Висновок. Система конституційної юстиції в зарубіжних країнах охоплює досить широке коло

Система конституційної юстиції в зарубіжних країнах охоплює досить широке коло державних органів, серед яких слід виділити наступні:

1. Спеціалізовані органи конституційного контролю: суди і квазісудові органи;

2. Неспеціалізовані органи конституційного контролю, як-то:

а) глава держави;

б) парламент - як правило, щодо прийнятих ним законодавчих актів;

в) уряд - як правило, щодо прийнятих ним і нижчестоящими виконавчими органами адміністративних актів;

г) суди загальної юрисдикції

Спеціалізовані органи (у більшості країн це конституційні суди) - це основні інститути конституційного контролю, на відміну від неспеціалізованих органів, для яких здійснення конституційного контролю є побічної функцією, яка витікає з основної діяльності. Саме здійснення конституційного контролю неспеціалізованими органами має необов'язковий (за винятком випадків, коли такий обов'язок покладається на них особливо самими спеціалізованими органами) і епізодичний (непостійний) характер.

Крім того, деякі неспеціалізовані органи конституційного контролю виступають в якості органів конституційного нагляду, тим самим, стаючи допоміжними органами конституційного контролю. Система конституційного контролю охоплює також державні органи, громадські об'єднання та громадян, які є суб'єктами права на звернення до конституційного суду.

8. американська (англо-саксонська) модель конституційної юстиції.

Американська модель ґрунтується на досвіді США, де право виносити рішення про неконституційність законів надається Верховному суду країни. Така система конституційного контролю діє в США, Канаді, Японії, Австралії, Індії, Скандинавських країнах, Швейцарії та ін. Особливості американської моделі полягають у тому, що всі конституційно-правові питання й суперечки розглядаються судами загальної юрисдикції при здійсненні звичайного судочинства в конкретних справах - кримінальних, цивільних, адміністративних. Функції конституційного контролю, разом з іншими функціями - розгляд апеляцій, слухання справ в якості суду першої інстанції, тлумачення Конституції США і федеральних законів - виконує, зокрема, Верховний Суд США [1, 70]. При цьому в деяких державах перевірку конституційності законів та інших актів публічної влади здійснюють усі суди країни від нижчих до вищого (наприклад, у США, Аргентині, Мексиці, Скандинавських країнах, Японії), в інших тільки Верховний Суд, у тому числі в ряді федеративних держав - вищі судові інстанції суб’єктів федерації (наприклад, в Австралії, Індії, Канаді, Малайзії).

Конституційна юрисдикція загальних судів у країнах з американською моделлю судового конституційного контролю здійснюється по-різному. В одних країнах вона чітко не виділяється із загальної юрисдикції, в інших закріплюється в загальній формі як повноваження проводити контроль за конституційністю правових актів, у третіх встановлюється більш конкретно зазначенням, у різному поєднанні, на такі повноваження, як, наприклад, тлумачення конституції, захист конституційних прав і свобод за зверненнями громадян, вирішення спорів між федерацією та її суб’єктами, контроль за конституційністю правових актів і дій публічної влади, за проведенням виборів до вищих конституційних органів і т.п.

9. Європейська модель конституційної юстиції. Концепція Г.Кельзена.

Європейська, або австрійська модель характеризується наявністю у держ. механізмі спец. суд. органу, відокремленого від судів заг. юрисдикції. Гол. завданням цього органу (як правило, конст. суду) є оцінка конституційності законод. актів, хоча він наділений і рядом ін. повноважень.

Особливістю європейської моделі є те, що для вирішення конституційно-правових питань і спорів: створюється спеціальний орган конституційної юрисдикції; конституційний контроль є його єдиною функцією; правове становище конституційних судів та їх компетенція визначаються конституцією і спеціальними законами; рішення органу конституційної юрисдикції є загальнообов’язковими. Наявність і обсяг відповідних повноважень в органів конституційної юрисдикції залежить від багатьох факторів, у тому числі від форми державного устрою, національних традицій, тенденцій формування та розвитку органів юстиції. Так вчені-правознавці зазначають, що європейська модель конституційного контролю виникла у зв’язку з тим, щоб не допустити повтору грубих порушень прав людини і громадянина, які мали місце до і після Другої світової війни. У постсоціалістичних країнах створення інституту конституційного контролю обумовлювалося прагненням подолати наслідки тоталітарних і авторитарних режимів. Інша обставина пов’язана з концентрацією влади у виконавчих органах, які спиралися на підтримку парламентської більшості. Конституційний контроль у таких умовах стає помітною перешкодою на шляху можливих порушень Конституції

Кельзен, будучи суддею Конституційного судуАвстрії (1921 — 1929) довів, що заснування конституційних судів або конституційних трибуналів аж ніяк не суперечить ані теорії поділу влади на три гілки, ні найпоширенішій тоді та поширеній і зараз доктрині суверенітету, верховенства парламенту.

З одного боку, він переконливо довів, що спеціальний орган конституційної юрисдикції, наділений певною мірою функціями четвертої влади, не стане її носієм у повному вигляді, оскільки виконуватиме лише роль «контрбалансу» або «негативного законодавця». Конституційний суд чи трибунал перебуватиме поза трьома класичними гілками влади, але дещо над ними внаслідок своїх завдань підтримання рівноваги влад через запобігання і припинення якоюсь із її гілок порушень конституції або загальних принципів права та офіційне тлумачення правових норм.

З іншого боку, орган конституційної юстиції, на думку правознавця, не повинен суперечити принципу суверенітету парламенту, оскільки суверенітет не може належати лише законодавчій інституції, а втілюється всім державним ладом, всіма владними гілками разом. Якщо правосуддя і виконавча влада підпорядковуються законодавству, то парламент теж прямо підпорядковується як конституції, так і ухваленим ним же законам. Отже, й він у своїх діях обмежується передусім конституційними нормами, що повністю відповідає природі й сутності позитивного права, а доводи тих, хто прагне відгородити законодавчу владу від судового контролю є нелогічними, нелегітимними і нікчемними.

Більше того, парламент, вважаючи себе «вільним творцем норм права», насправді є таким же пов’язаним конституцією органом застосування права, як і всі інші. Як творцю норм йому аж ніяк не можна довіряти анулювання неконституційних норм, оскільки він сам їх приймає. Цю справу треба покладати на інший верховний орган, відмінний від парламенту, не підпорядкований йому, не залежний від нього. Тут вчений допускає, що таким органом міг би бути не лише конституційний суд чи конституційний трибунал, а й квазісудовий орган, «складений із найбільш компетентних і відомих у країні юристів».

Європейська модель судового конституційного контролю прийнята не тільки в більшості країн Західної Європи, але і на Американському континенті (Колумбія, Коста-Ріка, Панама, Чилі та ін.), в Азії (Ірак, Кіпр, Сирія, Туреччина та ін.), Африці (Ангола, Єгипет, Малі та ін.) Європейська модель заснована на тому, що спеціально засновані конституційні суди розглядають справи про конституційність закону поза зв’язком із конкретною справою, що розглядаються судом. Така модель конституційної юстиції характерна для Австрії, Угорщини, Іспанії, Італії, Російської Федерації, Туреччини, України, ФРН та ін. При цьому органи конституційного контролю Україні, як і в ряді інших країн (РФ, Туреччина, ФРН та ін.), включені в судову систему. В інших країнах (Італія, Іспанія, Польща, Франція та ін.) такі органи не входять у судову систему.

Особливістю європейської моделі є те, що для вирішення конституційно-правових питань і спорів: створюється спеціальний орган конституційної юрисдикції; конституційний контроль є його єдиною функцією; правове становище конституційних судів та їх компетенція визначаються конституцією і спеціальними законами; рішення органу конституційної юрисдикції є загальнообов’язковими. Наявність і обсяг відповідних повноважень в органів конституційної юрисдикції залежить від багатьох факторів, у тому числі від форми державного устрою, національних традицій, тенденцій формування та розвитку органів юстиції. Так вчені- правознавці зазначають, що європейська модель конституційного контролю виникла у зв’язку з тим, щоб не допустити повтору грубих порушень прав людини і громадянина, які мали місце до і після Другої світової війни. У постсоціалістичних країнах створення інституту конституційного контролю обумовлювалося прагненням подолати наслідки тоталітарних і авторитарних режимів. Інша обставина пов’язана з концентрацією влади у виконавчих органах, які спиралися на підтримку парламентської більшості. Конституційний контроль у таких умовах стає помітною перешкодою на шляху можливих порушень Конституції

В iталiї конституцiйний суд дiє в одному складi з 15 членiв. По п'ять суддiв призначають президент, парламент на спiльному засiданнi па-лат i вища судова адмiнiстрацiя. Суддi конституцiйного суду призначають-ся на дев'ятирiчний строк без права займати посаду повторно. Це можуть бути колишнi i дiйснi суддi вищих судiв та професори-юристи, а також ад-вокати з 20-рiчним стажем.

У Францiї дев'ять членiв конституцiйної ради призначають строком на дев'ять рокiв, i їхнi повноваження не можуть бути поновленi. По три члени ради призначають президент i голови палат парламенту. Кожнi три роки тре-тина цих членiв оновлюється. До складу конституцiйної ради за власним правом i довiчно входять також усi колишнi президенти.

Конституційний суд Австрії, відповідно до ст. 140 Конституції, питання конституційності законів приймає до розгляду за поданням Адміністративного чи Верховного суду, а також за поданням того суду, який був повноважний розглядати справу в якості суду другої інстанції. У тому ж випадку, якщо даний закон підлягає застосуванню в Конституційному суді у зв'язку з рішенням правового спору, то Конституційний суд питання конституційності цього закону може прийняти до розгляду за власною ініціативою.

У Німеччині Федеральний Конституційний суд здійснює серйозні опосередковані контрольні функції по відношенню до всієї судової системи. У його повноваження входить вирішення питань, пов'язаних зі зміщенням суддів, аж до земельних.

Ст. 163 Конституції Іспанії передбачено, що якщо судовий орган при розгляді будь-якого питання вважає, що та чи інша норма, що має силу закону і застосовувана до даної справи, може суперечити Конституції, то, він, без призупинення її дії, в установленому порядку звертається до Конституційний суд для одержання висновку останнього.

Ст. ж 152 Конституції Туреччини передбачено: якщо при розгляді будь-якого конкретного справи суд загальної юрисдикції виявить, що закон, декрет, що володіє силою закону, неконституційні, або ж якщо твердження однієї із сторін про неконституційність має серйозні підстави, то суд повинен відкласти розгляд справи до прийняття Конституційним судом рішення з цього питання. Якщо суд загальної юрисдикції не впевнений в обгрунтованості заяви про неконституційність, то питання цієї заяви і основного рішення у справі вирішує Касаційний суд.

Однією з істотних особливостей конституційного правосуддя в Португалії є те, що тут функціонує "система змішаного типу", тобто повноваження вирішувати питання конституційності нормативних актів по конкретних справах мають також всі суди загальної юрисдикції, в той час як їх рішення з цих питань можуть бути оскаржені до Конституційного суду. Звертається до суду загальної юрисдикції може зажадати перенесення вирішення питання конституційності до Конституційного суду. Двох постійних представників у Суді має прокуратура. Якщо конкретна правова норма по конкретних справах тричі визнається такою, що не Конституції, то представники прокуратури в Суді можуть ініціювати процедуру абстрактного контролю. У цьому випадку рішення Суду має всеосяжний характер, і дія даної норми припиняється.

В країнах Центральної i Схiдної Європи, а також в тих, що утвори-лись на теренi колишнього СРСР, органи конституцiйної юстицiї також формують за рiзними процедурами. В Киргизстанi, Литвi, Македонiї, Польщi, Словенiї, Угорщинi i Хорватiї членiв цих органiв обирають пар-ламенти або їх нижнi палати. При цьому порядок висунення вiдповiдних кандидатур є рiзним. В Киргизстанi i Словенiї їх пропонує президент, у Хорватiї - верхня палата парламенту, в Литвi - у рiвнiй кiлькостi пре-зидент, голова парламенту i голова верховного суду, в Угорщинi - спецiальна вiдбiркова комiсiя, до складу якої входять представники усiх парламентських фракцiй. В Росiї суддiв конституцiйного суду призначає верхня палата парламенту за поданням президента.

iснують й iншi процедури формування органiв конституцiйної юс-тицiї. В Чехiї суддiв конституцiйного суду призначає президент за згодою верхньої палати парламенту. В Словаччинi президент робить вiдповiднi призначення за списком, складеним парламентом. В Болгарiї третину суддiв конституцiйного суду призначає президент, третину обирає парла-мент, i третину обирають на загальних зборах суддiв вищих судiв загаль-ної i адмiнiстративної юрисдикцiї. В Молдовi посади в конституцiйному судi замiщують нарiвно парламент, президент i вища рада магiстратури, а в Румунiї - кожна з палат парламенту i президент.

Конституцiї i спецiальнi закони встановлюють чисельний склад i строки повноважень конституцiйних судiв. В Молдовi до його складу вхо-дять 6 суддiв, в Югославiї - 7, в Киргизстанi, Литвi, Македонiї, Румунiї i Словенiї - 9, Словаччинi - 10, Хорватiї - 11, Бiлорусi, Болгарiї i Польщi- 12, Чехiї i Угорщинi - 15, Росiї - 19. Рiзними є i строки пере бування суддiв на посадi: вiд шести рокiв у Молдовi, семи у Словаччинi, восьми у Польщi i Хорватiї, дев'яти в Болгарiї, Литвi, Македонiї, Румунiї, Словенiї та Югославiї, до одинадцяти в Бiлорусi i навiть п'ятнадцяти рокiв у Киргизстанi. Як правило, не припускається повторне переобрання суддiв конституцiйних судiв. У Болгарiї, Литвi i Румунiї кожнi три роки за вiдповiдними квотами оновлюють третину складу вiдповiдних органiв.

Своєрідний орган конституційного контролю заснований Конституцією Ірану [6]. Таким органом є Охоронний, або Піклувальна рада, утворений зі звичайних і мусульманських юристів. Згідно зі ст. 94 Конституції все законодавство, прийняте Ісламським консультативним зборами (парламентом), має спрямовуватися до цієї ради, який в 10-денний термін зобов'язаний перевірити його сумісність з критеріями ісламу і Конституції. На Раду покладено також тлумачення Конституції (ст. 98) та спостереження за виборами Зборів знаючих людей Керівництва, Президента Республіки, Ісламського консультативного зборів, а також за прямим зверненням до думки народу і за референдумом (ст. 99).

Конституція Пакистану не така категорична. У Пакистані заснований Рада ісламської ідеології, або Ісламський сові, у складі не менше 8 і не більше 15 членів, призначуваних Президентом країни. У обов'язки Ради входить дача рекомендацій Парламенту і провінційним зборам щодо їх діяльності, яка повинна відповідати «принципам і концепціям ісламу, сформульованих у Корані і в Сунні». Остання, як вважається, є доповненням до Корану. Рада також дає поради Парламенту, провінційним зборам, Президентові Республіки і губернаторам з яких-небудь питань, переданим на розгляд Ради, а також дає рекомендації щодо діючих законів про їх відповідність Ісламу

10.Генеза конституційної юстиції в Україні

В Україні інститут правової охорони конституції має своєрідну історію. В умовах бездержавного існування українського народу ця ідея зводилась в основному до її закріплення в нереалізованих конституційних проектах та конституційно-правових доктринах.
Так, за Конституцією Пилипа Орлика 1710 р. гарантом дотримання законів, привілеїв, прав і вольностей простого народу оголошувався Гетьман Війська Запорізького (ст.ст. ІІ, Х, ХУІ), а король Швеції, крім цього, ще й гарантом недоторканості кордонів України (ст.ст. ІІ, ХУІ). Значне місце в справі охорони конституції відводилось Генеральній старшині (ст. УІ). Передбачався механізм контролю за діяльністю Гетьмана: “Якщо буде помічено щодо Ясновельможного Гетьмана щось супротивне справедливості й таке, що відхиляється від законів або завдає шкоди вольностям і небезпечне для батьківщини, тоді Старшина, Полковники і Радники можуть... публічно на раді висловити докір Його Ясновельможності, вимагаючи звіту щодо порушення законів і вольностей”.
Про окремі елементи правової охорони конституції йшлося в Проекті основ статуту українського суспільства “Вільна спілка” Михайла Драгоманова (1884 р.), Основному законі “Самостійної України” Спілки народу українського (проект Миколи Міхновського) 1905 р. Ідеї правової охорони конституції відображені також в конституційно-правових доктринах Г. Л. Андрузького, М. С. Грушевського, С. С. Дністрянського, О. О. Ейхельмана, І. І. Петрушевича.
Небагато уваги приділялось правовій охороні основного закону в Конституції Української Народної Республіки від 29 квітня 1918 р. Тут містяться норми, що стосуються лише особливого порядку внесення змін до основного закону, відповідальності міністрів і тимчасового обмеження (припинення) прав і свобод. Тимчасовий основний закон Західно-Української Народної Республіки з огляду на свою стислість взагалі не містив положень, які б стосувались правової охорони конституції.
Із встановленням в 1919 р. радянської влади в Україні утвердилась державно-правова доктрина, яка не визнавала ідею правової держави і її основоположного принципу – поділу влади. В соціалістичній теорії держави і права підкреслювалась єдність і неподільність державної влади, повновладдя представницьких органів.
Що стосується питання контролю за дотриманням Основного Закону, то в теорії державознавства домінувала концепція про те, що надання права будь-якій інституції перевіряти конституційність актів Верховної Ради порушує її повновладдя і призводить до обмеження ролі обраного народом вищого представницького органу в механізмі влади. Тривалий час головні акти України взагалі не розв‘язували питання контролю за дотриманням Основного Закону. Зазначене було властиве Конституціям УРСР 1919, 1929 р. В Конституції УРСР 1919 р. йшлося лише про державний контроль над діяльністю радянської влади, повноваженнями по здійсненню якого наділялися центральні органи влади (ст. 6).
Це питання отримало конституційне врегулювання лише в 1937 р., а потім і в 1978 р., коли Основний Закон республіки вперше у конституційній правотворчості ввів формулу “контроль за виконанням Конституції”. Єдиним суб‘єктом, правомочним здійснювати вказане повноваження конституційно визнавалася тільки Верховна Рада УРСР. Вона здійснювала цю функцію безпосередньо або через створювані нею органи, найголовнішим серед яких була Президія Верховної Ради.
Функція безпосереднього конституційного контролю виражалася насамперед в законодавчій і контрольній діяльності парламенту. Приймаючи той чи інший акт, Верховна Рада повинна була встановити, чи відповідає він Конституції. Особлива роль в цьому процесі відводилась постійним комісіям, завданням яких був розгляд проектів законів з правової точки зору, в тому числі і з точки зору їх відповідності Конституції. Парламент був вправі перевірити відповідність актів інших органів Основному Закону, своїм власним актам. Така перевірка здійснювалась, зокрема, при затвердженні указів Президії Верховної Ради. Конституційний контроль парламенту був можливий по відношенню до вже прийнятих ним законодавчих актів. В тому випадку, коли Верховна Рада встановлювала, що діючий закон суперечить Конституції, вона могла законодавчим шляхом змінити чи скасувати такий акт.
Постійно діючим парламентським органом, який здійснював конституційний контроль була Президія Верховної Ради. Відповідно до п. 8 ст. 108 Конституції УРСР 1978 р. вона мала право скасовувати постанови і розпорядження Ради Міністрів, рішення обласних, міських Рад у разі невідповідності їх Конституції і законам республіки.
Конституційна реформа Основного Закону України від 27 жовтня 1989 р., зберігши норми щодо контролю за дотриманням Конституції, згідно з якими він відносився до відома Верховної Ради (ст. 97) і її Президії (п. 6 ст. 106), водночас позначилася новим вирішенням у досліджуваному контексті. Уперше в конституційній правотворчості України передбачалося введення нової інституції, досі невідомої практиці державно-правового будівництва республіки – Комітету конституційного нагляду УРСР. Згідно з Конституцією, він мав обиратися Верховною Радою строком на десять років з числа спеціалістів у галузі політики і права в складі голови, його заступника і семи членів (ст. 112).
Конституційна реформа 1989 р. не похитнула верховенства вищого представницького органу. Передовсім, передбачена Основним Законом структура на практиці не була сформована, а її конституційна модель виключала можливість реального впливу на долю прийнятих Верховною Радою актів, оскільки Комітет конституційного нагляду не наділявся правом давати висновки про відповідність законів Конституції. Згідно з Основним Законом, згаданий орган був правомочним представляти Верховній Раді висновки про відповідність Конституції тільки проектів законів (п. 1 ст. 112).
Урізаний характер даної інституції полягав також у відсутності в Комітету конституційного нагляду можливостей безпосереднього скасування будь-яких актів. У випадку виявлення протиріч тих чи інших актів або ж їх окремих положень з Конституцією, а також із законами, Комітет міг направляти органам, що їх видали, висновки про необхідність усунення допущених порушень, що тягнуло за собою призупинення виконання даних норм. Що ж до їх скасування, то Комітет мав право лише входити з поданням до Верховної Ради або Ради Міністрів про скасування тих актів підзвітних їм органів чи посадових осіб, котрі суперечать Конституції і законам республіки.
Декларація про державний суверенітет України проголосила здійснення державної влади за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову (гл. ІІІ), що диктувало необхідність творення нової моделі конституційного контролю. З цією метою Законом про внесення змін і доповнень до Конституції УРСР від 24 жовтня 1990 р. замість колишнього Комітету конституційного нагляду передбачалось створення Конституційного Суду. Основний Закон визначив порядок обрання КС, його склад, строк повноважень, принципи і правові основи діяльності.
3 червня 1992 р. був прийнятий Закон про Конституційний Суд України. До компетенції Конституційного суду було віднесено розгляд справ про: конституційність актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Президії Верховної Ради України, Верховної Ради і Ради Міністрів Республіки Крим; конституційність міжнародних договорів України; розпуск партій; спори між територіальними утвореннями України; додержання Президентом, Прем‘єр-міністром, іншими членами Уряду, Головою Верховного Суду, Головою Вищого Арбітражного Суду, Генеральним прокурором України, а також дипломатичними та іншими представниками України Конституції і законів України у разі порушення питання про дострокове припинення їх повноважень (ст. 4).
Але незважаючи на те, що Постановою Верховної Ради України про порядок введення цього Закону в дію вибори Конституційного Суду передбачалось провести в червні 1992 р., Конституційний Суд, крім його Голови (проф. П. Юзькова), за цим законом так і не був обраний. Причиною цього була незавершеність та слабкість положень про Конституційний Суд, зокрема недосконалий порядок формування Конституційного Суду. За Законом, судді Конституційного Суду України мали обиратися Верховною Радою України на 10 років, а пропозиції про персональний склад суддів -подаватися Головою Верховної Ради України та Президентом України у рівній кількості, за погодженням. Внаслідок відсутності такого погодження через політичне протистояння конституційні і законодавчі положення про орган конституційної юрисдикції залишались нереалізованими.
Проект Конституції, винесений Верховною Радою на всенародне обговорення 1 липня 1992 р, а також проект Конституції в редакції від 26 жовтня 1993 р містили спеціальний розділ, присвячений Конституційному Суду, який, що правда, мав назву “Охорона Конституції”. Очевидно, що така назва розділу була неточною, оскільки це поняття охоплює набагато ширше коло відносин, а даний розділ був присвячений виключно Конституційному Суду України.
Новим етапом у процесі визначення правових засад створення і діяльності Конституційного Суду України стало прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституції України. За нею Конституційний Суд було визначено як єдиний в державі орган конституційної юрисдикції, змінено порядок формування Конституційного Суду, його компетенцію.
На основі конституційних положень 16 жовтня 1996 року Верховною Радою України був прийнятий Закон “Про Конституційний Суд України”. Ним було деталізовано порядок формування Конституційного Суду, визначено статус суддів, засади організації і діяльності Суду, правила конституційного провадження. Невдовзі був сформований і розпочав свою діяльність сам Конституційний Суд України.
Таким чином, спеціалізований конституційний контроль є новим інститутом в нашій історії, по суті він є ровесником України як незалежної держави. Тому закономірно, що чинний варіант правового регулювання статусу Конституційного Суду України розроблено з урахуванням досвіду роботи конституційних судів інших демократичних держав. У такий спосіб українське законодавство сприйняло основні риси європейської моделі судового конституційного контролю.

11. Правова природа Конституційного суду України.

Відповідно до ст. 147 Конституції України, КСУ є єдиним колегіальним органом конституційної юрисдикції в Україні, що вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. За своєю суттю, КСУ є юрисдикційним судовим органом. Він має правосудну природу і правосудний правовий статус та уповноважений здійснювати конституційне судочинство в Україні. Не випадково саме у розд. 8 «Правосуддя» КУ зазначено, що судочинство в Україні здійснюється КСУ і судами загальної юрисдикції. Це свідчить про пріоритетність КСУ в системі судової влади України. За формою своєї діяльності КСУ є єдиним колегіальним органом конституційної юрисдикції, рішення і висновки якого є результатом професійної колективної роботи суддів КСУ, делегованих від різних гілок влади.

КСУ – незалежний від законодавчої та виконавчої гілок влади спеціальний судовий орган, який здійснює перевірку нормативних актів на відповідність КУ способом конституційного судочинства.

Є підстави вважати, що Конституційний Суд поруч з судами загальної юрисдикції складають самостійний вид державної влади — незалежну судову владу. В юридичній літературі висловлюється й інша точка зору на правову природу Конституційного Суду. Зокрема, Конституційний Суд розглядаєтьсяяк орган, що стоїть окремо від трьох гілок влади: законодавчої,виконавчої і судової.

Необхідно відмітити у зв'язку з цим, що Конституційний Суд як спеціалізований орган конституційної юрисдикції має як спільні, так івідмінні риси від судів загальної юрисдикції. Діяльність конституційнихсудів здійснюється в певних процесуальних формах, що зближує їх з судамизагальної юрисдикції. Спільними для них є більшість принципів судочинства. Закон про Конституційний Суд України (ст. 4) передбачає, щодіяльність Конституційного Суду ґрунтується на принципах верховенстваправа, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності,повноти і всебічності розгляду справ та обґрунтованості прийнятих нимрішень. Законодавство деяких країн вводить обмеження на застосування,наприклад, таких принципів, як гласність і змагальність.

Відрізняються конституційні суди від судів загальної юрисдикції заспособом їх формування, складом і, головним чином, за характером справ,які вони вирішують

+ Правова природа Конституційного Суду України розкривається через з’ясування особливостей його статусу. Ці особливості полягають у наступному.

1. Конституційний Суд здійснює спеціалізований конституційний контроль як самостійний вид державної діяльності. Цим зумовлено місце Конституційного Суду в системі правової охорони Конституції України взагалі і конституційного контролю зокрема. Як відомо, Конституційний Суд є не єдиним органом в цій системі, адже відповідні контрольні повноваження здійснюють Президент України, Верховна Рада. Проте лише Конституційний Суд є спеціалізованим органом конституційного контролю.

2. Конституційний Суд України є судовим органом держави, адже віднесені до його компетенції питання він вирішує в порядку судової процедури.

3. Відповідно до Конституції України (ст. 147) Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. В теорії права юрисдикцію розглядають як сукупність повноважень відповідних органів щодо розгляду і вирішення правових спорів, правової оцінки діянь суб’єктів права і застосування відповідних санкцій. Отже, визначення Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції означає, що це єдиний в державі орган, який уповноважений вирішувати питання конституційності відповідних правових актів та інші справи, віднесені до його виключної компетенції.
4. Лише Конституційний Суд України здійснює офіційне і загальнообов‘язкове тлумачення Конституції і законів України. Цим самим Конституційний Суд України формує конституційно-правову доктрину, визначає напрямки розвитку законодавства, заповнює прогалини в праві, а отже - до певної міри і у відповідних межах Конституційний Суд України творить право.

5. Особлива роль належить Конституційному Суду України в системі стримувань і противаг. Необхідність здійснення в Україні державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову закріплено в ст. 6 Конституції України. Це – один із найбільш важливих принципів організації державної влади. Отже всі три гілки влади є самостійними, кожна з них діє в межах своєї компетенції, визначеної Конституцією та законами України. Важливим фактором узгодження їх діяльності є відповідні засоби стримувань і противаг, які мають урівноважувати усі три гілки державної влади. Одним із таких засобів є діяльність Конституційного Суду України. Вирішуючи суперечки між органами державної влади Конституційний Суд виступає як орган примирення і компромісу, як гарант політичного миру і стабільності у суспільстві і державі, як охоронець конституційного ладу держави.

6. Рішення Конституційного Суду України виносяться від імені України, діють на всій її території, мають загальнообов‘язкову юридичну силу і можуть бути подолані лише шляхом прийняття нової Конституції чи внесення змін до існуючої. Тим самим юридична сила рішень органу конституційної юстиції прирівняна до юридичної сили конституці

7. В підсумку, Конституційний Суд відіграє головну роль у забезпеченні верховенства і прямої дії Конституції України на всій території держави і стосовно до всіх суб‘єктів права

12. Склад та структура Конституційного Суду України.

Структура КСУ — це його внутрішня організаційна побудова.

Після того, як судді склали присягу і набули своїх повноважень, формуються керівні органи — Голова суду та його заступники. Вони обираються лише на один трирічний термін.

Дата добавления: 2015-07-17