Зарубинецька культура та пізньозарубинецькі пам'ятки

Пам'ятки зарубинецької культури, крім території України, поширені також у Білорусі. її ареал охоплює Подніпров'я від р. Тясмину на півдні до гирла р. Березини на півночі, а також Середнє Посейм'я і Прип'ятське Полісся. Культура дістала свою назву за могильником, відкритим В. В. Хвойкою у 1899 р. у с. Зарубинці Київської губернії. Першою ґрунтовно дослідженою пам'яткою був могильник у с. Корчувате на південній околиці Києва. Тому культуру іноді називали зарубинецько-корчуватівською.

Інтенсивне вивчення зарубинецьких пам'яток розпочалося у післявоєнний період. Особливо масштабними були розкопки I960— 1980-х років городиш Пилипенкова Гора, Бабина Гора, Монастирок поблизу Канева (Є. В. Максимов), поселення Оболонь (Луг 4) у Києві (Г. М. Шовкопляс), могильників Пирогів (А. І. Кубишев, Л. Є. Скиба) і Вишеньки (С. П. Пачкова) поблизу Києва, Дідів Шпиль під Каневом (Є. В. Максимов) та ін. Виділення пам'яток на Сеймі, поблизу Путивля, в окрему групу вдалося здійснити лише на початку 1990-х років (А. М. Обломський, Р. В. Терпиловський). На Верхньому Дніпрі та у Прип'ятському Поліссі могильники поблизу сіл Чаплин, Отвержичі, Велемичі були розкопані П. М. Третяковим, Ю. В. Кухаренком, Л. Д. По-болем, К. В. Каспаровою. На сьогодні виявлено кілька сотень пам'яток, із яких досліджено 70 могильників та поселень.

Зарубинецька культура поділяється на чотири локальні варіанти: середньо-та верхньодніпровський, прип'ятсько-поліський та сеймський (типу Харівка). На території України поширені переважно пам'ятки ґрунтовно вивченого середньодніпровського варіанта і пам'ятки типу Харівка. Кілька поселень верхньодніпровського варіанта типу Чаплин досліджено в околицях Чернігова (рис. 1).

Зарубинецькій культурі властиві два типи поселень: городища на краю високого правого берега Дніпра, на мисах чи останцях, та відкриті поселення у низьких місцях, на підвищеннях у заплавах річок або на невисоких терасах. Розміри поселень здебільшого були невеликими. Утім, городище Пилипенкова Гора, на околиці Канева, мало площу 1,5 га. Водночас на розташованому неподалік городищі Бабина Гора оточений укріпленнями майданчик мав площу всього 600 м2. Городища були захищені земляними валами, ровами та ескарпами. Городища Пилипенкова Гора, Бабина Гора, Ходосівка на Середньому Дніпрі мали по кілька рядів таких укріплень.

Зарубинецькі племена споруджували житла різної конструкції, які, однак, мали й деякі спільні риси: дещо заглиблений у землю котлован прямокутної форми з довжиною стіни 3—4,5 м та вогнище на долівці. Стіни зарубинецьких жител у Середньому Подніпров'ї робилися каркасно-плетеними, тобто каркас із вертикальних стояків переплітався лозою й обмащувався із обох сторін товстим шаром глини. Для північніших районів типовими були житла із колод зрубної або стовпової конструкції.

Окрім жител, на поселеннях виявлені численні господарські ями, складні льохи із земляним склепінням і сходинками, а також вогнища просто неба з черенями, вимощеними камінням або черепками й обмащеними глиною.

Могильники представлені "полями поховань" без зовнішніх ознак. Зазвичай вони розташовані поруч із поселеннями, приблизно в тих самих топографічних умовах. Найбільшими із досліджених зарубинецьких могильників є Чаплинський та Пирогівський, кожен із яких налічує близько 300 поховань. Інші здебільшого налічують кілька десятків поховань. Практично всі зарубинецькі поховання здійснені за обрядом кремації на стороні, за межами могили. Рештки кремації зсипалися у невеликі ями прямокутних чи овальних форм або спочатку вміщувалися у глиняну посудину-урну.

Кожен із локальних варіантів вирізняється деталями поховального обряду. Наприклад, у Верхньому Подніпров'ї відомі лише ямні (безурнові) трупоспалення, часто із залишками поховального вогнища. У Середньому Подніпров'ї та на Поліссі, окрім ямних, трапляються урнові поховання (близько 10 %). Останки небіжчиків тут, як правило, чисті, без вугілля та попелу.

Поховальний інвентар доволі одноманітний: побутовий посуд — горщик, миска та кухоль, інколи — деталі убрання, прикраси і знаряддя (фібули, булавки, браслети, ножі та ін.). У половині могил Середнього Подніпров'я трапляються кістки домашніх тварин — рештки поховальної їжі. На Пирогівському могильнику зафіксовано також перепалені кістки тварин-жертв. Як урни використовувалися побутові посудини, переважно лощені, столові.

Кераміка зарубинецької культури ліпна. Груболіпний посуд використовувався для приготування їжі, зберігання продуктів та води, а лощений виконував функції столової кераміки. Саме він переважає у матеріалах могильників, на відміну від поселень, де його кількість не перевищує 10—20 %. Вінця груболіпних горщиків та корчаг нерідко прикрашені пальчастими вдавленнями чи насічками. Частина горщиків має загладжене горло і спеціально шорстковану (хроповату) поверхню корпусу. За формою корчаги і горщики поділяються на посудини із ребристим корпусом та опуклобокі з більш-менш крутим плечем, причому останні були особливо поширеними. До груболіпної кераміки належать також покришки у вигляді низьких конічних посудин з короткою порожнистою ручкою, і диски, що використовувались як покришки чи сковорідки-коржівниці.

Чорнолощений посуд мав вишукані форми та блискучу поверхню, тому додатково майже не прикрашався. Миски за кількістю посідають друге місце після горщиків. Вони мають округле або гостре плече, денце — пласке або ж із кільцевим піддоном. їм дещо поступаються кухлі — невеликі горщики з петельчастою ручкою. На відміну від мисок та кухлів, інші категорії столового посуду, зокрема горщики та вази, були менш поширеними.

На поселеннях Середнього Дніпра та Сейму трапляються також уламки імпортного посуду — елліністичних та ранньоримських амфор. Кількість їх інколи сягає 15 %.

Знаряддя праці походять переважно із поселень. Це залізні ножі з горбатою чи прямою спинкою, невеликі серпи з гачковим кріпленням руків'я, шила, долота та ін. Поодинокими є залізні коси та сокири-кельти. Із глини виготовлялися пряслиця, грузила для ткацьких верстатів, ливарні тиглі, із каменю — точильні бруски та зернотерки. Предметів озброєння (залізні наконечники списів та стріл) зафіксовано небагато, лише із Чаплинського могильника походять 10 наконечників списів. Серед спорядження вершника — вудила, знайдені разом із черепом коня на могильнику Велемичі II, а також бронзова і залізна шпори з поселення Оболонь.

Серед деталей убрання, що походять переважно із поховань, найчастіше трапляються залізні та бронзові фібули, яких відомо кілька сотень. Майже всі вони виготовлені з одного шматка дроту і належать до середньо- та пізньолатенських схем. Специфічним для зарубинецької культури є різновид фібул середньолатенської схеми зі спинкою у вигляді трикутника. Решта предметів особистого убору та прикрас представлена металевими браслетами, булавками, кільцями, підвісками та протоками, пряжками і поясними гачками, скляними намистами.

Хронологія зарубинецької культури визначається насамперед за знахідками фібул та античних амфор. Утім, перші є звичайним хронологічним індикатором зарубинецьких могильників, тоді як фрагменти амфор походять лише з поселень. На думку Є. В. Максимова, античні амфорні клейма з городища Пилипенкова Гора свідчать, що зарубинецька культура виникла у 30—20-х роках III ст. до н. е. За матеріалами могильників рання дата визначається як рубіж ІІІ/ІІ ст. до н. е. або початок II ст. до н. е. (С. П. Пачкова, К. В. Каспарова). За сучасними уявленнями, усі латенізовані культури виникають одночасно, протягом 225—190 pp. до н. е. Розквіт культури, засвідчений масовими матеріалами, припадає на середину II—І ст. до н. е. (рис. 3).

Вважають, що зарубинецька культура сформувалася на ґрунті місцевих культур скіфського часу (милоградеької, частково поморської та лісостепової скіфського часу) під впливом латенізованого населення Середньої Європи. Вплив цивілізації кельтів (у поховальному обряді, прикрасах, насамперед у фібулах, типах знарядь, столовому посуді) відбувався опосередковано, від ясторфських племен, а також завдяки безпосереднім контактам із носіями латенсько-іллірійських культур у Подунав'ї. Не виключено, що зарубинці, як і племена іншої латенізованої культури — поєнешті-лукашівської, фігурували в античних джерелах III—І ст. до н. е. як бастарни.

Усередині — третій чверті І ст. н. е. зарубинецька культура припиняє своє існування, трансформуючись у так звані пізньозарубинецькі пам'ятки. Ознакою кризи "класичної'1 зарубинецької культури є, зокрема, припинення функціонування усіх городиш і могильників. Натомість, на значній території від Південного Бугу на заході до Осколу на сході відбувається формування кількох нових локальних груп, зумовлене міграціями зарубинецьких племен. На цій території, що лише частково (у Середньому Подніпров'ї) збігається з ареалом зарубинецької культури, виникають нові культурні спільноти, до складу яких, окрім зарубинецьких, входять традиції інших культур (рис. 4). Монолітної єдності вони не створюють і основою для їхнього об'єднання виступає лише зв'язок із попередньою зарубинецькою культурою.

Від початку 1950-х років набула поширення гіпотеза В. М. Даниленка, яку згодом розвинули П. М. Третяков та інші дослідники. На їхню думку, на півдні лісової зони Східної Європи та в суміжних районах Лісостепу наступники зарубинецької культури продовжували своє існування. Незабаром ця концепція була підтверджена матеріалами розкопок поселень Почеп (Ф. М. Заверняєв) та Синьково (А. К. Амброз) у Брянській області Роси. У 1960—1970-х роках велися дослідження пізньозарубинецьких поселень навколо Києва (В.І. Бідзіля, С. П. Пачкова, Г. М. Шовкопляс), на Південному Бузі (П. І. Хавлюк), Орелі та Сіверському Дінці. У 1980-х роках розкопки на пам'ятках вододілу Дніпра і Дону, на кордоні України і Росії, вели Є. О. та В. М. Горюновий, А. М. Обломський.

Пам'ятки типу Лютіж поширені у північній частині Середнього Подніпров'я, на межі лісової і лісостепової зон. Еталонами для них є повністю розкопане поселення Лютіж, а також Оболонь (Луг 4). Ці поселення виникають як "класичні" зарубинецькі і продовжують існувати й у II ст. н. е. Пам'ятки типу Лютіж є прямим продовженням середньодніпровського варіанта зарубинецької культури, про що свідчать схожі типи жител, фібул й особливо форми кераміки.

Пам'ятки типу Рохни охоплюють поріччя р. Соб у басейні Південного Бугу. Побузька група — єдина із пізньозарубиненьких, для якої є відомості про поховальний обряд. На могильнику Рахни виявлено 12 ямних тілоспалень на стороні. Із могил походять скляні намистини, бронзові фібули, браслети, гривни тощо, а також груболіпні й лощені посудини. В цілому поховальний ритуал зберігає зарубинецьку традицію, хоча наявність у похованнях перепалених речей може пояснюватися впливом пшеворської культури.

Пам'ятки типу Почеп займають поріччя Десни (переважно верхню течію). Найкраще досліджені поселення Почеп, Синьково, Синьково-Дмитрово (Росія), Киселівка 3 (Україна). Специфіка почепських пам'яток полягає в синтезі культурних традицій зарубинецького середньодніпровського населення та пізньо-юхнівських племен. Юхнівське походження, зокрема, мають довгі наземні будинки та деякі побутові речі.

Пам'ятки типу Картамишеве 2 — Терновка 2 поширені у лісостеповій зоні на сході Дніпровського Лівобережжя (у верхів'ях Сейму, Псла і Ворскли) та басейні Сіверського Дінця. Комплекси цього періоду зафіксовано у Картамишевому 2, Гочевому 7, Терновій 2 (Росія), Березівці 2 і Більську (Україна). Лощена кераміка тут має певні західні елементи, що могло бути наслідком переселення до цього регіону невеликої групи носіїв пшеворської культури.

Пам'ятки типу Грипі не утворюють компактного скупчення, характерного для інших пізньозарубиненьких груп. їх відомо лише дев'ять, проте поширені вони від гирла р. Тетерев до Ворскли і Сіверського Дінця (Грипі, Вовки, Рябівка 3 та ін.). Ймовірно, пам'ятки типу Грипі є наступним етапом розвитку верхньодніпровських зарубинецьких старожитностей.

Практично усі поселення I II ст. розташовані в низьких місцях: на невисоких підвищеннях у заплавах річок або на першій терасі. Особливо яскраво тенденція до зміни топографії простежується у Середньому Подніпров'ї, де протягом першої половини — середини І ст. н. е. припиняється функціонування городищ і життя продовжується тільки на відкритих селищах у долинах річок. Зміна характеру розселення і топографії поселень, мабуть, була викликана не експансією сарматів, а певними екологокліматичними чинниками. Житла-напівземлянки зрубної конструкції, що складають у кожній групі основну масу, близькі до споруд зарубинецької культури. На пам'ятках типу Почеп частіше, аніж на інших територіях, трапляються житла з центральним опорним стовпом. У Гринях і Вовках житла-напівземлянки мали глинобитні печі.

Форми посуду в цілому зберігають зарубинецьку традицію, хоча асортимент лощеної кераміки бідніший, а її кількість менша, аніж у "класичній" зарубинецькій культурі. Специфіка пам'яток типу Грипі полягає у майже цілковитій відсутності лощеної кераміки, поширенні широкогорлих посудин, а також в орнаментації горщиків розчосами гребінцем або тріскою. Ці риси мають верхньодніпровське походження.

Набір знарядь і прикрас із пізньозарубиненьких пам'яток властивий уже ранньоримському часові. Датуючими знахідками є очкові фібули, застібки пізньолатенської схеми "почепського типу", сильнопрофільовані фібули тощо (рис. 3). Із кількох поселень сходу Дніпровського Лівобережжя (Картамишеве 2, Бобрава, Головине І, Жерновень) та Середнього Подніпров'я (Оболонь, Леськи 3) походять найраніші прикраси кола виїмчастих емалей. Речі з емаллю знайдено також у Жукині, в пониззі Десни.

Загальні рамки поширення пізньозарубинецьких пам'яток можна визначити в межах середини I—II ст. н. е. На пам'ятках типу Лютіж триває розвиток місцевих зарубинецьких традицій. Формування культурних груп Південного Побужжя, Подесення, сходу Лівобережжя та басейну Сіверського Дінця відбувалося на основі традицій середньодніпровського населення, а їхня своєрідність пояснюється місцевими субстратами. Друга хвиля переселень у Подніпров'ї відбувається у середині — другій половині II ст. і являє собою міграцію на південь і південний схід нащадків верхньодніпровського зарубинецького населення.

Як повідомляє Тацит, у другій половині І ст. н. е. венети перебувають у стані переміщення. Вони "поборознили всі ліси та гори "між фенами і бастарнами, тобто між глибиною лісової зони, де мешкали фіно-угорські племена, і Карпатами. Водночас у межах цієї ж території відбуваються міграції зарубинецьких племен, що супроводжуються появою пізньозарубинецьких пам'яток. Таким чином, е підстави вважати, що їхніми носіями були венети.

Дата добавления: 2015-08-18