Як вже зазначалось нами, що для прийняття участі у цивільних правовідносинах фізична особа повинна бути наділена цивільною правосуб’єкністю.

Як учасник цивільних правовідносин, фізична особа повинна бути наділена низкою індивідуалізуючи ознак, які виокремлюють її з-поміж інших та персоніфікують як учасника даних правовідносин. До таких ознак слід відносити: ім’я фізичної особи, її громадянство, вік, стать, сімейний стан, стан здоров’я тощо.

Як вже зазначалось нами, що для прийняття участі у цивільних правовідносинах фізична особа повинна бути наділена цивільною правосуб’єкністю.

Цивільна правоздатність, як здатність мати цивільні права та цивільні обов’язки, визнається за усіма фізичними особами з моменту народження. Однак, у випадках, що прямо передбачені у законі, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (ч.2 ст.25 ЦК України). Так, наприклад, майновий інтерес зачатої але ненародженої дитини охороняється шляхом закріплення за нею можливості у випадку живонародженості бути визнаною суб’єктом спадкових правовідносин. Окрім цього, у випадках, що прямо встановлені законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Так, наприклад, особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин лише з досягненням її повноліття (ст.290 ЦК України). Моментом припинення правоздатності фізичної особи є момент її смерті, з якого фізична особа втрачає здатність бути носієм цивільних прав та обов’язків, тобто бути учасником цивільних правовідносин.

Правоздатність є обов'язковою, загальною передумовою виникнення та здійснення суб’єктивних цивільних прав та виконання цивільних обов’язків. За своєю правовою природою цивільна правоздатність є суб’єктивним цивільним правом. Однак від інших суб’єктивних цивільних прав вона відрізняється:

1) специфічним змістом, який полягає у здатності (можливості) мати будь-які законні цивільні права та обов'язки. Тобто правоздатність є лише передумовою до правоволодіння. І лише реалізувавши правоздатність особа може набути відповідних суб’єктивних цивільних прав та обов’язків;

2) специфічним обсягом, який полягає у тому, що усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки. Перелік цивільних прав та обов’язків, які може мати фізична особа є доволі широким, куди включаються усі особисті немайнові та майнові права і обов’язки, що встановлені Конституцією, ЦК України та іншими законами. Проте в окремих випадках вона може бути обмежена законом. Обмеження цивільної правоздатності іншими способами, наприклад, правочином, правовим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, є незаконним (ст.27 ЦК України);

3) специфічним призначенням, оскільки покликана забезпечити кожній фізичній особі юридичну можливість набувати конкретних цивільних прав та обов'язків, використовуючи які вона в змозі задовольнити свої інтереси та досягти мети;

4) наявністю тісного зв'язку правоздатності з особою її носія, оскільки закон не допускає її відчуження чи передачі іншій особі.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними (ч.1 ст.30 ЦК України).

Дієздатність, як і правоздатність, за своєю юридичною природою є суб'єктивним цивільним правом, яке знаходиться в тісному зв’язку з особою носія. Зміст цього суб’єктивного цивільного права фізичних осіб включає в себе такі повноваження:

1) здатність фізичної особи своїми діями набувати цивільних прав та створювати для себе цивільні обов'язки;

2) здатність самостійно здійснювати цивільні права та виконувати обов'язки;

3) здатність нести відповідальність за невиконання цивільних обов’язків.

Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється ЦК України і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.

На відміну від правоздатності, яка в рівній мірі визнається за всіма фізичними особами, дієздатність не може бути однаковою. Законом виділяються декілька різновидів дієздатності: 1) повна дієздатність; 2) дієздатність фізичних осіб у віці від 14 до 18 років (неповнолітніх); 3) дієздатність фізичних осіб у віці до 14 років (малолітніх).

Повна цивільна дієздатність – здатність фізичної особи своїми діями набувати та здійснювати весь спектр передбачених законом цивільних права та створювати для себе та виконувати будь-які цивільні обов'язки, тобто реалізовувати належну їй правоздатність у повному обсязі. Повна дієздатність може набуватись фізичною особою та надаватись їй.

Набуття має місце у випадку, коли повна дієздатність фізичної особи виникає у неї незалежно від її волі. ЦК України до таких випадків відносить:

1) досягнення фізичною особою віку 18 років (повноліття) (ч.1 ст.34 ЦК України);

2) реєстрація шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття. При цьому, у разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття, а також у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається (ч.2 ст.34 ЦК України).

Надання має місце у випадку, коли виникнення повної дієздатності фізичної особи залежить від її волі та проводиться у спеціальному порядку. Так, повна дієздатність надається:

1) фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором;

2) неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини;

3) фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. В цьому випадку повна дієздатність надається з моменту реєстрації неповнолітньої фізичної особи як підприємця.

Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

Цивільна дієздатність фізичних осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітніх) характеризується як неповна. Обсяг дієздатності неповнолітніх визначається ст.32 ЦК України та є достатньо широким, однак не таким, як це має місце при повній цивільній дієздатності. Неповнолітні особи можуть набувати для себе цивільних прав або самостійно (у випадках, що передбачені законом) або за згодою батьків (усиновителя, піклувальника).

Самостійно вони вправі вчиняти такі дії:

1) вчиняти дрібні побутові правочини. При цьому, правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

2) здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

3) розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

4) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

5) укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

Решту своїх прав фізичні особи у віці від 14 до 18 років вправі здійснювати за згодоюбатьків (усиновителів) чи піклувальника. При цьому, згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена.

Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.

Що ж стосується такої складової, як деліктоздатність, то за загальним правилом, неповнолітня особа самостійно несе відповідальність за невиконання обов'язку. В окремих випадках, наприклад, за завдання неповнолітньою особою шкоди, або невиконання договору, укладеного неповнолітньою особою за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника, додатково відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник, якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків (ст.ст.33, 1179 ЦК України).

Цивільна дієздатність фізичних осіб до 14 років (малолітніх) характеризується як часткова. Переважну більшість її прав здійснюють її батьки (усиновлівачі) чи опікун, які є її законними представниками та діють від її імені в її інтересі. Однак, в ст.31 ЦК України визначається низка прав, які неповнолітня особа може здійснювати самостійно. До таких прав відносять:

1) вчинення дрібних побутових правочинів;

2) здійснення особистих немайнових прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Що стосується деліктоздатності, то законодавець відносить малолітніх до осіб, які визнаються неделіктоздатниим, тобто такими, що не несуть відповідальність за завдану ними шкоду. В цьому випадку відповідальність, як правило, покладається на батьків (усиновлювачів) або опікуна чи іншу фізичну особу, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, а також на інших осіб, що визначенні чинним законодавством (ст.1178 ЦК України).

В окремих випадках законодавець визначає умови, за яких фізична особа може бути обмежена у цивільній дієздатності, тобто на яких підставах та в якому порядку їй може бути зменшений обсяг здатності своїми діями набувати і здійснювати цивільні права та створювати і виконувати цивільні обов'язки. При цьому можливе обмеження як неповної дієздатності так і повної дієздатності.

Обмеження неповної цивільної дієздатності неповнолітніх можливе лише за наявності достатніх підстав, наприклад, вчинення дій, що свідчать про нездатність неповнолітнього самостійно і вільно розпоряджатись своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. Строк такого обмеження встановлюється судом і не може перевищувати моменту набуття неповнолітнім повної дієздатності. Окрім цього, суд може достроково скасувати своє рішення про обмеження неповної дієздатності, коли обставини, які були підставою для прийняття судом цього рішення відпали (ч.5 ст.32 ЦК України). В цьому випадку, особа знову набуває неповної (часткової) дієздатності в тому обсязі, що існував до цього обмеження.

Обмеження повної цивільної дієздатності допускається у випадку, коли фізична особа, яка набула повної дієздатності:

а) страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

б) зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Оскільки обмеження повної дієздатності фізичної особи є суттєвим вторгненням в її правовий статус, то і здійснити це можна лише за рішенням суду. Повна цивільна дієздатність фізичної особи вважається обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це (ч.4 ст.36 ЦК України).

Правовими наслідками обмеження повної дієздатності фізичної особи є встановленням судом над нею піклування. Тобто, усі правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника. Окрім цього, одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, яка обмежена у цивільній дієздатності, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником. Однак обмеження цивільної дієздатності фізичної особи не впливає на обмеження її деліктоздатності.

Коли підстави для обмеження повної дієздатності фізичної особи відпали, наприклад, особа перестала зловживати спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, то суд поновлює повну цивільну дієздатність фізичної особи та припиняє піклування над нею.

Окрім обмеження в цивільній дієздатності фізичної особи вона може за певних обставин бути визнана недієздатною. Недієздатність фізичної особи – нездатність фізичної особи власними діями набувати цивільних прав і виконувати цивільні обов'язки.

Підставою визнання фізичної особи недієздатною є хронічний, стійкий психічний розлад здоров'я, в наслідок якого вона не здатна усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними (ст.39 ЦК України). І лише за наявності цих підстав, суд може за заявою заінтересованих осіб, винести рішення про визнання особи недієздатною. За загальним правилом, фізична особа визнається недієздатною з моменту набуття рішенням суду законної сили. Однак у випадках, якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, момент визнання фізичної особи недієздатною може встановлюватись судом з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів про психічний стан особи (ст.40 ЦК України).

Наслідками визнання фізичної особи недієздатною є встановлення над особою опіки, тобто абсолютно весь спектр можливих цивільних прав (обов'язків) фізичної особи здійснюється (виконується) опікунами, в тому числі і обов'язки по відповідальності.

У разі, коли підстави для визнання особи недієздатною відпали, наприклад, видужання або значного поліпшення її психічного стану, внаслідок чого у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, суд, за позовом опікуна, органу опіки та піклування, поновлює цивільну дієздатність особи і припиняє опіку над нею.

Важливу роль для забезпечення рівності у можливості набуття та здійснення цивільних прав фізичної особи та створення і виконання її цивільних обов'язків відіграє інститут опіки та піклування.

Опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними (ст.58 ЦК України).

Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена (ст.59 ЦК України).

Першим етапом є встановлення опіки чи піклування. Опіка чи піклування встановлюється судом або органом опіки та піклування. Судом встановлюється опіка або піклування у випадках:

1) визнання фізичної особи недієздатною;

2) обмеження фізичної особи у цивільній дієздатності;

3) коли малолітній чи неповнолітній позбавлений батьківського піклування.

В решті випадків опіка чи піклування над фізичною особою встановлюється органами опіки та піклування.

Наступним етапом є призначення опікунів чи піклувальників. Призначення опікуна або піклувальника, за їх згодою, здійснює орган опіки та піклування.

Опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника. При призначенні опікуна для малолітньої особи та при призначенні піклувальника для неповнолітньої особи враховується бажання підопічного (ст.64 ЦК України). При цьому, опікуном або піклувальником не може бути фізична особа:

1) яка позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;

2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування.

Особа, яка призначена опікуном зобов'язана дбати про підопічного, про створення йому необхідних побутових умов, забезпечення його доглядом та лікуванням, вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного. А у випадку, коли підопічним є малолітня особа, то ще й дбати про її виховання, навчання та розвиток.

В той же час, опікун наділений правами:

1) вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави;

2) вчиняти правочини від імені та в інтересах підопічного, окрім договорів:

а) за якими контрагентами є сам опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі, наприклад, батьки, діти, брати, сестри (за винятком передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безвідплатне користування за договором позички),

б) дарування від імені підопічного;

в) поруки від імені підопічного.

При цьому, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: а) відмовитися від майнових прав підопічного; б) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; в) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; г) укладати договори щодо іншого цінного майна;

3) дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах. При цьому, якщо підопічним є малолітня особа, яка може самостійно визначити свої потреби та інтереси, опікун, здійснюючи управління її майном, повинен враховувати її бажання. Опікун самостійно здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів, доходів від майна підопічного тощо.

Піклувальник наділений у відношенні до підопічного наступними обов'язками:

1) вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного;

2) стосовно неповнолітньої особи - дбати про створення для неї необхідних побутових умов, про її виховання, навчання та розвиток;

3) стосовно фізичної особи, цивільна дієздатність якої обмежена - дбати про її лікування, створення необхідних побутових умов;

Окрім цього, для виконання своїх обов'язків піклувальник має право давати дозвіл на вчинення правочинів, що їх не мають право вчиняти підопічні без відповідного погодження. Однак, піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безвідплатне користування на підставі договору позички.

Окрім цього, піклувальник має право дати згоду на вчинення окремих правочинів, лише з дозволу органу опіки та піклування, якщо вони: 1) стосуються відмови від майнових прав підопічного; 2) стосуються видання письмових зобов'язань від імені підопічного; 3) підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; 4) стосуються іншого цінного майна.

Особа, яка призначена опікуном чи піклувальником може бути звільнена від виконанням нею своїх повноважень, у таких випадках:

1) за заявою опікуна чи піклувальника;

2) за заявою особи, над якою встановлено піклування;

3) за заявою органу опіки та піклування у разі невиконання нею своїх обов'язків, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладу соціального захисту.

Від звільнення опікуна чи піклувальника, слід відмежовувати припинення опіки та піклування. При звільненні опікуна чи піклувальника, правовідносини з опіки та піклування не припиняються, лише відбувається призначення на місце опікуна чи піклувальника іншої особи, що буде виконувати вказані повноваження. При припиненні ж опіки та піклування не лише припиняються повноваження відповідних осіб, але й припиняються і відповідні відносини.

З огляду на це опіка припиняється у випадках:

1) передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам);

2) досягнення підопічним 14 років;

3) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною.

В свою чергу, піклування припиняється у разі:

1) досягнення фізичною особою повноліття;

2) реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;

3) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

4) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена.

Від опіки та піклування слід відмежовувати інститут помічника та патронатного вихователя.

Так, помічник може бути обраний дієздатною фізичною особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки (ст.78 ЦК України). Помічником може бути дієздатна фізична особа.

Помічник, відповідно до чинного законодавства, має право на:

1) одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштової кореспонденції, що належать фізичній особі, яка потребує допомоги;

2) вчинення дрібних побутових правочинів в інтересах особи, яка потребує допомоги, відповідно до наданих йому повноважень;

3) представляти особу в органах державної влади, органах влади АРК, органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення;

4) представляти фізичну особу в суді на підставі окремої довіреності;

5) отримувати від фізичної особи плату за виконання повноважень помічника, якщо інше непередбачено домовленістю між ними.

Помічник може бути у будь-який час відкликаний особою, яка потребувала допомоги. У цьому разі повноваження помічника припиняються.

В свою чергу, патронатне виховання передбачає передачу дитини, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття, за плату (ст.252 СК України). При призначенні патронатного вихователя враховується згода дитини, якщо вона досягла такого віку, що може її висловити. Рішення про патронатне виховання приймається органом опіки та піклування.

Патронатний вихователь зобов'язаний:

1) забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням тощо;

2) створити дитині умови для навчання, фізичного та духовного розвитку;

3) захищати дитину, її права та інтереси як опікун або піклувальник, без спеціальних на те повноважень.

За виховання дитини патронатному вихователю встановлюється плата, розмір якої визначається за його домовленістю з органом опіки та піклування.

Патронатне виховання припиняється у випадках:

1) відмови від договору патронату вихователя;

2) відмови від договору патронату дитини, яка досягла 14 років;

3) розірвання договору патронату за згодою сторін;

4) розірвання договору патронату за рішенням суду в разі невиконання вихователем своїх обов'язків або якщо між ним та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов'язків за договором.

Важливу роль для визначення правового статусу фізичної особи відіграє місце її проживання. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ч.1 ст.29 ЦК України).

Цивільно-правове значення місця проживання полягає в тому, що:

1) за місцем проживання особи вирішується питання про місце виконання зобов'язань;

2) за останнім місцем постійного проживання особи відкривається її спадщина;

3) за місцем проживання особи вирішується питання про постановку особи на облік для покращення житлових умов;

4) за місцем проживання особи відсилаються усі офіційні виклики та повідомлення тощо.

Законодавець у ст.33 Конституції України гарантує кожному право на вільний вибір місця проживання. Так, фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

В законодавстві також встановлюється і легальне місце проживання фізичних осіб, до я кого слід відносити:

1) місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років, яке визначається місцем проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає;

2) місце проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, що визначається місцем проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає;

3) місце проживання недієздатної особи, яке визначається місцем проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Тривала відсутність фізичної особи у місці свого постійного проживання не може бути байдужою в правовому розумінні. І тому, для усунення юридичної невизначеності, яка можуть породжуватись у зв'язку з цим, вводяться специфічні правові статуси для такої фізичної особи – визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення фізичної особи померлою.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою означає засвідчення в судовому порядку факту тривалої відсутності фізичної особи в місці його проживання, якщо не можливо встановити місце її перебування.

Підставою визнання фізичної особи безвісно відсутньою є відсутність у місці її постійного проживання будь-яких відомостей про місце її перебування. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року.

Особа вважається безвісно відсутньою після вступу у законну силу рішення суду про це. До цього, фізична особа вважається такою, місце перебування якої є невідомим.

Цивільно-правовим наслідком визнання фізичної особи безвісно відсутньою є опис належного їй майна та встановлення над ним опіки. За рахунок цього майна опікун приймає виконання цивільних обов'язків на користь безвісно відсутньої фізичної особи, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати. Окрім цього, можуть наступати і інші правові наслідки, наприклад, припинення представництва за довіреністю (п.6 ч.1 ст.248 ЦК України), можливість розірвати шлюб за заявою іншого з подружжя (ст.107 СК України) тощо.

Однак, рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою може бути скасоване у випадках:

1) якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася;

2) якщо одержано відомості про місце перебування фізичної особи, яка була визнана безвісно відсутньою.

Правовим наслідком такого рішення суду є припинення опіки над майном (ч.5 ст. 44 ЦК України), поновлення шлюбу (ст.118 СК України) тощо.

Проте визнання фізичної особи безвісно відсутньою не ліквідує юридичну невизначеність, оскільки особа продовжує бути суб'єктом великої кількості правовідносин. І тому, у випадку тривалої відсутності фізичної особи в місці свого проживання, що поєднано з неможливістю встановити місце її перебування слід ставити питання про оголошення її померлою.

Підставою оголошення фізичної особи померлою є відсутність у місці її постійного проживання в продовж певного строку відомостей про місце її перебування. Даний строк складає:

а) 3 роки – загальне правило;

б) 6 місяців – за умови, що фізична особа пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку;

в) 2 роки від дня закінчення воєнних дій – за умови, що фізична особа, пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями. Однак з урахуванням конкретних обставин справи, суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу 6 місяців.

Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

Правовими наслідкамиоголошення судом фізичної особи померлою є:

1) припинення або ж перехід до спадкоємців усіх прав та обов'язків фізичної особи, що оголошена померлою. Проте, спадкоємці фізичної особи, яка оголошена такою, що померла, не мають права відчужувати протягом 5 років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини;

2) припинення шлюбу та інші наслідки, які настають у разі смерті.

Особливо слід відмітити, що судом встановлюється не сам факт смерті, а лише його презумпція. І тому, коли фізична особа, яка була оголошена померлою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою.

Правові наслідки появи фізичної особи, що була оголошена померлою:

1) поновлюється правовий статус особи;

2) повертається майно, що збереглося та безвідплатно перейшло до інших осіб після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника;

3) повертається майно, яке відплатно перейшло до інших осіб після оголошення, у випадку, якщо буде встановлено, що даний набувач є недобросовісний, тобто на момент набуття майна знав, що фізична особа, яка оголошена померлою, жива. У разі неможливості повернути майно в натурі, відшкодовується вартість цього майна.

4) якщо майно перейшло до територіальної громади і було реалізоване нею, то фізичній особі повертається сума, одержана від реалізації майна.

Права, які були припинені у зв'язку з цим, не можуть бути відновленні.

Велику роль у визначенні правового статусу фізичної особи відіграють акти цивільного стану. Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків.

Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо. Окремі акти цивільного стану підлягають державній реєстрації. До таких державно зареєстрованих актів відносять народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть.

Одним із особливих прав фізичної особи є її право на зайняття підприємницькою діяльністю. Так, зокрема визначено, що фізична особа з повною дієздатністю має право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом (ч.1 ст.50 ЦК України). І тому для фізичних осіб, які виявили бажання займатись підприємницькою діяльністю вводиться специфічний правовий статус – фізична особа – підприємець.

При цьому, фізична особа має право здійснювати підприємницьку діяльність лише за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”[7].

Специфічність правового статусу фізичної особи – підприємця полягає в тому, що до її підприємницької діяльності застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Що стосується відповідальності фізичної особи – підприємця, то за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю вона відповідає усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Якщо ж фізична особа, неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, то вона може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому ЗУ “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”[8].

Юридична особа як суб'єкт цивільних правовідносин

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути не лише фізичні особи, але й юридичні особи, тобто організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (ст.80 ЦК України).

Однак, для того, щоб певна організація була визнана як юридична особа, то вона повинна бути наділена наступними ознаками:

1) організаційна єдність, тобто юридична особа повинна мати певну структуру, яка характеризується наявністю системи соціальних взаємозв'язків членів юридичної особи та їх структурною і функціонально диференціацією (органи управління, структурні підрозділи тощо). Переважно зазначена організаційна структура закріплюється в установчих документах організації.

2) реєстрація у встановленому законом порядку, тобто юридична особа повинна бути легалізованою державою, шляхом засвідчення факту її створення. Державна реєстрація юридичної особи здійснюється на підставі ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

3) наявність цивільної правоздатності та дієздатності, тобто юридична особа повинна мати соціально-правову можливість бути визнаною учасником цивільних правовідносин.

4) майнова відокремленість, тобто юридична особа повинна мати в наявності відокремлене майно. При цьому, вказане майно має бути відокремлене як від майна колективу, так і від майна держави, АРК, територіальної громади і інших юридичних осіб, в тому числі і вищестоящих. Дане майно може перебувати у особи як на праві власності так і на інших речових правах.

5) самостійна майнова відповідальність за зобов'язаннями, тобто юридична особа повинна нести самостійну відповідальність за зобов'язаннями усім своїм майном. При цьому, учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

6) виступ у цивільному обігу та при вирішенні спорів в судах від власного імені, тобто кожна юридична особа виступає в цивільному обігу та в судах від свого імені.

Як і будь який учасник цивільного обороту, юридична особа повинна бути наділена правоздатністю та дієздатністю.

Цивільна правоздатність юридичної особи носить загальний (універсальний) характер, тобто вона здатна мати такий самий обсяг цивільної правоздатності, що й фізична особа, крім тих прав, які за своєю природою можуть належати лише людині, наприклад, право на життя, здоров'я, честь, гідність тощо. При цьому, окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, юридична особа може здійснювати після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Інколи за рішенням суду обсяг цивільної правоздатності юридичної особи може бути обмежено. По строку, цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (ст.91 ЦК України).

Цивільна дієздатність юридичної особи виникає одночасно з виникненням у неї цивільної правоздатності. Цивільна дієздатність юридичної особи здійснюється або через систему органів юридичної особи, або, у випадках, встановлених законом, через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень (ст.92 ЦК України). Що ж стосується цивільної деліктоздатності юридичної особи, то слід зазначити, що юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном, тобто учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

Однак, переважно, юридична особа набуває цивільних прав та бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, які діють відповідно до закону та установчого документа, формують та виражають зовні волю юридичної особи як самостійного суб'єкта права. Органи юридичної особи можуть бути одноособовими (директор, президент, генеральний директор тощо) та колегіальними (правління, спостережна рада, загальні збори тощо). Одноособові органи або призначаються засновниками, або обираюся учасниками чи створеним ними колективним органом. Колективні органи або обираються всіма учасниками, або складаються з них. Органи створюються з метою формування волі юридичної особи та її вираження зовні, по відношенню до всіх третіх осіб. Склад та компетенція органів визначається в законодавстві чи в установчих документах.

Важливу роль для участі юридичної особи у цивільних правовідносинах відіграє її місце знаходження, яке визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Місце знаходження юридичної особи вказується в її установчих документах (ст.93 ЦК України).

Інколи юридичні особи потребують здійснення певної діяльності і за межами свого місця знаходження. З цією метою вони створюю такі відособлені підрозділи, як представництво та філія.

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

Юридична особа як учасник цивільних правовідносин має певний період “життя”, який визначається моментами її створення та припинення.

Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна. Моментом створення юридичної особи є день її державної реєстрації. Першим етапом створення юридичної особи є розробка її учасниками (засновниками) установчих документів, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Другим етапом створення юридичної особи є державна реєстрація юридичної особи, яка здійснюється на підставі ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”. Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є єдиною підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Після проведення державної реєстрації її дані включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.

Діяльність юридичної особи може бути припинена в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) чи ліквідації юридичної особи.

Для припинення юридичної особи передбачена чітка процедура. Першим етапом є прийняття рішення про припинення. Дане рішення можуть приймати учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи. Після цього, вказані особи зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, з метою внесення до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Другим етапом є призначення зазначеними органами за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісії з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та встановлення порядку і строків припинення юридичної особи. З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється, поміщає в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення кредиторами вимог до неї, який не може становити менше 2 місяців з дня публікації повідомлення про припинення юридичної особи. Третім етапом є внесення до єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи. І саме з цього моменту юридична особа є такою, що припинилася.

Реорганізація юридичної особи – це спосіб її припинення, при якому припиняє існування одна юридична особа, проте її права та обов'язки не припиняються, а переходять до інших юридичних осіб в порядку правонаступництва. Реорганізація юридичної особи здійснюється в таких формах (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення). Злиття має місце, коли дві або більше юридичних особи об'єднуються в одну нову і при цьому припиняють своє існування. Приєднання має місце, коли одна юридична особа включається до складу іншої, що продовжує існування далі. Поділ має місце, коли на базі однієї юридичної особи виникає дві або більше і при цьому перша припиняє свої існування. При перетворенні на базі однієї юридичної особи створюється інша, яка має другий профіль діяльності, структуру, цілі проте переймає усі пасиви та активи свого попередника. Однак, лише у випадку реорганізації шляхом виділення, яке відбувається шляхом відокремлення зі складу однієї юридичної особи іншої, жодна з юридичних осіб не припиняє своє існування, і лише в цьому випадку реорганізація не є способом припинення юридичної особи.

При припиненні юридичної особи шляхом реорганізації кредитор юридичної особи, що припиняється, може вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов'язання. Після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), які затверджуються учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення та мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється (ст.107 ЦК України).

Ліквідація – є способом припинення юридичної особи при відсутності правонаступників. Ліквідація може проводитись добровільно або примусово. Добровільна ліквідація можлива за рішенням учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, у випадку, коли збіг строк існування юридичної особи, досягнення мети задля якої вона створювалась тощо. Примусова ліквідація здійснюється за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом (ст.110 ЦК України).

Певною особливістю наділений порядок ліквідації юридичної особи у випадку визнання її банкрутом. При цьому, особливість полягає, насамперед, у підставі припинення юридичної особи, яка полягає в тому, що судом встановлено, що вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів. Окрім цього, до процедури ліквідації застосовується окремий порядок, що встановлений ЗУ “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

Однак усі передбачені вище загальні засади створення, діяльності та припинення юридичних осіб мають певні особливості, залежно від видів юридичних осіб. Чинне цивільне законодавство передбачає найбільш загальним поділ юридичних осіб на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, в порядку, що встановлюються Конституцією України та законом. Юридичні особи публічного правастворюються, як правило, для здійснення спеціальних публічних функцій не обумовлених їх участю у цивільному обороті (міністерства і відомства тощо). Однак, це не означає, що вони не можуть вступати у цивільний оборот.

Юридичні особи приватного права створюються з ініціативи приватних осіб на підставі установчих документів з метою участі в цивільних правовідносинах. Юридичні особи приватного права створюються в організаційно-правових формах товариств, установ чи інших формах, встановлених законом[9].

Держава Україна, Автономна Республіка Крим та територіальна громада як суб'єкти цивільних правовідносин

В цивільних правовідносинах окрім фізичних та юридичних осіб можуть брати участь також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (ч.2 ст.2 ЦК України).

Держава, порівняно з іншими суб'єктами цивільних правовідносин, наділена цілою низкою особливостей. Держава є передусім владним суб'єктом публічних відносин (відносин субординації), а це накладає певний відбиток на її специфіку участі в цивільно-правових відносинах.

Здійснення державою публічно-владних повноважень полягає в тому, що держава є не просто носієм влади, а таким носієм, що наділений суверенітетом на певній території (ст.2 Конституції України). Наявність суверенітету держави означає, що вона в межах своєї території здійснює найвищу владу в порівнянні з іншими владними суб'єктами (внутрішній суверенітет), а в зовнішніх відносинах є єдиним суб'єктом, діяльність якого незалежна від волі інших суб'єктів міжнародного права (інші держави, міжнародні організації тощо), що проявляється у забороні останнім втручатись у внутрішні справи держави (зовнішній суверенітет).

Однак таке привілейоване становище держави у публічних та зовнішньополітичних відносинах не повинно відображатись на її участі у цивільно-правових відносинах. Так, і у ч.1 ст.167 ЦК України законодавець чітко закріпив норму, згідно з якою держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Проте, враховуючи те, що держава сама створює загальнообов'язкові правила поведінки у вигляді законів, якими повинні керуватись усі інші суб'єкти правовідносин, говорити про певну юридичну рівність у цивільно-правових відносинах з державою було б передчасно.

Ще однією специфікою держави як суб'єкта цивільних відносин є те, що правова природа її особи є недостатньо визначеною. З одного боку, держава ніби наділена усіма ознаками юридичної особи, однак такою не визнається. І це призводить до того, що держава виведена за межі загальної класифікації осіб у цивільному праві (ч.2 ст.2 ЦК України).

Територіальна громада є новим суб'єктом правових відносин, під яким слід розуміти жителів, об'єднаних постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр (ст.1 ЗУ “Про місцеве самоврядування”[10]).

Ще одним доволі специфічним суб'єктом цивільно-правових відносин є Автономна Республіка Крим, правовий статус якої визначається Розділом Х Конституції та іншими законами України, а також Конституцією АРК. Так, зокрема визначається, що АРК є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання. Як і держава та територіальні громади АРК також діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Держава, АРК та територіальні громади можуть брати участь у цивільно-правових відносинах безпосередньо, тобто через свої органи, а можуть і опосередковано - через створені ними юридичні особи.

Коли держава, АРК та територіальні громади беруть учать у цивільних правовідносинах через свої органи, то дані суб'єкти здійснюють участь у цивільних правовідносинах виключно в межах їх компетенції, яка визначається законом (ст.ст.170-172 ЦК України). Однак, у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави та територіальних громад за спеціальними дорученнями можуть виступати фізичні та юридичні особи, органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст.173 ЦК України).

Держава, АРК та територіальні громади можуть приймати активну участь також і в зобов'язальних правовідносинах. Найбільш поширеними видами участі держави у зобов'язальних правовідносинах є договори поставки для державних потреб, підряду, позики та банківського вкладу, договори купівлі-продажу державного майна шляхом приватизації. Однак держава, АРК та територіальні громади можуть бути учасниками далеко не всіх видів цивільно-правових зобов'язань. Так, наприклад, вони не можуть бути визнані споживачами і підпадати під відповідний захист споживачів тощо.

Особливе місце в зобов'язальних відносинах відводиться державі та територіальним громадам як суб'єктам цивільно-правової відповідальності. Цивільно-правова відповідальність даних суб'єктів може наступати як за невиконання цивільно-правових зобов'язань, так і за деліктні зобов'язання, наприклад, шкода, яка завдана державними органами (ст.ст.1173-1175 ЦК України), органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури та суду (ст.1176 ЦК України) тощо. Держава і територіальні громади несуть цивільно-правову відповідальність за своїми зобов'язаннями всім своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення (ст.ст.174, 175 ЦК України), наприклад, майно, що вилучене з цивільного обороту (ч.2 ст.178 ЦК України). Безпосереднім відповідачем за цивільно-правовими зобов'язаннями будуть фінансові органи держави та територіальних громад.

Держава та територіальні громади можуть приймати участь і в інших цивільних правовідносинах, наприклад, набувати окремі права інтелектуальної власності, бути спадкоємцем за заповітом тощо.

Об'єкти цивільних правовідносин

Під об'єктом цивільних правовідносин розуміють матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини та процес створення цих благ. Основним критерієм “об'єкту цивільних правовідношень” є його оборотоздатність, тобто можливість вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.

З огляду на це, до об'єктів цивільних правовідносин відносять речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Річ як об'єкт цивільних правовідносин – це предмет матеріального світу в своєму природному стані або ж такий, що створений в результаті людської діяльності, задовольняє певні потреби суб'єктів цивільних правовідносин і щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Важливе місце при вивченні такого об'єкту як речі відіграє його класифікація, яка є орієнтиром при виявленні правового режиму тієї чи іншої речі. Класифікація речей може проводитись залежно від різних ознак.

1) Залежно від оборотоздатності:

а) речі, що вилучені з цивільного обороту, тобто речі, які не можуть переходити у приватну власність фізичних та юридичних осіб, наприклад, зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси, вибухові речовини і засоби вибуху та інші речі, які визначені такими у додатку №1 постанови ВР України “Про право власності на окремі види майна”[11];

б) речі, що обмежені в цивільному обороті, тобто це речі, які можуть перебувати у власності фізичних осіб лише за умови дотримання спеціального порядку їх набуття, наприклад, вогнепальна гладкоствольна мисливська зброя, вогнепальна мисливська нарізна зброя, газові пістолети, револьвери та інші речі, що передбачені в додатку №2 постанови ВР України “Про право власності на окремі види майна”;

в) речі, які знаходяться у вільному цивільному обороті, тобто речі, які не вилучені з цивільного обороту та речі, які не обмежені в цивільному обороті.

Значення цього поділу в тому, що речі, що речі, Які виключені з обороту не можуть бути предметом правочинів та змінювати власників; речі, які обмежені в обороті – можуть знаходитись в ньому лише за спеціальним дозволом публічної влади; речі, які знаходяться у вільному обороті можуть вільно без спеціальних дозволів змінювати власників.

2) Залежно від можливості переміщення у просторі:

а) нерухомі речі, до яких належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення, наприклад, будинок, садиба тощо. При цьому режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.

б) рухомі речі, до яких слід відносити речі, що можна вільно переміщувати у просторі.

Значення цього поділу в тому, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

3) За способами індивідуалізації:

а) індивідуально-визначенаріч, тобто та, що наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її, наприклад, картина К.Малєвіча “Чорний квадрат”.

б) родовіречі, тобто ті, що визначаються родовими ознаками, властивими усім речам того самого роду, та вимірюються числом, вагою, мірою, наприклад, 2 кілограми цукру, 3 мішки муки тощо.

Значення цього поділу в тому, що речі, які мають лише родові ознаки є замінними, а індивідуально визначенні речі – не замінні.

4) Залежно від можливості поділу речі:

а) подільні речі, тобто ті, які можна поділити без втрати їх цільового призначення.

б) неподільні речі, тобто ті з них, які не можна поділити без втрати її цільового призначення, наприклад, автомобіль, будинок. При цьому, режим неподільної речі може також поширюватись і на складні речі, тобто сукупність різнорідних речей, які утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати їх за призначенням, яке визначається сутністю з'єднання, наприклад, бібліотека, колекція тощо.

Значення цього поділу в тому, що при розподілі спільної сумісної власності дані речі мають різний правовий режим.

5) Залежно від наявності залежності між речами:

а) головна річ визнається, як самостійна річ, пов'язана з іншою річчю – приналежністю, наприклад, скрипка як головна річ пов'язана зі смичком.

б) приналежність покликана слугувати головній речі та пов'язана з нею спільним господарським призначенням. Від приналежності слід відмежовувати складову частину речі, тобто все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення, наприклад, автомобіль і мотор.

Значення цього поділу в тому, що приналежність поділяє долю головної речі, якщо інше не визначено договором або законом.

6) Залежно від тривалості використання:

а) споживні речі, тобто такі з них, які внаслідок одноразового їх використання знищуються або припиняють існувати у первісному вигляді, наприклад, продукти харчування, сировина, напівфабрикати.

б) неспоживні речі, тобто такі з них, які призначені для неодноразового використання, зберігаючи при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу, наприклад, будівлі, технічне обладнання.

7) Залежно від наслідків використання речі:

а) продукція, тобто все те, що отримане в результаті виробничого використання речі.

б) плоди, тобто продукти органічного розвитку як тварин, наприклад, приплід, так і інших речей, наприклад, врожай.

в) доходи, тобто економічний приріст від участі речі в цивільному обороті, наприклад, орендна плата, відсотки від вкладу в банку, доходи від акцій тощо.

Правове значення полягає в тому, що продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не визначено договором або законом.

8) Залежно від того, чи жива річ чи ні:

а) тварини, тобто хордові, в тому числі хребетні (ссавці, птахи, плазуни, земноводні, риби та інші) і безхребетні (членистоногі, молюски, голкошкірі та інші) тварини в усьому їх видовому і популяційному різноманітті.

б) неживі речі.

Значення такого поділу полягає в тому, що на тварин, за загальним правилом поширюється режим речі. Однак для їх використання можуть встановлюватись спеціальні правила, наприклад, правила поводження, або спеціальний правовий режим, тварини, що занесені у Червону книгу тощо.

Окремий правовий режим поширюється на такі різновиди речей як гроші і цінні папери.

Гроші є загальноприйнятим еквівалентом, можуть замінити собою майже будь-який інший об'єкт майнових відносин, що носять майновий характер. Вони можуть виступати у трьох своїх формах: готівковій, безготівковій та валюта. Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Виключне право на випуск готівкових грошей належить НБУ. Емісія готівки здійснюється у формі банківських білетів (банкнот) та металевих монет. Банкнота та монета є безумовними зобов'язаннями НБУ та забезпечується всіма його активами. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. До особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності усі права, які ним посвідчуються.

До об'єктів цивільних прав також слід відносити і результати робіт та послуги.

Особливість результатів робіт як об’єкту цивільних правовідносин полягає в тому, що до виконання робіт вони існують в нематеріальній формі і об'єктивується в матеріальну форму після їх виконання. Так, наприклад, внаслідок будівельного підряду з проекту виникає новий об'єкт – будинок, який носить уречевлену форму та може бути відокремлений від процесу.

На відміну від цього, послуга є діями суб'єктів цивільного обігу, які або взагалі не завершуються певним результатом, а містять корисність в самих собі (діяльність консультаційного, розважального, просвітницького та іншого характеру), або мають такий результат, який не втілюється в матеріальній формі (медичні, посередницькі, аудиторські та інші послуги).

Одними з нематеріальних об'єктів цивільних правовідносин є результати творчої діяльності, до яких слід відносити твори науки, літератури та мистецтва, винаходи, промислові зразки, корисні моделі тощо. Характерною особливістю цих результатів є обов'язковість наявності певної об'єктивованої форми їх виразу. Окрім цього, для багатьох з них обов'язковою умовою є наявність творчого рівня та новизни.

До нематеріальних об'єктів також відноситься і інформація. Інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. В сучасних умовах інформація стає товаром. Її особливостями є те, що вона є благом нематеріальним та не зводиться до свого матеріального носія, підлягає моральному старінню та необмеженому тиражуванню, поширенню та різноманітним формам її фіксації.

Особливим об'єктами цивільно-правових відносин є особисті немайнові блага – невіддільні від особи носія, такі, що не мають економічного змісту блага, що визнані та охоронювані чинним цивільним законодавством. До особистих немайнових благ слід відносити: життя, здоров'я; честь, гідність і ділову репутацію; ім'я (найменування); авторство; свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. При цьому слід зазначити, що окремі з них (життя і здоров'я людини та її честь і гідність, недоторканність і безпека) визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

[1] Конституція України від 28.06. 1996 р. // ВВРУ. – 1996. - №30. - Ст. 141.

[2] Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // ОВУ. – 2003. - №11. – Ст.461.

[3] Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. // ОВУ. – 2002. - №7. - Ст. 273.

Дата добавления: 2015-07-17