Парламентська реформа 1832 р

Реформа 1832 р. була найпершою реформою виборчого права в Англії. Вона започаткувала переходу від середньовічного виборчого принципу однакового представництва від корпоративних одиниць до нового демократичному принципу представництва від кількості населення.

Суть реформи звелася перерозподілу місць у палаті громад і збільшення електорату [1]. Палата громад налічувала 658 членів, до реформи які представляли: 188 місць від 114 графств, 465 - від 262 містечок, 5 - від університетів [2]. Загальне кількість депутатів збереглося, але було ліквідовано 56 " гнилих " містечок, котрі надсилали по 2 депутата. 32 " кишенькових " містечка з населенням до запланованих 4 тис. людина замість 2 стали посилати по 1 депутату. Вивільнені 144 місця у парламенті перерозподілили між графствами і містами. 42 міста отримали право посилати депутатів (у тому числі великі торговельно-промислові центри - Бірмінгем, Лідс, Манчестер, Шеффілд). Було створено 22 нових виборчі округи, 14 їх - в індустріальних районах на півночі Англії [3].

Хотя виборчий ценз ні знижений, як це передбачалося за першим варіантом білля, кількість електорату збільшилася рахунок зарплати, що активне виборче право було надано фермерам і тих орендарям, які сплачували 10 фт. стерл. на рік орендної плати. Отже, кількість виборців помітно збільшилася переважно з допомогою сільського населення. Наприклад, в Шотландії їх кількість зросла із чотирьох тис. до 65 тис. людина [4].

Однако поруч із плюсами, у проведенні реформи були й суттєві мінуси. По-перше, збереження високого майнового цензу не дозволяло представникам середній і дрібної буржуазії, і навіть робочим на обрання до парламенту і отримати політичну влада. По-друге, містечка селища як і залишалися " представленими " у новій виборчої системи. Було 5 містечок з електоратом менш 200 людина, а 115 депутатів представляли округу з населенням менш 500 людина [5]. По-третє, досі зберігалася диспропорція міських і сільськими округами. Парламент 1833 р. складалася з 399 депутатів від міських виборців, і 253 депутата було обрано від сільських округів (в попередньому парламенті ці показники були ще гірше і становили, відповідно 465 і 188). Це попри факт, що за даними перепису 1831 р. 56% населення Англії мешкало у містах [6]. Щоправда, нагадуючи про цей недолік виборчої системи, необхідно враховувати процес урбанізації, активно що проходив у англійському суспільстві у першій половині в XIX ст. та поступово нивелировавший відмінність між кількістю міського і сільського населення.

Более серйозними проблемами було те обставина, що чимало населених пунктів, мали статус міст, на насправді тісно прив'язані до сільській місцевості по суті були сільськогосподарськими територіями. Наприклад, містечко Хантингтон, де число виборців у 1832 р. було якихось 390 людина, був описаний в " Виборчих фактах " як " сукупність населення, зайнятого виробництвом зерна, вовни, солоду, м'яких сирів " [7]. Хоча " города-собственности ", які були вотчинами лендлордов і були були чи куплені, на той час зникли, в " сільськогосподарських " містечках земельна аристократія як і зберігала переважна вплив (близько 70 депутатов-лендлордов обрали в парламент від цих коштів територій).

Реформа мала скромні практичні результати з двох причин: по-перше, через жорсткого протидії торі [8], по-друге, через те, що вона проводилася правим, помірковано налаштованим крилом ліберального руху - вигами, які прагнули, зберігши політичне панування земельної аристократії, допустити до влади тісно пов'язану із нею банківську олігархію. Але віги, зміцнивши свій вплив парламенті союзом із саудівським фінансовим магнатами, не бажали ділитися владою з представниками середнього класу тут і з робітниками.

Однако, попри це, політичне значення реформи було дуже багато. Вона показала можливість політичних змін під впливом суспільної думки та підтвердила правоту лібералів, котрі виборювали реальність поетапного здійснення демократичної виборчої реформи. Її наслідком також визнано зміна співвідношення сил між палатами і короною на користь палати громад, кабінет міністрів тепер став формуватися із помітних представників парламентського більшості. Слід зазначити, що став саме поляризація думок у парламенті по питання парламентської реформі 1832 р. започаткувала новому партійному розмежування: діленню на лібералів (реформістів) і консерваторів - і творення вікторіанської двопартійної системи.

Выборы у новий післяреформений парламент почалися восени 1832 р. Вони принесли успіх представникам ліберального напрями. У першій половині в XIX ст. говорити про англійських лібералах як і справу партії неправомірно. Лібералізм тоді був суспільно-політичним рухом, поданих у парламенті кількома угрупованнями. Передусім що це звані " нові " віги (чи " ліберальні " віги), тобто. пробуржуазно налаштована частина вігів - прибічників виборчої реформи. Відтак до 30-х років ХІХ ст. вони становили більшість серед вигских парламентаріїв.

Второй угрупованням новому парламенті стали " класичні ліберали " (чи " філософські радикали ", як вони іменували себе). Представники цього угруповання, такі як І. Бентам, Дж. Мілль, Д.С. Мілль, Д. Рікардо, Р. Кобден, найповніше та детально сформулювали політичні й економічні ліберальні доктрини, які є основою класичного лібералізму. До складу " класичних лібералів " ввійшли фритрейдеры, послідовно відстоювали економічних інтересів торгово-промислової буржуазії, і тісно пов'язана з фритрейдерами ліберальна інтелігенція.

Третьей ліберальної парламентської угрупованням були такі звані радикали. Вони висловлювали інтереси малих власників та соціально малозабезпечених верств англійського суспільства (робочих, католиків, нонконформістів). Звертаючись до потреб трудящих, й у першу чергу робітничого класу, вони виборювали проведення соціальних реформ. Разом про те погляди й діяльність англійських радикалів можна охарактеризувати як ліберальні, оскільки вони протестували проти насильницьких методів боротьби, і пропонували лише реформістський шлях розв'язання політичних вимог і соціальних проблем. У реформованому парламенті радикальна угруповання було представлено переважно ірландськими католиками і нонконформистами.

По підсумкам парламентських виборів 1832 р. ліберали отримали цілому 66,7% голосів (554719) проти 29,4% (241284) виборців, які проголосували за торі [9].

Самой великий ліберальної угрупованням, представленої у парламенті, були віги, посівши 320 місць у палаті громад. " Класичні ліберали " отримали 50 місць. Радикальна угруповання - 42 місця, отриманих ірландськими депутатами, 71 місце зайняли диссентеры [10]. Отже, виборці віддали перевагу тим ліберальним угрупованням, діяльність яких асоціювалася з здійсненням парламентської реформи, насамперед вигам. Електорат нових промислових округів проголосував за лібералів [11].

Социальный склад парламентаріїв також є ще далекий до пропорційного демократичного представництва від різних верств українського суспільства. Три чверті депутатів відбувалися з аристократичного стану, інші представляли фінансову і торгово-промислову буржуазію [12]. Уряд як і було виразником інтересів земельної аристократії. З 103 членів кабінету міністрів (з 1830 по 1866 р.) тільки 14-ти були представниками буржуазії. У цьому серед " буржуазних " міністрів Р. Пиль і У. Гладстон, будучи вихідцями з сімей торговців, отримали традиційне аристократичне освіту, закінчивши Оксфордський університет (кожен із відмінним дипломом відразу після двом спеціальностями). Винятком із загальної тенденції панування аристократії в уряді, можна вважати склад кабінетів лорда Дж. Мельбурна 1834 і 1835 рр., де представники буржуазії чисельно переважали, а й у них ключові міністерські посади залишалися за министрами-аристократами.

Имелось дві важливі причини збереження впливу земельної аристократії у парламенті після реформи 1832 р. По-перше, наявність парламентської традиції, за якою непідготовлений до політичної роботи і котрий мав практичного політичного досвіду людина позбавлявся шансів самі стати як членом урядового кабінету, а й парламентарієм. По-друге, збереження високого виборчого цензу обмежувало приплив нових осіб, у політику, оскільки професійно займатися політикою дозволити лише дуже забезпечених людей. За даними Журналу " Економіст " навіть у 1864 р. кар'єра політичного діяча була доступна щодо англійської суспільстві вужчому колу осіб, насчитывавшему трохи більше 5 тис. людина [13].

Именно цими причинами багато в чому можна пояснити наявність значної частини виборчих округів, де кандидатів вибирали на безальтернативній основі. Так, за період із 1832 по 1852 р. з 501 кандидата, зареєстрованого 67 виборчих округах Англії й Уельсу, 62% або не мали суперників під час виборів [14]. Проте існування безальтернативних виборів була пов'язана і з політичної апатією із боку частини виборців, заздалегідь упевнених у неможливості політичних змін, чи не цікавляться політикою; і з попереднім домовленістю між кандидатами від вігів і торі. Часто власне - напередодні виборів суперники домовлялися, і з сторін, погодившись на поразка, знімала свою кандидатуру. Це робилося у тому, щоб уникнути витрат за проведення процедури виборів. У звітах такий політичний змова іменувався " незаперечним вибором " виборців.

В ряді округів як і значним залишалося вплив місцевих лендлордов, що знаходило відображення на під час виборів. Наприклад, Півдні Линкольншира під час виборів 1841 р. в 32 з 44 виборчих округів, що належать одному землевласнику, голоси всіх виборців було віддано йому [15]. Якщо земельна власність в виборчих округах розподілялася приблизно порівну між землевласниками - кандидатами від вігів і торі, то претенденти від протиборчих партій укладали між собою так званий світ округу, який зводився до поділу представницьких місць від даних округів.

В силу всіх таких причин виборча реформа 1832 р. не призвела до істотним змін як і процедурі обрання, і складі обраних. У принципі так, така ситуація влаштовувала жодна зі сторін, оскільки віги, як і торі, не прагнули до ускладнення системи виборів і навіть збільшення витрат за виборчу кампанію (утворилися б із наявності сильних і численних конкурентів). Залучення значної частини нових осіб, у політику загрожувало як підривом впливу які у той час політиків, але не було вигоди і з матеріальним міркувань. Віги зважилися для проведення парламентської реформи не оскільки вони намагалися до демократизації виборчої системи, тому в першу чергу, що хотіли дійти влади, заручившись симпатією і як суспільної думки, і різних угруповань парламентську опозицію, що їм вдалося згуртувати у боротьбі виборчу реформу. Ліквідувавши найбільш анахронічні елементи виборчої системи, віги тим щонайменше зберегли представництво від " гнилих " містечок, який забезпечив переважання в палаті громад синів перів і баронів.

Поэтому сплеск активності у період виборчих кампаній 1831 і 1832 рр. швидко змінився рутинної політикою " необхідного вибору " і партійного змови. Так, на виборах 1831 р. в Нортгемптоншире було два місця, хто був поділені між кандидатами від вігів і торі. Після реформи 1832 р. кількість виборних місць збільшилося чотирьох. За дві нові місця початку розгортатися передвиборна боротьба, причому віги мали реальні шанси випередити своїх суперників, але лідер вигской партії віконт Олторп виступив проти суперництва з кандидатами від торі у тих виборчих округах, запропонувавши поділити нові місця на паритетних засадах. Він хотів " на витрати тому, що деякі помиляються люди наполягати одному з кандидатів, часто всупереч усім причин і здоровому глузду " [16].

Виконт Олторп висловлював позицію " старих " вігів - консервативно налаштованої частини вигской партії, тісно пов'язаної родинними і економічними інтересами з лендлордами. " Старі " віги вважали, що прийняття парламентської реформи 1832 р. завершило боротьбу лібералізацію виборчої системи. Причому, би скінчився цей боротьба найвигіднішим їм чином. Наявність у парламенті представників великої буржуазії забезпечувало вигам перевагу в боротьби з консерваторами, оскільки депутаты-буржуа підтримували більш ліберальні законопроекти вігів. Разом про те нечисленність представників буржуазії у парламенті давала вигам можливість контролюватиме їх дії і допускати проведення самостійної політики із боку буржуазних угруповань. Тому головною своїм завданням " старі " віги вважали збереження вигідною їм ситуації, заради чого були готові вдатися до суттєві політичні компроміси з торі.

Готовность віконта Олторпа поділити чи навіть віддати політичну влада торийской опозиції показує, що віги і торі були більш пов'язані економічними і родинними інтересами, ніж розділені політичної конкуренцією. Їх суперництво мало суто зовнішній характер. Недарма видатний англійський публіцист Вільям Хезлитт порівнював ці дві партії з " двома гуркітливими каретами, які рухаються одному й тому шляху, одного і того самого місця призначення, обляпуючи одне одного брудом " [17].

Влияние, яким користувалися лендлорди у багатьох (найчастіше сільських) виборчих округах, було викликане їм фінансовими доходами. Дуже важливим для усвідомлення англійських політичних реалій у першій половині в XIX ст. і те обставина, що земельна аристократія користувалася традиційним повагою щодо англійської суспільстві. У очах англійського обивателя, особливо сільського жителя, а кількість сільських виборців помітно збільшилася внаслідок парламентської реформи, лорд чи сквайр, володів великим маєтком, заслуговував більшого довіри як, ніж банкір чи фабрикант. Це обставина часто позбавляло вибори парламентаріїв їх політичного змісту. Для типового сільського орендаря у першій половині ХІХ ст., голосування було функцією, що з приналежністю його до земельному об'єднанню, але з персональної відповідальністю. Відповідальність орендар ніс перед землевласником, а чи не перед своїм власним сумлінням. Тому " політична лояльність була лояльністю стосовно землевласнику, а чи не до політичної партії " [18].

Основу те, що може бути " політичним повагою " щодо лендлордов із боку орендарів, становили традиція, майнова залежність і збіг думок із багатьом політичних питань. Так, з питань збереження привілеїв англіканській церкві чи захисту земельної власності інтереси лендлордов та орендарів збігалися. Саме існування " політичного поваги " дозволяло земельної аристократії протягом багато часу впливати на виборців. Проте пріоритет походження і клановість виборах у сільських округах, і навіть відсутність у орендарів можливості реально брати участь у політичного життя, призводили до з того що останні, зазвичай, або не мали політичних думок взагалі. Це часто сприяло виникненню політичної апатії в сільських виборців. Саме він обумовила поразка торі під час виборів 1831 і 1832 рр.

Вообще, говорячи про жителів сільських округів, важко виявити систему у тому політичному поведінці й безпосередніх причин, якими повагу, проявляемое до аристократичного кандидату під час виборів, змінювалося повним байдужістю його й неучастю у виборах. Імовірніше за все, одним із головних причин було існування певної політичної залежності сільських виборців від землевласників. Разом про те була можливість подолання цієї залежності. Ліберальні кандидати навряд чи могли умовити селян, що з лендлордами і джентрі майновими і традиційними відносинами, голосувати проти них, але підштовхнути сільських виборців ігнорування виборів їм іноді вдавалося. Не виключено, певну (але, певне, не визначальну) роль цьому процесі грала публіцистична кампанія з пропаганді ліберальних ідей кандидатів, представлена фритрейдерской пресою як позиція " суспільної думки ", тобто. думки більшості, що завжди був значимо для консервативних селян. Але з тим слід зазначити, що економічні ідеї фритрейдеров суперечили інтересам сільських жителів, оскільки без підтримки останніх заходилися б неможливі виступи лендлордов проти скасування хлібних законів, регулировавших ввезення зерна, що зберігало високі нього на ринку.

Таким чином, " класичні ліберали ", які представляли інтереси фритрейдеров, на відміну вигов-лендлордов навряд чи могли прогнозувати підтримку сільського населення. У разі сільські виборці могли зберігати стосовно буржуазним кандидатам нейтральній позиції. Тому " класичним лібералам " довелося б воювати за виборчу реформу з введення загального избирательною права чоловікам та пропорційної системи представництва за кількістю жителів від міських і сільських округів. Тільки після збільшення реальної кількості міських виборців можна сталося в ході даної системи забезпечити політичне панування ліберальної буржуазії.

Если у округах після реформи 1832 р. активність виборців і ряду результати виборів мало відрізнялися від дореформеного періоду, то містах реформа викликала серйозні зміни. Насамперед збільшилася кількість електорату. Вперше у англійської виборчої практиці ввели обов'язкові списки виборців і партійними списками. У результаті юристів з'явилося багато, оскільки потрібно було визначити соціальний статусу і майновий ценз того, хто обирав, і ще, хто мав права обраним. З іншого боку, кожна партія прагнула наводнити виборчі списки в округах своїми прихильниками й виключити під різними приводами осіб, зареєстрованих протилежної стороною.

В 1930-ті роки ХІХ ст. думку стає реальністю політичного життя. Вільна преса, свобода зборів, мітингів, слова, право звернення до короля і парламенту з петиціями, вже існуючі щодо англійської суспільстві, стали активно використовуватися економічно розвиненими, але з які мали доступу до політичної влади верствами суспільства, насамперед торгово-промислової буржуазією, для критики політики уряду. Перехід до нових буржуазним відносинам руйнував традиційний уклад англійського суспільства, переміняючи вертикальну ієрархію горизонтальними зв'язками. Політичне життя зосередилася у крупних промислових містах. Представники різних верств міського населення утягувалися до політичних дискусії, вони з'являлися свої лідери, свої суспільства, своя преса. Це дозволяло не лише висловити свою думку, а й тиснути уряд.

И віги, і торі швидко усвідомили важливість суспільної думки і спробували використати його задля зміцнення свого впливу і виборчих симпатій. На середину 1930-х ХІХ ст. вони почали створювати у всій країні політичні організації (асоціації, клуби, суспільства). Дж. Паркес, керував в 1835 р. виборчої кампанії вігів, писав: " Ми повинні організувати асоціацію на Лондоні для попередньої підготовки, збору підписів, реєстрації виборців і ряду фінансування нашої передвиборної кампанії " [19]. Партійна діяльність особливо активно постала на містах, оскільки після муніципальної реформи 1835 р., упразднившей олігархічні міські корпорації і забезпечила демократичну процедуру реєстрації виборців, реєстраційні списки оновлювалися щороку. На відміну від у сільських округах виборець реєструвався лише одне разів, і перереєстрації не вимагалося.

Различия в інших формах організації виборчої кампанії міських і сільськими округами було цілком можна пояснити. У сільській місцевості при що існувала там стабільності і консервативність населення незалежні політичних організацій були потрібні. Політичні відносини у сільських округах були у систему соціально-економічних зв'язків. Агент з продажу нерухомості чи орендар просто додавав політичні обов'язки решти своїм зобов'язанням перед суспільством, а організаційну виборчу функцію виконувала сільська адміністрація, яка реєструвала виборців, проводила опитування суспільної думки і організовувала процедуру виборів.

Социальная структура міста, навпаки, була аморфна і включала роз'єднані, часто полярні за інтересами групи (від банкірів до люмпенів). Розбіжність у заняттях і доході, відсутність соціальних зв'язків між різноманітними верствами міського електорату викликали до життя необхідність незалежної політичної організації. Аналіз міських виборчі списки (з 1832 по 1867 р.) показує, що основну частину виборців становили " власники магазинів, кваліфіковані ремісники, інтелігенція, промислова буржуазія скориставшись попитом ". Як слушно вказував англійський історик Т. Носсайтер, такий електорат " не можна надавати серйозного зовнішнього тиску і змушувати голосувати проти власних. Такі люди досить освічені (через специфіку виробництва) і здатні виробити власні політичні уявлення " [20].

В міському суспільстві яскраво виявлялися соціальні протиріччя. Крім протиріч між капіталістами й робітниками, стали соціальним наслідком промислового перевороту, існували протистояння між торгово-промислової буржуазією і земельної аристократією [21], між прихильниками англіканській церкві і протестантами. Ситуація ускладнювалася також велику кількість соціальних проблем, загострення внаслідок швидкого процесу урбанізації (за першу половину в XIX ст. чисельність міського населення Англії зріс у двічі). Такими проблемами були: бідність, безробіття, неграмотність, пияцтво люмпенізованої частини населення.

Все то міг би призвести до " випадковому ефекту " парламентських виборів, якщо їх результат було б практично непередбачуваний. За міського виборця потрібно було боротися, створюючи політичних організацій, незаангажовані в складний вузол соціально-економічних протиріч та хоча б зовні незалежні від прямих пристрастей кожній із соціальних груп. Це дозволяло проводити політику консенсусу, об'єднуючи під загальними гаслами представників різних соціальних верств населення та домагаючись голосів на свої кандидатів.

Одной з головних чорт вікторіанської епохи стала політизація всіх галузей міської життя. Так, податковий гне з боку уряду щодо торгово-промислової буржуазії разом із тим що в останньої політичної влади сприяла перетворенню на політичну організацію міської церковної ризниці - древнього співтовариства платників податків, яке збирало податки утримання церкві та допомогу бідним. Саме неї представники середнього класу намагалися спричинити податкову політику держави й продекларировать свої претензії на політичну влада. Отже, у багатьох місцях ліберальне чи радикальне співтовариство з'являлося як політичний противагу консервативної олігархії, " як учасник бою між конкуруючими сторонами за голоси середнього класу " [22]. Парафіяльні суспільства, підтримані авторитетом церкві та забезпечені засобами платників податків, були потужним провідником ліберального впливу у багатьох містах. За суттю вони були громадськими політичними організаціями та контролювали громадське життя. Наприклад, у місті Лидсе, як повідомляв 1841 р. спеціальний юридичний уповноважений комісії з розробці закону про бідних, " навряд чи можливий робити якісь кроки так, ніж викликати дій у відповідь політичну партію, яка об'єднує усіх інакодумців і має більшої сили у місті " [23].

В 30-40 роки в XIX ст. основними подіями внутрішньої політики від реформи 1832 р. стали: прийняття у 1834 р. нового " закону про бідних ", який скасував грошові посібники та заснував звані работные вдома; боротьба за скасування навігаційних актів, вкладених у захист англійської морської торгівлі, і хлібних законів; ставлення до чартизму; вирішення питання привілеї англіканській церкві. Ставлення до цих проблем консервативних і ліберальних політиків значною мірою визначила розстановку наснаги в реалізації парламенті. Важливо відзначити, що цей період зросла роль місцевих органів влади, і найчастіше результати виборів у муніципалітети впливали на парламентські успіхи партії. Наприклад, результати виборів у муніципалітети Ліверпуля і Лідса добре відбивають співвідношення сил консерваторів і лібералів у парламенті в 30-40-х роках ХІХ ст. У 1835 р. за панування ліберального кабінету Мельбурна ліберали мали 43 місця проти 5 консерваторів в Ліверпулі і 39 проти 9 в Лидсе. Але вже в 1841 р., коли корумпованої влади прийшов консервативний кабінет Пиляючи, ліберали мали лише 15 місць проти 33 консерваторів в Ліверпулі і 23 проти 25 в Лидсе [24].

Вследствие цього корона не могла проводити розстановку наснаги в реалізації парламенті, де кабінет тепер формувався за принципом обраного партійного більшості. Так було в 1834 р. Вільгельм IV спробував всупереч результатам муніципальних і більшість парламентських виборів, у яких перемогли ліберали, призначити консервативне уряд Пиляючи. Але за кілька місяців король вимушений був під тиском парламенту замінити його за ліберальний кабінет Мельбурна.

И консерватори, і ліберали швидко оцінили значимість суспільно-політичних організацій, давали реальну можливість проводити вибори до парламенту і міжпарламентську фракційну боротьбу. У 1832 р. з'явився перший організація що така - консервативний Карлтон-клуб. Пізніше, в 1836 р., грунтувався Клуб реформ, став своєрідним суспільно-політичним центром, об'єднав опозиційні консерваторам сили (вігів, лібералів і радикалів). Головними завданнями цих клубів стали фінансування виборчих кампаній своїх кандидатів, і навіть збирати інформацію кандидатів противників. Ці організації були, насамперед, своєрідними передвиборними штабами, що формували громадську думку на користь своїх претендентів на депутатські місця.

Однако передвиборна боротьба сприяла консолідації політичних угруповань, існували як в торі (меншою мірою), і у вігів. " Хоча могли мати дуже серйозні розбіжності з деяких питань у межах Ліберальної партії, - писав лідер ірландських депутатів Д. Про " Коннелл, - жоден їх ні важливішим, ніж розбіжності, які відокремлювали лібералів від консерваторів " [25].

Безусловно, протистояння між власне консерваторами і консервативними лібералами, які були в торийской партії, збереглися. Не припинилися конфлікти між різноманітними фракціями вігів (особливо гострими були протистояння між " старими " вигами і " класичними лібералами "). Але вони були поглинені конкуренцією між вигами і торі. Ця конкуренція найяскравіше полягала у дебатах по церковного питання.

Эти дебати полягали в суперечкам у тому, чи отримає парламент права розпоряджатися доходами церкви з тієї причини, що була є державною установою? Віги пропонували реформувати пристрій англіканській церкві про те, щоб доходи церкви перебували у віданні парламенту. Торі наполягали зберігається яка була становища, тоді коли храм сама була господинею свої доходи. У кінцевому підсумку перемогла думка торі.

Показателем фракційних конфліктів у ліберальному таборі стала особлива позиція з приводу про ірландської церкви чотирьох міністрів кабінету Грея, які у травні 1834 р. заявили, що швидше вийдуть зі складу уряду, ніж погодиться передачу доходів ірландської церкви парламенту. Лідер опозиційної четвірки лорд Стенлі спробував сформувати власну " партію центру ", відразу єхидно прозвану Про " Коннолом " вагонеткой Дербі " [26]. Проте третя сила у парламенті проіснувала недовго. До 1837 р. " вагонетка " розвалилася на частини: більшість прибічників лорда Стенлі повернулося вигам, а сам лорд Стенлі разом із сером Дж. Грэхэмом перейшов до бік торі.

Не вдалася і будь-яка спроба корони створити парламентський центр. У листопаді 1834 р. Вільгельм IV висунув проект формування коаліційного кабінету міністрів із про людей центру: ліберальних консерваторів і " консервативних лібералів " (виключивши " крайніх торі ", фракції лібералів і радикалів). Це коаліційний уряд, на думку короля, мало не допустити радикального рішення церковного питання, оскільки англійська корона була проти перерозподілу доходів ірландської церкви, але прагнула проведення реформи в такий спосіб, щоб церковні доходи контролювалися не парламентом, а королем. Пропозиції лібералів по церковного питання він вважав " закликом англійців до підривної роботи і атакою парламентських партій на встановлені правила " [27].

Лидеры торийской і вигской партій Пиль і Мельбурн попереджали Вільгельма IV, що його проект нереальний. Пиль, наприклад, резонно зауважив, що " після розділу міністерств між сторонами було практично неможливо уявити, щоб уряд, складене з п'яти членів протиборчих сторін, мирно функціонувало " [28].

Год, з весни 1834 (коли з ліберального уряду Грея вийшли прибічники Стенлі) до весни 1835 р. (коли послідовники Пиляючи змушені були відступити від консервативних ідей), у сенсі був насиченим і напруженим. Прусський історик і державний діяч проф. Ф. Роумер, відвідавши Англію в початку 1835 р., в листах додому так характеризував загальну атмосферу англійської життя: " Тут, здається, сам повітря просякнуте політикою " [29].

Усиление протистояння вігів і торі призвело до внутрішньому згуртуванню як ліберальної, і консервативної " партій " парламенту. Воно проявилося під час першу черга у тому, що позафракційні депутати своєї діяльності стали керуватися колись всього партійними інтересами. Вже 1930-ті роки в XIX ст. реальна незалежність депутатів від партійних установок траплялася вкрай рідко. У в 40-ві роки вона зникла практично зовсім. Попри те що, що лідерам партій не вирішувалися безпосередньо через циркулярні листи вказувати своїх прибічників лінію поведінки, вони знали, на чию підтримку можуть, оскільки межфракционная боротьба ослабла, а час незалежних депутатов-одиночек минув. Так було в 1839 р. Ф. Бонхэм, координатор виборів консервативної партії, описуючи у листі до Р. Пиляю політичні уподобання членів парламенту, впевнено ділив їх у два табору, виявивши тільки п'ятьох " сумнівних " депутатів (тобто. тих, хто ще визначився, якої партії примкнути), ба й тих він називав " досить консервативними " [30].

Палата лордів теж розділилася на дві опозиційні одна одній групи вігів і торі. Колишня у ній " третя сила " - " партія корони ", тобто. прибічників короля, зникла до 30-му років ХІХ ст. Більшість " прихильників корони " перейшов у ряди торі, було не дивно, оскільки за 50 років торийского правління (від Питта до Веллінгтона) " партія корони " завжди таємно чи явно підтримувала діяльність правлячого кабінету. Коли віги висунули свій Білль про політичну реформу в 1831 р., із перів лише 2 проголосувало законопроект. Характеризуючи розстановку наснаги в реалізації палаті лордів після реформи 1832 р., чиновник таємного ради торі Чарльз Гревилл зазначив у щоденнику: " Усі тепер є або торі, або вигами; становлять партійними списками і не виборюють владу " [31].

Большинство в палаті лордів було понад консерваторами, і тому вона активно протидіяла діяльності парламентської більшості у палаті громад. Слід зазначити, що палата лордів у першій половині в XIX ст. була тієї своєрідною почесною синекурою для політичних пенсіонерів, якої вона нині є. У руках лордів зосереджувалася реальна влада, зокрема правом вето право референдуму, з допомогою якому вони досить ефективно проводити палату громад. Так було в 1846 р. пери зуміли досягти анулювання хлібних законів на підставі цілком конституційних аргументів, висунутих герцогом Веллінгтоном. Він заявив про: " Ми знаємо, вони повинні відкинути цього закону, оскільки він узгоджений лише двома гілками центральної влади: з короною і з палатою громад. Позиція ж палати лордів у тому, що ми виступаємо проти цих законів, і ми маємо право скасувати цих законів, оскільки їхнього прийняття необхідно згоду всіх трьох гілок нашої влади. Мілорди, ми повинні пам'ятати: палата лордів щось може зробити без палати громад і корони, але вони нічого не винні діяти без згоди палати лордів " [32].

Вообще, у 30-40-ві роки ХІХ ст. палата лордів був серйозної опозицією ліберальним кабінетах Грея, Мельбурна і Рассела. Саме її підтримкою багато в чому можна пояснити прихід до української влади консервативних урядів Пиляючи і Дербі (в 1841 і 1852 рр.).

Противостояние лібералів і консерваторів в Вестмінстері відбивало загальний стан країни. Якщо з даним опитування, проведеного консерваторами в 1826 р., більшість електорату була політично нейтральна, то через десятиліття " ціла нація розкололася на великі опозиційні партії " [33]. Після 1836 р. навіть у округах стала рідше зустрічатися практика " незаперечного вибору ".

В умовах, коли розширилося число виборців і ряду загострилася боротьба за голоси, була потрібна вироблення певної тактики проведення передвиборної кампанії. Важко побачити істотну відмінність між тактичними методами лібералів і консерваторів. І те, й інший бік створювали суспільно-політичні організації та апелювали до думки через проведення передвиборних мітингів, публікацію політичних листів і памфлетів з іншими положеннями власної передвиборчої програми розвитку й критикою на адресу суперників. Але слід зазначити, що передвиборні кампанії консерваторів були краще фінансово забезпечені і від організовані з погляду суто процедурних питань (аркушів реєстрацію ЗМІ й т.п.).

Именно вправну організацію передвиборної боротьби разом із великими фінансовими вливаннями можна вважати основною причиною перемоги консерваторів під час виборів 1841 р. Як слушно вказував англійський консервативний історик М. Гэш: " Консерватори між 1832 і 1841 р. стали котра першою парламентської історії Британії прикладом партії, що зуміла організувати собі перемогу в виборах всупереч бажанням королівської влади й більшості палати громад, лише шляхом залучення виборчих симпатій під час виборів " [34].

Подводя підсумки, можна стверджувати, що, попри помірний характер виборчої реформи 1832 р., вона мала значні наслідки для політичного життя Англії.

Во-первых, у парламенті з'явилися поки що нечисленні представники торгово-промислової буржуазії, які об'єдналися в угруповання " класичних лібералів " (" філософських радикалів ") і радикалів, які примикали до вигам, оскільки такі раніше були пов'язані з торгово-промисловими колами.

Во-вторых, збільшити кількість виборщиків призвело до підйому політичної активності населення, передусім " середнього класу ". Його представники відчули себе причетною до політичному процесу. Процедуру формування правлячого кабінету залежала тепер тільки від бажання корони та інтересів " парламентської еліти ", а й від позиції суспільної думки - нової реальної сили на політичної сцені Великобританії. Особливо яскраво політизація життя проявилася у містах, де виборці були роз'єднані і менше залежать від кандидатів, ніж жителі сільських округів, де виборча функція селянина впліталася до системи його социo-экономических зв'язків.

Независимо від цього, хто перемагав під час виборів: консерватори чи ліберали, сама тенденція політизації громадського життя і посилення значимості для Вестмінстера суспільної думки було показником лібералізації англійського суспільства на 30-х роках ХІХ в. Це сприяло поширенню ліберальних ідей формуванню ліберального мислення, який передбачає свободу економічного і політичного вибору. У цьому вся головне, значення реформи 1832 р.

В-третьих, наслідком парламентської реформи 1832 р. стало зміна форм і методів ведення кандидатами виборчої кампанії. У представників парламентських угруповань виникла потреба виборювати голосів виборців. Це призвело до до створення політичних клубів, які відігравали роль " партійних " організацій, яке здійснювало керівництвом кампанією. З'явилися " партійні " списки. Отримали поширення передвиборні поїздки депутатів й передвиборні мітинги. Велику роль проведенні передвиборної кампанії грала печатку. Саме відтоді починається справжня передвиборна " війна памфлетів ". Причому ліберальна публіцистика була набагато активніше працювати і гостріше консервативної. Проте консерватори набагато щедрішими фінансували свої виборчі кампанії, що викликало кращої організації виборів.

В-четвертых, виборча реформа сприяла консолідації фракцій та угруповань вігів і торі, яких відтоді дедалі більше називають лібералами і консерваторами, так як діяльність правлячих вигских кабінетів Грея і Мельбурна виходила далеко за межі вигизма і найчастіше носила відверто пробуржуазный ліберальний характер. Прийшовши їм у зміну торийский кабінет Пиляючи також відмежувався від " крайніх торі " і провів політику " ліберального торизма ". Отже, пріоритетними в угрупованнях вігів і торі стають ліберальне і консервативне напрям. У 1930-ті роки в XIX ст. навколо представників цих течій почалося об'єднання різних фракцій. Першими об'єднувалися торі, протидіючи парламентської реформі, що призвело вже у 1846 р. до формуванню консервативної партії.

Имевшие ширшу соціальної бази, але з цього менш організовані і роз'єднані на дрібні угруповання ліберали у період щойно почали процес об'єднання. Проте саме процес консолідації ліберального напрями також став важливим наслідком парламентської реформи 1832 р.

Следствием консолідації партійних угруповань і наростання з-поміж них політичного протистояння стало неможливим існування у парламенті третьої сили у особі " партії корони ". Це засвідчила, що парламентські угруповання почали переростати до політичних партії, котрі почали виборювати голосів виборців.

Дата добавления: 2015-07-26