Економічні теорії Ж.Б. Сея

Найвизначнішим представником першого напрямку був фран­цузький економіст Жан-Батіст Сей (1767—1832). Свою прихильність ідеям класичної школи він виклав у першій своїй роботі «Трактат політичної економії» (1803), у якій пропагується і розвивається навчання А. Сміта. Його захоплює в першу чергу смітовський еко­номічний лібералізм і переконаність у здатності ринкової системи до саморегуляції. Але в першій половині XIX ст. ця здатність піддається серйозним випробовуванням. Після промислового перевороту чітко виявляється циклічний характер економічного розвитку: періоди підйомів перемежовуються з періодами спадів, які супроводжуються кризою збуту товарів. У цій ситуації особливо актуальною стає про­блема відновлення порушеної рівноваги, що й обумовлює особливу увагу до неї з боку Сея. Але перш, ніж перейти до аналізу відтворювальних зв'язків, він торкається центральної для класичної школи проблеми вартості, оскільки мова йде про систему, засновану на відносинах обміну. Сей виходить з того визначення цієї категорії А. Смітом, у якому вартість складалася з доходів: заробітної плати, прибутку, ренти. Розвиваючи це положення, Сей доводить його до повного логічного завершення, представляючи доходи як породжен­ня різних факторів виробництва, кожний з який створює свою част­ку вартості. У викладі Сея процес цей не представляє особливих складностей для розуміння.

У створенні продукту беруть участь три основних фактори: пра­ця, капітал, земля, роль яких якісно однозначна, хоча кількісно їхні частки в виробленому товарі не однакові. Після реалізації вартість розпадається на доходи, кожний з яких є винагородою за роботу то­го чи іншого фактора: зарплата — праці, прибуток — капіталу, рен­та — землі.

Теорія трьох факторів виробництва не набагато підштовхнула до вирішення проблеми вартості. Замість одного фактора, який ут­ворить вартість,— праці, пропонувалося три, але питання про те, яким чином витрати цих факторів роблять товари порівнянними, залишалося відкритим.

Але ця теорія зіграла важливу роль у вирішенні низки завдань У пошуках оптимальних комбінацій різних виробничих факторів, які дають найбільший ефект. Залежність результату виробничої Діяльності (продукту, доходу) від використовуваних факторів мож­на представити у вигляді так званої виробничої функції, най­простіший варіант якої виглядає як:

Дослідження функції дозволяє з'ясувати, як впливають зміни кожного фактора на кінцевий результат і знаходити найприй-нятніший варіант їхнього сполучення для кожного конкретного ви­падку. Цей підхід став основою для наступного розвитку цілого на­прямку в економічній науці, називаного факторний аналіз.

Друга теорія, зв'язана з ім'ям Сея, стосується проблеми ре­алізації і досягнення загальної економічної рівноваги. Сформульо­вані ним залежності згодом були названі законом ринків чи законом Сея. Розвиваючи постулат класичної школи про здатність ринкової системи до саморегуляції, Сей висунув твердження про немож­ливість загальної кризи надвиробництва, оскільки сукупний попит, у кінцевому результаті, завжди збігається із сукупною пропо­зицією. Відбувається це тому, що для придбання якої-небудь речі потрібно спочатку що-небудь продати. Виходить, що пропозиція са­ма породжує попит. Саме в такому формулюванні, запропоновано­му Д.М. Кейнсом, викладається в більшості випадків «закон Сея», хоча сам автор формулював його трохи інакше. «Товари обміню­ються на товари», — писав Сей, маючи на увазі, що кожен товар, який потрапляє на ринок у вигляді пропозиції, несе в собі попит на який-небудь інший товар, на який хочуть обміняти пропонований. Якщо, наприклад, швець виніс на ринок чоботи з метою обміняти їх на 5 кг м'яса, то одночасно з пропозицією чобіт він приніс попит на м'ясо. Інша пара чобіт несе в собі попит на картоплю і т.д. Ним більше виробляється різних товарів, тим більший попит на інші то­вари, на які їх хочуть обміняти. І якщо якась кількість чобіт не зна­ходить збуту, це означає, що ще не зроблено товари, власники яких бажали б обміняти їх на чоботи. Надвиробництво якихось одних то­варів означає недостатнє виробництво інших. Тому розбіжність по­питу та пропозиції може бути лише частковою і тимчасовою поки те, що було зроблено з надлишком не компенсується додатковим випуском того, чого бракувало. З цього випливало, що загальне надвиробництво неможливе, оскільки недолік попиту буде пере­криватися додатковою пропозицією: адже кожен товар, який з'яв­ляється на ринку, несе в собі попит на що-небудь інше.

Якщо товари обмінюються безпосередньо на товари, то сукуп­ний попит буде дорівнювати сукупній пропозиції тотожно. У цьо­му варіанті закон інтерпретується як тотожність Сея. Участь у процесі обміну грошей принципово нічого не змінює в тому ви­падку, коли гроші виконують чисто рахункову функцію: виручені від продажу одних товарів суми відразу і цілком витрачаються на придбання інших товарів.

Однак гроші, виручені від продажу пропонованих на ринку то­варів, можуть бути не відразу і не цілком витрачені на придбання інших благ. У цьому випадку невитрачена частина виручки складе заощадження, що є відрахуванням із сукупного попиту: те, що збе­регли, те не витратили, тобто не пред'явили попит. Отже, між су­купним попитом та сукупною пропозицією можливі розбіжність і тотожність Сея не виконується. Але виникнення подібної ситуації викликає відповідну реакцію ринкового механізму. Не витрачені кошти спричиняють збільшення пропозиції на грошовому ринку, наслідком чого стає зниження ставки кредитного відсотка. Низька ставка відсотка, у свою чергу, робить невигідними заощадження в грошовій формі і змушує або витратити їх на придбання яких-не-будь благ, або інвестувати у виробництво. І те й інше збільшує по­пит, який відновлює порушену рівновагу. Закон Сея діє, але вже не у вигляді тотожності, а у виді рівності, що припускає можливість тимчасової розбіжності попиту та пропозиції, на яке економіка ре­агує включенням внутрішніх механізмів самонастроювання, які за­безпечують вирівнювання цих параметрів.

«Закон Сея» став свого роду символом саморегулюючої ринко­вої економіки, а ставлення до нього — показником розмежування прихильників і супротивників активного державного втручання в економічне життя. Уже при житті Сея він став предметом гарячих дискусій, у яких взяли участь найвизначніші економісти того часу: Рікардо, Мальтус, Сісмонді. Через сто з зайвим років у полеміку включився Д.М. Кейнс, для якого заперечення «закону Сея» стало відправною точкою його концепції.

Порушені Сеєм питання і донині не знайшли однозначного вирішення, оскільки торкаються найфундаментальніших процесів економічного розвитку, складність яких змушує знову і знову відновлювати науковий пошук.

Дата добавления: 2015-07-26