IV. Словянська кольонїзація і турецький натиск.

СЛЇДИ РОСПРОСТОРЕННЯ СДОВЯН ПЕРЕД ВЕЛИКОЮ МІҐРАЦІЄЮ. ВЕЛИКЕ СЛОВЯНСЬКЕ РОЗСЕЛЕННЄ, РОСПРОСТОРЕННЄ НА ЗАХОДЇ І НА ПОЛУДНЇ, СЛОВЯНЕ В ЧОРНОМОРСЬКИХ КРАЯХ, НА БАЛКАНСЬКІМ ПІВОСТРОВІ І НА СЕРЕДНЇМ ДУНАЮ, СЛОВЯНЕ НА СХОДЇ.

Період мандрівок турецьких та турецько-фінських орд, від походу Гунів почавши — се час розвою словянської кольонїзації на нашій території. Переходячи з черги до неї, ми насамперед дамо загальний погляд на словянське розселенє взагалї, скільки того треба для розуміння спеціально східно-словянського розселення, і перейдемо до сього останнього.

Почнемо від слїдів ранїйших словенських мандрівок на полудневий захід. Вище ми означили, на скільки се можливо докладно, прасловянську територію. В довгім рядї віків, розумієть ся, мусїли траплятись певні переміни в границях сїєї території, в звязку з історією кольонїзації її близших сусїдів. Поодинокі ватаги або й цїлі „колїна“ та племена словянські могли відриватись від головної маси й пересуватись далї на захід і на полудень — в чорноморські околицї, чи за Карпати ¹). Слїди таких словянських кольонїй бачать в ріжних хороґрафічшіх назвах за границями прасловянської території, що звучать як словянські — особливо за Карпатами (як Pelso, Плесо — Блатенське озеро, p. Ulca, Urbas, Bustricius, а особливо Tsierna = Черна, місто на устю р. Черни до Дунаю, передане в сїй формі вже в написи II в.), далї в ріжних слїдах словянських стичностей з римським світом, і т. и. ²). Всї такі слїди одначе не певні; нпр. всї ті нїби словянські хороґрафічні назви можуть бути простими созвучностями. Се одначе не значить, що словянські кольонїзаційні походи перед розселеннєм не були самі по собі можливі. Напр. т. зв. Певтінґерова мапа, що була уложена в IV в., але на підставі, як тепер доводять — старої мапи Аґріпи, І в. по Хр., уміщує ґрупу Венедів на північний захід від Карпатів, осібно від иньших Венедів, на сходї, віддїлених від сїєї передової ґрупи Бастарнами, а знов другу ґрупу Венедів між Дунаєм і Днїстром, на полудень від Карпатів ³). Може маємо тут реальні слїди таких кольонїзаційних екскурсій перед великим розселеннєм. Їх можна б поставити в звязку з ослабленєм тракійської й бастарнської людности в карпатських краях в III в. та з її війнами та нападами на Римську державу. Але загалом по за такими спорадичними й не зовсїм певними що до свого значіння вказівками ми досї не маємо відомостей про Словян на заходї й полуднї поза границями їх вітчини аж до великого розселення і досить трудно припустити перед нею якісь більші масові рухи словянські їх в сих напрямах — на захід і полудень.

Велике словянське розселеннє наступило в звязку з рухом ґерманських народів; на полуднї крім того рішучий вплив на неї мав похід турецько-фінських орд.

Коли справедлива наведена вище гадка, що натиск Словян і Литовцїв зі сходу був одною з причин, що привели східнїх Ґерманцїв до мандрівки з басейнів Одри й Висли на Дунай і Чорноморє, то очевидно, що за ґерманською міґрацією на полудень мала зараз наступити словянська міґрація на захід, в покинені Ґерманцями простори. Та хочби й не було сього словянсько-литовського впливу на вихід Ґерманцїв, то сей вихід сам мусїв викликати словянське розселеннє в західнїм напрямі: коли в сусїдстві на заходї зявились порожнї краї по них, се не могло не звабити Словян до їх залюднення, до розселення в сїм напрямі. Початки ґерманської міґрації падають на другу половину II в. по Хр. (мандрівки Вандалів); Ґоти еміґрують не пізнїйше як на початку III в. От на III вік і повинні ми положити початки масового словянського походу на захід. Та розселеннє се йде повільно, без розголосу. То не були воєвничі ґерманські ватаги, що своїми нападами на римські землї робили стільки гуку в історії; Словяне займали переважно порожнї землї; конфлїкти між словянськими приходнями й Ґерманцями, які зіставались іще в сих землях, не прибирали більших розмірів, а головно — проминули без уваги. Йордан в VI в., говорячи про Словян на Дунаю й Чорноморськім побережу, все ще кладе границею Ґерманії й Сарматії Вислу й мовчить про Словян на Одері та Ельбі. В иньших памятках, що йдуть з тих часів, Ґерманцї все ще уважають ся панами земель на захід від Висли; про Словян не чути ⁴). Тільки припадково, описуючи мандрівку Герулів на початку VI в. з середнього Дунаю до Данїї, сучасник Прокопій згадує вже цїлий ряд словянських народів на тій дорозі, очевидно — в карпатських краях і в басейні Одера. Одначе й тодї ще словянська міґрація не опанувала всеї території: в басейнї нижньої Ельби. Герули перейшли велику пустиню, нїм прибули на балтийське побереже, до Варнів і Данів ⁵).

Докладнїйші відомости про словянське розселеннє на заходї починають ся тільки з орґанїзацією західно-словянської держави під проводом Сама, в 2-ій чверти VII в., і з початком війн Словян з Франкською державою. Але сучасник сих війн, письменник VII в. при тім говорить про полабських Словян як про давнїх уже осадників ⁶). Тодї вже західнї Словяне опанували басейн Ельби до Заалї та Айдера, краї на Молдаві й Мораві. Перехід Маркоманів в Баварію (на початку VI в.) дав їм можливість свобідно розселюватись і в краях горішньої Ельби. На сходї ся західня словянська кольонїзація операла ся о західнї Карпати, на заходї поодинокі словянські кольонїї заглублялись в Турінґію, Франконїю, Баварію. На полуднї — на середнїм Дунаю, коло Віденського лїсу, осади західно-словянскої кольонїзації сходили ся з полуднево-словянськими. За недостачею инших відомостей про тутешне розселеннє тільки лїнґвістичні відміни дають можливість лротягнути межу між кольонїзацією західньої галузи — Чехів, Моравів, Словаків, і полудневою ґрупою — Словянами подунайськими.

На полуднї Венеди Певтінґерової мапи становлять найдавнїйшу історичну вказівку про словянську міґрацію на полудневий захід попід північним згірєм Карпатів. Але масова нїмецька кольонїзація IV в. в карпатські й подунайські краї мусїла перервати сей словянський похід, як що він і розпочав ся. В остґотській традиції маємо память про се. Германаріхове панованнє над Словянами правда, зовсїм мітичне. За те більш ознак автентичности має оповіданнє Йордана про війну Вінїтара, короля тих Остґотів, що лишились під зверхністю Гунів, з Антами й їх „королем“ Бозом (чи Божом). Йордан оповідає, що Вінїтар, „не хотячи підлягати гунській зверхности, став відтягатись по малу й хотячи показати свою відвагу, рушив з своїм військом на краї Антів“, і побив їх ⁷). Хоч як непевні Йорданові (чи Касіодорові) конструкції тодішньої ґотськоїі сторії ⁸), самий конфлїкт Остґотів з Антатами в тих часах має всі прикмети автентичности. Тільки він тут хибно витолкуваний. В тодїшніх обставинах по упадку держави Германаріха, коли самі Ґоти під натиском Гунів мусїли посувати ся на захід, не до далеких завойовань їм було, і в сїй війнії я бачу слїд словянського розселення, що зіткнулось з Ґотами на полудневім заході. Ся кольонїзація виходила не з західнїх осад — прикарпатських, а з антських, значить полуднево-східнїх (українських). Важнїйшого значіння сам конфлікт не мав: Гуни взяли Антів в оборону проти Готів і за помічю вірних Гунам Ґотів знищили Вінїтара.

Гунський рух, розбитє Алянів і Ґотської держави, мандрівка германських народів і степових орд на захід взагалї не могли не розворушити, не втягнути в свій вир сусїднїх Словян, жадних нових просторів для своєї стисненої в правітчинї людности. Досить правдоподібна гадка, що словянські ватаги брали участь уже в походї Гунів на середнїй Дунай ⁹), хоч виразних слїдів присутности Словян в гунськім походї не маємо, крім кількох слів, донесених з гунського табору, що звучать по словянськи ¹⁰). Зате зовсїм певно можна сказати, що зараз по винищенню Алянів, з походом на захід Ґерманцїв і самих Гунів, розпочала ся словянська міґрація на полудень: се був момент найбільше здатний до того, здатнїйший навіть від часів по розбитю Атилї, коли вибиті з над Дунаю гунські орди відступили в чорноморські степи, а зі сходу сунули нові орди.

В 1-ій пол. VI в. словянська кольонїзація опанувала вже басейн Дону і присунулась до Азовського моря. Прокопій, описуючи народи над Меотидою, говорить, що за гунськими народами, котрі сидїли по обох боках Меотиди, „далї на північ сидять несчисленні народи Антів“ ¹¹). Разом з тим Словяне займали й західню частину чорноморських степових просторів: Йордан в своїм ґеоґрафічно-етноґрафічнім оглядї східньої Европи західньою границею словянської кольонїзації кладе Дунай. „Численний нарід венетський, каже він, сидить на північних згірях Карпатів від верхівя Висли, на незмірних просторах, поділяючись на Словян і Антів; Словяне сидять (по Дунаю) від м. Новіодуну і Мурсійського озера до“ Днїстра і на північ до Висли, Анти-ж понад луком ¹²) Чорного моря від Днїстра до Днїпра“ ¹³). Сї звістки Йордана потверджує й Прокопій; він згадує, що „Словяне й Анти мешкають за Дунаєм, недалеко від берега“ ¹⁴).

Розумієть ся, кольонїзація таких великих просторів, хочби й ріденька, не могла бути результатом кількох років. Очевидно початки її треба відсунути що найменьше в першу половну V в. Гадка, що імпульс полудневій славянській кольонїзації дали доперва Авари ¹⁵), нїяк не може устоятись. Коли на початку другої половини VI в. Авари зявились в чорноморських степах, словянська кольонїзація Чорноморя була вже в повній силї й здобувала собі дорогу за Дунай.

Присунувшись на Дунай, Словяне не могли зістатись пасивними свідками нападів на Візантию ріжних степових орд, що виступають в чорноморських степах по упадку держави Атилї. Ще Таціт знав пограничних з Германцями й Фінами Словян як великих забіяк, що нападали й розбивали в сусїднїх горах та лїсах ¹⁶). Мандрівки і стрічі з степовими ордами могли тільки розвинути далї сей воєвничий, неспокійний характер. Дуже правдоподібно, що Словяне брали участь в нападах болгарських орд на задунайські землї вже з кінцем V в.; джерела, своїм звичаєм, говорять про самих головних участників — Болгар, і тільки про пізнїйші походи — напр. 559 p. можемо з порівняння ріжних джерел напевно довідатись, що там брали участь і Болгари і Словяни ¹⁷). Певно, Словяне робили такі розбійничі напади й на власну руку. Прокопій каже, що „від початку пановання Юстінїана (527 p.) Гуни (Болгари), Словяне й Анти майже що року страшенно нищили Ілїрію і всю Тракію, всї землї від Іонїйського моря до константинопольських передмість, Еляду й Херсонес“. Особливо звернув на себе увагу напад 551 p., коли прийшло „словянське військо, якого не бувало“, так що Юстінїан мусїв звернути проти Словян війська призначені для походу в Італїю, але Словяне ухилили ся від рішучої битви. Потім знаємо великий похід Болгар і Словян 559 p., коли вони обступили самий Константинополь, виратований одначе Велїзарієм ¹⁸).

Сї походи промощують дорогу словянській кольонїзації за Дунай. Першу виразну відомість про таку кольонїзацію маємо тільки з третьої чверти VI в. у Іоанна з Ефесу. Оповівши про словянську руїну на Балканськім півострові по смерти Юстіана, він каже, що Словяне, користаючи з тодїшнїх клопотів Візантиї на сходї, свобідно оселялись на візантийських ґрунтах: напавши по його словам в 580 p. на Візантию, вони „сидять і по сей час (585) спокійно, без страху й клопоту в римських провінціях“ ¹⁹). Але очевидна річ, така кольонїзація могла початись значно скорше; хоч словянські, як і болгарські походи мали своєю метою здобич, одначе се не виключало й осїдання на вигідних, культивованих задунайських ґрунтах. Інїціятива таких осад часом виходила навіть і від Візантиї. Юстінїан нпр. закликав Антів, аби залюднили спустїле місто Турій і сусїднї ґрунти (в Дакії) та побирали від Візантиї гроші, а натомісь боронили її від Болгар ²⁰). Тодї, здаєть ся, до того не прийшло, але могло прийти в иньших випадках. Нарештї промощувала дорогу до кольонїзації й служба в візантийськім війську. Під час італїйської кампанії (що вела ся від р. 537) бачимо Антів і „Словен“ у візантийськім війську ²¹), а поодиноких Словян стрічаємо навіть на вищих військових посадах: напр. такий Δαβραγέζας 'Άντηρ 'ανήρ ταξίαρχος (554-5 р.) ²²). Вислужені ж вояки могли дуже охоче осїдати в новім краю.

Походи Словян на якийсь час Візантия здержала, напустивши на них Аварів ²³). Але Авари, оселившись на Дунаю, самі стали найстрашнїйшим ворогом Візантиї, і подунайські Словяне стають їх союзниками в походах на візантийські землї, як були ними давнїйше для Болгарів. Даремно візантийське правительство пробувало зарадити сьому, напускаючи Аварів на Словян і шукаючи проти наддунайських „Словен“ помочи у їх східнїх земляків — Антів ²⁴). При кінцї VI в. імп. Маврикій походами за Дунай примусив був Словян сидіти тихо ²⁵). Але по смерти його (602) Візантия прийшла в такий розстрій, що про якесь повздержуваннє Словян не було що й думати. Тодї то по словам західнього лїтописця „Словяне відібрали у Римлян цїлу Грецію“ ²⁶). Болгарські орди, опановуючи коло 670 р. Мезію, застають тут „сім словянських племен“ ²⁷). Але словянська кольонїзація не обмежалась Мезією; словянські осади являють ся в великій масї в Македонії, в Тесалії, Беотії, Епірі, Пельопонесї, так що західнїй подорожний (Вілїбальд, VIII в.) називав Пельопонес „Cловянською землею“ (Slawinia). З балканського побережа Cловяне переходять навіть в Малу Азію. А іонїйське побереже — Ілїрик тим часом займають від півночи Серби й.Хорвати. „Зісловянилась вся земля наша і стала варварською“, міг по правдї сказати Константин Порфирородний ²⁸).

На півночи від балканських земель, в краях середнього Дунаю лерші партиї Словян могли опинитись ще під час гунського походу на захід (не кажучи про попереднї кольонїзаційні екскурси). Коли потім словянська кольонїзація опанувала чорноморські простори й присунулась над нижнїй Дунай, Cловяне зовсїм природно стали роспросторюватись відси і в краях колишньої Дакії, а заразом далї могли напливати і з півночи, з-за гір Карпатських. Як бачили ми, в серединї VI в. Йордан кладе західньою границею Словян уcтє Драви. Його звістку потверджує оповіданнє Прокопія з початку 50-х рр. тогож VI столїття: він оповідає, що велика ватага Словян спустошила Ілїрик і невважаючи на вислане військо, перейшла з усїєю здобичею за Дунай, бо їх перепустили Ґепіди. Правдоподібно, ми тут маємо Словян з північного берега середнього Дунаю ²⁹).

На дальше роспростороннє Словян в краях середнього Дунаю не без впливу мабуть зістав ся перехід Аварів в сї сторони, а ще більше значіннє мав упадок германської кольонїзації на середнім Дунаю, з винищеннєм Ґепідів і переходом Льонґобардів в Італїю. Аварська орда не була перешкодою тут, як не перешкоджали словянському розселенню ріжні кочові орди на Чорноморю. Словяне свобідно могли розпросторюватись. В другій половинї VI в. вони опанували краї на полудень від Віденського лїса, долини Драви, Сави, Мура і присунулись до границь Баварії — се видно з боротьби баварських герцогів з ними, що роспочинаєть ся вже з кінцем VI в. В другий бік Словяне роспросторились до Адріятицького моря. Звідси, з лївого боку Дунаю починають вони пустошити землї на правім боцї середнього Дунаю — і осїдати по трохи там. Сї походи розпочали ся, як можна думати з вище наведеного, ще перед приходом Аварів; але походи Аварів, що з над Дунаю неустанно набігали на візантийські землї в 2-ій полов. VI і 1-ій чверти VII в., вплинули ще більше на дальший розвій словянських походів. Свого найвищого пункту сї аварсько-словянські походи доходять в початках VII в.; під їх ударами впали тодї останнї огнища римського житя західнього Балкану — міста далматинського побережа. На сей час припадає, очевидно, й кольонїзація західнїх балканських земель Словянами. Вірменський ґеоґраф VII в. оповідає, що в Дакії було 25 словянських народів, але на них натиснули Ґоти, і Словяне, перейшовши за Дунай, осїли в Македонії й Тракії, Далмації й Ахаї ³⁰). Константин Порфирородний, що писав три столїтя пізнїйше, оповідає правда, що масова кольонїзація Сербів і Хорватів стала ся в другій чверти VII в., на зазив візантийського правительства: воно, мовляв, визначило їм сї західнї краї, зайняті тодї Аварами, і Серби з Хорватами прийшли сюди з карпатських країв ³¹). Але се оповіданнє, повне очевидних помилок і непевностей, стратило нинї всякий кредит в науцї. Сербсько-хорватська кольонїзація в дїйсности являєть ся нерозривною частиною в загальнім стихійнім кольонїзацийнім руху словянства з над середнього й нижнього Дунаю за Дунай, в VI і на поч. VII віку ³²).

В серединї VII в. словянська кольонїзація на захід і полудень в головнім уже дійшла своїх границь; словянська територія вимежувалась. На заходї словянська кольонїзація зіткнулась з ґерманськими осадами і слїдом мусїла стати в оборонї своєї території. Труднїйше означити причини, що спинили її на полуднї; в серединї VII в. вона припинюєть ся також і тут. Разом з тим починає вона тверднути і кристалізувати ся. Слїдом за тим як дали себе відчути крайнї границї словянського розселення, мусїли уставитись границї передових ватаг словянської кольонїзації у відносинах до тих дальших, що йшли слїдом за ними з правітчини й своїм натиском попихали їх на захід і полудень. Згодом по тім мусїли сформуватись території і сих дальших етапів, а на рештї — і в тих краях, що були вихідною точкою словянської кольонїзації.

Побалтийська, полабська й чесько-словацька ґрупа, занявши західнє пограниче, західнї „марки“ словянства, дали місце для роспросторення на захід польській ґрупі, що пересовуєть ся на лївий бік Висли й в басейн Одера, а також і литовським народам. Міґрація полудневої групи, певно, дала їм можливість розпросторитись щось і на полудне. Загалом напрям кольонїзації західньої части словянства можемо собі представляти як західно-полудневий. Наша лїтопись доводить вправдї, шо певна частина західнього словянства пішла і в противнім напрямі та утворила клин між предками сучасних Білорусинів — Кривичами, і полудневими, українськими племенами. В коротшій редакції її читаємо звістку, що племя Радимичів, по ріцї Сожу, було „отъ рода Ляховъ“ і переселило ся сюди (пришедше ту ся вселиша). Етноґрафічний огляд ширшої Повісти временних лїт під сю звістку підводить і сусїднїх Вятичів: і вони і Радимичі „отъ Ляховъ“, походять від двох братів „въ ЛясЂхъ“, Радима й Вятка, що переселивши ся відти, положили початок тим двом племенам ³³). Виходило б, що словянська кольонїзація по Сожу й верхній Деснї та Оцї не належала до східньої групи, до „Словян“ в тїснїйшім значінню, по термінольоґії сього огляду, а були „отъ Ляховъ“, як лїтопись означає ґрупу польську разом з побалтийською ³³). Але не кажучи вже, що форма, в якій передає сю звістку етнографичний огляд не багато варта (сї два брати Радим й Вятко, що з „родами“ своїми переходять на Сож і Оку) — навіть як держать ся простїйшої звістки коротшої редакції, дещо старшої, — все таки ся звістка про західно-словянський острів на лївім боцї Днїпра не знаходить собі потвердженя ні в яких иньших фактах (лїнґвістичних, етноґрафічних) і трудно приймати її серіозно ³⁴

Дата добавления: 2015-07-18