Особливості розгляду справ окремого провадження

Стаття 235 ЦПК передбачає порядок розгляду справ окремого провадження та по суті є базовою статтею у регламентації окремого провадження як такого. У цій статті містяться норми, що лежать в основі нормативного визначення окремого провадження, крім правових норм, які закріплені у ст. 234 ЦПК. Причому, якщо правові норми ст. 234 ЦПК мають дефінітивний характер, норми ст. 235 ЦПК мають загальнорегламентуюче значення для всіх справ окремого провадження. Статті 234 та 235 ЦПК становлять, так би мовити, загальну частину окремого провадження [1].

ЦПК передбачає особливості підготовки справ окремого провадження, які зумовлені специфікою кожної категорії справ і відображені в спеціальних статтях ЦПК, які регламентують порядок розгляду справ окремого провадження.

Справи окремого провадження розглядаються за загальним правилом у тому ж порядку, що і справи позовного провадження. Однак відсутність в них спору про право цивільне обумовлює встановлення для них деяких особливостей. Справи окремого провадження порушуються не інакше, як за заявою, яка містить вимогу до суду, а, отже, окреме провадження — непозовне і одностороннє, воно не містить ні матеріально-правових вимог, ні адресатів такої вимоги. Якщо в процесі розгляду справи окремого провадження з'явиться сторона, то окреме провадження перестане існувати.

Саме односторонність форми окремого провадження і визначає всі інші особливості. На відміну від позовного, окреме провадження не ґрунтується на принципі змагальності та відрізняється від позовного провадження межами судового розгляду. Безспірне одностороннє окреме провадження характеризується і такою особливіс­тю, як обов'язкова участь в ньому заявника та заінтересованих осіб. Рішення суду по спра­ві не набуває ознак винятковості. Обставини, встановлені рішенням суду у справі, яка роз­глядалася в порядку окремого провадження, можуть бути оспорені шляхом пред'явлення позову в загальному порядку.

Судовий розгляд кожної категорії справ окремого провадження має свої істотні особливості. Так, об’єктом судового захисту при розгляді справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, є охоронювані законом інтереси, а предметом судової діяльності — встановлення юридичних фактів із метою забезпечення реалізації заінтересованими особами своїх прав.

До юрисдикції суду згідно з ч. 1 ст. 256 ЦПК віднесено встановлення в порядку окремого провадження таких фактів, що мають юридичне значення:

1) родинних відносин між фізичними особами;

2) перебування фізичної особи на утриманні;

3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню;

4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;

5) проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу;

6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім’я, по батькові, місце і час народження якої, зазначені в документі, не збігаються з ім’ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті;

7) факту народження особи в певний час у разі неможливості державним органом реєстрації актів цивільного стану зареєструвати факт народження;

8) факту смерті особи в певний час у разі неможливості органів реєстрації актів цивільного стану зареєструвати факт смерті;

9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру [1].

Наведений перелік фактів, які можуть бути встановлені судом в окремому провадженні, не є вичерпним. У судовому порядку можуть бути встановлені й інші факти, від яких залежать виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не передбачено іншого порядку їх встановлення.

Крім зазначених у ч. 1 ст. 256 ЦПК фактів, у судовому порядку встановлюється, наприклад, факт визнання батьківства або материнства у разі смерті особи, яка вважала себе батьком або матір’ю дитини, за умови, що запис вчинено за встановленими законом правилами (статті 130, 132, 135 СК). Суд може встановлювати факти прийняття спадщини, місця відкриття спадщини (статті 1221, 1268 ЦК), володіння будівлею на праві приватної власності (частини 2–4 ст. 331 ЦК) тощо.

Виходячи зі специфіки цієї категорії справ, змісту ч. 2 ст. 256 ЦПК та правової природи окремого провадження питання юрисдикційних повноважень суду про встановлення в порядку окремого провадження фактів, що мають юридичне значення, вирішується за наявності таких умов.

По-перше, факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб.

По-друге, встановлення судом фактів, що мають юридичне значення, можливе, якщо чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

По-третє, встановлення факту, що має юридичне значення, не повинно бути пов’язано з наступним вирішенням спору про право [5,c.138].

У одних справах окремого провадження перед судом ставиться вимога про встановлення події або дії, в інших - про встановлення певного юридичного стану особи чи майна. Встановлення юридичного факту-дії має місце у випадках встановлення фактів реєстрації шлюбу та розірвання шлюбу, народження, факту-події - при встановленні факту смерті особи в певний час і за певних обставин, факту каліцтва на виробництві або у зв'язку з виконанням державних або громадських обов'язків, а факту-стану - при встановленні факту перебування на утриманні, у фактичних шлюбних відносинах, факту родинних відносин громадян, визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним, факту усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами, а також визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим. Наприклад, безвісна відсутність - це юридичний стан особи, коми протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування (ст. 43 ЦК). В усіх наведених випадках завдання суду полягає в тому, щоб визначити певну юридичну обставину, яка у подальшому визначить правове положення громадянина або його майна.

Юридична значимість фактів, що встановлюються в окремому провадженні, визначається нормами матеріального права (цивільного, сімейного, трудового тощо), які мають бути застосовані судом при вирішенні справи.

Інший порядок встановлення фактів, що мають юридичне значення, може визначатися спеціальними законами, що регулюють певні правові відносини, із зазначенням відповідних органів, які повноважні це здійснювати. Під відсутністю іншого передбаченого чинним заюридичне значення, розуміють також випадки, коли заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який підтверджує такий факт. У пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» звертається увага на те, що при вирішенні питання про віднесення розгляду справи до судової юрисдикції суди мають обов’язково враховувати норми законодавчих актів, якими передбачено позасудовий порядок встановлення певних фактів або визначено факти, що в даних правовідносинах можуть підтверджуватися рішенням суду [5,c.139].

Наприклад, згідно із ст. 9 Закону України від 17.04.1991 р. № 962- XII «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» питання, пов’язані з фактом розкуркулювання, вирішуються комісіями з питань поновлення прав реабілітованих обласних, міських та районних Рад народних депутатів. Згідно зі ст. 24 Закону України від 18.01.2001 р. № 2235-III «Про громадянство» розгляд заяв із питань громадянства України здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади та підпорядкованими йому органами.

Не можуть також розглядатися в окремому провадженні заяви про встановлення факту належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, до ветеранів чи інвалідів війни, проходження військової служби, перебування на фронті, у партизанських загонах, одержання поранень і контузій при виконанні обов’язків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення навчального закладу і здобуття відповідної освіти, одержання урядових нагород тощо. Відмова відповідного органу у встановленні такого факту може бути оскаржена заінтересованою особою до суду у порядку адміністративного судочинства (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення»).

Не віднесено до судової юрисдикції розгляд справ про підтвердження наявності трудового стажу. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній вирішення цього питання провадиться органами Пенсійного фонду України.

Згідно з ЦПК України справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення майнових прав громадян, за неможливості одержання заінтересованими особами відповідних документів у адміністративному порядку розглядаються судовими органами.

Заявниками можуть бути фізичні особи, які заінтересовані у встановленні певних фактів, оскільки від цього залежить можливість реалізації їх суб’єктивних прав. Заінтересованість особи у встановленні факту, що має юридичне значення, зумовлюються, таким чином, настанням правових наслідків, які норми матеріального права пов’язують із цим фактом.

Заява про встановлення факту, що має юридичне значення, повинна відповідати як загальним вимогам щодо змісту і форми позовної заяви, встановленим ст. 119 ЦПК, так і спеціальним вимогам, які передбачені законом.

Відповідно до ст. 258 ЦПК у заяві повинно бути зазначено:

1) який факт заявник просить встановити та з якою метою;

2) причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують даний факт;

3) докази, що підтверджують факт [1].

Передусім необхідно зазначити мету встановлення відповідного факту, що має юридичне значення, яка мусить мати правовий характер, слід обґрунтувати неможливість відновлення втрачених документів, які підтверджують факт, встановлення якого вимагає заявник, та надати на підтвердження цього відповідні докази, якими доводяться викладені в заяві обставини. У випадку, коли заявник не має можливості додати до заяви докази на підтвердження обставин, якими він обґрунтовує свої вимоги, суд за його клопотанням або з власної ініціативи може їх витребувати (ч. 2 ст. 235 ЦПК).

Заява, яка подана без дотримання зазначених у законі вимог, залишається без руху із наданням заявникові строку для виправлення недоліків. Якщо недоліки заяви не будуть усунені, заява вважається неподаною і повертається заявнику, що оформлюється мотивованою ухвалою судді.

Після відкриття провадження у справі суддя зобов’язаний провести певні підготовчі дії: з’ясувати коло осіб, які можуть бути заінтересовані у вирішенні справи і підлягають повідомленню або виклику в судове засідання; визначити предмет доказування у справі, перевірити належність та допустимість наданих суду доказів та витребувати додаткові докази, які необхідні для розгляду справи.

Коло заінтересованих осіб у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, залежить від мети встановлення юридичного факту. Ними можуть бути особи, правовідносини яких із заявником залежать від факту, що підлягає встановленню (наприклад, у справах про встановлення факту прийняття спадщини, про встановлення факту перебування на утриманні померлої особи для отримання спадщини заінтересованим особами будуть інші спадкоємці). Визначення предмета доказування у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, залежить від того, який саме факт потрібно встановити. Наприклад, суд має право встановити факт належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім’я, по батькові, місце і час народження якої, зазначені в документі, не збігаються з ім’ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, вказаними у свідоцтві про народження або у паспорті. У цьому випадку суд може встановити саме факт належності правовстановлюючих документів, а не тотожність осіб, якщо в належних особі документах її прізвище, ім’я та по батькові зазначені по-різно- му [19,c.76].

При визначенні предмета доказування за цією категорією справ також необхідно враховувати норми матеріального права, що регулюють правовідносини, потенційними суб’єктами яких можуть стати заявник та заінтересовані особи в разі встановлення судом юридичного факту і реалізацією заявником належного йому суб’єктивного права.

Наприклад, встановлення факту перебування особи на утриманні померлого має значення для одержання спадщини, призначення пенсії або відшкодування шкоди у випадку втрати годувальника, якщо допомога, яка надавалася померлим, була для заявника постійним і основним джерелом засобів до існування. За загальним правилом право на пенсію в разі смерті годувальника мають непрацездатні члени сім’ї померлого годувальника, які були на його утриманні (ст. 37 Закону України від 5 листопада 1991 р. № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення»). Коло суб’єктів, які належать до непрацездатних членів сім’ї померлого, визначені законом. Зазначені факти і становлять предмет доказування по цих справах. Однак залежно від мети встановлення факту перебування на утриманні до предмета доказування мають бути включені й інші факти. Так, для встановлення факту перебування на утриманні з метою оформлення права на спадщину необхідно, щоб утриманець був неповнолітнім або непрацездатним на день смерті спадкодавця і перебував на утриманні останнього не менше п’яти років незалежно від того, чи є він членом сім’ї померлого (статті 1264, 1265 ЦК). Для встановлення факту перебування на утриманні при відшкодуванні шкоди у разі втрати годувальника не має значення, чи перебував непрацездатний утриманець у родинних чи шлюбних відносинах з годувальником та протягом якого терміну він перебував на утриманні. Відповідно до закону, у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті (ст. 1200 ЦК) [19,c.111].

Рішення суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, за формою і змістом повинно відповідати загальним та спеціальним вимогам закону. Відповідно до загальних вимог рішення суду про встановлення фактів, що мають юридичне значення, має бути законним та обґрунтованим, тобто ухваленим із дотриманням норм матеріального та процесуального права. Обґрунтованість рішення зумовлюється встановленням всіх обставини, від яких залежить настання правових наслідків, пов’язаних із цим фактом. При задоволенні заяви в рішенні повинно зазначатися, який факт, що має юридичне значення, встановлено судом, мета його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт. Слід зазначити, що при розгляді справ окремого провадження загальні правила про розподіл судових витрат не застосовуються. При ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не передбачено законом (ч. 7 ст. 235 ЦПК).

У постановах Пленуму Верховного Суду України неодноразово зазначалися наслідки виникнення спору про право цивільне в порядку окремого провадження. Відповідно до п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31.03.95 р. «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.

Проте є і винятки з правила. Відповідно до п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.03.72 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» одночасно з спором про право цивільне питання про недієздатність громадянина може вирішуватись судом лише в тому разі, коли спір ви­ник після смерті цього громадянина.

У порядку окремого провадження суд розглядає і вирішує такі справи: обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та понов­лення цивільної дієздатності фізичної особи (глава 2); надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (глава 3); визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголо­шення її померлою (глава 4); усиновлення (глава 5); встановлення фактів, що мають юри­дичне значення (глава 6); відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та ве­кселі (глава 7); передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність (глава 8); визнання спадщини відумерлою (глава 9); надання особі психіатричної допомоги в при­мусовому порядку (глава 10); обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закла­ду (глава 11); розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юри­дичних та фізичних осіб (глава 12) [12,77].

Справи, які підлягають розгляду і вирішенню в порядку окремого провадження, виникають із суспільних відносин різної юридичної природи – цивільних, сімейних, земельних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ провадиться за правилами іншого судочинства. Безперечно, приналежність правовідносин, із яких виникають цивільні справи, що розглядаються в порядку окремого провадження, до певної галузі матеріального права не тільки суттєво впливає на процедуру їх розгляду в порядку зазначеного виду цивільного судочинства, але й визначає специфіку суб’єктного складу кожної з галузевих категорій справ окремого провадження.

За загальним правилом всі справи окремого провадження розглядаються суддею одноосо­бово. Що стосується справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фі­зичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізи­чної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою, усиновлення, надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку, обов'язкову госпіталізацію до протитуберку­льозного закладу, то вони розглядаються судом у складі одного судді і двох народних засідателів. Участь останніх у здійсненні судочинст­ва гарантована ст. 124 Конституції України та передбачена Законом України «Про судо­устрій і статус суддів». Згідно ст. 57 цього Закону, народні засідателі під час розгляду і вирішення справ ко­ристуються повноваженнями судді.

До списку народних засідателів у кількості, зазначеній у поданні голови суду, вклю­чаються громадяни, які постійно проживають на території, на яку поширюється юрисди­кція відповідного суду, відповідають вимогам закону і дали згоду бути народними засі­дателями.

Список народних засідателів затверджується рішенням відповідної місцевої ради на чотири роки і переглядається у разі необхідності, але не рідше ніж раз на два роки. Спи­сок народних засідателів публікується в друкованих засобах масової інформації відпові­дної місцевої ради.

Особа, включена до списку народних засідателів, зобов'язана повідомити суд про обставини, що унеможливлюють її участь у здійсненні правосуддя, у разі їх наявності.

Суд залучає народних засідателів до здійснення правосуддя у порядку черговості на строк не більше одного місяця на рік, крім випадків, коли продовження цього строку зу­мовлено необхідністю закінчити розгляд справи, розпочатий за їхньої участі.

Письмове запрошення для участі у здійсненні правосуддя надсилається судом народ­ному засідателю не пізніше ніж за сім днів до початку судового засідання. У запрошенні зазначаються права та обов'язки народного засідателя, перелік вимог до народних засі­дателів, а також підстави для увільнення їх від виконання обов'язків. Одночасно із за­прошенням надсилається письмове повідомлення для роботодавця про залучення особи як народного засідателя.

Роботодавець зобов'язаний звільнити народного засідателя від роботи на час вико­нання ним обов'язків зі здійснення правосуддя. Відмова у звільненні від роботи вважа­ється неповагою до суду.

Народний засідатель зобов'язаний вчасно з'явитися на запрошення суду для участі в судовому засіданні. Неявка без поважних причин у судове засідання вважається непова­гою до суду.

Законодавець встановив заборону передачі справ окремого провадження на розгляд третейського суду і закриття справи у зв'язку з укладенням мирової угоди.

Неможливість розгляду справ третейським судом, і як наслідок — неможливість передачі справ окремого провадження на розгляд третейського суду, випливає із компетенції третейських судів та визначається договірною природою угоди про третейський розгляд.

Так, згідно ст. 175 ЦПК мирова угода укладається сторонами 3 метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову. Оскільки дані інститути пов'язані зі спо­ром про право цивільне, то відповідно, в окремому провадженні вони застосовуватися не можуть [1].

Якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без роз­гляду й роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Законодавцем встановлено загальне правило, що при ухваленні судом рішення су­дові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до ст. З Закону України «Про судовий збір» судовий збір не справля­ється за подання таких заяв, що розглядаються в порядку окремого провадження: 1) заяви про розірвання шлюбу з особою, визнаною в установленому законом поряд­ку безвісно відсутньою або недієздатною, або з особою, засудженою до позбавлення волі на строк не менш як три роки; 2) заяви про встановлення факту каліцтва, якщо це необхідно для призначення пенсії або одержання допомоги за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням; 3) заяви про встановлення факту смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; 4) заяви про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; 5) заяви про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; 6) заяви про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; 7) заяви про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу [7,c.324].

Судові рішення у справах окремого провадження не підлягають примусовому вико­нанню. Вони є підставою для оформлення майнових або особистих немайнових прав гро­мадян.

Дата добавления: 2015-08-18