Основні доктрини імунітету держави

Вирішення питання про імунітет, його межі та підстави, коли він може бути наданий іноземній державі, залежить від теорії абсолютного чи обмеженого імунітету, прийнятої в тій або іншій країні. У теорії і на цей час при висвітленні цього питання спостерігається деяка розбіжність. Ряд авторів і урядів вважають, що, беручи участь у відносинах у сфері міжнародного приватного права, держава має право на привілеї і переваги. Інша точка зору полягає в тому, що в таких відносинах держава не може посилатися на свої публічно-правові якості і повинна підкорятися загальним правилам без будь-яких виключень.

Відповідно до принципу суверенної рівності держав, іноземна держава на території іншої держави повинна корис­туватися судовим імунітетом, імунітетом від попередніх заходів та імунітетом від виконавчих дій (елементи теорії абсолютного імунітету).

Абсолютний імунітет означає право держави користуватися імунітетом у повному обсязі, всіма його елементами; він поширюється на будь-яку діяльність держави і будь-яку його власність. Спочатку імунітет склався і застосовувався як абсолютний. Єдине обмеження імунітету держави було можливим тільки за умови прямо вираженої згоди цієї дер­жави.

Теорія абсолютного імунітету має ряд недоліків. Так, положення про те, що суверенітет держави може бути обме­жений, є практично загальновизнаним у міжнародному публічному праві. Вступаючи в міжнародні наднаціональні організації та визнаючи обов'язковість рішень їх органів, держава обмежує свій суверенітет. Співробітництво у вирішенні будь-якої глобальної проблеми, переслідування будь-якої глобальної мети припускає відмову від приватних інтересів і привілеїв на користь загального блага. Отже, інтереси міжнародної торгівлі й розвитку інвестицій умож­ливлюють відмову від державного імунітету у сфері міжнародного приватного права. Визнання як звичайної норми міжнародного права, відповідно до якої держави не користуються імунітетами від іноземної юрисдикції у випадку участі у відносинах приватноправового характеру, не супе-речитиме загальним принципам міжнародного права.

Надання іноземній державі необмеженого імунітету являє собою відмову в правосудді для іншої сторони відносин і, отже, є порушенням одного з фундаментальних прав. Крім того, якщо держава бере участь у комерційній діяльності, вона тим самим добровільно відмовляється від свого імунітету1.

У міру розширення функцій держави як у себе «вдома», так і в міжнародних відносинах, вона почала все ширше вис­тупати як суб'єкт приватноправової діяльності й абсолютний імунітет ставав відчутною перешкодою в розвитку госпо­дарських зв'язків, оскільки контрагенти держави, по суті, позбавлялися права на судовий захист своїх майнових прав. До того ж держави почали звертатися до іноземних приватних банків за одержанням позик. У зв'язку з цим у доктрині та й в судовій практиці з'являється ідея необхідності обмеження імунітету держави. Ж. Шапіра так пояснює причини виникнення цієї концепції: «З одного боку, розвиток державного права спростив юридичні процедури ведення справи проти державних органів; з іншого — держава та її органи стали основними учасниками економічних відносин... Питання про державний імунітет найчастіше розглядається в судах західноєвропейських держав при виникненні суперечок підприємств західних країн з державами третього світу... або національних підприємств з державними установами своїх власних держав. Це можна пояснити виходячи із самої структури міжнародної торгівлі. Право західних держав було змушене враховувати необхідність захисту приватних інтересів у комерційних відносинах, що відрізняються від інших тільки державним характером одного з партнерів»2.

Уперше теорія обмеженого (функціонального) імунітету була зафіксована в проекті регламенту Інституту міжнарод­ного права 1891 р. Потім її реанімували в 20—30-ті роки минулого століття при розгляді справ за участю радянської держави та її власності. У цей період була укладена Брюссельська конвенція про уніфікацію деяких правил, що відносяться до імунітету державних суден (1926 р.). Вона довгий час (аж до 1937 р.) не набирала сили і не зібрала значної кількості учасників. Ні СРСР, ні Україна не є її учасником. Прагнення правлячих кіл ряду держав підкорити державні судна режиму, аналогічному тому, що установлений для приватних морських суден, з підписанням даної Конвенції увінчалися успіхом. Основні положення Конвенції: «Судна разом з їхнім вантажем, що складаються з власності урядів або орендовані урядом, і службовці для торговельних цілей підкоряються в мирний час загальному морському праву і не повинні користуватися імунітетом». Конвенція допускає арешт і звернення стягнення на іноземні державні судна і вантажі, що перевозяться ними. Але ці положення не поширюються на військові, патрульні, санітарні судна, а також на судна для державних потреб. Підписаний 24 травня 1934 р. Додатковий протокол до Брюссельської конвенції гарантував імунітет суднам, зафрахтованим державою на визначений час або рейс за умови, що судно використовується тільки для цілей урядової або не-торгової служби.

Після другої світової війни суди держав континентальної Європи винесли ряд рішень, відповідно до яких не ви­знавались імунітети іноземних держав у випадку здійснення їхніми урядами дій, що мають комерційний характер. Теорія обмеженого (функціонального) імунітету в країнах романо-германської правової сім'ї закріплена на рівні су­дової практики, а в країнах англосаксонської — знайшла відображення у законодавстві.

США стали першою країною, де 1976 р. був прийнятий Закон про імунітети іноземних держав, заснований на теорії функціонального імунітету. Згодом, під впливом прикладу США, закони, що обмежують імунітет іноземної держави, були прийняті й іншими державами. Так, 1978 р. у Великій

Британії — Акт про імунітет держави, 1982 р. в Канаді — Акт, що надає імунітет державі в канадських судах, 1981 р. в Пакистані — Ордонанс про імунітет держави, 1979 р. в Сінгапурі — Акт про імунітет іноземної держави, 1981 р. в ПАР — Акт про імунітет іноземної держави, 1984 р. в Австралії — Акт про імунітет іноземної держави, 1995 р. в Ар­гентині — Закон про юрисдикційний імунітет іноземної держави в судах Аргентини1.

У деяких країнах, де немає спеціального законодавства про імунітет іноземної держави, судова практика дотри­мується теорії функціонального імунітету. Так, у спеціальних нотах держав, спрямованих Генеральному секретареві ООН у 1979—1980 рр., вказується, що в Барбадосі, Данії, Фінляндії, Греції, Норвегії, Суринамі, Німеччині застосо­вується теорія функціонального імунітету держави. Судова практика Франції, Австрії, Бельгії, Італії, Швейцарії, Іспанії також розділяє цю теорію.

Для судової практики цих держав велике значення має розподіл актів держави на приватні та публічні, комерційні та некомерційні. Вважається, що іноземна держава користується імунітетом тільки тоді, коли вона виконує суверенні дії (асі;а ітрегіі; сСе іиге ітрегіі): направляє дипломатичні делегації, відкриває консульства тощо. Якщо ж іноземна дер­жава виконує дії комерційного характеру (асіа дезііопіз), тобто веде торговельну діяльність (Се іиге дезііопіз) — укладає торговельні угоди, то вона імунітетом не користується.

Теорія обмеженого імунітету не позбавлена недоліків. Так, важко чітко розмежувати суверенні та несуверенні акти держави. Такі суперечки можливі й в інших галузях, але не можна заперечувати, що існують ситуації, коли не виникає сумніву стосовно належності акта держави до приватної або публічної сфери.

Держава завжди залишається державою, навіть коли вона бере участь у міжнародних комерційних операціях. У таких випадках завжди існують політичні мотиви або ж політичні цілі2.

У наш час, коли набрала силу й діє в України з 3 червня 1999 р. (Закон України № 728-ХІ) Конвенція ООН з морсь­кого права від 20 грудня 1982 р., «Загальне морське право», діють норми, що містяться у статтях 95 і 96, згідно з якими повним імунітетом від юрисдикції будь-якої держави, крім держави прапора, користуються у відкритому морі військові кораблі, а також судна, що належать державі чи експлуатуються нею та перебувають тільки на неко-мерційній державній службі.

Інший приклад теорії функціонального імунітету стосується міжнародних договорів з питань капіталовкладень. Спочатку Радянський Союз, а потім і Україна уклали низку угод про захист капіталовкладень. Наприклад, це угоди з Бельгією та Люксембургом (1989 р.)1, Сполученим Королівством Великобританії та Північної Ірландії (1989 р.)2, Іта­лією (1989 р.)3, Китаєм (1990 р.)4, Кореєю (1990 р.)5, Нідерландами (1989 р.)6, Німеччиною (1989 р.)7, США (1992 р.)8, Фінляндією (1992 р.)9, Францією (1989 р.)10, Швейцарією (1990 р.)11 та ін. У даний час такі угоди передбачають арбітражний порядок розгляду спорів, пов'язаних з капіталовкладеннями, між державою-учасником та іноземним інвестором. При виникненні суперечки немає необхідності укладати додаткову арбітражну угоду. Сторони вправі відразупередати її в органи міжнародного комерційного арбітражу. Наявність такої норми означає, що держава-учасник погодилася підкоритися юрисдикції органів міжнародного комерційного арбітражу. У світлі законодавства закордонних країн, заснованого на концепції обмеженого імунітету, таке підпорядкування означає відмову держави від імунітету. Якщо проти держави буде винесене арбітражне рішення, то на її майно може бути звернене судове стягнення

Дата добавления: 2015-07-18