Володимир Святославович

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

КАФЕДРА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Реєстраційний номер: ___________

Дата реєстрації: _______________

КУРСОВА РОБОТА

з курсу: «Історія України»

на тему: Соціально-економічний розвиток Київської Русі в X на початку XII ст.

напряму підготовки: 6.020302 – «Історія»

Шелемба Юрій Володимирович

Керівник: д.і.н Федака С.Д.

Національна шкала: _________________

Кількість балів: _____________________

Оцінка у системі ECTS: ______________

Члени комісії:

______________ _____________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

____________________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

____________________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

Ужгород 2015

ЗМІСТ

ВСТУП 3

Розділ 1. Соціально-економічний розвиток Київської Русі 5

1.1 Соціально-економічні процесі які формувались упродовж Х-ХІІ ст. 5

1.2 Феодалізм та його вплив на економіку Київській Русі 6

1.3 Сільське господарство як провідна галузь Київської Русі 12

Розділ 2. Торгівля у Київській Русі Х-ХІІ ст., та її вплив на соціально-економічний розвиток 15

2.1 Міста і торгівля в Київській Русі 15

2.2 Ремесло, та його вплив на соціально-економічний розвиток 20

Розділ 3. Князі Київської Русі Х-ХІІст. за яких держава здобула найбільшого розвитку в економіці 24

3.1 Володимир Святославович 24

3.2 Ярослав Мудрий 27

Висновки 29

Список використаних джерел 31

Вступ

Вивчення питань соціально-економічного розвитку Русі неможливе без залучення археологічних джерел. Їх незнання або ігнорування, що, на жаль, також має місце, призводить до значних дослідницьких втрат. Нерідко в історичних працях повторюються висновки, висловлені давно вже, спростовані археологією.

Існування відносно єдиної Київської держави охоплює період з початку X по 30-ті роки XII ст. Політична форма - ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. В 30-х рр. XII ст. вона вступила в період феодальної роздробленості, який характеризувався дальшим розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, кристалізацією окремих князівств. Видозм­інюючи свою феодальну структуру, Русь проіснувала до 40-х рр. XII ст. і впала під ударами монголо-татарських завойовників.

Основою давньоруського літописання є "Повість минулих літ", до якої ввійшли давніші літописні твори, написані в Києві в кінці Х - XI ст. Перша редакція "Повісті минулих літ" здійснена літописцем Нестором близько 1111 року.

У "Повісті минулих літ" літописець ставив своєю метою показати звідки походить народ руський і держава Русь з центром у Києві. Ці питання були висунуті політичним життям кінця XI й на початку XII ст. в часи зростаючих князівських міжусобиць - ознак розпаду Київської держави і спроб Володимира Мономаха зберегти єдність руських земель під зверхністю Києва.

Історія Русі розглядається літописцем на широкому тлі з точки зору тодішніх про неї уявлень з певною державною і церковно-політичною тенденційністю. Незважаючи на цю тенденційність, автори літопису дають дуже багато об'єктивно правдивих історичних даних, зокрема і інформацію про соціально-економічний розвиток Русі.

Цікаві дані про взаємини Русі X ст. з Візантією, зокрема торговельні зв'язки подає "Літопис Аскольда". Ґрунтовний коментар до "Літопису Аскольда" подав М. Брайчевський.

Оригінальним історичним джерелом є "Києво-Печерський патерик", в основі якого лежить листування єпископа Володимирського Симона, колишнього ченця Печерського монастиря з ченцем того ж монастиря Полікарпом. "Патерик" містить замальовки давньоруського життя.

Важливим писемним джерелом з історії Київської Русі є "Руська Правда" - звіт юридичних законоположень, чинних на території всієї держави. В статтях "Руської Правди" містяться цікаві дані, що мають безпосереднє відношення до досліджуваної теми. Це матеріали про розвиток сільського господарства, ремесла, торгівлі, грошовий обіг.

Розділ 1

Соціально-економічний розвиток Київської Русі

1.1 Соціально-економічні процесі які формувались упродовж Х-ХІІ ст

У X—XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села, дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина[1] спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися у спадок, даруватися).

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Ки­ївській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Дав­ньоруській державі феодалізм зароджувався на основі віснообщинного ладу, східнослов'янське суспільство пе­рескочило через рабовласницький етап розвитку. По-дру­ге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися тра­диції приватної власності; по-третє, виникнення та ста­новлення великого землеволодіння не призвело до масо­вого обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарськи неосвоєної землі.

1.2 Феодалізм та його вплив на економіку Київській Русі

У X—XII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації се­ред феодально-залежного населення.

Основними його верс­твами були:

-смерди - більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

-закупи - люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до фео­дала за купу (грошову позичку);

- рядовичі - селяни, що уклали з феодалом ряд (до­говір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

- челядь – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

- холопи- населення, що перебувало у повній власності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підгрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними рисами формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економічне закабалення смердів[2]. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку. На ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя»[3]. Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в Х ст. ще однієї форми ренти- грошової, яка згодом стала найпоширенішою.

В Київській Русі верховне право володіння всіма зем­лями належало главі держави — князю. Князь наділяв підлеглих йому бояр і дружинників великими ділянками землі. В результаті поступово виникли дві форми вели­кої феодальної власності: «жизнь» (аллод) — вільно від­чужувана земельна власність, основа особистого багатога­лузевого господарства князів і бояр і «волость» — тимча­сова власність, дарування на умовах несення військової служби, що не передавалась у спадщину (бенефіцій). По­ряд з князівським і боярським землеволодінням, з XI століття виникають і розширюються земельні володіння церкви. Основною формою організації великого феодального господарства була вотчина — володіння, що значилось в особистій власності феодала і передавалась у спадщину. Вотчина включала господарський двір з житловими будівлями, підсобними приміщеннями для челяді, коморами, хлівами для худоби, стайнями, пташниками також ріллі, луги, ліси, залежні села.

Поряд з основною галуззю — землеробством, тут були представлені скотарство, полювання, ремесло, рибальство, бортництво, птахівництво. У вотчині вироблялось все необхідне для існування феодала і його челяді, тобто її господарство мало натуральний характер і було слабко зв’язане з ринком. Зміцнення феодальної вотчини, водночас означало посилення її натурального характеру і відповідь тенденції до замкнутості та відокремлення, протилежно централізаторським зусиллям київських князів. Документів, що регламентують організацію виробництва у вотчині. Деяке світло на особливості організації прав, все-таки проливає такий літературний пам'ятник того періоду, як «Києво-Печерський патерик». Служителі, Києво-Печерського монастиря блаженний Феодосій у розмові з князем Із'яславом підкреслює: «твои ж раби... працюють, сварящася й шегающе и кленуще друг друга»[4].

Характерно, що князь підтвердив правдивість змальованої організації робіт. Основою існування вотчини була праця холопів — рабів, і напівзалежного населення — рядовичів і закупів та поступово поневолюваних общинників — смердів. Раби були приватною власністю вотчинника. Поповнення цієї кате­горії цілком залежного населення було пов'язано з само-продажем у рабство, внаслідок відсутності джерел існу­вання чи неможливістю повернення боргів або одружен­ням з рабинею без договору з її власником. Існували раби дворові і раби, наділені землею. Останні, з часом, склали особливий прошарок феодально-залежного населення.

Поневолювання феодалами вільних общинників-смердів здійснювалося шляхом позаекономічного й економічного примусу Позаекономічне підпорядкування здійснювалося за допомогою насильства. Економічне було зв'язане різким погіршенням господарського положення внаслідок стихійного лиха: повені, посухи, неврожаю пожежі, втрати худоби й ін. В таких випадках він вимушений був звертатися за допомогою до феодала, господарство якого було крупнішим, більш заможним, стійкішим в несприятливих умовах. Релейні закупи мали свій наділ і працю­вали на землі феодала. При цьому в процесі відробітку свого боргу їхня залежність могла посилитись. Про це свід­чить відомий збірник давньоруських законодавчих уста­новлень «Руська правда».

Про обов'язки релейного заку­па там, зокрема, говориться наступне: «якщо дав йому пан плуг і борону, то за погубленого ним коня - платити». Якщо ж з панського хліва украдуть худобу, то закуп не винен. Та коли тварина залишена ним без догляду на полі не зачинена в панському дворі, то за це також не­обхідно платити. Про соціальний стан закупа свідчить наступна стаття того ж юридичного документа: «Якщо пан б'є закупа за справу, то провини немає, а якщо п'яний, безвинно, то платить як за образу вільного». Згідно зако­ну, втеча закупа від феодала перетворювала його в раба. Історично першою формою державного податку, що поступово перетворював смердів у податне залежне насе­лення, була данина (полюддя). Вона збиралася хутрами, продуктами сільського господарства і промислів. В часи князя Ігоря полюддя мало не фіксований, багаторазовий характер. Це викликало обурення древлян і вбивство ними князя Ігоря. Внаслідок цього княгиня Ольга змушена була ввести фіксований розмір зборів. Але і після цього, як свідчать літописи, князі іноді розпускали дружину по се­лах «на прокорм».

З часом рента продуктами стала основ­ною формою експлуатації смердів. Поряд з нею існувала і відробіткова рента, коли залежний хлібороб відпрацьо­вував визначену кількість днів на землі або в господар­стві феодала. Крім того, він виконував ряд повинностей: приймав участь у будівництві доріг та фортець.

«Руська правда» встановлювала особливо жорстокі покарання за підпал, зазіхання на чужу власність, приховування рабів-утікачів. Літописні джерела свідчать: як тільки вмирав князь, починалися хвилювання і грабежі. Першими страждали пригноблювачі! Жорстоке відношення до невільників викликало іноді обурення і стосовно церковнослужителів, у «Новгородському Першому літописі старшого і молодшого ізводів» повідомляється, що Київського єпископа Стефана заду­шили його ж холопи. Обурення низів приймало і характер великих виступів[5]. Сільське господарство було головною, визначальною галуззю.

Пе­реважало виробництво зернових культур — жита, ярової і озимої пшениці, вівса, ячменю, гречки, проса. Вирощува­лись технічні культури — льон і коноплі, що давали си­ровину для виробництва тканин і рослинної олії. Широ­ко розповсюдженими були також городні культури: ци­буля, часник, огірки, буряк, капуста, ріпа, кавуни, хміль, горох, боби. Давньоруські джерела згадують також садів­ництво і такі садові культури, як вишня, яблуня, груша, слива, горіх, виноград, малина й ін.

Значною підгалуззю сільського господарства було тваринництво, розведення великої рогатої худоби, коней, свиней, кіз, овець, У госпо­дарствах феодалів і смердів-общинників тримали також домашніх птахів — курей, гусей, качок. У тваринництві, поряд з випасом практикувалось стійлове утримання худоби в спеціально побудованих хлівах і стайнях, а та­кож заготівля кормів на зиму. Мала місце асиміляція домашніх тварин з дикими, що жили в той час у степах і лісах України (тур, дикий кінь, кабан). Українська поро­да худоби, як свідчать фахівці, дотепер зберегла риси сте­пового тура. Допоміжними галузями сільського господарства були бортництво, рибальство і полювання.

Слід особ­ливо підкреслити, що в Х-ХІІ століттях в структурі продуктивних сил землеробства відбулися істотні зміни. Зміни в першу чергу полягали з тому, що продовжувався процес вдосконалення землеробських знарядь. В госпо­дарствах феодалів поширювався плуг з залізним лемешем, що забезпечував глибоку оранку, знищення бур'янів, збере­ження в ґрунті вологи і корисних речовин. Його викори­станню в селянських господарствах перешкоджала знач­на вартість заліза і необхідність додаткової тяглової сили.

Тому найбільш розповсюдженими орними знаряддями тут були соха і рало. Причому в лісових районах на зміну однозубій приходить двозуба соха з асиметричними сош­никами, що дозволяли збільшити ширину борозни і, отже, підвищити продуктивність праці хлібороба. Водночас здій­снився перехід від вузьколопатного до широко лопатного рала. Вузьколопатне рало робило неглибоку бороздну вимагало додаткової поперечної оранки.

Широкополе рало розширило борозну, забезпечило знищення бур'янів та усунуло необхідність поперед оранки. В результаті, продуктивність праці орача підвищилась. Вдосконалені орні знаряддя застосовувались ряд із старими: однозубою сохою, вузьколопатним ралом, заступом, мотикою[6]. Більш ефективна обробка землі скоротила терміни перебування ґрунту в перелозі. Поширені плуга з залізним лемешем сприяло становленню ще би продуктивної системи землеробства — трипілля.

Трипілля включало озиме, ярове і тимчасово не оброблюване поле (пар). Озиме поле підготовлялось і засіювалось на зиму, ярове — навесні, пар являв собою зорану, ще не використовувану в даному році землю. Таким чином трипілля вводить в господарський обіг 2/3 землі в умовах двопілля. Воно більш прогресивне і з точки агротехніки та результатів праці. Однак розглянута тема землеробства тільки складалася, її остаточне становлення і поширення приходиться на більш пізній період - Х-ХІ століття. Водночас відбуваються зміни в тяговій силі. Поряд з биком, все більше використовується кінь. Цьому сприяв винахід у Західній Європі і поширення її межами нового упряжу і його головного елемента, хомута.

1.3 Сільське господарство як провідна галузь Київської Русі

Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство. Це сталося за рахунок використання досконалих та різноманітних знарядь праці (плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса) та різних, залежно від географічних умов, систем обробітку грунту (вирубна, перелогова та парова з двопільною і трипільною сивозмінами). У сукупності ці чинники сприяли високому рівню продуктивності зернового господарства. Здобутки в землеробстві в поєднанні із значними площами пасовиськ та сінокосів були підгрунтям для розвитку приселищного скотарства. Основною робочою худобою були коні й бики.

У різних місцевостях переважали неоднакові системи землеробства: у лісових районах — підсічна, вирубна, на багатоземельних, малонаселених степових просторах — перелогова, у густонаселених місцях, зокрема на Середньому Подніпров'ї, парова система з двопільною або трипільною сівозміною, причому поступово дедалі більше поширювалося трипілля[7].

Головними знаряддями обробітку землі були: на півночі — тризуба соха, яка еволюціонувала в однозубу, причому зуб став нагадувати леміш, на півдні — плуг і рало, якими обробляли землю. Косили хліб залізними косами й серпами. Сіяли пшеницю, жито, ячмінь, овес, просо, гречку, сочевицю, льон та інші культури. На городах і в садах вирощували цибулю, часник, капусту, горох, яблука, вишні, виноград.

Східні слов'яни займалися також мисливством, рибальством і бортництвом. У лісах водилося багато різних звірів і диких птахів — білки, бобри, куниці, лисиці, соболі, тури, зубри, лосі, олені, ведмеді, кози, кабани, зайці, лебеді, журавлі, качки, гуси, перепели та ін. Хутро, мед, віск у великих кількостях вивозилися на зовнішні ринки. Ними часто платили данину.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва, всьго ж існувало понад 60 видів ремесел. Соціальна організація ремісничого виробництва ніби віддзеркалювала процес розвитку феодальних відносин.

Існувало три категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські. На ранньофеодальному етапі переважають перша і друга категорії; за часів роздрібненості дедалі більшу роль відіграє третя. Міське ремесло відрізняється від сільського складністю, різноманітністю та якістю. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150 назв[8].

Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, диференціація ремісничих спеціальностей, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів.

Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, римські, з’явилися в ІІ-ІІІ ст. З часом східні слов’яни запровадили власну специфічну грошову одиницю- «куну» (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з’являється нова лічильна одиниця- гривня, яка з ХІІ ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом м’які хутряні гроші поступаються місцем твердій валюті - гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160-196 г. Лише наприкінці ХІІІ ст. виникає карбованець- срібний зливок, вагою ½ гривні. За часів Володимира Вели­кого почали карбувати золотники і срібляники перші вітчизняні монети. Проте, незважаючи на появу метале­вої валюти, хутро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV ст., тобто часу, коли почалося систематич­не, масове карбування монет.

У добу піднесення Київської Русі інтенсивно розгорта­ється процес урбанізації.

«Гради» (городища) - своєрідні зародки майбутніх міст виникають у східних слов'ян ще в VI ст. Тоді вони виконували роль міжплемінних цен­трів з обмеженими функціями пунктів збору данини, прикордонних укріплень, місць общинних культових зіб­рань тощо. Поступово під впливом посилення державних структур, бурхливого розвитку ремесла та торгівлі малочисельні тимчасові поселення перетворюються на постійні залюднені міста, що стають економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами, своєрідни­ми вузлами зв'язку Давньоруської держави.

Отже, за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин - формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно й диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових техноло­гій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.

Розділ 2

Торгівля у Київській Русі Х-ХІІ ст., та її вплив на розвиток соціально-економічних процесів

2.1 Міста і торгівля в Київській Русі

Загальною економічною основою формування і розвитку міст було відокремлення ремесла від землеробства. У країнах Західної Європи нові міста, як правило, засновували вільні ремісники і торгівці. І цей споконвічний дух економічно вільної людини, незважаючи на тим часову залежність від сеньйора, багато в чому визначив їхню історію. У Київській Русі частина міст виростає із сільських поселень, а частина створюється державою, як адміністративні й оборонні центри. Структура населення включала представників феодальної знаті (князів, бояр, дружинників, адміністраторів), залежне населення (челядь, раби, напівкріпаки, кріпаки-смерди) і формально вільних ремісників, що вносили чи відпрацьовували податки. При цьому факт такого роду відробітків, певною мірою, також робив їх залежними людьми. Активна боротьба цілого ряду західноєвропейських міст з сеньйорами вже до кін­ця XII століття завершилась формуванням вільних місь­ких комун (Тулуза, Марсель, Суассон, Амьен, Монпельє, Бове та ін.). Вони організують самоврядування, захист інтере­сів городян, гільдій, цехів, визначають тверді дисципліна­рні вимоги до особистості. Це істотно посилило їхню еко­номічну роль. У Східній Європі такого роду процеси не спостерігаються. Правда, кількість міст тут росте. Якщо в ІХ-Х ст. їх було 24, то до кінця XII століття — близько 300. Серед них Київ, Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Володимир, Галич, Червень та інші. Внутрішньо-міські економічні процеси, зокрема, розвиток ре­месла, мали свою специфіку[9]. Об'єднання ремісників за формою організації спочатку нагадували артілі, їх очо­лювали старійшини.

Але в ряді виробництв виявлялися і тенденції цехового характеру: виробництво очолював майстер, під його керівництвом трудились учні-підмайстри (будівельна справа, іконопис і ін.). Та рух у цьому напрямку пізніше, був перерваний татаро-монгольською навалою. Документів, що регламентують час і умови пра­ці, виробництво продукції, збут, вимоги до якості й особи­стості виробника розглянутого періоду не виявлено. Мі­ське життя регулювала князівська адміністрація. Вільні і напіввільні ремісники не брали участь у міському керів­ництві. В містах зберігався такий пережиток родопле­мінного ладу, як віче. Збиралося воно, щоправда, в різних екстрених випадках і найчастіше було пов'язане з невдо­воленнями міських низів.

Місто, як правило, оточували ровом і дерев'яними сті­нами. Більшість будівель також була з дерева. У зв'язку з цим час від часу вставала проблема ремонту дерев'яних укріплень, веж, мостів. З цією метою збиралось спеціаль­не мито — «городнє». Значна частина городян займалася сільським господарством, мала ділянки землі, тримала велику і дрібну рогату худобу, свиней, птахів. В економічному відношенні місто являло собою сполучення ремесла сільського господарства, торгівлі. Його верхній феодальний прошарок (князі, бояри, дружинники, церковнослужителі) існували за рахунок додаткового продукту, що збирався в залежних селах. Феодальне місто виконувало функцію адміністрування і насильства. Життя ремісників і дрібного люду в значній мірі залежало від попиту на їх товари також від розміру, структури і рівня цін тієї частини додаткового продукту, що попадала на ринок. В умовах панування натурального господарства з його обмеженим попитом на товари ремісничого виробництва, економ становище цієї категорії населення було дуже хитким, роки неврожаїв — катастрофічним.

Етнічний склад населення давньоруських міст характеризується перевагою місцевого східнослов'янського населення. Та в ряді міст проживали і представники цих груп: чорні клобуки, берендеї, шторки поселені з дозволу влади. У Києві, існували єврейські колонії.

Розвиток міст являв собою якісно новий етап з еволюції духовної культури східних слов'ян. До цього протягом багатьох сторіч елементи духовного характеру (вірування, досвід, обряди, уявлення про красу, правду, система колективно-регулюючих почуттів і емоцій). Тепер же, ряд з цим процесом, виникає інший, певною мірою альтернативний процес розвитку міської духовної культури: включав досягнення попереднього їй періоду і духові досвід інших народів. Безумовно, спочатку він був випробуванням порівняно вузької освіченої еліти. З прийняттям у 988 році візантійського варіанта християнстві Київській Русі з'являються переклади «Біблії» і «Нового завіту» (Євангелія). Починається навчання грамоті, і виникає перша бібліотека при Софійському Соборі в Києві[10].

В розглянутий період були створені також такі твори давньоруської літератури, як «Повчання Володимира Мономаха», «Києво-Печерський Патерик», «Сказання про Бориса і Гліба», «Ходіння ігумена Даниїла», «Слово о полку Ігоревім»[11]. Слід зазначити все ж, що формування системи знань і уявлень розглянутого періоду проходило в умовах слабкого впливу античної спадщини. Про Аристотеля, Платона, Сократа давньоруський читач дізнавався тільки з «Джерела знань» Іоанна Дамаскіна. Очевидно, обмеженість знань про зміст вчень цих авторів стала од­нією з причин негативного відношення східнослов'ян­ських церковників до античності.

В умовах панування натурального господарства поступове поглиблення процесу поділу праці стало загальною основою певного росту товарного виробництва і торгівлі. Розвитку торгівлі сприяв також ряд внутрішньо-економічних факторів. Найважливішими з них були наступні: 1) ріст кількості міст, чисельності їх населення;2) охоронно-стимулюючі заходи держави: торгові договори з Візантією в 907, 944 і 971 рр., контроль торговими мірами ваги і довжини, правове регулювання суперечок, що виникали при продажі низькоякісного товару, охорона власності, раціоналізація грошового обігу (перехід до-карбування монети); 3) активний розвиток торгівлі Києва не тільки як вну­трішнього, а й міжнародного торгового центру на шляху з «варяг у греки» (вісім міських ринків при стотисячному населенні, торгові двори (функціональні представництва) західноєвропейських і східних куп­ців, широкі зовнішньоторговельні зв'язки. В терито­ріальному плані торгівля була представлена місце­вими локальними ринками. Існували також міжре­гіональні торгові зв'язки (постачання і продаж солі з Галича, хутра з північних областей князівства). Успішно розвивалась зовнішня торгівля. Асортимент товарів на внутрішньому ринку відбивав обсяг і структуру потреб давньоруського суспільства і вклю­чав продукцію сільського господарства, ремесла, тваринни­цтва, промислів (полювання, рибальство, бортництво), дріб­ну і велику рогату худобу, коней і та ін. Предметами купівлі-продажу були також книги і живий товар — раби. На динаміку цін впливали: коливання врожайності, ситуації, що складались у тваринництві, промислах, відносини з ко­чівниками та інше. Автор «Слова о полку Ігоревім» свід­чить, наприклад, що при вдалих походах князів проти по­ловців, ціни на рабів і рабинь у Києві знижувалися. Князі часто брали викуп за полонених. В результаті половець­ких набігів невільниками, призначеними для продажу, ча­сто ставали і слов'яни — жителі південних окраїн князів­ства. Продавали іноді і своїх, православних, захоплених у ході князівських усобиць. Новгородці, наприклад, прода­вали полонених суздальців по 2 ногати за душу.(12)

Князівські усобиці, як свідчать джерела, негативно по­значалися на міжрегіональній торгівлі. Коли Святополк Окаянний, що осліпив захисника західних рубежів дер­жави князя Василька, одумавшись, затіяв проти підбурю­вача рать, — то купців з Галича і Перемишля не пустили на Подніпров'я. «Внаслідок цього знемагали, — пише лі­тописець, — люди від голоду і від раті, не маючи ні пше­ниці, ні солі». Цікаво, що в цій ситуації своєрідним кон­курентом продавцям солі на київському ринку виступив Києво-Печерський монастир. Чернець Прохор почав без­коштовну роздачу продукту всім нужденним. Доходи купців знизились і вони звернулися за допомогою до голов­ної регулюючої інстанції — князя. Зазіхання на торговий прибуток, тих умовах викликало активну протидію навіть представникам церкви.

Розвиток торгівлі сприяв еволюції грошової системи. Довгий час грошовими одиницями служили худоба і хутра («купи»). В обігу знаходилися також арабські візантійські, західноєвропейські монети. З активізацією торгових відносин і посиленням влади Київського князя виникла необхідність у власній монеті. ЇЇ почали використовувати наприкінці X століття. Грошовою одиницею Київської стала гривня — це був злиток срібла визначеної ваги частіше 200 грамів. У XII ст. посилюється роль грошей як засобу заощаджені збільшення багатства.

«Слово о полку Ігоревім» згадуються шоломи аварські, яйці (короткі списи) польські, угорські іноходці. Водно-французький епос «Пісня про Роланда» свідчить, що давньоруські кольчуги поширювались далеко на Заході.

Зовнішня торгівля впливала на розвиток окремих га­лузей ремісничого виробництва (імпорт кольорових мета­лів), озброєння дружин, умови життя і побуту феодалів. Зона була могутнім фактором економічного підйому Киє­ва, фундаментом його політичної ролі. Разом з тим, актив­ність і ефективність торгових зв'язків залежала від цілого ряду зовнішніх історичних явищ і ситуацій. Нашаруван­ня негативних факторів поступово звужувало можливості торгівлі. Негативно позначилися на зовнішньоторговель­них зв'язках Русі хрестові походи і зв'язане з ними зруйну­вання Константинополя, конкуренція генуезців і венеціан­ців у Чорноморському регіоні (XII століття), панування половців у Причорноморських степах та ін. Нашарування сукупної дії цих негативних факторів на таке внутріш­ньодержавне явище, як феодальні усобиці, поступово під­точувало економічну і політичну роль Києва, наближаючи період розпаду Давньоруської держави.

2.2 Ремесло, та його вплив на соціально-економічний розвиток

Розвинутою галуззю давньоруського господарства с ремесло. Утворення держави, ріст попиту на залізні землеробські знаряддя, зброю, будівельні матеріали, шкіряні, дерев'яні, гончарні, ювелірні та інші вироби сприяли поглибленню його спеціалізації, вдосконаленню організації підвищенню продуктивності праці. Ремісники однієї спеціальності, як правило, селилися разом, займаючи ряд міських вулиць. Кожне таке територіально-галузеве об’єднання очолював старшина[12]. В основному, переважали замовлення, але і товарне виробництво також мало; це (продаж солі, продуктів сільського господарства, жіночих прикрас, книг і т. д.). Головними сферами ремісничого виробництва були видобуток і плавка руд та металообробка. Вихідною сировиною — дернові і болотні руди.

До X століття їх плавили у так званому сиродутної горні. Метал тут фактично не плавився — доводився тістоподібного стану, а потім проковувався. Технологія була дуже недосконалою, що позначалось на якості металу та одержаних з нього виробів. Домниця значно підвищила температуру, забезпечила справжню плавку руди і суттєво поліпшила якість металу. Вона істотно збільшила кількість кінцевого продукту і таким чином сприяла зниженню його собівартості та поширенню залізних виробів. Обробка металу здійснювалась в кузнях вручну. Основними методами обробки кування, лиття, гартування, пайка, карбування дав­ньоруським майстрами, стало відоме також зварювання. Істотні успіхи були досягнуті у виробництві кольчужної броні. Не випадково, мабуть, руські кольчуги згадуються у французькому епосі «Пісня про Роланда». У виробниц­тві військового спорядження поступово поглиблювалась спеціалізація. Джерела того періоду згадують зброярів, щитників, лучників, тульників (виробників сагайдаків), майстрів по виготовленню пороків — облогових знарядь для руйнування міських стін. Що стосується спеціаліза­ції в області виготовлення орних знарядь, то дані подіб­ного роду відсутні. Це поясняється тим, що процес відо­кремлення ремесла від землеробства ще тривав і значна частина землеробських знарядь продовжувала виготов­лятись безпосередньо в сільському господарстві.

Розви­неною галуззю ремесла була деревообробка. Багато чого з того, що оточувало давньоруського жителя і чим він ко­ристувався, виготовлялось з дерева: житло, знаряддя пра­ці, засоби пересування (човни, підводи), міські стіни, мос­ти. Тому попит на цей вид праці був досить широким, що також сприяло поглибленій спеціалізації виробництва. У його структурі відомі: будівельники дерев'яних будин­ків, теслі, мостники (споруджувачі дерев'яних мостів), майстри по виготовленню возів, меблів, бочок, дерев'яних господарських знарядь, дрібного домашнього начиння та ін.

Основними знаряддями праці в цій сфері були: за­лізна сокира, молоток, столярне тесло, долото, свердло, ру­банок, струганок. Зрідка застосовувалась пилка, але подовжнього розпилювання колод на дошки ще не зна­ли. Значну роль у підвищенні продуктивності праці всіх деревообробників зіграло удосконалення робочої части­ни сокири. Про високий рівень деревообробного мистецт­ва Київської Русі свідчить будівництво великого дерев'я­ного моста через Дніпро (Київ) на початку XII століття.

Прийняття християнства на Русі в 988 році сприяло подальшому розвитку будівельної справи, зокрема спору­дженню дерев'яних, а потім і кам'яних храмів. Кам'яни­ми спорудами були: Київська Десятинна церква, побудо­вана греками в X столітті, церква в Тьмутаракані (1022 рік), Софійський собор у Києві (1017-1037), Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1036 рік). В ході спору­дження кам'яних храмів руські майстри, в певній мірі, використовували вітчизняний досвід зведення деревяних споруд. Розвиток нової галузі викликав ріст по будівельних матеріалах.

Проіснувавши більше двохсот років, склоробство зникло після руйнування Києва татаро-монголами в 1240 році, нагромаджені знання були втрачені[13]. Ріст в населенні попиту сприяв також розвитку інших виробництв: шкіряному взутті, сідлах, сагайдаках, кінській збройні пояса, пергаменті, сприяла розвитку обробки шкіри, цій галузі, як і в цілому ряді інших, посилювався поділ праці. В особливі спеціалізовані групи виділились: майстри по виготовленню хутра, кожум'яки та інші.

Прядінням і виробництвом тканин з льону, конопель, вовни займалися жінки. Просів здійснювався за допомогою таких простих знарядь, як веретено і гребінь, а ткацтво з допомогою домашнього вертикального, а потім більш продуктивного горизонтального ткацького верстата. Технологія підготовки льону і конопель і саме прядіння втягували в трудовий процес все жіноче населення дому і дворища. На цьому ґрунті утвердилась система внутрішньосімейної кооперації праці.

Це, в свою чергу, сприяло збере­женню патріархальної єдності і підпорядкуванню окре­мої людини колективу. В домашнім господарстві жінки виступали також в ролі ткаль та швачок, виготовляючи б верхній і нижній полотняний одяг для всіх членів сім'ї. Більш дорогі тканини вироблялися спеціальними реміс­никами. Тонке полотно виготовляли майстри-ручошники. Ще більш дорогу тканину «опону» — опонники. У містах працювали і фахівці з пошиття одягу на замовлення — кравці. Важливою галуззю ремесла стало виробництво деревинного(діжки, ковші) та глиняного посуду.

З XI століття почав переважати глиняний посуд, зроблений на гончарному крузі (глечики, блюда, чашки, «корчаги» - великі судини для збереження зерна, олії, меду і інших продуктів). Гончар повинен був мати певні знання: вмін­ня вибрати якісну глину, заготовляти необхідну кількість сировини, вручну підготовляти її для виробництва на гончарному крузі, забезпечувати сушіння і випал виро­бів.

З розвитком будівельної справи гончарі все більше втягуються у виробництво випаленої цегли, черепиці, ко­льорової поливної плитки. Потреби давньоруського на­селення в різного роду прикрасах та предметах побуту (кільця, браслети, хрести, підвіски, кубки, чари, блюда і т. д.) задовольняли майстри-ювеліри. Їх вміння і навички вклю­чали виготовлення виробів за допомогою лиття, кування, карбування, позолоти, черні, скані, виробництва емалей. Масова продукція випускалась з допомогою спеціальних багаторазових матриць.

Розділ 3

Князі Київської Русі за яких держава здобула найбільшого розвитку

Володимир Святославович

Найвищої могутності і розквіту Київська держава досягла за князювання Володимира Святославича (978—1015 рр.). Продовжуючи політику свого батька і спираючись на дружини і феодальну знать, Володимир зміцнював свою владу і розширював межі держави. Він остаточно підкорив собі непокірні племена в'ятичів і радимичів, відвоював у польських королів і приєднав до Київської Русі давньоруські червенські міста (Червен, Володимир, Белз та ін.) у верхів'ях Західного Бугу на Волині, оволодів частиною землі литовського племені ятвягів, де було збудовано м. Берестя (Брест), вів успішну боротьбу проти печенігів, захопив м. Корсунь (Херсонес), що перебувало в руках візантійських імператорів. До складу Давньоруської держави в X—XI ст. входили і закарпатські руські землі.

Отже, на кінець X ст. в межах Київської Русі було об'єднано всі східнослов'янські і багато неслов'янських племен, її територія сягала від Ладоги до Таманського півострова і від Закарпаття до приволжських земель і Поволжя.

Для зміцнення молодої держави потрібний був новий світогляд з його єдиним джерелом ідеології, з проповіддю єдиної віри, єдиної релігії. Територія Київської Русі наприкінці X ст. складалася з багатьох земель, заселених східнослов'янськими і неслов'янськими племенами. У кожного з них були місцеві несформовані язичницькі культи, що відповідали попередній епосі первіснообщинного, родоплемінного ладу і не відповідали ідеї єдиної держави. А авторитет великого князя повинен був бути освячений єдиною вірою. Потрібно було подбати і про міжнародний авторитет нової держави. Спроба Володимира зміцнити ідеологічну базу своєї влади шляхом реформування старої язичницької (поганської) релігії не вдалася. Вона зжила себе і більше не відповідала рівневі розвитку Київської Русі. В той же час сусідні держави ввели в себе християнство або інші конфесії (іслам, іудаїзм). Поступово Володимир дійшов думки, що необхідно і на Русі ввести одну з цих релігій. Вибір впав на християнство в його східному варіанті — православ'ї, що було державною релігією у Візантії — в ті часи найсильнішої сусідки Русі, з розвиненими формами культури, стрункою церковною організацією та ієрархією, могутнім апаратом і пишними формами богослужіння.

Православ'я, що у Візантії давно потрапило під жорсткий контроль світської влади, особливо активно проповідувало тезу, що будь-яка влада від бога, що імператор — помазаник божий. Це і було те, що шукав Володимир. За його вибором простежувалися чіткі практичні інтереси — політичні, культурні та економічні чинники. Запровадження християнства Володимиром полегшувалося тим, що воно вже давно пустило глибоке коріння на Русі. Серед дружинників Олега і Ігоря, як це свідчать їх угоди з Візантією, були християни. У Києві існувала міцна християнська громада. Ольга була християнкою. Є припущення, що і Аскольд був охрещеним, оскільки на його могилі була збудована церква. Християнські місіонери, починаючи від Андрія Первозваного, активно проповідували слово Боже на теренах Київської Русі. Ці обставини теж впливали на вибір Володимира. Володимир хрестився у Корсуні (Крим) і ввів християнство як загальнодержавну релігію за православним (візантійським) обрядом в 988 — 989 рр.

Що для Володимира християнство мало політичне значення, видно з того, що він з'єднав цю подію з одруженням із сестрою візантійських імператорів Анною. Візантійський двір дуже неохоче давав згоду на шлюби членів імператорської династії з «варварськими» правителями, оскільки, за уявленнями того часу, це був нерівний шлюб. Побравшись з Анною, Володимир помітно підніс авторитет Київської Русі серед своїх сусідів — Польщі, Чехії, інших європейських держав.

Християнізація широко відкрила для Русі двері до давньої візантійської (грецької) культури в усіх ділянках життя: у сфері понять про державні і суспільні відносини, у ділянці права, в шкільній освіті, у будівництві, маляреві, книжній справі, словесності тощо. Християнство помітно вплинуло на мораль ранньофеодального суспільства Давньоруської держави. Церква активно і настійливо добивалася пом'якшення стосунків між людьми, засуджувала звичаї родової помсти, рабство, сороміцькі слова, багатоженство тощо. Разом з тим монастирі виступали як великі феодали і церква освячувала існуючий суспільно-політичний лад на Русі.

Дата добавления: 2015-07-11