Реформаційні течії в Україні.

Величезні земельні володіння й багатства як католицької, так і православної церкви, тяжка експлуатація духовними феодалами селянства, намагання глави католицької церкви — римського папи підкорити собі світську владу, розкішне життя частини вищого католицького й православного духівництва викликали незадоволення народних мас — міщан, буржуазних елементів, що народжувалися, широких кіл селянства і навіть частини світських феодалів.

У XVI—XVII ст. країни Європи, особливо ті, де інтенсивно розвивався капіталізм і наростала буржуазна революція, охопив реформаційний (від лат. reformatio — перетворення, виправлення) рух, спрямований проти католицької церкви як опори феодального ладу (кальвінізм, лютеранство та ін.). Цей рух мав на меті зірвати з феодальних відносин «ореол святості». Ідеологи реформації або протестанти заперечували верховну владу римського папи в церкві, вимагали створення національних церков і богослужіння національною мовою, виступали проти складної і дорогої церковної ієрархії, проти чернецтва, культу святих, проти церковного землеволодіння, а отже, і проти церковної десятини та інших поборів, що їх стягала католицька церква на користь римської курії.

В Україні, де в XVI ст. буржуазні елементи були слабкими, широкого реформаційного руху не було, хоча серед деякої частини заможного міщанства й шляхти поширювалися кальвінізм і лютеранство. В цілому ж в Україні боротьби проти католицизму, що його польський уряд і магнати та шляхти намагалися тут насадити як державну релігію, набула національно-визвольного характеру і, по суті, не мала характерних для західноєвропейської реформації рис. Православна ж релігія в Україні не була офіційною, державною (як у Росії), хоча її і сповідала більшість населення. Навпаки, польські правлячі кола утискували її, намагаючись православну церкву знищити. У таких умовах, коли необхідно було боротися проти спроб денаціоналізації й окатоличення українського народу, для чого потрібно було перед лицем агресивного наступу Ватикану зміцнювати єдиний антикатолицький фронт, в Україні не було ґрунту для широкого розповсюдження церковних єресей — сект, спрямованих проти православної церкви.

Серед реформаційних течій найбільш поширеним в Україні було социніанство — одне із учень антитринітаризму (протитроїчність, тобто заперечення догмату про святу трійцю), що відображало прагнення демократичних верств населення. Ідеологом його був швейцарець Фауст Социн (1539—1604 рр.), який через гоніння втік із Швейцарії і в 1579 р. прибув до Польщі. В основу свого вчення Социн поклав раціоналізм. Він вважав необхідним перебудувати всю християнську догматику на основах розуму. Виходячи з цього, социніани заперечували все містичне, святу трійцю, Христа вважали не богом, а людиною, виступали проти таїнств (причащання, хрещення дітей і ін.) та обрядів, відстоювали свободу совісті, думки і волі, піклувалися про розповсюдження освіти і влаштування шкіл.

Оскільки социніани не заперечували феодального ладу, їх учення охопило частину шляхти в Україні, особливо на Волині й Київщині. Шляхта намагалась використати социніанство, як і інші реформаційні вчення, для боротьби проти магнатів, секуляризації церковних маєтків та інших багатств.

Найбільш радикальною єрессю, яка розповсюджувалася і в Україні й була спрямована не лише проти церкви, а й феодального ладу взагалі, було вчення Феодосія Косого. Будучи холопом, він утік із Москви в заволзькі скити, став ченцем Кирило-Білозерського монастиря і почав проповідувати серед селян антифеодальні єретичні погляди. У 1554 р. був заарештований і перевезений до Москви, звідки втік до Литви. Косой виступав за загальну рівність усіх людей незалежно від віросповідання й національності, заперечував християнські догмати про святу трійцю і божественність Христа, вважав непотрібною як духовну, так і світську владу. Він твердив, що не потрібні ні царі, ні пани, ні раби[6, c. 117-119].

Дата добавления: 2015-08-03