Примітки. 1) Лїтературу Чернигова як міста див

¹) Лїтературу Чернигова як міста див. в прим.6.

²) Іпат. с. 283.

³) Іпат. с. 388, 439.

⁴) Іпат. с. 141, 315.

⁵) Про Любеч статя Милорадовича: Любечъ, родина преп. Антонія 1871 (з Чтеній московських).

⁶) Іпат. с. 343.

⁷) Іпат. с. 431.

⁸) Про сю турецьку кольонїзацію взагалї див. низше с. 303 і далї.

⁹) Іпат. с. 358.

¹⁰) Іпат. с. 360.

¹¹) Хиба Іпат. с. 317.

¹²) Про нього нова статя (в історичній части компілятивна) Рклицького Городъ Новгородъ СЂверскій, его прошлое и настоящее — в час. Сборникъ Черниговскаго земства 1898, II.

¹³) Жит. Θеодосия л. 5.

¹⁴) Іпат. с. 160.

¹⁵) Молениє в вид. Шляпкіна, с. 6-7; в однім варіантї князь зветь ся Ярослав. В лїтописи подібні слова говорить Андрій Мономахович, але значіннє їх дещо відмінне (Іпат. с. 218).

¹⁶) Іпат. с. 354.

¹⁷) В т. III гл. 2.

ПЕРЕЯСЛАВЩИНА — ЇЇ ВІДОКРЕМЛЕННЄ; ПОЛЇТИКА ЗЕМЛЇ; ПЕРЕЯСЛАВСЬКА ДИНАСТИЯ; ЗВЕРХНЯ ІСТОРІЯ ЗЕМЛЇ. ТЕРИТОРІЯ ПЕРЕЯСЛАВЩИНИ, ВІДНОСИНИ ДО СТЕПОВИХ ОРД, БОРОТЬБА І КОЛЬОНЇЗАЦІЯ XII В.; ТУРЕЦЬКІ КОЛЬОНЇЇ; ПОХОДИ В СТЕП; „УКРАЇНА”.

Початком відокремлення Переяславщини, як я вже сказав, мусимо уважати витвореннє на Сїверянській території супроти Чернигова другого важного центра, яким був Переяслав. Знаємо його в сїй ролї від початку Х в., саме ж відокремленнє як довершений факт бачимо доперва за часів Ярослава. Від того часу Переяславщина вже нїколи не могла злучити ся скільки небудь трівко з Чернигівщиною, противно — видко, що обидві землї мали неохоту до такої злуки. Чернигівщина рішучо не хоче стати волостию переяславської династиї (Всеволода), Переяславщина, стараючи ся уставити у себе якийсь трівкійшнй лад, вибирає собі иньшу династию, не чернигівську, а суздальську, й її хоче забезпечити у себе стіл. Головно сею неохотою до злуки й мусимо ми пояснити, що сї дві частини Сїверянської землї нїколи не злучали ся, виключивши кілька невдалих проб, як заходи Всеволода і потім Мономаха — взяти собі Чернигівщину, змагання Всеволода Сьвятославича, в XIII віцї, аби захопити Переяславщину. Які були глубші причини тому відокремленню окрім самого лише сформовання сильного міського центра — причини етноґрафічні, культурні, економічні, того не можемо сказати ¹).

Відокремлений за Ярослава, що хотїв, очевидно, утворити в центрі Руської держави поруч Київа й Чернигова ще третїй стіл для свого улюбленця Всеволода, Переяслав займав якийсь час поважне місце, як третій з ряду княжий стіл в землях Руської держави, по Київі й Чернигові, і був осібним, самостійним князївством. Се трівало одначе тільки до смерти Сьвятослава (1076). Зараз потому, наслїдком полїтичних перемін, Переяслав опинив ся в досить невигідній позиції — прищіпки до котрогось із старших столів. За Всеволода вправдї, коли той був захопив Київ і Чернигів, се ще могло меньше відчуватись, і короткий час, коли Мономах тримав Чернигів, може не йти в рахунок; але від коли Мономах засїв у Київі, Переяслав став фактично якоюсь прищіпкою до Київа. Тим часом як сусїдня Чернигівщина замкнула ся в осібне полїтичне тїло, під проводом династиї Сьвятослава, Переяслав зістаєть ся просто волостию Київа, де князї часом міняють ся частїйше як які тіуни або посадники в котрімсь провінціональнім містї.

По тестаменту Мономаха Переяслав має бути передпокоєм Київа, переходовим місцем для кандидатів на київський стіл — роля нїби почесна, але на практицї дуже невигідна. За часів Мономаха й Мстислава Ярополк бодай досить довго сидїв тут в сїй ролї „евентуального престолонаслїдника”. Але по смерти Мстислава, коли вийшло за те наслїдство непорозуміннє в Мономаховій династиї, сї престолонаслїдники почали міняти ся в Переяславі як у кінематоскопі: протягом яких пятнадцяти років перемінили ся вони тут сїм разів, а деякі сидїли тут по кілька тижнїв, а навіть по кілька годин, як пишуть за Всеволода Мстиславича, що він просидїв від раня до обіда!

Розумієть ся, така практика не могла анї трошки подобати ся Переяславцям, де громада, як і по иньших українських князївствах, привикла складати всї клопоти про управу й охорону землї на князя, а Переяславське князївство й спеціально ще вимагало пильного догляду й оборони, супроти вічного неспокою від степовиків. Супроти того Переяславці, подібно як робили й иньші землї, постановили знайти собі якусь певну династию й її забезпечити переяславський стіл. Коли виникла боротьба між Мстиславичами і Юриєм, Переяславцї постановили тримати ся Юрия. Очевидно, вони при тім надїяли ся, що Київ зістанеть ся в руках Мстиславичів, і таким чином Переяслав був би зовсїм відокремлений і забезпечений від ролї прищіпки, чи то для Київа, чи для Чернигова. Суздальщина ж безпосередно з Переяславщиною не граничила, і в численній родинї Юрия все мусїв найти ся для Переяслава осібний князь.

Окрім таких чисто льоґічних причин, на вибір Переяславцїв вплинули, певно, й особисті звязки Юрия з Переяславом, що могли бути дуже давнї. Ми знаємо, що Остерський Городок (теп. Остер) належав від давна до Юрия і звав ся инакше Юриївим городком; можливо, він мав його ще від батька Мономаха, або що найпізнїйше — дістав десь за часів Ярополка, коли йшла та боротьба за Переяслав. В такім сусїдстві міг він мати здавна певні впливи і звязки з Переяславцями. Коли потім його син Глїб з'явив ся там, правдоподібно висланий батьком з такою місією — позискання сусїднїх міст, — насамперед Посемє перейшло до нього, а далї і з Переяслава (де тодї сидїв Мстислав Ізяславич) стали приходити до нього відомости, що його там „хочуть”. На початках одначе сей рух між Переяславцями не мусїв бути сильний: коли якийсь боярин Жирослав намовив Глїба йти на Переяслав, „бо його хочуть Переяславцї”, й Глїб пішов справдї, то переяславські партизани не відважили ся прилучити ся до нього, й Мстислав прогнав Глїба ²). Те саме повторило ся на другий рік: знову з Переяслава приходили якісь заклики, й Глїб, „свЂщав ся с Переяславци”, пішов у друге на Переяслав, але Мстислав знову завчасу вибрав ся з військом, і Переяславцї знову змикитили: „Глїб був з малим військом і сказав: піддурили мене Переяславцї та не відважаючи ся стати до битви, пустив ся тїкати” ³).

Се мабуть і було причиною такої нерішучости Переяславцїв, що Глїб не мав відповідних сил, „бяше въ малЂ”. Бачимо тут туж саму полїтику, що й у Киян: „коли будеш мати досить сили, то й по твоїй сторонї станемо”. Коли рік пізнїйше прийшов на місце Глїба сам Юрий, з дуже значними силами, то Переяславцї вже не вагали ся. Могло навіть бути якесь порозуміннє у Юрия з Переяславцями заздалегідь, бо в своїм походї він попростував відразу до них, очевидно — числячи на їх прихильність, і потім в переговорах з Ізяславом згожував ся вирікти ся Київа з тим, аби Переяслав віддано одному з його синів; але Ізяслав не пристав на се. Цїкаво, що при тім і переяславський епископ намовляв Ізяслава зробити сю уступку стриєви, але Ізяслав не згодив ся. Та в рішучій битві під Переяславом Переяславцї перейшли до Юрия: „бысть лесть въ Переяславцехъ”, сказали: „Юрий — то наш князь, то свій, ми його й з далека шукали” ⁴), та й побігли до Юрия; побачивши се, полки Ізяслава й Ростислава збентежили ся й пустили ся тїкати. Таким чином виступ Переяславцїв рішив справу на користь їх вибранника — Юрия, що сам по собі не мав відваги й надїї на успіх і всякими способами оминав війни з Ізяславом, але той його змусив до битви ⁵).

Почавши від сього часу Переяславщина зістаєть ся переважно в володїнню династиї Юрия. Володїннє се, правда, не було анї постійне й безпереривне, анї міцне і певне. Дїло в тім, що династия Юрия все зіставала ся чужою для української полїтики й українських князїв, її участь в українських справах все була спорадичною і супроти тутешнїх полїтичних сил переважно все мала вираховано-шкідні цїли, так що не могла тїшити ся загальною симпатиєю. При тім Суздальські землї були відрізані від Переяслава значним простором, а сама Переяславська земля була занадто слаба, аби місцеві князї могли утримати ся власними силами супроти більших ворогів. Все се поясняє нам ті перерви в володїнню Юриєвичів, що звістні нам у наших джерелах, а почасти нам і незвістні, бо з останньою чвертею XII в. наші відомости про Переяславщину й її князїв стають незвичайно бідні.

Так відомо вже нам, що коли Ізяслав в останнє подолїв Юрия, він прогнав і його сина Глїба з Переяслава та посадив свого сина Мстислава, що просидїв тут коло трох років. По сїй перерві Глїб вернув ся назад до Переяслава й просидїв тут до 1169 р., коли його вислав брат Андрій до Київа. В Переяславі Глїб на своє місце посадив тодї малого ще свого сина Володимира (було йому тільки дванадцять лїт ⁶), і той зістав ся тут до своєї смерти (1187). Таке довге правлїннє батька й сина, серед завірюх української полїтики, особливо правлїннє того малого Володимира, котрого батько слїдом умер в Київі і не міг бути помічним сину, ми мусимо головно толкувати привязаннєм самої землї до сеї княжої родини. Дїйсно, про Глїба зістала ся в лїтописи добра память ⁷), а про Володимира, з поводу його передчасної смерти, лїтопись ⁸) пише: „плакали по нїм усї Переяславцї, бо він любив дружину, а золота не збирав, майна не жалував, але роздавав дружинї; був з нього князь добрий, сильний в битвах, визначав ся великою мужністю, і за ним Україна дуже жалувала (много постона)”.

По смерти Володимира є перерва в наших відомостях про Переяслав. Аж у 1190-х рр. бачимо тут суздальського княжича Ярослава Мстиславича, Володимирового стриєчного брата; можливо, що він сїв тут безпосередно по Володимирі ⁹). Є ще й друга можливість, або навіть і правдоподібність — що він з'явив ся у Переяславі з інїціативи самих Переяславцїв, бо належав до противників шефа суздальської династиї — Всеволода, і з його руки ледво чи би дістав Переяслав, — хиба якось перепросив ся. В кождім разї одначе Переяслав за житя Ярослава стояв у повній залежности від Всеволода, як видко з звісток 1197-1198 рр. Всеволод іменує сюди епископа, а на другий рік з сином Константином ходив походом на Половцїв на Дін. Похід сей міг бути зроблений тільки в інтересї Переяславщини, значить Всеволод уважав її як би за свою волость.

Дїйсно, по смерти Ярослава Переяславцї звернули ся по князя до Всеволода. Їх посли прибули до Всеволода в Переяслав північний (Залїський), де він тодї перебував, і Всеволод дав їм князем свого сина Ярослава. „Переяславцї ж узявши свого князя Ярослава від св. Спаса (правдоподібно, в церкві св. Спаса відбула ся якась церемонїя благословення Ярослава на князївство, чи що), пішли з великою радістю, хвалячи Бога і св. Богородицю й св. Михаіла (патрона переяславського), що дав їм князя, якого собі бажали”, як оповідає про се своїм урядовим стилем Суздальська лїтопись ¹⁰). Скільки дїйсно було в тім щирого бажання Переяславцїв, трудно сказати, але з огляду, що таким чином Переяславщина запевняла собі поміч найсильнїйшої тодї династиї, з другого боку сим способом забезпечала на далї свою полїтичну окремішність, — нема нїчого неможливого в тім, що така комбінація їм досить подобала ся, і підозрівати щирість їх посольства до Всеволода не маємо особливої причини.

Почавши від сього часу і аж до упадку Переяславського князївства — підчас татарської руїни, ним все розпоряджають ся суздальські князї, і Суздальська лїтопись по просту зве Переяславщину „отчиною” суздальських князїв ¹¹). Правда, від часу до часу, в залежности від полїтичних завірушень на Українї, бували в сїй залежности Переяслава від суздальських князїв певні перерви. Так 1207 р. вигнав з Переяслава того Ярослава Всеволодовича Всеволод чернигівський, причепивши ся до його кандидатури на галицький стіл, і посадив тут свого сина, а сього знов вигнав Рюрик і посадив тут свого сина Володимира ¹²). Але се тривало не довго, і Переяслав скоро вернув ся знову до суздальської династиї: 1212 р. туди післав тодїшнїй шеф сеї династиї Юрий Всеволодович свого брата Володимира. Володимира сього одначе взяли в неволю Половцї, напавши на Переяславщину й побивши в битві. Здаєть ся, що по тім нещастю Переяслав знову висовгнув ся з рук Суздальської династиї; вище я висловив здогад, що сей опорожнений стіл могли дістати Ольговичі, в потіху за страчену Київщину ¹³). Але потім він вертає назад в розпорядженнє суздальських князїв: 1227 р. кн. Юрий посилає сюди свого братанича Всеволода Константиновича, потім брата Сьвятослава (1228) ¹⁴). Завдяки тільки сїй залежности Переяслава від суздальських князїв і знаємо де що про нього в XIII в. — сї убогі відомости заховала для нас Суздальська лїтопись, тим часом як Галицько-волинська лїтопись мовчить про нього зовсїм. В сїм фактї відбило ся виїмкове полїтичне становище Переяслава поміж українськими землями: з них він оден виріжнив ся з їх полїтичної родини і щоб забезпечити ся від двох українських династий — Мстиславичів і Ольговичів, між землями котрих лежав, потягнув до нового — східнього полїтичного центра, увійшов у сферу його полїтики.

Се була полїтика самої переяславської громади, як ми бачили, що зазначила її досить виразно, як на наші скупі взагалї в таких справах відомости. Заразом сею полїтикою й вичерпуєть ся все те, що можемо сказати про полїтичну дїяльність переяславської громади.

Се була „вища полїтика” Переяславцїв. Але в їх житю була полїтика ще далеко більш важна, що була питаннєм житя і смерти — се відносини до степу. Нї для якої з земель давньої Руської держави сї відносини не мали такого незвичайного, есенціонального значіння, як тут. Се зовсїм природно поясняєть ся територіальними винами Переяславщини.

Її границї на заходї й півночи ми знаємо. Від Київщини її граничив Днїпро, тільки в околицях Київа київська границя, здаєть ся, переходила трошки на лївий бік (як більш або меньш гіпотетичну границю можна брати тут р. Карань). Від Чернигівщини граничило порічє Остра і Сейму. Як ми вже бачили, територія р. Сейму була спірною між Чернигівщиною й Переяславщиною, і особливо в другій чверти XII в. дуже вагала ся між сими двома землями, але зістала ся в кінцї при Чернигові, хоч судячи по відносинам місцевої людности до князїв, вона скорше тягнула до Переяслава: як і Переяслав, Посемє тримаєть ся династиї Юрия, а бити ся з Ольговичами показує охоту ¹⁵). На північнїм заходї крайнїм пунктом, що тягнув до Переяслава, був Остерський городок, на устю Остра в Десну, на лївім боцї його; в першій половинї XII в. його вилучено в осібну волость для Юрия, але вона злучила ся знову з Переяславщиною, через те що й Переяславщина перейшла в ті самі руки — династиї Юрия ¹⁶).

Таким чином Переяславщина з двох боків, зі заходу і півночи, операла ся на краї хоч не завсїди приязні, але бодай культурні, безпечні. Але властиво тільки її північно-західнїй кут був безпечний (нпр. як би потягнути лїнїю від Рильська на устє Супоя або навіть і Трубежа). Полудневий край її границї з Київщиною і східнїй край границї з Чернигівщиною виходили в передстепові краї, і вся решта її території по за тим північно-східнїм кутом — се було небезпечне, неспокійне степове пограниче, де треба було все виглядати кочового ворога.

Ми бачили вже, яка нетрівка, бо виставлена на періодичні знищення, була кольонїзація київського Порося — района між Стугною й Росю. З другого боку бачили ми, в яких неспокійних, прикрих обставинах жила околиця Курська. Се відразу позволить нам з'орієнтувати ся і в кольонїзаційних обставинах Переяславщини. Землї по Супою й Трубежу лежали в однїй лїнїї з Поросєм, але о стільки в гірших обставинах, що їх не прикривало нїщо зі сходу, як Переяславщина Київщину, і на півночи вони не мали таких безпечних своїх закутків, як київське Полїсє, куди людність могла відступати й пересиджувати лихолїтє. Тільки землї по Остру, між Остром та Днїпром та по верхівям Трубежа, Удаю та Ромна, богаті багнами і лїсами могли бодай до певної міри хоронити свою людність від степових нападів; решта ж Переяславщини мусїла мати тодї, як має й тепер, переважно степовий характер, з лїсами і гаями, тільки на берегах рік, в мокрих балках і ярах. Тим поясняєть ся, що в періоди особливого розярення степової бурі Переяславщина редукувала ся до дуже малих розмірів території, де ще держала ся якась осїла кольонїзація.

Ми бачили, що при кінцї Х в., за Володимира більшість Переяславщини уважала ся страченою під печенїзьким натиском. Хоч сказано там про будову кріпостей по р. Сулї, але заразом ставлено їх по Деснї, Трубежу і Остру, так що посульські кріпости або мали служити якимись сторожевими пунктами, або тут мова йде про верхню Сулу, що мала боронити лїнїї Остра і Десни від полудневого сходу. Очевидна бо річ, що як би середнє та нижнє Посулє не було ослаблене, було добре залюднене й укріплене, то само по собі могло б виставати на оборону, й не було б по що укріпляти берегів Трубежа чи Десни. Оповіданнє про заснованнє Переяслава зa Володимира зовсїм підтверджує таке розуміннє, даючи добру ілюстрацію до тодїшніх кольонїзаційних обставин: Печенїги собі маршерують „отъ Сулы”, наче на тій Сулї й не чутно тих кріпостей, а Володимир „поиде противу имъ”, і стрів їх раптом на Трубежі, „на бродї, де тепер Переяслав”! Очевидно, останки руської кольонїзації тільки й бренїли ще тут, між Трубежом, Днїпром та Остром.

Коли знищено Печенїзьку орду, й Русь почала здобувати назад страчені кольонїзаційнї терени, кольонїзація Переяславщини теж була відреставрована до певної міри. Про її розміри можемо судити з звісток з кінця XI і на початку XII в. (перед новою кольонїзацією погранича, що не могла скорше розвинутись як від 1103 р.). Бачимо з них, що та реставрована кольонїзація опанувала була, що найменьше побереже Сули (Ромен, Снятин, Горошин, Воін) ¹⁷), а в дїйсности, правдоподібно, і перейшла її. Результати сеї кольонїзації були одначе страчені, коли розпочали ся в останнїй чверти XI в. половецькі напади, що особливої інтензивносги дійшли в 1090-х роках. Половцї тодї неустанно нищили осади між Сулою й Трубежом, часто з'являючи ся і в околицях самого Переяслава, а Тугор-хан раз протримав Переяслав півтора місяця в бльокадї! ¹⁸). Як тодї виглядала Переяславщина, дає нам зрозуміти коротенька записка Мономаха про сї роки: „сидїв я в Переяславі три лїта й три зими, з своєю дружиною, і богато набідували ся ми і від війни (з Половцями) і від голоду (очевидно — наслїдком половецьких спустошень” ¹⁹). Сю останню подробицю переяславського житя дуже добре доповнює образок, що мав Мономах намалювати перед зібраними князями 1103 р.: „жалуєте ви коней для оранки, а того не подумаєте, як селянин почне орати, а наїде Половчин, забє „смерда” стрілою, кобилу його візьме, заїде на його оселю, забере жінку й дїтей, і все майно, а тік запалить, — то коня його ви жалуєте, а самого чому не жалуєте?” ²⁰). Розумієть ся, при таких обставинах житя Переяславщина мусїла знову дуже сильно спустїти, як і полуднева Київщина.

Кольонїзація розвиваєть ся на ново з початками аґресивної боротьби з Половцями. Під час походу 1111 р. бачимо вже, що на Голтві руське військо почуває себе безпечно — „стали на ріцї Голтї й тут зачекали воїв”, і тільки за Ворсклою починала ся небезпечність — „дійшли Ворьскла”, тут цїлували хрест (була хрестопоклонна недїля) і положили всю свою надїю на хрест, з многими слїзми. З пізнїйших звісток бачимо, що руська кольонїзація дійшла побережа Ворскли на полудню — тут згадуєть ся Лтава, на Ворсклї ²¹), як звичайно думають — теп. Полтава, в усякім разї важно, що се було місто на Ворсклї. На полудневім заходї бачимо город Донець, як звичайно приймають теп. Донецьке городище на р. Удах, притоку Сїверянського Донця, недалеко теп. Харкова, хоч і не знаємо, о скільки він тїсно був злучений з пограничною кольонїзацією. По Донцю і Удам бачимо, що правда, цїлу систему укріплень — городищ, але поки що не маємо повного права уважати її останками укріплень з сих саме часів.

Деякі поетичні згадки з другої пол. XII в. вказують одначе далї на Посулє як на властиве переяславське пограниче. „Кончак знищив Сулу” (снесе Сулу) каже поетичний уривок в Галицько-волинській лїтописи ²²); „по Роси й по Сулї подїлили городи” каже про Половцїв (може про Кончака і Гзу) Слово о полку Ігоревім ²³). Сї натяки трудно инакше зрозуміти, як про пограниче переяславське: область Сули була таким же пограничем Переяславщини, як пограниче Роси — Київщини, а з першого з них довідуємось, що в останнїй чверти XII в. погранична (посульська) кольонїзація коли не знищена, то знову сильно ослаблена була серед нових інтензивних половецьких нападів.

Взагалї, взявши статистично той матеріял, який маємо, нїяка з українських земель так часто не підпадала половецьким нападам, як Переяславщина, — хоч, треба сказати, відомости про тутешнї половецькі напади не визначають ся докладністю, досить припадкові, і в дїйсности пропорція ся мусїла бути ще прикрійша для Переяславщини. При тім нїде половецькі напади не опановували так цїлого майже терену землї як тут; тільки кутик між Остром і Днїпром був безпечнїйший, з рештою ж цїла Переяславщина була виставлена на турецькі спустошення.

Супроти такої небезпечности й періодичних спустошень Переяславщини треба було брати ся на ріжні способи. І так князї старали ся всякими способами здобувати нових насельників землї з поза її границь, нпр. осажувади невільників приведених з ріжних земель. Знаємо, що Мстислав з Ярославом, забравши богато невільників у Польщі, подїлили їх між собою і ужили їх для реставровання пограничної кольонїзації (лїтопись каже тільки про Ярослава, що він осадив свою пайку по Роси, але того самого треба дорозумівати ся і про Мстислава ²⁴). Про кн. Ярополка довідуємо ся, що забравши підчас походу на Минщину людей з м. Друцька, він вивів їх відти і поставив їм місто Желни (вар. Желди), як думають звичайно — теп. Жовнин, на нижнїй Сулї ²⁵). Особливо ж важну ролю в тім значінню мали турецькі осадники виведені з степів.

Так по погромі орди Торків частину їх осаджено і в Переяславщинї, де вони згадують ся 1080 р. ²⁶). Потім нові партії Торків і Печенїгів приведено з походів 1103 р. („заяша ПеченЂги и Торъки с вежами”) ²⁷), а правдоподібно — й 1111 р. з власної охоти прийшли ватаги їх по невдалім повстанню на Половцїв в 1116 р. На другий рік маємо звістку про прихід Біловежцїв ²⁸). Правда, сї турецькі кольонїсти давали чимало й клопотів — от як те повстаннє їх 1080 р., потім під 1121 р. маємо записку, що Мономах „прогнав Берендичів із Руси, а Торки й Печенїги самі втїкли” ²⁹) — очевидно було знову якесь повстаннє. Але з другого боку, вони постачали і добрих вояків, і будь що будь — служили до зміцнення й забезпечення границї як кольонїсти, призвичаєні до небезпечного, неспокійного житя. З рештою відомости наші про їх кольонїзацію в Переяславщинї дуже бідні. Назва села Каратулїв (Вел. і М. Каратулї) під Переяславом, між двома лїнїями тутешнїх оборонних валів, показують, що тут були також осаджені Чорні Клобуки (Каратулї теж що Каракалпаки, чорні шапки, в староруськім перекладї Чорні Клобуки). З подїй 1150 р. довідуємо ся, що десь на Днїпровім побережу Переяславщини сидїли Турпії ³⁰), правдоподібно — також турецьке колїно, як і Коуї, Берендичі і т. и. В одній лїтописній звістці бачимо осади переяславських Торків коло Баруча й Бронькняжа ³¹), але місця сих городків невідомі напевно ³²). На верхівю Остра бачимо Білу Вежу — засновану правдоподібно згаданими в лїтописи виходнями з донської Білої Вежі, але сї виходнї, правдоподібно не були Турки, а Словяне. Здаєть ся, що десь в тій же околицї була друга кольонїя того ж імени (БЂлая вежа старая) ³³). В сусїдстві Донця бачимо величезне Хозарське городище, що вказує на иньшу подібну кольонїю ³⁴), і т. и.

Можна здогадувати ся, що в будованню пограничних замків переяславські князї також бачили оден з способів оборони. Знаємо се про Володимира, що він будував таку оборонну лїнїю по Сулї, а з усякою правдоподібністю мусимо такі заходи припускати й для пізнїйших часів, хоч би по анальоґії з Київською землею. Дїйсно, почавши від XVI-XVIII в. відомі нам численні городища, що тодї стояли порожні, значить, були останками міст і замків давнїйших. Вони стоять по р. Ворсклї, Пслу, Сулї, Удаю, Удам, Донцю і закривають Переяславщину від полудня й полудневого сходу, та дїйсно в части можуть бути останками оборонних лїнїй XI-XII в. ³⁵). Звістні нам тут і вали — подвійний вал коло Переяслава, довгий вал на правім березї Сули, від Лубен до Днїпра, другий подібний на кількадесять кільометрів довгий вал над Днїпром, більше меньше від устя Тясмина (на правім боцї) через Сулу майже до р. Золотоноші, поменьші останки валів над р. Ромном, і т. и. ³⁶).

З другого боку переяславські князї заходили ся коло самих Половцїв, то задобрюючи їх, то боронячи ся, то пробуючи застрашити їх аґресивною війною. Між переяславськими князями знаходимо найбільших спеціалїстів у половецьких справах, як Мономах, Ярополк, Володимир Глїбович. Мономах, бувши переяславським князем, дав інїціативу й провід у найбільшій аґресивній війнї з Турками, яку знає давня Русь. Очевидно, він при тім мусїв головно виходити з спеціальних інтересів своєї волости.

Скільки приходилось в подібних обставинах клопотати ся з Половцями Мономаху й иньшим переяславським князям дав він зрозуміти своєю автобіоґрафією. „Усїх угод (тут розуміють ся й дипльоматичні з'їзди з Половцями) з половецькими князями, каже він, уложив я девятнадцять, за часів батька і по нїм ³⁷) і передавав богато худоби та своїх портів (одїжи й тканини); з неволї пустив визначнїйших половецьких князїв ось скільки: двох братів Шаруванїв, з рода Багубарса три, Овчини чотири, а всїх иньших важнїйших князїв сто; а що Біг дав живими в мої руки Коксуся з сином, Аклана Бурчевича, таревського князя Азгулуя, й молодих князїв пятнадцять, то їх я привів живими, постинав і покидав у річку Славлїй; тодї їх побито зо двіста лїпших невільників...” ³⁸).

Син Мономаха Ярополк уславив ся також війнами з Половцями, хоч тодї вже вони були приборкані попередньою боротьбою. На ново розвивають ся половецькі напади в останнїй чверти XII в. і тодї здобуває собі славу на сїм полї Володимир Глїбович. На жаль, ми досить мало маємо відомостей про Переяславщину з сих часів: вона мала тодї зовсїм другорядне полїтичне значіннє і все більше виходила за обрій української полїтики. Але тих кілька подробиць, які дають нам наші джерела, вистають для характеристики сього князя й його ролї в сїй новій половецькій бурі. Бачимо, що „руські князї” уважають його спеціалїстом в половецькій війнї, висилають його з передовим полком, і Володимир дуже пильнує сеї своєї прероґативи ³⁹). Він бере участь у всїх колективних руських походах на Половцїв; Половцї мають особливий респект перед ним, а на Руси має він славу великого лицаря: „бо він був муж добрий, відважний і сильний в бою, і на всяке добре дїло готовий”. Особливож популярний він у своїй землї, бо се князь-дружинник, князь воєвничий, а його печаливість для своєї землї підчеркнуло Слово о полку Ігоревім коротенькою апострофою:

в Римах крик під шаблями половецькими,

а Володимир у ранах — туга та жаль Глїбовому сину ⁴⁰).

Як бачимо, цїла Переяславщина була властиво тільки пограничною маркою, оборонною границею руської кольонїзації з степом. Ся її роля була причиною, що до неї в наших джерелах було в перше приложене славне пізнїйше імя „України”. Оповідаючи про смерть Володимира Глїбовича, київська лїтопись каже, що по нїм „плакали всї Переяславцї”, та піднісши його чесноти, додає, що за ним дуже жалувала Україна: „о немже Украина много постона” ⁴¹). Почавши від сеї апострофи ми кілька разів стрічаємо в київській і галицькій лїтописи се слово в значінню погранича ⁴²), але історичними обставинами воно льокалїзувало ся на тім же пограничу, де ми його стрічаємо перше. В наведенім текстї воно значить, очевидно, Переяславщину, або цїлу або її полудневе пограниче; скорше перше — воно тодї дає парафразовану, стилїстичну паралєлю до згаданого перед тим плачу Переяславцїв. В сїй ролї погранича з степом, воєнної марки Переяславщина й сусїдня полуднева Київщина зістали ся й на далї чотири-пять столїть, і се було причиною льокалїзації сеї назви в сих землях. А знов ті історичні обставини, що се пограниче зробили огнищем пізнїйшого українського руху, осередком, де сконцентрувало ся все, чим жила Україна-Русь XVII-XVIII в. і першої половини XIX в., були причиною, що імя України пізнїйше стало другим іменем властивої, полудневої Руси. A potiori fit denominatio — і та надднїпрянська Україна від тих часів дїйсно все переважала — часами матеріально, часами морально в загальній еволюції українсько-руських земель і їх житя.

Дата добавления: 2015-07-18