Оповідка третя. П'єтро боккамацца, тікаючи з аньйолеллою, потрапляє

П'єтро Боккамацца, тікаючи з Аньйолеллою, потрапляє

до рук розбійників; дівчина окривається в лісі і згодом

дістається до замку; П'єтро визволяється, прибуває після

різних пригод до того самого замку, одружується

з Аньйолеллою і вертає разом з нею до Рима

Жодного такого не було в товаристві, хто оповідки Емілі-їної не похваляв би; як же вона скінчилася, королева обернулась до Елізи, сказавши їй продовжувати. Та слухняно почала:

- Спала мені на думку, прекрасні мої подруги, одна страшна ніч, яку довелося пережити двом необачним коханцям; та що по тій ночі настали для них довгі щасливі дні, то ~, хочу я вам сю історію розповісти, од матерії нашої анітрохи не одбігаючи. [308]

У Римі, що колись був усьому світові голова, а тепер на хвоста звівся, жив не з-так давно один юнак на ймення П'єтро Боккамацца, син іменитих і багатих батьків, і закохався він у напрочуд гарну дівчину Аньйолеллу, дочку такого собі Джільйоцца Саулла, чоловіка незначного роду, проте досить межи римлянами шанованого. А в неї закохавшися, зумів невдовзі того добитися, що й вона його не менше полюбила. Палаючи невтоленною пристрастю і прагнучи предметом свого кохання оволодіти, він заслав до дівчини людей. Як почули про те юнакові кревні, почали його всіляко ганити й розраювати, а Джільйоццові Сауллу веліли сказати, щоб він на П'єтрові речі не вважав, бо вони все одно не будуть з ним ні свататися, ні родичатися.

П'єтро мало не помер з горя, як побачив, що отак йому дорогу до щастя переп'ятої якби тільки Джільйоццо на те погодився, він узяв би за себе Аньйолеллу навсупір усій рідні своїй. Та потім подумав собі, що досить буде і од неї згоди, щоб ту справу залагодити; перепитавши дівчину через людей, він домовився тікати разом із нею з Рима. Налаштувавши все потрібне, він устав одного дня рано-вранці та й виїхав з Аньйолеллою верхами, беручися до Ананьї, де в нього були певні друзі, на яких він міг у всьому звіритися. Не думали про те подорожні, щоб весілля їм справити, бо погоні боялися; розмовляли тільки любо проміж собою та інколи цілувалися. Як на те, П'єтро не знав гаразд дороги: миль за вісім од Рима од'їхавши, замісто в праву руку взяти, звернув у ліву. Чи проїхали ж далі дві милі, чи ні, як побачили замок якийся, а з того замку, скоро їх помітили, зразу вискочило проти них чоловіка з двадцять людей озброєних; дівчина перша те постерегла й гукнула:

- Тікаймо, П'єтро, напад!

По сій мові стиснула коня острогами, припала до сідла та й помчала навзаводи навпростець до лісу. А П'єтро, що більше на неї любував, аніж на дорогу дивився, не зразу тих людей запримітив; поки сюди-туди розглянувся, вони вже обступили його з усіх боків, зупинили й стягли з коня. Спитали в нього, що він за один; як же він назвався, стали радитись між собою:

- Сей чоловік - приятель ворогів наших, - казали вони, - що ж із ним робити? Забрати коня, здерти одежу та й повісити он на тому дубі, на зло всім Орсіні!

Усі на ту раду пристали і веліли П'єтрові скидати з себе одежу. Став він роздягатися; ну, думає, пропав навіки! Коли [309] се десь із засідки вихопився загін чоловіка з двадцять п'ять і кинулися на тих із криком:

- Бий їх, мордуй! Заскочені зненацька злочинці покинули П'єтра і хотіли

були стати до оборони, та, побачивши, що нападників більше, рвонули навтікача, а ті за ними. Тоді П'єтро схопив свої речі, упав на коня та й погнав чимдуж туди, куди, як він бачив, Аньйолелла поскакала, не міг, одначе, в лісі тропи набігти, ніде слідів копит кінських не завважаючи. Почувшися в безпеці од перших і од других напасників, не мав він, ' проте, спокою, бо втеряв свою кохану; аж заплакав бідолаха, а тоді давай блукати-гукати по лісу, та все даремно - ніхто не озивався. Вертатися страшно, їхати вперед - хтозна-кудй втрапиш, а тут іще думка про звіроту хижу, що повно було її в тому лісі: і за себе боязно, і ще більше за дівчину; аж ніби; ввижалося йому, що вже її десь вовк або ведмідь розшарпав. Отак блудив-кружеляв бідний П'єтро цілий день по лісу, зовучи намарно кохану свою; так він од того крику й плачу, од того страху та голоду охляв, що годі було далі їхати. Як зайшла ніч, не знав він і поготів, що почати; приблудившись до високого дуба, прив'язав до стовбура коня, а сам наверх поліз, щоб дикому звіру на поталу не датись. Незабаром зійшов місяць і освітив увесь ліс, та П'єтро все боявся заснути, щоб з дерева не впасти; та якби й мав там до спання вигоду, то чи взяв би його сон за думками про кохану? Сидів бідаха на дубі та, знай, плакав і зітхав тяженько, на лиху свою долю нарікаючи, очей ні на хвилю не змикаючи.

Дівчина ж, як ми вже сказали, погнала тоді на одчай душі, здавшися цілком на волю коня свого, і в такі нетрі заблукала, що не знала вже, з якого краю вона туди в'їхала. Цілий день, як і П'єтро, блудила вона по тій слухомані - то пристане, то знов далі рушить і все ж то плаче, та любого свого кличе, та біду свою гірку кляне-проклинає. Нарешті, обзиву ніякого не чуючи, втрапила вона вже надвечори на стежечку якусь; проїхавши по ній дві добрих милі, побачила в лісі хатину та мерщій до неї, аж там дід та баба - старі вже обоє, аж древні. Побачивши дівчину саму-одну, вони спитали в неї:

- Як же се ти, дитино, такої доби одна-однісінька сюди приблукала?

Дівчина одповіла, плачучи, що одбилась од своїх і заблудила в лісі, а тоді спитала, чи далеко до Ананьї.

- Овва! - сказав дід. - Се ж овсі не тут; буде туди звідціля добрих дванадцять миль. [310]

- А може, тут є десь недалечке якесь село, де б мені на нічліг стати? - спитала дівчина.

- Ні, дочко, - одказав дід, - за дня вже нікуди не втрапиш-

- А чи не прийняли б ви, спасибі вам, - попрохала

дівчина, - мене на сю ніч, коли вже я нікуди сьогодні не

доїду?

- Прийняли б з дорогою душею, - одказав старий, - та

знай, дочко, що в сих місцях і вдень і вночі немає спокою од ватаг усяких ворожих; як наскочать, боронь боже, розбійники та побачать тут тебе, таку молоду і вродливу, то ще ганьбу тобі вчинять та сором, а хіба ж ми спроможні оборонити? Отеє ж ми й кажемо тобі згори, щоб потім на нас не ремствувала.

Хоч і налякана була дівчина тими дідовими словами, та, зміркувавши, що вже нерано, вона сказала:

- Як буде Бог ласкавий, то й вас і мене од сього лиха порятує, як же ні, то краще вже од людей муки зазнати, аніж од звірів смерті пожити.

По сій мові злізла з коня і вступила в убогу дідову хатину, та й повечеряла з добрими людьми чим Бог послав. Тоді, не роздягаючись, лягла коло них спати, але цілу ніч плакала й зітхала, своєю бідою журячись та про коханого турбуючись і нічого доброго од долі вже не сподіваючись.

Так як перед світом почула вона гупотняву велику - якісь люди до хати зближалися. Скочила дівчина на рівні ноги, вибігла в двір просторий, що був поза хатою, і сховалася в чималу копицю сіна, щоб не сплоха тії напасники її дошукалися. Ледве вспіла вона сховатися, як надбігла ціла ватага лиходіїв і стала добиватися до хати. Побачивши осідланого коня, драбуги почали питати, хто тут є. Дід, помітивши, що дівчина десь ділася, сказав їм:

- Немає тут нікого, окрім мене та старої, а кінь сей - приблуда: утік од когось учора ввечері та й прибився до нас, от ми й поставили його в дворі, щоб вовки не з'їли.

- Коли так, - сказав ватажок, - то сей безхазяйний кінь нам у пригоді стане.

Пішли розбишаки всюди по нишпорках - хто в хаті порався, хто у дворі, списи й щити свої додолу покидавши. Один засторчив знічев'я списа свого в капицю, де дівчина сховалась, да так, що клюгою в ліву грудь їй ударило, аж сукню Роздерло; мало не крикнула бідолаха з переляку, думаючи, Що її поранено, та вчасно схаменулася і змовчала. Розбишаки насмажили собі хто козлятини, хто іншого якого м'ясива, [311] поїли, попили та й подалися геть, коня того з собою повівши. Як були вже вони далеченько, дід спитався в баби:

- А де ж се наша вчорашня дівонька? Відколи встали, я її вже не бачив. і

Баба сказала, що не знає, і кинулась її шукати. Аньйолелла, почувши, що ті вже пішли, вилізла з сіна. Дуже зрадів І старий, що не впала вона в руки розбійникам. Тим часом '; надворі вже добре розвиднілось.

- Оттепер по видному, - сказав дід, - якщо хочеш, одведемо тебе до замку, се буде звідціля миль п'ять, чи що; там матимеш уже надійний сховок. Тільки доведеться тобі пішечки дибати, бо ті лотри коня твого забрали.

Байдуже було дівчині про коня, давай вона старих просити, щоб пробі вели її до того замку; рушили вони в дорогу та й прийшли туди в обідню пору. А паном того замку та був один синьйор із роду Орсіні, на ймення Ліелло ді Кампо ді Фйоре; як на те, застали вони там його дружину, панію вельми статечну й добросерду. Побачивши Аньйолеллу, вона одразу впізнала її, привітала любенько і спитала, яким чином та сюди потрапила. Дівчина розказала їй геть-чисто все. Пані, що добре знала й П'єтра (він приятелював з її мужем), сильне журилася з його лихої пригоди і, почувши, що юнака схопили, думала вже, що його напевно вбито, проте сказала дівчині:

- Як тобі невідомо, що сталося з П'єтром, живи поки що в мене, а згодом знайдеться оказія і до Рима безпечне повернутися.

Тим часом П'єтро сидів собі ото вночі на дубі і так уже тяжко журився, що хто його знає; аж бачить - так як о первоспах обступила його коня ціла тічка вовків, штук, може, двадцять. Зачувши вовчий дух, кінь мотнув головою, порвав оброть і хотів тікати, а ті не пускають; одбивався він од них і копитами, й зубами, та шкода - вовцюги повалили його, задавили й роздерли. Геть усього з'їли, тільки кістки зоставили, та й ходу. Ще тяжче зажурився П'єтро, свого вірного товариша в біді втерявши; ну, думає, тепер уже мені з сих нетрів не вибратися.

Уже й світ настав; дубує П'єтро на тому дубі - так ізмерз, що хоч умирай; коли бачить - так як у милю багаття десь велике палає. Зліз він із дерева, хоч і лячно було, і пішов туди, аж поки до вогню не дійшов. Навколо вогнища сиділи пастухи-нічліжани, сніданок веселенько споживали. Жалко їм стало чоловіка, прийняли вони його до свого гурту. Попоїв він, обігрівся трохи та й розповів їм про свою лиху пригоду, а потім спитав, чи нема тут де поблизу села якого або [312] замку, куди б йому прихилитися. Пастухи сказали, що за три милі звідти є замок синьйора Ліелла ді Кампо ді Фйоре і що його пані саме там перебуває. П'єтро вельми тому зрадів і попрохав, щоб вони провели його до замку; двоє пастухів охоче на те пристали.

Як прийшов він туди й побачив деяких знайомих, зараз почав думати, як би йому кохану в лісі розшукати, аж тут покликала його до себе сама пані. Як же зрадів він і здивувався, коли, пішовши до пані, побачив при ній і свою Аньйолеллу! Хотів був кинутись до неї, обійняти, та господині посоромився; а що вже дівчина, та ще й за нього дужче раділа. Привітавши приязно молодого гостя, пані почала, однак, доказувати йому, що негаразд він учинив, рідні своїй насупір пішовши. Та коли побачила, що він на те твердо зважився і дівчина того ж самого бажає, то подумала собі: «А чого мені клопотатись? Вони любляться собі обоє, і він і вона - приятелі мого мужа, наміри в них чесні, мабуть, сам Бог їм сприяє, коли врятував його од зашморгу, її од списа, а обох од хижого звіра. То нехай уже так і буде!» А до них промовила:

- Ну, як ви вже так хочете одружитись, то нехай, про мене. Справимо тут весілля коштом мого пана, а там уже, дасть Бог, помирю якось вас обох із ріднею вашою.

Без краю врадувані молодята тут же й заручилися; шляхетна пані справила їм почесне весілля, на яке тільки можна було в горах спромогтися, і новоженці уперше скуштували тут солодкої новини любовної. Через кілька днів разом із панією виїхали вони верхи з надійним супроводом до Рима. Хоч П'єтрові родичі були обурені його вчинком, та пані зуміла їх хутко до згоди привести, і П'єтро жив щасливо і мирно з своєю Аньйолеллою аж до сивого волосу.

Дата добавления: 2015-08-03