Шлюб — оповіданнє повісти, форми шлюбу, вказівки сучасного весїльного обряду, питаннє про слїди примітивних форм супружества; патріархальна родина

Як похоронні обряди тісно звязані з релїґійним світоглядом, так обряди шлюбні ведуть нас в сферу відносин родинних і суспільних.

Клясичне місце Повісти так оповідає про шлюб у руських Словян ¹):

„Поляне бо своих отецъ обычай имяху ²) тихъ и кротокъ, и стыдЂнье къ снохамъ своимъ, и къ сестрамъ и матеремъ своимъ ³), и снохы къ свекровамъ своимъ и къ дЂверемъ велико стыдЂнье имуще, и брачныи обычаи имъяху: не хожаше женихъ ⁴) по невЂсту, но привожаху ⁵) вечеръ, а заутра приношаху что на ней вдадуче. А Деревляни живяху звЂрьскымъ образомъ, жівуще скотьскы; и убиваху другъ друга, ядуще все нечисто, и браченья ⁶) въ нихъ не быша, но умыкаху у воды дЂвица. А Радимичи и Вятичи и Северо одинъ обычай имяху: живяху в лЂсЂ, якоже всякий звЂрь, ядуще все нечисто, и срамословьє в них передъ отци и передъ снохами; и бьраци не бываху у нихъ, но игрища межю селы; и схожахуся на игрища, на плясанья и на вся бЂсовьскыя пЂсни, и ту умыкаху жены себЂ, съ нею же кто свЂщавашеся; имяхуть же по д†и по три жены“.

В сїм оповіданню деякі дослїдники, під впливом теорій про примітивні форми пожитя, добачали у руських Словян ще на початках історичного житя істнованнє неунормованих супружих відносин — стадне житє й хапаннє жінок. Але сього нїяк не можна з нього вивести. Лїтописець монах признавав шлюбом тільки віддаваннє молодої її родичами нареченому і з сього погляду хвалив собі рідні полянські звичаї, а деревлянської або сїверянської умички за шлюб не признавав. Але з його-ж власного оповідання виходить, що тим способом чоловіки брали собі жінок, отже супружество істнувало; брак „стида“ проявляєть ся в „срамословію“, тільки всього, і то найбільше лїтописець може закинути Сїверянам й иньшим — що вони мали по кілька жінок, а не те що вони не мали унормованих супружих відносин. Правда, покликують ся ще на варіант оповідання Повісти в Переяславській лїтописи, де представлено так, що сї відносини на „игрищах“ не вели до трівких супружеств: „иныхъ поимающе, а другыхъ поругавше метаху“, але варіянти сїєї лїтописи мають ясні прикмети пізнїйших моралїстичних вставок — мірковань аскета-книжника, і не мають значіння такого, аби могли поправляти або доповняти оповіданнє Повісти ⁷). Міцні звязки чоловіка і жінки, їх обовязковість і нерозривність навіть по смерти, посвідчена ріжними джерелами (обовязкова смерть жінки на могилї чоловіка, кари за невірність і т. и.), не лишають місця для форм стадних, гетеристичних і т. и. в сю добу. Оповіданнє Повісти досить виразно дає знати, що хапаннє дївчат, де воно ще практикувало ся, було вже символом, пережитком, обрядом:

„умыкаху, съ нею же кто свЂщевашеся“, отже наперед дївчина давала свою згоду, і тільки в такім разї наступала та умичка — отмица, як її звуть полудневі Словяне (у них сей обряд місцями задержав ся в дуже свіжій формі до XIX в.). В сучаснім українськім весільнім обрядї заховали ся тільки досить слабі відгомони його в видї оборони молодої її родом, від роду молодого, в згадках весїльних пісень про оружну боротьбу між ними і погоню матери і роду молодої за забраною боярами молодою, як от:

Будемо бити да воєвати, Марієчки не давати,

або:

Принадь, принадь, Марисуню, до стола,

Обступили боярчики довкола —

Киньми грають, двір рубають,

Шабельками витинають, Марисунї шукають і т. и. ⁸).

В оповіданню Повісти про умиканнє XI в. сей обряд виступає в далеко реальнїйшій формі. Але він і тодї був тільки обрядом. Сама обстанова, в який він виступає (сї ігрища межи селами, де сходили ся сусїдні роди), вказує, що умичка стратила реальний характер, приладила ся до певних забав, релїґійних церемоній (подібно як купальські обряди); значить за сим обрядом уже тодї лежали довгі часи розвою ⁹).

Так само лише в пережитках держала ся форма купна жінки чоловіком. “ВЂно“, що давало ся чоловіком, властиво значить цїну і було зпочатку оплатою за жінку її роду, цїною, якою жених зовсїм реально викупав для себе і свого рода жінку і її потомство у її роду. Але в епоху, що нас тепер інтересує, воно у східнїх Словян зійшло вже на просто шлюбний дарунок, що давав ся вже по довершенню шлюбу родинї жінки. Володимир, побравши ся з Анною, дає „за вЂно Корсунь ГрЂкомъ царицЂ дЂля“. Ярослав, видавши сестру за польського князя Казимира, дістає від нього „за вЂно“ вісімсот невільників. Ібрагім-ібн-Якуб (X в.) каже також, що у Словян жених дає батьку молодої значний дарунок ¹⁰).

В нинїшнїм весільнім обрядї память про продажу жінки її родом виступає ще дуже виразно. Рід молодого торгує доньку у її матери і брата й купує за гроші й дарунки:

Ой темно, темно в полї, темнїйше на дворі,

Там бояре ворітечка обняли.

Вийди, мати, й питай, коли торгують — то продай,

Чорниї чобіточки вимовляй...

Про брата:

Братчику, намисничку, сядь собі на крісличку,

прав собі червоного від пана молодого,

або:

хто нам червоним брязне, той собі дївку возьме...

і звісна співанка:

Татарин, братик, Татарин,

продав сестру за таляр,

русу косу за пятак,

біле личко пішло й так ¹¹).

Але се память реальних явищ значно давнїйших нїж XI вік. В оповіданню Повісти про Полян, здаєть ся, бачимо уже початки посагу — так мабуть треба розуміти се „приношаху что по ней вдадуче“ ¹²). А посаг був явищем розмірно дуже пізнїм, і для становища жінки в родинї чоловіка незвичайно важним.

Умичка і купно жінки були взагалї основними формами шлюбу у індоевропейських племен і в більше або меньше сильних пережитках задержали ся у ріжних народів в історичних часах, так само як і у нас (вони з рештою не були якоюсь виключною прикметою Індоевропейцїв і загально звістні по цїлім світї) ¹³). Бачучи їх лише в обрядових пережитках в перших історичних часах у наших племен, ми тим самим мусимо признавати їх шлюб і родинне житє взагалї дуже сильно виробленими. Се дїйсно показують иньші — історичні й лїнґвістичні свідоцтва. Не тілько в початках історичного житя українських племен, а навіть в часах прасловянських ми бачимо вироблену вже патріархальну родину й патріархальні родові відносини. Лїнґвістичні факти показують, що патріархальний побут панував уже в цїлій силї в часах перед роздїлом індоевропейських племен. Коли припустити, що індоевропейські племена дїйсно перейшли через такі форми шлюбу й родинного житя, як стадна й родова спільність жінок, спільний шлюб братів і матріархальний рід, як то приймає певна школа соціольоґів, — то прийдеть ся заразом признати, що сї форми були пережиті предками індоевропейських племен десь давнїйше перед їх роздїлом, бо в часах безпосередно перед роздїлом, як свідчить язиковий запас, патріархальний тип мав повну перевагу.

Але се зістаєть ся взагалї великим питаннєм, чи індоевропейськими племенами були пережиті такі форми як стадна спільність жінок, спільний шлюб братів, або матріархат. Звісна схема еволюції супружества, уставлена згаданою школою (Багофена, Морґана, Мак-Лєнана й ин.), парне патріархальне супружество чоловіка й жінки вважає кінцевим явищем в довгім ланцюху еволюції супружества, що вийшовши з неунормованих, стадних відносин чоловіків і жінок, переходило через спільність жінок родову, братську, взагалї форми полїандричні, характеризовані матріархатом, і аж вкінцї дійшло до форм патріархальних ¹⁴). Але ся схема має характер тільки гіпотетичний і зовсїм не може бути признаною за унїверсальну, инакше сказавши — про полїандричні й матріархальні форми родини напевно можна говорити лише у тих племен чи рас, де є виразні докази істновання сих форм, бо розвій супружих і родинних відносин не мусїв конче переходити у всїх племен через отсї форми ¹⁵).

Для українських племен, і для словянських народів взагалї таких дуже певних доказів ми досї не маємо. Ті слїди й пережитки, які вказують ся в сучасній етнольоґії на доказ істновання у них полїандрічних і матріархальних фаз супружества, переважно дуже непевні. Належить памятати, що супружі відносини підлягають дуже сильним впливам ріжних економічних, культурних і релїґійних чинникїв, в них бувають кроки наперед і назад, і ніяк не можна всякі прояви ослаблення супружого союза й морального житя уважати без дальших церемонїй за пережитки початкового неунормованого супружества. Тому наприклад добачати в слабкости супружих звязей у козаків останки початкового стадного житя, а в куницях, плачених за дозвіл на шлюб дїдичеви, викуп за право, яке старшина мав до всіх жінок роду, або в великоросийськім снохачестві — останки сього права, досить небезпечно. Що було-б, як би ми не знали, що ослабленнє супружества у деяких великоросийських сектантів було випливом новійшої релїґіозної доктрини ¹⁶), або наприклад, що поява зовсїм реального купна жінок у українських осадників Таврії стала ся найновійшими часами, очевидно під впливом татарських взірців, — та й схотіли б добачати тут пережитки колишнїх форм супружества?

З ріжних пережитків, на які вказувано, слїди старших форм супружих і родинних відносин в рітуалї українського весїля найбільше серіозні. Але й їх належить брати cum grano salis. Весїльний рітуал — се не скостенїлі обрядові схеми, донесені нам в непорушній цїлости, а поетична перерібка, амальґама ріжних обрядів, свобідно доповнена всїлякими побутовими подробицями, не звязаними навіть безпосередно з шлюбним рітуалом (таким нпр. треба вважати цїле представленнє шлюбу в княжій обстанові — князь і княгиня, бояре, дружина молодого і т. д.) ¹⁷). Тому коли нпр. в перезві бачать останок первісного гетеризму (стадного супружества), в церемонії частування-відгомони фратроґамії (спільного супружества братів), в важній ролї матери й брата (не батька) молодої у вступних церемонїях — образ матріархальних відносин ¹⁸), то все се лишаєть ся не більше як інтересною гіпотезою, поки її не потвердять иньші факти і вказівки (як потверджують ся обряди умички й купна, відносини родові, й т. и.) ¹⁹). В кождім разї, припускаючи навіть слїди таких старших форм супружества, їх треба признати значно старшими не тільки від прасловянських часів, а навіть від часів індоевропейського розселення ²⁰).

Дата добавления: 2015-07-18