Празька культура

Найвідомішою зі слов'янських культур раннього середньовіччя є празька. Вона охоплює значний ареал: від басейну Прип'яті на півночі та Дніпра на сході, до Дунаю на півдні та межиріччя Ельби і Заале на заході. Таким чином, празька культура поширена на території не лише України та Білорусі, а й Центральної Європи: у Польщі, Чехії, Німеччині.

Пам'ятки цього кола вперше були досліджені С. С. Гамченком поблизу с. Корчак на Житомирщині близько ста років тому, пізніше такі старожитності були виділені І. Борковським серед знахідок Празького музею. Цю культурну групу інколи називають пам'ятками типу Прага-Корчак або празько-корчацькою культурою. Найвідомішими пам'ятками на території України є поселення Корчак на Східній Волині, Ріпнів і Зимне на Західному Бузі, Рашків 3, Теремці, Лука Каветчинська і Бернашівка на Дністрі, Кодин на Пруті (розкопки В. В. Ауліха, І. П. Русанової, Б. О. Тимощука, В. Д. Барана, І. С. Винокура та ін.), а також низка пам'яток на території Центральної Європи.

Неукріплені поселення здебільшого мають невеликі розміри (0,5—1 га) і розміщуються по краях першої тераси, на підвищеннях у заплаві, інколи — на корінному березі. Зокрема, на території Києва відомі два празьких поселення: Луг 4 (Оболонь) на великій дюні у заплаві Дніпра, та на схилах Старокиївської Гори. У Подністров'ї зафіксована також низка великих поселень. Зокрема, у Рашкові 3 досліджено 92 житла і 53 господарські ями, по кілька десятків споруд — у Бернашівці, Луці Каветчинській та Теремцях. Селища нерідко розташовані групами на відстані 0,5—3 км одне від одного. Відомі також поодинокі празькі городища, передусім Зимне у басейні Західного Бугу, що загинуло у вогні. Воно розміщене на останці, схили якого були подекуди підсипані чи підрізані. Майданчик оточений частоколом, а з південно-західного боку — ще й земляним валом. Уздовж стін стояла довга дерев'яна споруда, поділена на окремі камери.

На території України між Дніпром і Західним Бугом досліджено приблизно 350 жител. Серед них переважають невеликі напівземлянки зрубної або стовпової конструкції з піччю-кам'янкою в одному із кутків. Лише на кількох поселеннях у Західному Побужжі та Поліссі печі споруджувалися із глини (Ріпнів, Підріжжя, Городок та ін.). Глиняними були й печі жител на Старокиївській Горі у Києві. їхня основа вирізалася у материковому останці, а склепіння зводилося із глиняних яйцеподібних блоків (вальків). Між Віслою і Одером житлобудівництво празької культури дещо відрізнялося від східних регіонів. Тут зруби не вставлялись у квадратний котлован, а зводилися на поверхні ґрунту навколо овального заглиблення. Окрім печей, на заході набули поширення вогнища з кам'яними чи глиняними черенями.

Окрім жител і господарських ям, на празьких поселеннях виявлено кілька виробничих споруд. Зокрема, в одному із жител поселення Ріпнів досліджено три металургійні чи ковальські горни, вирізані у материковій стінці.

Могильники празької культури на території України вивчені недостатньо — відомі лише 12 невеликих могильників і окремих поховань. Зате в Чехії та Румунії досліджені великі поля поховань, що налічують сотні й тисячі поховань (Пржитлуки, Серата Монтеору). Поховальний обряд — тілоспалення на стороні з уміщенням решток кремації у горщик-урну або неглибоку яму. Поховання здійснювалися на ґрунтових або курганних могильниках під насипом заввишки до 1 м діаметром 4—10 м. В останньому випадку урни стоять на ритуальних кострищах на рівні давнього горизонту. Відомі також безурнові поховання у насипу, на горизонті чи в ямках. Кремації іноді супроводжувалися уламками кераміки або окремими посудинами.

Провідним типом празької кераміки є ліпний горщик більш-менш витягнутих пропорцій з опуклим плечем у верхній частині посудини й короткими прямими вінцями. Горщики лише в поодиноких випадках орнаментовано горизонтальним валиком під вінцями, насічками чи зигзагами. Керамічний комплекс доповнюється сковорідками з невисоким бортиком і одиничними мисками (рис. 20). На ранніх пам'ятках празької культури на Дністрі та Пруті трапляються уламки гончарної кераміки черняхівського типу. На заході зони свого поширення, між Віслою і Одером, празький посуд часто має нижчі пропорції, наближаючись до високих мисок.

Знахідки знарядь праці та зброї пов'язані виключно з поселеннями, причому найширший асортимент демонструє городище Зимне. Серед них — залізні наральники, серпи, коси, ножі, шила, долота, кам'яні жорна, ливарні форми" глиняні пряслиця, ллячки, кістяні проколки тощо. Менш поширеними були сокири, ковальські молотки, зубила, ковадла, токарні різці. Предмети озброєння — залізні наконечники списів, дротиків і стріл. Останні представлені кількома типами: двокрильчасті, ромбо- та листоподібні.

Основні прикраси і предмети убрання також походять із Зимна. Це — браслети з потовщеними кінцями, різноманітні пряжки, кільця, пластинчасті підвіски і накладки, невеликі пальчасті фібули, різнокольорові скляні намистини. Принаймні частина цих прикрас виготовлялася місцевими майстрами, про що свідчить знахідка 64 різноманітних ливарних форм в одному із жител поселення Бернашівка, а також напівфабрикати браслетів із Зимна.

Найбільш архаїчні празькі пам'ятки датуються серединою V ст. за двома знахідками залізних двочленних фібул типу Прага (Кодин), ранньої пальчастої фібули з Теремців та підв'язної застібки із Луки Каветчинської. На поселенні Острів у Поліссі та Пархомівка на Південному Бузі виявлено дві пізньочерняхівські фібули, проте спроба І. О. Гавритухіна пролатувати найраніші празькі комплекси IV ст. не дістала підтримки. Більшість дощувальних знахідок, зо центральноєвропейськими аналогіями, належить до VI чи, переважно, VII ст. Значну кількість знахідок цього періоду виявлено на городінні Зимне (пальчасті фібули, пряжки візантійських типів, браслети та ін.).

Походження празької культури найбільш загадкове порівняно з іншими ранньосередньовічними культурами півдня Східної Європи. На думку В. Д. Барана, вона виникла на основі слов'янських пам'яток північно-західної частини черняхівської культури. Припускають також, що центр її формування лежить не на черняхівській периферії, а в глибині лісової зони, у середовищі північних пам'яток київської культури або подібних їм (К. Годловський). Подальша доля празької культури у східній частині її ареалу зрозуміліша — наприкінці VII cm. вона переростає в райковецьку культуру. Територія поширення празької культури досить чітко збігається із визначеним Йорданом і Прокопієм ареалом склавінів, тому вважається, що носіями празької культури були саме вони.

Східні слов'яни у давнину (І—VIII ст.)

Історична доля Східної Європи вирішувалася у чорноморських степах, зайнятих войовничими кочовиками, землі яких вимірювалися місяцями кінного шляху, та в лісостепах і лісних землях, звідки племена слов'ян почали свою історичну ходу.

Проблема походження (етногенезу) слов'ян — одна з найскладніших у історичній науці. Згідно з міграційною теорією, предки слов'ян, які умовно називаються праслов'янами, прийшли на територію сучасної України з Балканського півострова. Згідно з іншою, автохтонною, теорією, вони є споконвічними мешканцями землі, на якій ми живемо.

Предків слов'ян можна знайти вже серед племен бронзового віку, які населяли басейн Одри, Вісли та Дніпра. Геродот, описуючи Східну Європу, у поняття «Скіфія» включав різні народи, у тому числі і слов'ян. Саме під «скіфами-землеробами» та «скіфами-орачами» малися на увазі слов'янські племена з їхньою стародавньою землеробською культурою.

Римські історики І ст. н. є. Пліній Молодший та Тацит пишуть про великий народ венедів, який у той час заселяв величезну територію від Ельби до Лівобережжя Дніпра. Венеди жили і на берегах Балтійського моря (навіть частина Балтики іменувалася Венедською затокою).

Після подолання у І ст. наслідків сарматського нашестя слов'яни під новим іменем «венеди» повертаються знову у Середнє Подніпров'я, просуваються до Дунаю. Очевидно, венеди стали спільною етнічною основою для формування південних і західних слов'ян — склавинів, які розселилися від Балкан до Вісли, та антів — предків східних слов'ян, які заселили територію між Дністром та Сіверським Дінцем. Більшість учених вважає, що прабатьківщина слов'ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Наприкінці І—II ст. н. е. у процесі взаємної асиміляції відбувалося поступове визрівання слов'янства.

Період II—VII ст. в історії Європи був багатий на значні події. На початку нашої ери почалася криза рабовласницької Західної Римської імперії, що співпало з переміщенням численних племен, яке отримало назву Велике переселення народів.

Археологічні джерела свідчать про зародження характерних рис матеріальної та духовної культури наших предків протягом І—V ст.

У II ст. до н. є. — II ст. н. є. на території лісостепового Правобережжя і Полісся жили осілі землероби — скотарські племена, зокрема носії так званої зарубинецької археологічної культури (названа так від дослідженого біля с Зарубинці могильника на Черкащині). Носії цієї культури жили по середньому і верхньому Дніпру, по середній Прип'яті та верхній Десні. Вони змішалися з місцевим населенням, яке збереглося ще із скіфської доби. Основою господарства племен зарубинецької культури були скотарство і землеробство, велику роль відігравали мисливство та рибальство, різні ремесла. Знахідки привізних речей свідчать про торгівлю з античними державами Північного Причорномор'я. На території існування зарубинецької культури відбувався процес зародження рис матеріальної культури, які були притаманні східним слов'янам.

У степовій смузі, на узбережжі Чорного моря та в Криму проживали нащадки скіфів, сармати, греки. УIII ст. причорноморських степів досягли готи, пройшовши через землі слов'ян та порушивши їхню територіальну цілісність. Встановлення готського панування (межа II—III ст.) дещо загальмувало процес формування слов'янських племен, але не зупинило його. Про це свідчить існування у І ст. до н. є. — IV ст. н. е. так званої пшеворської археологічної культури. У носіїв цієї культури були розвинуті залізоробне виробництво, гончарство. Саме кераміка (ліпні горщики, зроблені з грубого глиняного тіста) визнається археологами безумовно слов'янською. Дослідники вважають, що пшеворська культура належала слов'янам-венедам.

Носії іншої археологічної культури — липицької — привносять поряд з гончарним посудом піч — кам'яну, яка стане панівним обігрівальним пристроєм у середньовічній Русі.

Готи вели численні війни проти Римської імперії (намагалися підкорити її північно-східні провінції), в чому були підтримані нащадками скіфів та сарматів, деякими дакійськими племенами, слов'янами. Готи, що осіли на захід від Дніпра, називалися вестготами, а племена, які жили в нижній течії Дніпра, — остготами. Готи створили могутнє політичне об'єднання на чолі з остготським королем Германаріхом.

За готсько-римської війни 238—269 pp. створюється спілка племен, яка відображена в пам'ятках так званої Черняхівської археологічної культури (II—V ст.), знайдених у с. Черняхові на Київщині. Ця культура була поширена у лісостеповій і степовій смугах Правобережної, частково сучасної Лівобережної, України. Відомо біля двох тисяч пам'яток черняхівської культури, переважно поселень. Носії черняхівської культури вели осілий спосіб життя, головними заняттями були землеробство, скотарство та ремесла. Основу соціального життя складала сусідська община з сильними пережитками родової общини. Незважаючи на політичний та військовий вплив готів, у слов'ян зберігалися традиційні риси матеріальної та духовної культури, які формувалися ще в доготський період. Слід зауважити, що поховальний обряд племен зарубинецької, пшеворської, липицької та черняхівської археологічних культур являв собою кремацію з подальшим вміщенням частини спалених залишків у невеликі ями. Саме такий обряд був єдиним у Київській Русі дохристиянських часів.

У 373—375 pp. уході Великого переселення народів Європа зазнала страшної навали гунів — тюрко-монгольских кочових племен, які прийшли з Центральної Азії. Уже за Германаріха гуни пройшли смерчем, потіснивши об'єднання готів, антів та аланів, зруйнувавши більшість античних міст-держав у Північному Причорномор'ї. Гуни зайняли територію між Доном і Карпатами. У середині V ст. їх вождем став Аттіла — войовничий вождь, за якого гунська держава досягла найбільшої могутності.

Гуни здійснили похід на Східну Римську імперію, дійшовши до околиць Константинополя. У 451 р. війська Аттіли напали на Галлію. І тільки об'єднаним силам римлян та варварів вдалося зупинити гунів у битві на Каталаунських полях. Після смерті Аттіли у 453 р. боротьба за владу між його синами і повстання підкорених племен призвели до розпаду гунської держави.

Ще у II—IV ст. у результаті просування на південь готів слов'янські племена поділилися на східну та західну гілки.

Наприкінці IV — на початку V ст. колишні союзники — слов'яни і готи — продовжують протистояння, починаючи нові війни. У ході слов'яно-готських війн відбувається подальша консолідація сло-в'янства, яке прагне позбавитися готів і закласти власну державу. Саме у зіткненнях з гунами та готами міцніє слов'янська єдність, удосконалюється мистецтво ведення війн. Разом з тим починається процес створення відомого військово-політичного об'єднання — Антського союзу племен на чолі з сильною владою вождів. Саме про одного з таких вождів — Божа — розповідає в «Історії готів» готський історик Йордан.

У V ст. слов'яни включилися у Велике переселення народів. їхній політичній активності сприяв розпад гунської держави. З VI ст. стали регулярними походи антів і склавинів у візантійські землі, а у VII ст. слов'яни заполонили землі Балканського півострова, що призвело до виділення південних слов'ян.

У питанні про походження слов'ян сучасна історична наука дотримується тієї точки зору, що формування окремих слов'янських народів, у тому числі і праукраїнського, почалося у ході розселення антів та склавинів. Не викликає сумніву, що у ході історичного розвитку слов'яни розселилися у різних напрямках, асимілюючи багато сусідніх племен.

З падінням у V ст. рабовласницької Західної Римської імперії східна половина імперії — Візантія — зміцнювала свої кордони, військову міць, чим прагнула зміцнити і рабовласницькі відносини. Падіння Риму знаменувало початок епохи Середньовіччя (раннього феодалізму). Для слов'ян це був час швидкого розкладу первісного ладу й появи ознак нового, феодального ладу. Цей період фахівці називають «військовою демократією», яка була перехідною формою суспільного устрою від первісного ладу до створення держави. Військова демократія характеризувалася великою роллю вождя, який при збереженні таких демократичних інститутів влади, як народні збори та народне ополчення, у вирішенні всіх справ племені спирався на дружину. За військової демократії посилювалася внутрішня згуртованість суспільства, що дозволяло здійснювати пограбування сусідніх та віддалених територій.

Тим часом у другій половині VII ст. на території сучасної України уперше з'явилися кочові племена аварів (у римських джерелах — обрів) — великого племінного союзу, який просунувся з Центральної Азії. Авари спустошили землі слов'ян-антів, вторгайся у Центральну Європу і заснували свою войовничу державу — Аварський каганат на чолі з ханом Баяном.

Відносини аварів, як і всіх кочовиків, зі слов'янами-землеробами не зводилися до завоювання чи військового союзу. Кочовикам необхідні були мирні стосунки зі слов'янами, щоб прогодувати свої численні табуни, худобу. Вони потребували запасів зерна, які були у землеробів, тому своїх ворогів — кочовиків — знищували, а з підлеглих слов'ян вимагали данину.

Військова міць аварів була підірвана протягом VII—VIII ст. Наприкінці VIII ст. Карл Великий — король германського племені франків — у союзі з угорцями та слов'янами розгромив Аварський каганат. Франки прийшли на слов'янські землі. Карл у 800 р. дістав від Папи Римського титул імператора. Завойовницькі походи Карла Великого майже цілком відновили кордони Західної Римської імперії в Європі. Ці кордони відіграли важливу роль у історії всього слов'янства: вони розділили слов'янський світ на дві культурно-історичні традиції. На заході слов'янського світу почала розповсюджуватися «латинська» культура: хорвати, словенці, чехи, словаки та поляки стали користуватися латинським письмом, прийняли католицтво. На сході сильнішим був вплив Візантії: нащадками візантійської культури стали Болгарія, Сербія, Київська Русь, які прийняли православ'я.

Імперія Карла Великого розпалася у середині IX ст. (843), а на її території виникли самостійні німецькі держави, які стали сусідами слов'ян. Мрія відновити Римську імперію, однак, не залишала німецьких королів, що призводило до безперервних війн та політики «натиску на Схід», на слов'янські землі.

У безперервних сутичках з аварами занепав і Антський союз племен. Починаючи з 602 р. анти взагалі не згадуються в історичних джерелах.

Історична доля склавинів була іншою. Про них продовжувало писати багато авторів, а деякі історики вважають, що етимологія назви «слов'яни» походить саме від терміну «склавини».

Починаючи з VI ст. у писемних джерелах з'являються докладніші, порівняно з попереднім періодом, відомості про слов'ян. Слов'яни стають відомими від німецького Заходу до арабського Сходу.

Слов'яни не мали своєї писемності до IX ст., коли вона була створена просвітниками Кирилом і Мефодієм. Тому перші звістки про слов'ян належать іноземним авторам VI ст. — візантійському історику Прокопію Кесарійському та готському історику Йордану. Вони перші оповіли про появу слов'ян, про їхні походи, звичаї, відносини з сусідами. Власне, у їхніх працях слов'яни згадуються під своїм іменем.

Існують і інші гіпотези щодо етимології назви слов'ян, окрім згаданої. Деякі історики виводять її з латинського sclavus — «раб» на тій підставі, що слов'яни були у римлян та візантійців рабами. Немає сумнівів, що серед рабів були і слов'яни. Але були і представники багатьох інших народів. Чому ж термін «раби» закріпився тільки за слов'янами? До того ж як могла «рабська» назва стати самоназвою великого та вільного слов'янського етносу?

Ще одне припущення полягає в тому, що назва «слов'яни» пов'язується зі «славою». Частина дослідників виводить її від «слова» (мови), тобто «словене» — це народ, який говорить єдиною мовою. Якщо пам'ятати, що етнонім «словене» (слов'яни) широко вживається у зв'язку з Великим розселенням слов'ян у Європі, коли вони стали відомі усьому світу, то «словене» (слов'яни) може означати саме відомість, славимість, якими уславилися венеди.

Стародавня назва слов'ян збереглася до сьогодні в назвах слов'янських народів, які живуть по р. Дунай — словаків і словенців.

Істориками виявлено багато залишків слов'янських поселень, городищ і місць поховання VI—VIII ст. Вони дають уявлення про життя наших предків.

Слов'янські племена займалися землеробством та скотарством. Допоміжну роль у господарстві відігравали полювання, рибальство та бортництво (добування меду диких бджіл). Значного розвитку досягли залізоробна справа і ювелірне ремесло. У цей період у слов'ян існувало орне землеробство, за якого використовувалися як рало, так і плуг із залізним лемешем. У лісних районах продовжували застосовувати підсічно-вогньову систему землеробства, за якої вирубувалися та вижигалися ділянки, після чого просто у золу відбувався посів.

Значного поширення набуло гончарство. Археологічні знахідки дозволяють стверджувати, що у VIII ст. слов'яни оволоділи гончарним кругом.

Дедалі більшого значення з розвитком землеробства, ремесел набувають обмін і торгівля. Ранні слов'яни вели жваву торгівлю з грецькими містами-державами, Візантією, Болгарією тощо.

Писемні та археологічні джерела розкривають релігійні вірування давніх слов'ян — язичництво (політеїзм, багатобожжя). Язичництво відповідало початковій стадії формування держави, коли кожне плем'я, рід мали свого князя і свого головного бога. Слов'яни найбільше шанували бога блискавки і грому Перуна, який спочатку був спільним для різних груп слов'ян. Обожнювання сил природи взагалі становило найважливішу рису давньослов'янських вірувань. Однією з найбільш ранніх форм релігії східних слов'ян був культ предків, культ роду.

Із землеробським культом пізніше були пов'язані Дажбог і Сварог, які уособлювали сонце і вогонь. Бог Велес був охоронцем худоби. У слов'ян існували святилища, або капища, де стояли зображення богів і відправлялися обряди. Слов'яни вшановували демонів, духів лісів, вод тощо. На основі язичницьких вірувань склалася своєрідна духовна культура, зокрема — народні казки, хороводи, пісні, билини, весільні обряди.

У родоплемінному суспільстві слов'ян, де ще не було приватної власності, кожна людина була зв'язана тісними кровними або шлюбними зв'язками зі своєю общиною. Общини людей, які жили разом, називалися «мир». За цим миром жили чужі, часто ворожі люди. Община мала виступати разом, «усім миром» — тільки так можна було досягти успіху і в господарських справах, і у відносинах із сусідами.

У другій половині І тисячоліття у слов'ян продовжувався інтенсивний розпад первісних відносин. Господарська діяльність окремих сімей робила непотрібним існування міцних родових колективів. Отже, у суспільній організації відбувався процес переходу від родової общини до сусідської (територіальної). Про це свідчать багаті знахідки археологів у похованнях і виникнення перших укріплених поселень, які стали центрами племінних об'єднань. Сильні в економічному і політичному відношенні племена очолювали міжплемінні об'єднання — союзи племен.

Процес формування союзів племен особливо швидко відбувався з V ст. У східних слов'ян склалося п'ятнадцять великих племінних союзів. їх поява була викликана розвитком зв'язків між племенами, військовими перемогами окремих племен над іншими, необхідністю боротьби зі спільною зовнішньою небезпекою.

Цінні відомості про походження і розселення східних слов'ян та їх сусідів, утворення Київської держави містяться у «Повісті минулих літ» — найдавнішій пам'ятці літописання початку XII ст. Вважається, що її автором є Києво-Печерський монах Нестор.

Племінними союзами у східних слов'ян були літописні поляни (жили у середньому Подніпров'ї), древляни, дреговичі (жили на захід від полян), сіверяни (жили над р. Десна), радимичі (жили на р. Сож). Західні межі розселення східнослов'янських племен сягали Прикарпаття, де жили хорвати, а по р. Західний Буг жили волиняни та дуліби, на р. Дністер — уличі та тиверці. На півночі проживали кривичі, половчани, словени.

Отже, створення східнослов'янських племен було результатом складних процесів взаємодії протягом тривалого часу декількох східноєвропейських племен. Арабські та перські джерела називають три додержавні утворення наших предків — Куявію, Славію та Артанію.

Сучасні дослідники ототожнюють Куявію з Київською землею, Славію — з Новгородською, Артанію — з Тмутараканню або Ростово-Суздальською землею.

Міжплемінні об'єднання Нестор називає княжіннями. Серед слов'янських земель особливо виділялося середнє Подніпров'я — майбутнє ядро Київської Русі — Полянське князівство з центром у Києві.

Виникнення Києва губиться у глибокій давнині і оповите легендами. Нестор доніс до нас легенду про трьох братів — Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь, які заснували в землі полян місто і назвали його Києвом. Заснування Києва поклало початок слов'янській династії князів, тобто династії Києвичів.

За археологічними даними, виникнення Києва датується другою половиною V ст. — першою половиною VI ст. Цьому місту належить особливе місце в історії. Київ став центром державності однієї з наймогутніших держав Європи — столицею Київської Русі. А Нестор називав його «матір'ю городів руських».

Формування у IV—VII ст. перших державних об'єднань слов'ян — племінних союзів на чолі з династією Києвичів — було дуже своєчасним, оскільки у середині VII ст. у степах між Каспійським і Азовським морями виникла держава хозарів, кочового тюркомовного народу — Хозарський каганат. На початку VIII ст. хозари заволоділи Північним Кавказом, усім Приазов'ям і значною частиною Криму, який відвоювали у Візантії. Частина слов'янських племен — поляни, радимичі, в'ятичі — потрапили у залежність від Хозарського каганату.

«Повість минулих літ» зберегла легенду про те, як хозари прийшли до полян вимагати данину. Поляни погодилися і послали мечі. Хозарські старці вбачили у цьому недобрий знак: у хозарів мечі були з одним лезом, а у полян — двогострі. Старці напророчили, що слов'яни самі будуть брати данину з хозар. «Так і сталося», — завершує свою оповідь Нестор.

Довго боролися з хозарами русичі, але тільки у середині X ст., за князя Святослава, позбавилися войовничих кочовиків.

На межі VIII—IX ст. у середньому Подніпров'ї склалося державне утворення Руська земля, яке мало вищий рівень політичної організації порівняно з іншими союзами племен і об'єднувало вже кілька таких союзів — полян, древлян, сіверян, дреговичів, половчан.

Протягом VI—VIII ст. у ході природно-історичного розвитку східних слов'ян виникли передумови для утворення давньоруської держави. Виникнення держави — це закономірний результат розвитку суспільства, досягнення ним такого ступеню суспільно-економічного розвитку, коли державність стає історичною необхідністю.

Дата добавления: 2015-08-18