналізму, ОУН і УПА. Ця тема є вигідним засобом політиків-спекулянтів для творення образу двох Україн: тієї, де українському націоналізмові поклоняються і вірять, і тієї, де його бояться і ненавидять. Часто через пропаганду, наявність стереотипних обмежень і забобонів, внутнішню консервативність, небажання переосмислити минуле український націоналізм хибно ототожнюють з інтегральним націоналізмом, ксенофобією, німецьким націонал-соціалізмом чи італійським фашизмом. Отже, постає необхідність повернення дискусії в академічне русло.

Для розуміння сутності питання окреслимо методологію. Як зазначає Я. Дашкевич¹, наболілою проблемою є як неграмотне, так і навмисно зумовленне розуміння українського націоналізму. Яскравим прикладом цього стало перекручення поняття «український націоналізм» на «український інтегральний націоналізм» (тобто «всеохоплюючий», «всюди проникаючий», «єдинодопустимий»). Це явище є також наслідком спроб окремих дослідників втиснути український націоналізм у певну типологізаційну схему систем

ідеологій, що є віддзеркаленням тенденцій універсалізації та уніфікації в

¹ Дашкевич Я. Дмитро Донцов і боротьба довкола його спадщини // Донцов Д. Твори: геополітичні та ідеологічні праці. – Л.: Кальварія, 2001. – Т. 1. – С. 7 – 19.

сучасній світовій та вітчизняній науці. Будь-яка класифікаційна чи типологізаційна схема – це завжди спрощення. Однак відкидання класифікації означає не розуміння самої її процедури. Щоб запобігти викревленню сутності явища, постає питання правильності вибору критерію для класифікації.

По-перше, необхідно розуміти, що націоналізм являє собою складний та варіантивний феномен, який має багато різних течій. І тільки врахування конкретних історичних обставин дає можливість зрозуміти, що означає в тому чи іншому випадку націоналізм.

По-друге, націоналізм варто розглядати на двох рівнях: традиції політичної думки (або концепції історіософії, яка не є відображенням дійсності, а певним проектом впливу на неї: вона пропонує ідеальний образ) і політичної ідеології, яка є пристосуванням першої до потреб політичної практики і відображається у формі програм конкретних партій чи організацій. Тобто необхідно відрізняти теоретичну основу ідеології від власне ідеології.

Так праці Дмитра Донцова є концепцією філософії історії (першим рівнем націоналізму), яка стала одним із важливих джерел ідейного формування ОУН і УПА. Проте далеко не єдиним: навіть у самому середовищі ОУН існували розбіжності у ставленні до поглядів Донцова. І сам націоналістичний рух не був однорідним: він еволюціонував, трансформувався згідно з потребами часу (створення УГВР), пройшов кілька етапів свого розвитку, зазнав низку криз (розкол на ОУН-м і ОУН-б, пізніше відхід «двійкарів»). УПА, всупереч зусиллям ОУН-б опанувати її, на рівні рядового складу та офіцерства не була всуціль бандерівською. І всі ці чинники потрібно враховувати під час наукових досліджень.

Відомий американський дослідник Д. Армстронг, прирівнюючи український націоналізм до інтегрального націоналізму, визначає його характерні особливості, які виходять за межі загальноприйнятої класифікації. Сам термін «інтегральний націоналізм» запровадив у вжиток французький письменник Шарль Моррас – один із прихильників крайнього націоналізму. Інтегральний націоналізм підготував ідеологічну платформу для фашизму Муссоліні і німецького соціал-нацизму Гітлера. З цієї причини інтегральний націоналізм, за визначенням Армстронга, радше є рухом окремих націй, ніж універсальною ідеологією. На думку Армстронга, між українським націоналізмом, фашизмом та нацизмом є деякі спільні риси: віра у націю як найвищу цінність, якій повинні підпорядковуватися всі інші; дотримування ідеї солідарності всіх індивідів, які складають націю; підпорядкування раціональної думки емоціям; вираження національної волі через сильного лідера і групу національних ентузіастів. Проте Д. Армстронг визначив головну відмінність між цими ідеологіями: в українців не було власної держави, яку можна було б вважати опорою «національної ідеї»².

Ще Є. Онацький (активний учасник визвольних змагань українського народу, представник націоналістичної історіографії) вказував на те, що фашизм, на відміну від українського визвольного руху, був націоналізмом державної нації³.

Один із визначних теоретиків українського націоналізму – Ю. Вассиян писав: «Український націоналізм є, власне, шляхом поборення в собі духу партійності, класовості, становості. Головним предметом його прямування, є зсуцільнювання різного при помочі синтезу... З огляду на це можна б назвати його інтегральним націоналізмом»⁴.

Г. Касьянов вважає науково некоректним об’єднувати різні націоналізми з різними особливостями «під однією парасолькою». Використовувати щодо українського націоналізму поняття «фашизм», «нацизм» та «інтегральний націоналізм», притаманні для Італії, Німеччини та Франції, недопустимо, бо вони не відображають суті явища⁵.

² Деревінський В. Деякі аспекти ідейних засад ОУН 1920 – 1930-х рр. // Український визвольний рух. – Л., 2006. – № 6. – С.86 – 87.

³ Зайцев О.Ю. ОУН і авторитарно-націоналістичні рухи міжвоєнної Європи // Український історичний журнал. – 2012. – № 1. – С.98.

⁴ Деревінський В. Деякі аспекти ідейних засад ОУН 1920 – 1930-х рр. // Український визвольний рух. – Л., 2006. – № 6. – С.86.

⁵ там само, С.88.

П. Мірчук – один із найавторитетніших дослідників українського визвольного руху, зазначає позицію українських націоналістів з цього питання: «Фашизм – це рух державного народу, це зроджена на соціяльнім підкладі течія, що змагалася за владу у власній державі. Український націоналізм – це рух національно-визвольний, завданням якого є боротьба за державність, до якої має повести найширші маси українського народу. А тому українського націоналізму не тільки що не можна утотожнювати з італійським фашизмом, а навіть не можна до нього надто приподібнювати»⁶.

Петер Альтер – професор сучасної історії Кельнського університету (Німеччина), заступник директора Німецького інститу історії (Лондон), розглядає «інтегральний націоналізм» порівнюючи і протиставляючи йому «націоналізм рісорджіменто» («Risorgimento» – відродження; термін, що позначає позначає період боротьби за політичне об’єднання Італії у ХІХ ст.). «Націоналізм рісорджіменто» – визвольний націоналізм, що є чинником утворення нації та її самовизначення у національній державі, кінцевою метою має визволення від політичного гніту. «Інтегральний націоналізм» є протилежним «націоналізмові рісорджіменто». Це радикальний, крайній військовий, агресивно-загарбницький, перебільшений націоналізм. На відміну від «націоналізму рісорджіменто», що принципово виходить із рівноправності націоналізмів та вимог національних рухів, «інтегральний націоналізм» понад усе ставить тільки свою націю. Речники «інтегрального націоналізму» готові обстоювати інтереси своєї нації коштом інших націй. Такий націоналізм виступає знаряддям для підтримки політичного status quo всередені держави. Адже внутрішня згуртованість, з точки зору такого націоналізму, – необхідна передумова для самоствердження нації в конкуренції з іншими націями та експансії у світі. Таким чином, внутрішні проблеми держави оберталися на антагонізм між суверенними державами. Отже, за схемою

⁶ Мірчук П. Нарис історії ОУН: 1920 – 1939 роки. – К., 2007. – С.94.

Альтера⁷, фашистська Італія та нацистська Німеччина були яскравими прикладами «інтегрального націоналізму». Натомість український націоналізм у жодному разі не можна ототожнювати з інтегральним, оскільки він є визвольним рухом, що змагається за власну державність.

Для наочності наводимо наступне. «Націоналізм» Д. Донцова вперше було видано у 1926 р. Тобто за умов відсутності української держави. Праця мала на меті збудити приспану українську націю до власного державотворення. Джерела ідеології нацизму та фашизму – «Моя боротьба» (нім. «Mein Kampf») А. Гітлера і «Доктрина фашизму» (італ. «La dottrina del fascismo») Б. Муссоліні, були видані у 1926 (хоча перший том «Моєї боротьби» вийшов ще влітку 1925 р.) і 1932 р. відповідно. Твори Муссоліні і Гітлера вийшли у світ за умови наявності власних держав: «Доктрина фашизму» мала слугувати в плані ідеологічного обгрунтування для вже існуючого політичного режиму, а «Моя боротьба» була інструментом у змаганнях за владу і поширенні впливу на загальнодержавний рівень. Праця ж Донцова пропагувала нові ідеї в умовах бездержавності і відсутності партій загальнонаціонального масштабу, як механізму реалізації ідеології на практиці (ОУН буде створено тільки у 1929 р., а загальнонаціонального значення організація набуде у 1940-х рр.). Фашизм та нацизм використовували для втілення своїх цілей державний апарат, на який не могли розраховувати українські націоналісти, оскільки він був елементом системи іноземного панування. Боротьба за ліквідацію іноземного режиму (моменти неіснуючі для націонал-соціалізму та фашизму) відсувала на другий план всі інші завдання. Тобто фашизм, нацизм та націоналізм виникли і формувалися у різних історичних умовах і мали різну мету. Український націоналізм – національно-визвольний рух, який не мав на меті завоювання чужих територій та підкорення інших народів.

⁷ Націоналізм: теорії нації та націоналізму від Йогана Фіхте до Ернеста Гелнера [3-тє вид.]: антологія / упоряд. О. Проценко. – К.: Простір, Смолоскип, 2010. – С.507 – 524.

Окрім того, український націоналізм відрізнявся від агресивних, інтегральних націоналізмів не лише за своєю сутністю, але й за формою: відсутністю елементу расизму. Так у листопаді 1943 року керівництво українського визвольного руху провело Конференцію поневолених народів за участю представників 17 національностей. У Відозві конференції йшлося про необхідність спільної боротьби поневолених народів проти агресорів – СРСР і Німеччини, акцентувалася увага на тому, що для українських націоналістів ворогами є не російський та німецький народи, а «імперіалістичні» уряди цих держав. У Відозві визнавалося право на національне самовизначення всіх народів. Окрім того, в лавах УПА були не тільки українці, а й представники інших народів: грузини, азербайджани, узбеки, татари, білоруси, навіть росіяни. Чимало там було колишніх солдатів та офіцерів Червоної армії. Опинившись через швидкий наступ німецьких військ в оточенні чи в полоні, вони стали для Сталіна зрадниками й ворогами народу, тож участь в УПА була для них шансом пережити війну. Розповсюдженою формою агітації УПА були листівки до «Братів Червоноармійців», в яких лунали заклики до боротьби проти всіх окупантів, за незалежну українську державу. Цікаво, що серед українських повстанців було багато тих євреїв, які врятувалися від масового знищення німцями. Переважно це люди інтелігентних професій, серед них було багато медиків. Отже, у лавах УПА знаходили собі місце всі, хто рятувався від більшовицького і нацистського терору⁸.

Для кращого розуміння ситуації варто проаналізувати особливості ментальності українців в роки Другої Світової війни у контексті геополітичної ситуації, що складася на українських землях. Людина, яка опинилася в зоні окупації, не в залежності від політичної орієнтації, всюди однаково приймає раціональні рішення, керуючись бажанням вижити. У Західній Україні відповідальність за левову частку демографічних втрат несе радянський режим. Натомість німецька окупація в Галичині була порівняно м’якшою. Існують

⁸ Українська Повстанська Армія: історія нескорених / відп. ред. та упоряд. В.В’ятович. – Л.: Центр досліджень визвольного руху, 2008. – С.44 – 217.

підрахунки американського історика польсько-єврейського походження Яна Гроса: у 1939 – 1941 роках кількість репресованих осіб серед населення Галичини та Волині втроє-вчетверо перевищувала кількість жертв на польській території, яку окупували німці. Зрозуміло, що за умов, коли галичани мали вибір, вони воліли Гітлера, а не Сталіна. Ситуація радянської України була інакшою: те, що виробляли німці в Райхкомісаріаті Україна, перевищувало витівки сталінської влади. Тому після кількох місяців німецкої окупації тутешні українці вже були готові на повернення Сталіна. Треба наголосити, що «обидві України» робили засадничо один і той самий раціональний вибір. От тільки його умови були геть різні. Оскільки комуністи і нацисти намагалися розіграти українську карту: проводили різну політику щодо українських земель⁹.

Отже, виходячи з усього вище наведеного, логічно зазначити, що під українським націоналізмом варто розуміти український визвольний рух, який засадничо не має нічого спільного з німецьким нацизмом, італійським фашизмом чи інтегральним націоналізмом. Поява Української повстанської армії була наслідком раціонального рішення певної частини українського населення, котре опинилося на Західній Україні в момент найгострішого протистояння, про те, що всі можливості виживання поза збройним опором уже вичерпано. Такий погляд дозволяє створити ширшу базу для компромісу та консенсусу в загальнонаціональному масштабі, без досягнення якого неможливо побудувати громадянське суспільство. Коріння наших проблем лежить не стільки у національних ідентичностях і націєтворенні, скільки у цінностях. Українці насамперед потребують «революції у головах»: зміни способу думання про те, чим є Україна і ким є українці. Маємо навчитися дивитися на історію з точки зору української державності, а не політико-правових систем наших сусідів.

Дата добавления: 2015-08-10