Примітки. 2) Мілєнгоф II, с

¹) IV. 13.

²) Мілєнгоф II, с. 110-1.

³) Antoninus, 14: aliis etiam gentibus, quae pulsae a superioribus barbaris fugerant, nisi reciperentur bellum inferentibus.

⁴) Capitolinus ed. Peter с. 22 (з поправками Мілєнгофа і Момзена), Діон Касій LXXI. 12, LXXII. 2. Про сю еміґрацію див.: Wietersheim-Dahn Geschichte der Völkerwanderung І с. 36 і далї, Müllenhof II с. 5, Kaufmann Deutsche Geschichte, І с. 72 і далї, й ин.

⁵) Новійші дослїдники (надр. Браунъ Разысканія въ области гото-словянскихъ отношеній, І — Готы на ВислЂ, 1899. Bremer Ethnographie der germanischen Stämme-Paul Grundriss III2) доводять, на підставі. головно лїнгвістичних спостережень, що готські племена давнїйше мешкали далї на полудневий захід, і аж пізнїйше (коло IV в. перед Хр.) пересунулось над Вислу. Але є й досї ще оборонцї готської традиції (переказаної Йорданом), що Ґоти прийшли над Вислу з Скандинавії. Інтереснїйша гадка, піднесена Брауном (ор. с. 327-336), що Ґоти перед своєю міґрацією на Чорноморє кілька столїть були все в стадії міґрації.

⁶) Таціт Germ. 44. Плїній Hist. N. IV 14-14, Птолємей II. 11 § 17, Ш. 5 § 20.

⁷) Гадку про вплив словянського натиску піднїс ще Шафарик Slov. staroż І. 18 § 7, проти неї див. у Вітерсгайма І с. 149, Dann Urgeschichte II. 170.

⁸) З величезної лїтератури крім вказаного в двох попереднїх примітках вкажу лише де що. З давнїйшого: Zeuss Die Deutschen, sub vocibus. W. Bessel — монографія про Ґотів в енцикльопедії Ерша і Ґрубера серія І т. 75. Dahn Könige der Germanen, т. II і III. H. Bradley The Goths from the earlist times to the end of the Gothic dominion in Spanien, 1888. R Much Goten und Ingaevonen (Beiträge zur Gesch. der deutsch. Sprache XVII). Далї О. Gutsche und W. Schulze Deutsche Geschichte von der Urzeit bis zu Karolingern, I, 1894. B. Kappaport Die Einfälle der Goten in das römische Reich bis auf Constantin, 1899. Ludw. Schmidt Geschichte der deutschen Stämme bis zum Ausgange der Volkerwanderung, 1904 (Sieglin Quellen u. Forschungen, VII) і йогож Allgemeine Geschichte der germanischen Volker 1909 (Handbuch d. mittel u. neueren Geschichte).

⁹) Getica 4, 22.

¹⁰) Се толкують словом au або aue- перерізана ріками країна.

¹¹) Сї Спалї своєю загадковістю досить дражнили дослідників. Вперше імя їх знаходимо у Дїодора: Πάλος і Νάπης — сини Σκύθης-а стають патріархами народів Πάλοι і Νάπαι. Отже Πάλοι се частина скитського народа, ще до міґрації його з-за Танаіса в Европу (II. 43). Звідти перейшли вони до Плїнїя, де виступають в подвійній формі: Inapaei- Spalaei і Napaei — Pelaei та містять ся в околицях Танаіса (Мілєнгоф думав, що тут треба розуміти Яксарт — D. Altert. III с. 23 і 51). Spali Йордана мабуть були книжною ремінісценцією сих Палів — Спалеїв і трудно в його оповіданню при них шукати якогось дїйсного імени. В лїтературі Шафарик (І. 15. 1) уважав їх за несловянське (скитське або чудське) племя, що жило коло Дону, думав, що сей нарід був звістний Словянам, і з його імени виводив він слово сполинъ, исполинъ = ґіґант, подібно як з імени Аварів-Обрів виводять словянські слова обринь =olbrzymy, або з Птолємеївих Велтів-велетъ, велетень (по анальогії з нїмецьким Hunen = Гуни = велетнї) (див. Крек с. 252-З, Веселовскій в ИзвЂстіяхъ рус. язика 1900, І). Цейс (с. 67) і за ним ряд пізнїйших учених, яв Пальман, Первольф й ин., звязували се імя з Σπόροι Прокопія, бачучи тут стару назву Словян, а Іловайский (Разысканія о началЂ Руси вид. 1882 с. 68) виводив навіть від них імя Полян. Див. ще дещо в 2 вид.

¹²) Зосим IV. 25.

¹³) Кулаковский здогадуєть ся, ор. с., що Ґоти вже в своїй міграції відрізали й відіпхнули далї під римські границї західню частину Алянів, котра в III в. виступає в ріжних війнах з Римом. Се можливо. Меньше правдоподібний його здогад, що Ґоти ж загнали Алянів у Крим.

¹⁴) Трудно згодити ся з ним уже передовсїм тому, що імя Роксолянів Йордан знав (с. 12), а тим часом в сїм місцї нї оден кодекс не має нїчого подібного до їх імени. Найправдоподібнїйшою уважаю гадку, що назва Розомонів зовсїм лєґендарна, епічна (див. в покажчику Момзенового видання Йордана с. 164, також Grundriss der Germ Phil. Пауля III с. 683, статя Сімонса, і особливо Jiriczek Heldensage c. 60 і далї). Що правда, нї одно з дотеперішнїх толковань сеї назви як епічного призвища не прийняло ся в науцї (від rosamo — червоність, як „руді, підступні“, hrausamuni „хоробрі“, й ин.). Про иньші, історичні обясненя див. в 2 вид. (крім Роксолянів звязувано Розомонів з прикавказькими Оромусхами Менандра і Росмосоками Мойсея Каганкатоваца, кавказько-гунським. народом). Старі здогади, що тут криєть ся імя Руси (Grimm Geschichte d. deut. Sprache, Aspelin La Rosomonorum gens et le Ruotzi, 1884) відогрів недавно Маркварт Osteuropäische und cstasiatisische Streifzüge, 1903: він вважає Розомонів епічною назвою Герулів, звязує з сим Hros сирійської компіляції V в. і пізнїйше 'Ρω̃ς (с. 365). Про сей вивід мова далї, тут зазначаю що сей здогад Розомони-Герули вповнї гіпотетичний, опертий тільки на тім, Що Герули вели завзяту війну з Германаріхом. І виходила б з того досить дивна історія, що самі ґотські історики не пізнали в сїм імени добре їм звісних Герулів.

¹⁵) Спартіан (Caracallus с. 10) каже: Gothi Gethae dicerentur, quos ille (Garacallus), dum ad orientem transit, tumultuariis praeliis devicerat. Тримаю ся звичайного погляду, що сї Ґоти дїйсно були Ґоти. Иньші, як нпр. Бессель в Енцикльопедії Ерша і Ґрубера с. 99, Кунік О запискЂ готскаго топарха с. 24, Момзен (ор. с. с. 817) думали, що тут мова про Ґетів = Даків. Звістку свою Спартіан подає на поясненнє злісного жарту: Каракалю називали Maximus Geticus мов би з причини побіди над Ґотами, а в дїйсности натякаючи, що Каракаля забив брата — Ґету. Не маємо причини не вірити виразній звістцї Спартіана, що то були Ґоти, — бо Ґети були б йому для толковання того призвища наручнїйші. Новійші оцїнки сього питання — Drexler Caracallas Zug nach dem Orient, 1880 (дісерт., Галє); Rappaport op. c. с. 19 і далї.

¹⁶) Нпр. Вітерсгайм, Пальман, Мілєнгоф, Дан, Кауфман.

¹⁷) Імена: Grutungi, Austrogoti, Teruingi, Visi відгадав Мілєнгоф у Требелїя Полїона в попсованих назвах біоґрафії цїс. Клявдия (с. 6); по за тим є вони у Аміана, а імя Вестґотів — у пізнїйших письменників V-VI в.

¹⁸) Звичайно толкують сї назви Остроґотів і Візіґотів як „Східнїх“ і „Західнїх“ Ґотів, так як сидїли вони на Чорноморю, і як потім розмістили ся в дальшій мандрівцї на Захід. Так толковано сї назви вже в тих часах (Iord. 82). Але останнїми часами здобуває поле нове обясненнє від austra блискучий і *visi-добрий.

¹⁹) Іord. с. 17, 22, 23, Аmm. Marcel. 31. 3. Про розселеннє ґотських племен на Чорноморю Раппапорт р. III, Loewe Die Krimgotenfrage (Paul u. Braune Beiträge, 1902).

²⁰) Се справедливо завважив Дан — Die Könige der Germanen II с. 87-8.

²¹) Одначе багато учених приймало істнованнє спільної держави аж до часів Германаріха — Кепке, Зібель, Вітерсгайм — див. у останнього op. c. II с. 6.

²²) 27, 5; 31, 3.

²³) Про них див. особливо Rappaport op. c., Dahn-Wietersheim t. І гл. V і далї, Васильевскій — Русско-византійскіе отрывки VII — Житіе Іоанна Готскаго (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1878, І) c. 87 і далї, L. Schmidt Gesch. d. deut. Stämme, I.

²⁴) Зосим І с. 31, 32, 34. Зазначую се, бо Готів вважають за нарід мореходний, і се служило підставою для ріжних виводів і противставлень їх „сухопутним“ Словянам.

²⁵) Сей нарід теж цїлком не звістний близше. Здогад (нпр. Раппапорта op. с. 36), що перед тим стала ся нова ґерманська міграція з басейна Висли над Чорне море і тодї прийшли Бурґунди, Борани, Герули, має зовсїм гіпотетичний характер.

²⁶) Евтропій VIII. 2. Див. Hunfalvy Ethnographie von Ungarn 68-9.

²⁷) Йордан гл. 17. 22. Деякі здогади у Рапапорта с. 105-6.

²⁸) Про сї відносини у Вітерсгайма-Дана і новійше у Л. Шмідта.

²⁹) Перегляд справи в статї Фоґта в Allgem. Deutsche Biographie т. XLIV (1898), F. Kaufmann Texte und Untersuchungen znr altgerman. Religionsgeschichte, 1899.

³⁰) 31. 8. Про Германаріхову лєґенду див. прим. 3.

³¹) Катальоґ народів Германархіової держави в рецензії Момзена читаєть ся так: Habebat siquidein quos domuerat Goltescytha Thiudos Inaunxis Vasinabroncas Merens Mordens Inmiscaris Rogas Tadzans Athaul Novego Bubegenas Coldas (Getica стр. 23).

³²) Про неї ширше в примітці (3).

ЗАГАЛЬНИЙ ПОГЛЯД, ВИХІДНА ТОЧКА; ХУН-НУ І ГУНИ, ЇХ ЕТНОҐРАФІЧНА ПРИНАЛЕЖНІСТЬ; ГУНИ В ЕВРОПІ І ЇХ ПОХІД, ПОГРОМ ҐОТІВ, ЇХ ОСТАНКИ НА ЧОРНОМОРЇ. ГУНСЬКА ДЕРЖАВА Й ЇЇ УПАДОК. БОЛГАРСЬКА ОРДА, ЇЇ МАНДРІВКА. АВАРСЬКА ОРДА, Й ЇЇ МАНДРІВКА

Ми вже бачили вище, що припливи іранських орд в Чорноморські степи, скільки можемо їх слїдити, були результатом етноґрафічних переворотів в середнїй Азії, себ то натиску на іранську людність Межирічя турецьких орд північної Азії. Під сим натиском іранська людність уступала по части на захід, по части на полудень, доки потік північних орд не пробив ся через сю іранську греблю й не вилив ся сам у чорноморські степи.

Вже в давнїйшій степовій людности, почавши від Скитів, як згадувано, могли бути північно-азійські елєменти, хоч і не так значні. Масовий рух північно-азійських (урало-алтайських) орд в европейські степи починаєть ся пізнїйше. Першою ордою, що пробиваєть ся скрізь іранську людність в наші краї, була гунська. Під натиском її іранська кольонїзація уступила ся на полудень і захід, зіставивши тільки слабші слїди на своїх давнїйших осадах. Одна частина европейських останків іранської людности рушила на захід разом з Гунами і Ґерманцями, друга була притиснена до гір — кавказьких та кримських, і з часом все глубше в них входила. Степи наші дістають иньших хозяїв. Цїлий історичний час аж до III в. по Хр. вони були арендою головно іранської кольонїзації, а почавши від кінця IV в. аж до XVII-XVIII, з певними перервами, чорноморські степи стають краєм головно кочових орд турецької родини, з значною участю фінських й монґольских елєментів. Ґерманська міґрація була незначною інтермедією в сїм кольонїзаційнім процесї. Важнїйше значіннє мала кольонїзація словянська, але в чорноморських степах вона, як побачимо, була теж тільки розмірно недовгим кольонїзаційним вибігом в спокійнїйшій перерві між степовими бурями турецької міґрації, і новий рух турецьких орд досить скоро примушує словянську людність вертати з степів назад на північ.

Вихідною точкою нового міґраційного процесу були степи Монголії й басейн Амура — правітчина турецьких і монґольских орд. Довгий ряд віків минав, перше нїж натиск зроблений десь над Амуром, передавав ся по тих степових просторах на остатнї свої періферії — в чорноморські і вкінцї — подунайські рівнини, і міґраційна хвиля досягала сеї своєї границї. Але який етноґрафічний переворот мусїв повставати на шляху такої світової міґрації, і які ріжнородні домішки прибирав сей самий міґраційний потік по дорозї! Коли одна частина орди рушала далї, а друга не йшла безпосередно за нею, в покинених просторах розсаджувались зовсїм стороннї етноґрафічні елєменти, і потім поневолї брали участь в дальшім походї її, захопленї її рухом. Вже ся одна механічна причина — horror vacui, що майже так само значить в кольонїзації, як у фізицї, мала величезні впливи, не кажучи за завойованнє примусової переселення і всякі иньші спеціальні причини.

Значної культурної ріжницї не було між тими ріжними елєментами і через те найріжнїйші племена — монґольські, турецькі, угорсько-фінські, іранські, і хто зна ще які — втягали ся в сей вир, затирали ся в нїм, входили в склад нових полїтичних і етнічних конґльомератів. Тому докладне означеннє етноґрафічного складу деяких орд мабуть на завсїди зістанеть ся задачею не можливою до розвязання. Для нас, розумієть ся, вони інтересні в міру свого значіння в нашій історії. Побут одних орд на нашій території часом був дуже короткий, так що вони тільки переходили нашими степами. Иньші зіставались тут на кілька столїть. Через се одні мають більше, иньші меньше значіннє в історії нашої кольонїзації, в культурній і полїтичній історії, хоч майже завсїди значіннє їх тільки неґативне.

Попереднї стадиї сього міґраційного процесу відомі нам дуже недокладно ¹). Дещо знаємо про нього головно з джерел хинських.В них же за часи династії Чеу (до 255 p. перед Хр.) згадують ся на півночи, в степах Монґолії кочовничі, розбійничі орди Нin-yung, потім за часів династії Ган (163 перед Хр. -196 по Хр.) звані Hiung--nu, Гун-ну — що по хінськи значить „нужденні раби“ або „раби гун“ (правдоподібно згірдлива перерібка на хинське власного імени сього народу). Сим загальним іменем хинські джерела означають турецькі народи на їх правітчинї (а деякі думають, що ся назва була ще ширшою, обіймала й Монголів). Войовничі, неспокійні орди сї давались сильно в знаки сусїдам, і спеціально Хинцям, особливо коли в II в. перед Хр. орди Гун-ну сполучили ся в одну полїтичну орґанїзацію. Вічні їх напади спонукали Хинську державу збудовати ті велетенські укріплення, що потім разом утворили великий мур (вже при кінцї III в. перед Хр.). Вона загородила свою північну границю системою міст і кріпостей, а заразом, як потім Візантия, шукала способів до ослаблення свого ворога союзами з його ворогами.

Правдоподібно, не без впливу хинської полїтики виникають внутрішнї роздвоєння серед самих Гун-ну. Уже в серединї І в. перед Хр. частина Гун-ну признає над собою зверхність Китая, тим часом як иньша, більше енерґічна шукає собі нового поля дїяльности на заходї і доходить до Соґдіани, до околиць Аральського моря. Се був перший звістнпй похід Гун-ну на захід — вістун пізнїйшої міґрації. Новий такий похід знаємо при кінцї І в. по Хр.: держава Гун-ну тодї розбилась, подїливши ся на північну й полудневу частину, і хинське правительство, опершись на полудневих Гун-ну, що признали його зверхність, і на иньших сусїдів — ворогів північних Гун-ну, знищило в 90-2 p. сих північних Гун-ну і прогнало від своїх границь. Частина тих північних Гун-ну відступає далї на північ, в Алтайські краї, иньша під натиском сусїдів рушає на захід. Так поволї приготовляла ся міґрація, що в IV в. прориваєть ся в Европу і Гунська орда — очевидно, сї старі Хун-ну, на чолї турецько-фінського потока появляєть ся в чорноморських степах ²).

Що гунська орда не була індоевропейською, се видно з оповідань про вигляд Гунів, поданих Ам. Марцелїном, Аполїнарієм Сідонїєм та Йорданом. Хоч в таких обставинах перелякана фантазія має великий вплив на характеристику напастників, одначе в сих оповіданнях не тяжко пізнати реальні ознаки північно-азійської (фінсько-турецько-монґольської, чи урало-алтайської) раси: темні, безбороді широкі тварі, що так само здавались чудними Індоевропейцям, як „конячі лиця“ сих останнїх Хинцям, котрі знов нїчого дивного не завважали в виглядї Hiung-nu. Марцелїн оповідає, що Гуни натинали щоки дітям, аби у них не росло волосє ³), і вони старіють ся безбороді, без жадної краси, подібні до евнухів, кріпкі членами, з товстими шиями, дивні фіґурою, невеликі, подібні до недбало приподоблених до людської фіґури колод. Йордан, повторяючи се оповіданнє, додає, що лиця Гунів були страшенно чорні, якісь нефоремні пляцки, а не лиця, з кропками замісь очей. Аполїнарій Сідонїй теж підносить сей „брак очей“, а при тім завважає широкі щоки та наче придавлені носи, і знов толкує се здогадом, що гунськім дїтям спеціально притискають носи ⁴). Що до побуту, звістки сучасників малюють Гунів типовими кочовниками, які цїле житє перебували на конї, вічно переходячи з місця на місце, страшні в кінній нерегулярній війнї. В порівнянню з сими „сироядцями“, кочовники — скотарі й ловцї Аляни видавали ся сучастникам „житєм і побутом культурнїйшими“ (mitiores).

Беручи гунський напад в звязку з тим вище згаданими міґраціями Hiung-nu і дальшим походом турецьких і турецько-фінських орд, стає очевидним, що в Гунах маємо перед собою передову орду того турецько-фінського походу. Чи гунська орда була чисто турецька і тільки підбила фінські та иньші народи та потягла їх ватаги за собою, чи в ній помішали ся турецько-фінські елєменти вже на правітчинї, се тяжко сказати. Доказом на те, що Гуни були Турки, а не Монґоли, служить те, що Монґоли аж пізнїйше висувають ся на захід, і в найдавнїйших звістках Гуни виступають однопдеменниками Турків — Ту-кю, як звуть ся вони в хинських джерелах. З другого боку не може бути мови також про одностайно-фінську народність Гунів, хіба тільки про фінські елєменти в турецькій ордї. Популярна-ж своїх часів, а й досї не зовсїм забута ще словянська теорія не має за собою нїчого крім кількох подробиць, що можуть вказувати що найбільше на словянські елєменти в державі Атилї ⁵).

До Европи вже в I-II в. християнської ери могли доходити вісти про Гунів з західньої Азії, коли вони сидїли вже близько европейських границь. Звідти мабуть переніс їх Птолємей помилкою в околицї Днїпра на своїй мапі. Але тотожність сих Птолємеївих Хунів з Гунами приймають не всї. Певнїйша звістка иньшого ґеоґрафа II в. (т. зв. Діонїсія Періеґета): він уміщує „Уннів“ (Ού̃ννοι) на західнім березі Каспійського моря ⁶). Вірменські письменники знають їх під іменем Гунк. Але близші вісти про Гунів зявляють ся тільки від їх нападу на Ґотів: письменники уміщують тодї Гунів уже недалеко Дону, на північнім сходї і просто на сходї від нього ⁷). Десь коло 370 p. Гуни знищили Алянів, що сидїли коло Меотиди і на лївім боці Дону, силу їх вирізали, иньших прилучили до себе і з збільшеними силами кинулись на Остроґотів ⁸).

Старий король Германаріх стратив відвагу від сього нападу й не сподіваючись оборонитись, сам себе вбив, аби не бачити упадку держави. Його наступник Вітімер, притягнувши до помочи ватаги Алянів і Гунів, що не тримались головної орди, розпочав був війну з Гунською ордою, але наложив у ній головою. Остроґоти по сім стратили охоту до дальшої боротьби й переважна маса їх рушила далї на захід, над Днїстер (десь мабуть на середнїй, далї від моря). Также нещасливо випала проба боротьби з Гунами й для Візіґотів: Гуни обійшли їх міцний табор над Днїстром, уряджений їх старшиною Атанаріхом, і той рушив тодї на північ в Карпатські (семигородські) гори, „в Caucaland“ ⁹), вигнавши звідти тубильцїв. Але головні маси Візіґотів, не знаходячи собі вигоди в гірських долинах, рушили за Дунай і випросили у імпер. Валєнта дозвіл оселити ся в Тракії (376). За їх прикладом пішли й Остроґоти; не перепущені римськими властями, вони силоміць перейшли Дунай. А кілька років пізнїйше прилучив ся до них і Атанаріх, запеклий ворог Риму, що був закляв ся не ступати на римську землю, але мусів забути в бідї сю клятву ¹⁰).

Иньша частина Остроґотів зісталась в чорноморських степах під, зверхністю Гунів. Вони, по словам Йордана, заховали свою самоуправу, свого короля, тільки він був обовязаний до послушности Гунам. Та мабуть натиск азійських орд давав себе сильно відчувати тепер в чорноморських степах, і згодом маси Остроґотів пересовують ся звідти на захід в подунайські рівнини. Коли се стало ся-не знаємо, бо взагалї відомости наші про тутешнї відносини бідні; тільки вже в 1-ій пол. V в. бачимо сих Остроґотів на середнім Дунаю. Інтересний епізод з сих часів-се боротьба їх з Антами, та про неї буде мова потім. На Чорноморю лишились лише останки Ґотів ¹¹). Одна кольонїя зістала ся в Криму, де Ґоти зайняли вкінці край на північнім згірю Яйли та на побережу, й істнували довго-останки їх були там ще в XVIII в. Иньша частина з Криму, по словам Прокопія, перейшла на кавказький берег, де бачимо їх в VI в. коло Керченської протоки, під іменем Ґотів-Тетраксітів. Є звістки ще про значну готську кольонїю на нижнїм Дунаю, коло Том (Кістенджі) ¹²). Тим закінчила ся фактична історія Ґотів на нашій території ¹³).

За Ґотами посувалась в середно-дунайські степи й иньша чорноморська людність: Герули, Аляни, й самі гунські орди. В V в. застаємо головну орду гунську вже на просторони між Дунаєм і Тисою — на колишнїй території Язиґів. Звідси Атиля збирав дань з Римської держави. На жаль, поза відносинами до Римського цїсарства про Гунську державу знаємо дуже-дуже мало. Про Атилю оповідав римський посел візантийському, що він „панує й над островами океану і крім цілої Скитії ще й з Римлян бере дань ¹⁴). З сих загальних слів, розумієть ся, не можна докладнїйше означити простір гунської держави, хоч то й пробували робити ¹⁵). Над чорноморськими ордами і над иньшою степовою людностю гунська орда могла мати зверхність, певну моральну перевагу: може обовязувала її й більш реальним обовязком помочи; може збирала з деяких сусїднїх народів дань, як брала з Римлян. Та докладнїйше щось уставити тут не можна; навіть залежність чорноморських орд від Гунської держави в тій добі не так певна і постійна. Бачимо, що деякі з сих чорноморських орд гунська орда тільки ще підбиває, а деякі з них виломлюють ся й піддають ся під римську зверхність. Батько Атилї перед смертю мусїв воювати з придунайськими ордами, що піддались Римлянам. Орда Акацирів, що жила в околицях Волги, тільки з приводу особистої образи одного з своїх старшин від Римлян добровільно піддала ся Атилї і він настановив тодї одного з своїх синів над ними й „над иньшими народами, що живуть в припонтийській Скитії“ ¹⁶). Се все не вказує, як бачимо, на якийсь сильнїйший, міцнїйший полїтичний звязок в самих степах; тим меньше можемо говорити про народи, що жили далї на північ.

Зі смертю Атилї (453) розірвавсь і той слабий звязок що лучив ріжні племена й орди під його властю. Проти синів його, що мали подїлити батьківську власть, піднялось повстаннє серед народів середнього Дунаю. Про иньших не чуємо: в дальших сторонах очевидно, не було чого й підіймати повстання, бо та проблематична залежність від Атилєвої орди, яка могла тут бути, сама собою зникла певно з його смертю. Повстаннє вибило гунську орду з середнодунайських країв, що перейшли в руки головно Ґерманцїв: Ґепіди опанували колишню Дакію, Остґоти перейшли в Панонїю. Частина Гунів осїлась на правім боцї Дунаю — в т. зв. Малій Скитії (Добруджі), та в римських провінціях, під римською зверхністю. Частина пішла за Дунай, в чорноморські степи. Йордан каже, що їх орди мешкали тут коло Днїпра; та трудно покладатись на докладність його відомости, що то була як раз орда Атилї ¹⁷).

Але гунська орда Атилї була тільки передовим полком того мішаного, турецько-фінського переважно, кочового потоку, що плинув Слїдом за нею чорноморськими степами,-плинув довго й поволї, то спиняючись і перериваючись, то прориваючись наглим натиском серед безнастанної боротьби самих орд між собою і з оселими сусїдами, де не раз розбивали ся й гинули цїлі орди без слїду.

В звістках сучасників безпосереднїм наступником по гунській ордї Атилї виступає болгарська. Вона звістна вже в кінцї V в., й імя Болгарів уважалось сучасниками мов би другим, новим іменем гунської орди Атилї; порівняннє звісток письменників V-VI в. виказує се цїлком певно. В дїйсности се могли й не бути як раз Гуни Атилї, а котрась з орд, що була перед тим під гунською зверхністю; могла якась Атилєва орда стати й на чолї й якихось нових орд та надати їм своє імя. Останки мови дунайських Болгар (особливо особисті імена й титули), а також звістки про їх побут не лишають в кождім разї сумнїву, що ся орда була турецька, або принаймнї стояла під дуже сильними впливами турецької культури ¹⁸). Могли бути в нїй елєменти фінскі, але в дунайській ордї Болгарів вони себе не проявляли так як в її північній, волжській галузи, що осїла ся на фінськім ґрунтї уже по своїм відлученню від західньої (пізнїйшої дунайської орди) ¹⁹).

Перед своєю міґрацією над Дунай Болгари звістні нам над Меотидою. Вірменський ґеоґраф VII в., сучасник переходу Болгарів за Дунай, оповідає, що Болгари прибули на устє Дунаю з азовсько-кавказьких країв, і там було їх чотири орди: Купи-Болгар (Болгари кубанські), Дучі-Булкар, Огхондор-Блкар, Чдор-Балкар ²⁰). Візантиєць Теофан, що писав сто лїт по переходї Болгар за Дунай, знав в дунайських краях Болгарів Унуґундурів і Котраґів ²¹), і в сих іменах пізнаємо відомих в візантийських джерелах від VI в. Кутурґурів та Онуґурів (инакше — Унуґурів, Утурґурів, Унуґундурів,-(вірменські Огхондор, в иньших джерелах Woghchoudor, Vghndur, Венантар). В VI віцї Кутурґури сидїли на правім боцї Дону, Утурґури за Доном, над Меотидою ²²). Сучасник Йордан, правда, відріжняє Болгарів від сих гунських народів Меотиди та уміщує Болгарів на північ від них; але як порівняємо його слова про напади Болгарів на Візантію з звістками Прокопія, що сї напади йшли від Кутурґурів, то переконаємось, що тут іде мова про те саме: очевидно Кутурґури, проминені у Йордана, звались инакше Болгарами — може по імени головної орди.

В вірменській історії (у Мойсея Хоренського) Болгари виступають вже десь в III в. ²³). Перші напади Болгар на Візантию відомі з V в.: Теодоріх стрів їх в Мезії ще перед своїм походом на Італїю, отже перед р. 487, й побідив там ²⁴). Почавши від кінця V в. болгарські напади на візантийські землї повторюють ся майже без перестанку; придунайські Словяне беруть теж участь в сих нападах ²⁵). Всередині VI в. Болгарам Кутурґурам Візантия давала значну річну данину (δω̃ρα), але вони все неустанно пустошили придунайські землї, „заразом вороги й союзники“, як характеризує їх Прокопій ²⁶). Вже тодї (в серединї VI в.) частину їх оселив Юстінїан в Тракії, напустивши на них Утурґурів і тим примусивши до міґрації. Иньша частина їх прилучилась до Аварів і з ними трохи пізнійше еміґрувала на середнїй Дунай. Решту опанувала турецька орда, одна з тих орд „з під Золотої гори“ (Алтай), ще в серединї VI в. підбивають собі прикаспійські орди ²⁷).

Під натиском сих орд розбили ся болгарські орди, десь при кінцї VI чи на початку VII в. Частина їх відступає на північ, де пізнїйше, в IX-Х в., бачимо Болгарську державу на середнїй Волзї та Камі. Частина під назвою Чорних Болгар лишаєть ся коло Меотиди. Частина рушає далї на захід та на якийсь час оселюєть ся в т. зв. Углу, 'Όγγλος, між Днїстром і Дунаєм, „в безпечнім і неприступнім з усїх боків місцї“, захищенім багнами й ріками ²⁸).

Якийсь час ся західня орда підлягала зверхности Аварів ²⁹). В 630-х р.р. вона звільнила ся від них і вступила в союзні відносини з Візантиєю ³⁰). Але й сї відносини тривали недовго. Далї сї західнї Болгари починають з-за Дунаю пустошити візантийські землї, а коло 670 p. під проводом Аснаруха осаджують ся на південь від Дунаю. Підбивши собі тутешнїх „сїм племен“ словянских ³¹), засновують вони болгарську по імени, словянську в дїйсности державу, де ся болгарська орда за кілька поколїнь зовсїм пропадає в масї словянських осадників.

Орда Аварська (Обри нашої лїтописи) була безперечно турецького кореня — близькі свояки й соплеменники Гунів. Вони й звуть ся в джерелах Аваро-Гунами: Вар-Гуни, Вар-Хонїти, і таке племя обмонголених Турків: Уар-Гуни досї звісне в західній Монголїї ³²). Але похід Аварів на захід був результатом уже пізнїйших етнїчних переворотів в центральній Азії, нїж гунський-коли на місце Гунів з посеред турецьких племен виступає на перший плян племя східнїх Турків Турками вони самі себе називають в недавно відкритих цїкавих памятниках їх держави (VIII в.) в басейні Орхона, в Монголії ³³). Як симптом нового етнічного перевороту в центральній Азії зявляєть ся тодї вперше Аварська орда. На границях Европи вона згадуєть ся ще в серединї V в. Натиснула зі сходу Савирів (в прикавказьких краях), сама натиснена турецькими ордами середньої Азії, „народами з над океану, що покинули свою землю за для великого туману і ґрифів, ще поїдали людей“. Авари натисли на Савирів, ті на своїх західнїх сусїдів (між ними Оноґурів). Се було повтореннє тієї історії, яку оповіли тисячу лїт перед тим грецькі письменники про нахід Скитів. Перебившись нарешті між прикаспійські орди. Авари зіставались в серединї VI в. якийсь час в сусїдстві Савирів ³⁴). Потім натиск на них східнїх Турків, що уважали Аварів „своїми рабами-утікачами“ ³⁵), був причиною дальшого походу Аварської орди на захід. В 60-х рр. VI в. (558 р. по Менандру) Авари завязують зносини з Візантиєю: жадають і собі річних „дарунків“, які поберали від Візантиї Болгари, та рекомендують себе, як найсильнїйший і найбільш воєвничий нарід. Сей „союз“ в Візантиї прийнято, бо, як поясняє історик: „для Візантиї було-б однаково користно — чи то-б Авари перемогли, чи би їх побито“. Довідуємось, що Авари після сього воювали з Савирами й Утурґурами, далї з Словянами — Антами ³⁶). На заклик цїсаря Юстінїана Авари ходили походом на Франків, потім беруть участь в боротьбі Льонгобардів з Ґепідами на середнім Дунаю (567). Винищивши Ґепідів, Авари оселюють ся на їх місцї, разом з своїми подорожніми товаришами — Болгарами-Кутурґурами. Так було у Аварів умовлено вперед з Льонґобардами, що територія Ґепідів має припасти Аварам. Але Льонґобарди слїдом рушили в Італію, і Авари зістали ся панами всієї середнє-дунайської рівнини (568). Сим розпочинаєть ся нова епоха в історії Аварської орди. З своїх наддунайських осель розпочинають вони свої страшні пустошення візантийських земель, що тягнуть ся потім з певними перервами в VI, VII і VIII в. і роблять з Аварів найстрашнїйшого ворога Візантиї та инших сусїдів. Про відносини їх до Словян взагалї будемо мати нагоду говорити ще низше. Тепер же нам треба глянути на результати словянського розселення, що розвивало ся серед рухів сих орд.

Дата добавления: 2015-07-18