ОПОВІДКА П'ЯТА. Гвідотто з Кремони приручає перед смертю свою дочку-

Гвідотто з Кремони приручає перед смертю свою дочку-

приймачку Джакомінові з Павії; в Фаенці в неї закохуються

Джанноле ді Северіно і Мінгіно ді Мінголе і зчиняють за неї

бійку; дівчина виявилась сестрою Джанноле і виходить заміж

за Мінгіна

Слухаючи оповідання про солов'я, дами так реготалися, що, коли замовк Філострат, довго ще не могли погамуватись. Коли всі вже виреготались, королева сказала: [318]

- Учора ти засмутив нас усіх, зате сьогодні так розвеселив, що ніхто вже тобі не має права дорікати.

Тоді, обернувшись до Неїфіли, веліла їй оповідати далі; та почала веселенько:

- Раз уже Філострат оповіданням своїм завів нас до Романи', то і я в тім краю погуляю думкою. Отож у місті Фано жили колись два ломбардці - один Гвідотто з Кремони, а другий Джакоміно з Павії; обидва були вже старі, а за молодого віку те й робили тільки, що воювали. Бувши Гвідотто на останній дорозі і не маючи жодного кревняка чи приятеля, котрому довіряв би більше, ніж Джакомінові, приручив йому дівчинку свою, років десяти, чи що, і все своє добро, розказав усе, що до чого, та й помер.

Саме під той час місто Фаенца після довгої розрухи воєнної знову до хорошого прийшло стану і колишні його мешканці, що тікати з нього мусили, могли туди вільно повернутися. Подався до Фаенци і Джакоміно, бо жив там колись, забравши з собою всі свої достатки і дівчинку, залишену Гвідоттом, яку любив і кохав, мов рідну дітину. Як виросла та дівчина, то такою стала кралею, що всьому дівоцтву в місті перед вела - була над усіх не тільки вродлива, а ще й звичайна та честива. Не мало ж то і юнацтва за нею ввивалося, а найбільше, мабуть, двоє шляхтичів молодих та гарних - одного звали Джанноле ді Северіно, а другого Мінгіно ді Мінголе. Обидва вони в неї напропале закохались і через ті ревнощі один одного смертельною ненавистю зненавиділи. І той, і той посватав би її залюбки (дівчині було вже п'ятнадцять), якби отець-мати дозволили, та, бачивши, що з того чи іншого приводу їм одмовляють, почали гадати, чи нема ще якого способу тієї красуні доскочити.

Джакоміно тримав у себе в домі стару служницю й слугу на ймення Крівелло, чоловіка веселого й товариського. Добре з ним запізнавшися, Джанноле одкрив йому в слушну хвилю таємницю свого кохання і попрохав допомогти в сьому ділі, обіцяючи за ту послугу велику нагороду. На те од-повів йому Крівелло:

- Чим я в сьому ділі можу тобі допомогти, так хіба ось чим: як піде Джакоміно ввечері до когось у гості, то я впущу тебе до панночки; а якби я їй почав про тебе говорити, то вона і слухати б не захотіла. Як хочеш, то зроблю тобі таку послугу, а далі вже сам чини, як знаєш.

Джанноле сказав, що йому того тільки й треба; так вони й домовились. З другого боку, Мінгіно з'єднав собі стару [319] служницю; вона вже кілька разів передавала їй од нього цидулки і мало не прихилила її серця до нього, а крім того, теж обіцяла привести його до неї, скоро Джакоміно вийде кудись із дому увечері.

Невдовзі по тих переговорах Джакоміно справді пішов вечеряти до одного свого приятеля; про те подбав Крівелло, який зразу ж дав знати Джанноле, щоб приходив, а він уже одчинить йому двері, давши умовлений знак. Стара служниця, нічого про те не знаючи, і собі оповістила Мінгінові, що господаря ввечері не буде дома, тож нехай приходить, а вона вже дасть гасло, коли йому вступити. Як настав вечір, обидва закоханці, нічого не знаючи один про одного, та все ж узявши кожен із собою для остороги декілька озброєних товаришів, подалися до того дому, щоб заволодіти здобиччю. Мінгіно з своїми людьми став поблизу в домі одного приятеля, ждучи гасла од старої; Джанноле із своїми стояв трохи осторонь. Тим часом Крівелло і стара служниця, вирядивши хазяїна, намагалися спекатися одне одного.

- Чого не лягаєш спати, - питає у неї Крівелло, - доки ти будеш туди-сюди рипатися?

- А ти чом не йдеш за паном? - одрікала служниця. - Чого ждеш, адже ти вже повечеряв!

Так і не вдалося ні їй, ні йому супротивника здихатися. Побачив Крівелло, що надходить умовлений із своїм паничем час, та й думає собі: «От мені великий клопіт із старою! Як почне галасувати, то вже якось дамо їй раду!» Подавши знак, він одчинив двері. Джанноле одразу ж увійшов у дім з двома товаришами і, знайшовши дівчину в світлиці, схопив її і хотів вести. Дівчина почала пручатися й кричати, зчинила лемент і служниця. Як почув те Мінгіно, зараз прибіг зі своїми людьми; побачивши, що дівчину вже ведуть із дому, вони вихопили мечі з піхов і гукнули:

- Смерть вам, зрадники! Не попустимо ґвалту!

І давай суперечників своїх рубати... На той ґвалт позбігалися сусіди з посвітачами та зброєю; обурившись з учинку Джанноле, всі стали допомагати Мінгінові. Після завзятого бою Мінгінові пощастило вирвати дівчину з рук напасника й одвести знову до Джакомінового дому. Та бійка все ще не припинилась, аж поки не прибігла сторожа з синьйорії; вар-товики розборонили їх і багатьох похапали, в тому числі Мінгіна, Джанноле й Крівелла; усіх їх одведено до в'язниці.

Як уже колотнеча втихомирилась і Джакоміно повернувся додому, він дуже стурбувався з тої пригоди, але, розпитавшись, як було діло, і побачивши, що дівчина нічому не [320] привинна, трохи заспокоївся і вирішив якнайшвидше оддати її заміж, щоб тому клопоту надалі запобігти. Назавтра рано дізналися про все родичі обох юнаків і, знаючи, яке лихо може їм скластися, якщо Джакоміно вживе всіх заходів, на які він мав право, пішли до нього та й почали по-хорошому прохати, щоб він пробачив нерозважним юнакам за той замах заради любові й поваги до батьків їхніх, обіцяючи од свого імені і од імені молодих винуватців учинити йому яку завгодно сатисфакцію. Джакоміно, чоловік бувалий і на вдачу вельми любомирний, одповів їм коротко:

- Панове! Якби я навіть був не гостем у вашому краю, а родимцем, то й тоді з приязні до вас я вчинив би все, що міг, вам на догоду. Я зобов'язаний здатися на ваше прохання, тим більше, що кривда сталася власне вам, а не мені: ся дівчина родом не з Кремони і не з Павії, як дехто, може, думає, а таки з самої Фаенци, хоч ні я, ні товариш мій покійний, що мені її припоручив, так і не дізнались, чия вона дочка. Тим я охоче вволю вашу волю.

Почувши статечні люди, що дівчина родом із Фаенци, вельми тому здивувались і, подякувавши Джакомінові за його великодушність, почали питати, яким чином вона потрапила йому до рук і звідки він знає, що вона фаентинка. На те одказав Джакоміно:

- Гвідотто з Кремони, давній мій друг і товариш, розповів мені перед смертю, що коли Фаенцу здобули й сплюндрували війська імператора Фрідеріка, заскочив він із товариством своїм до одного дому, де було повно всякого добра, а з мешканців нікого не лишилось, крім двохлітньої, може, дівчинки, котра, як побачила його на сходах, сказала на нього: тато. Жаль йому стало дитини, і він узяв її з собою в Фано разом з усім тим добром, що було в покинутому домі; на смертельній постелі бувши, він лишив свою приймачку на мене і заповів видати її заміж, як виросте, давши за нею в посаг усе його майно. Дівчина вже й справді на порі стала, та поки що добрих людей не траплялось; а треба таки її одружити, щоб знов коли такої халепи, як учора, не склалося.

Серед присутніх був випадком такий собі Гвільєльміно з містечка Медічіна, який воював колись разом із Гвідоттом в імператорських військах і добре знав, чий дім облущив тоді Гвідотто; побачивши тут господаря, він обізвався до нього:

- Чуєш, Бернабуччо, що каже Джакоміно?

- Авжеж, - одказав той, - я й сам про те он як думаю, бо не забув, що під ту завірюху втратив я донечку таких саме літ, як говорить Джакоміно. [J41]

- Отож вона, мабуть, і є, - промовив Гвільєльміно, - бо я чув колись, як Гвідотто розповідав, який дім він ограбував, і так його змалював словами, що се достеменно був твій. Пригадай, чи не було в дитини твоєї якоїсь прикмети, щоб розпізнати її непохибно.

Бернабуччо і справді пригадав собі, що в його дівчини був над лівим вушком хрещатий шрамик, що лишився по розрізаному чирякові якраз перед тими подіями; не довго думаючи, він приступив до Джакоміна і попрохав його, щоб показав йому ту дівчину. Джакоміно охоче повів його до свого дому і велів дівчині вийти до гостя. Як побачив її Бернабуччо, то зразу його вдарило, як вона на матір свою схожа, що й досі ще красунею лишилась; тим іще не задовольнившись, попрохав він у Джакоміна дозволу одгорнути їй волосся над лівим вухом. Джакоміно йому не суперечив; тоді Бернабуччо підійшов до засоромленої дівчини, одгорнув правою рукою волосся і справді побачив там хрещик. Остаточно переконавшися, що то його дочка, аж заплакав потиху з радощів і пригорнув її до себе, хоч вона, збентежившись, і пручалася.

- Так, брате, - сказав він Джакомінові, - се моя дитина! Мій дім розграбував тоді Гвідотто; моя дружина, а її мати, покинула там малу з смертельного переляку, а що того ж дня спалено інший наш будинок, то ми досі думали, що вона в ньому згоріла.

Як почула те дівчина й подивилась пильніше на сього старого, поважного чоловіка, повірила йому; щось ніби торкнуло її за серце, вона вже не пручалася в його обіймах, а плакала розчулено разом з ним. Бернабуччо зараз же послав по свою жінку та інших родичок, по братів і сестер дівчини, показав її всім і розказав, як було діло. Багато було там радісних обіймів і привітань, а послі Бернабуччо, з повною згодою Джакоміна, повів її до свого дому.

Коли дізнався про те начальник міський, чоловік розумний і людяний, він вирішив пустити в непам'ять вину Джан-ноле, - адже юнак був сином Бернабучча і, як виявилось, рідним братом тої дівчини. Порадившись полюбовно з Бер-набуччом і Джакоміном, він помирив їх з обома юнаками, а тих двох між собою, а потім, на превелику радість усім родичам, одружив Мінгіна з тою дівчиною, що її звали Агнеса, а також випустив на свободу Крівелла та всіх інших, що попались за ту бійку. Врадуваний без міри Мінгіно справив гучне та бучне весілля і, привівши Агнесу до свого дому, жив із нею багато років у мирі й злагоді. [322]

Дата добавления: 2015-08-03