Принцип державного регулювання процедури банкрутства

Держава визначає і умови, правила та регламент для учасників процедури банкрутства. Держава встановлює в Законі різного роду заборони, обмежен­ня, вилучення, що регламентують спеціальну процедуру у відно­шенні банкрутства державних господарюючих суб'єктів, а саме:

—вилучення із суб'єктів банкрутства казенних підприємств;

—надання права органам місцевого самоврядування встановлювати заборони на банкрутство підприємств, що належать до комунальної власності;

—встановлення спеціального режиму банкрутства окремим категоріям суб'єктів підприємницької діяльності: особливо небезпечні, містобудівні, сільськогосподарські, громадяни-підприємці тощо.

Крім того, держава встановлює спеціальний порядок відчуження майна державних підприємств у випадку визнання їх банкрутом.

Держава не тільки встановлює визначені правила для учасників процедури банкрутства, але і здійснює контроль за їх дотриманням, за допомогою державних органів і господарських судів. Так, державний орган з питань банкрутства (Держдепартамент з питань банкрутства) організовує систему підготовки і ліцензування діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна боржника) як ключової фігури процедури банкрутства; веде єдину базу даних про підприємства, щодо яких порушена справа про банкрутство.

5.Відносини, пов'язані з банкрутством, регулюються низкою нормативно-правових актів різної юридичної сили:

У ст.2 Закону визначається, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України.

Закон має пріоритет перед іншими законодавчими актами України у регулюванні відносин, пов’язаних з банкрутством суб’єктів підприємницької діяльності, за винятком випадків, передбачених цим Законом.

Законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання неплатоспроможним (банкрутом) банку застосовується з урахуванням норм законодавства про банки і банківську діяльність.

Провадження у справі про визнання емітента іпотечних облігацій неплатоспроможним (банкрутом) здійснюється у порядку, передбаченому цим Законом, з урахуванням норм Закону України "Про іпотечні облігації".

Провадження у справах про банкрутство окремих категорій суб’єктів підприємницької діяльності регулюється з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

Положення цього Закону не застосовуються до юридичних осіб - казенних підприємств.

Провадження у справах про банкрутство суб’єктів підприємницької діяльності, які здійснюють діяльність, пов’язану з державною таємницею, регулюється з урахуванням особливостей, передбачених законодавством про державну таємницю.

Провадження у справах про банкрутство за участю кредиторів-нерезидентів регулюється цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

8. Порядок виконання в Україні рішень судів іноземних держав у справах про банкрутство визначається міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

У разі відсутності міжнародних договорів України рішення судів іноземних держав у справах про банкрутство визнаються на території України взаємно, якщо інше не передбачено законом.

Таким чином, банкрутство в Україні регламентується:

- Законом "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30.06.1999 р. (нова редакція Закону "Про банкрутство" від 22.12.11 р., 13.06.2012 р.).

Звичайно, у Законі залишились деякі редакційні неточності і протиріччя, але в цілому він відповідає вимогам сучасної економіки.

- Господарським кодексом України - глава 23 “Визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом” (містить 7 статей, що визначають поняття неплатоспроможності та суб'єкта банкрутства - ст. 209; поняття кредиторів та форми їх організації - ст. 210; заходи щодо запобігання банкрутству суб'єктів підприємництва - ст. 211; процедури, що застосовуються до неплатоспроможного боржника, - ст. 212; майнові активи боржника, за рахунок яких формується ліквідаційна маса,- ст. 213; основні засади та зміст державної політики з питань банкрутства - ст. 214; відповідальність за порушення законодавства про банкрутство - ст. 215). Але в практичній діяльності слід користуватися спеціальним Законом, тому що в Господарському кодексі України представлено загальні положення про банкрутство, які не дозволяють повною мірою застосовувати тільки Кодекс. У самому Кодексі постійно йдеться посилання на спеціальний Закон.

Особливість інституту банкрутства полягає в тому, що в ньому переплітаються матеріальні і процесуальні норми. Це призводить до того, що не можна реально відокремити одну норму від іншої. Іншими словами, тут має місце "сплав" норм матеріального і процесуального права;

- Цивільним кодексом України, зокрема статтями 18 (передбачає можливість визнання фізичної особи - підприємця банкрутом у разі його неспроможності задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням ним підприємницької діяльності), ст. 110 (ч. З якої визначає недостатність активів для задоволення вимог кредиторів як одну з підстав ліквідації юридичної особи, порядок якої визначається законом про відновлення платоспроможності боржника або визнання банкрутом);

- низка законів містить положення про можливість визнання банкрутом господарських організацій певних видів (переважно за характером діяльності чи організаційно-правовою формою), зокрема:

- “Про господарські товариства” (ст. 19), «Про акціонерні товариства», “Про банки і банківську діяльність”, “Про колективне сільськогосподарське підприємство” (ст. 31), від 07.03.1996 р. “Про страхування” (ст. 43), «Про іпотечні облігації» та ін.

- від 20.09.2001 р. “Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб” (встановлює засади функціонування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, порядок відшкодування вкладів вкладникам банків — учасників (тимчасових учасників) Фонду, а також регулює відносини між Фондом, Кабінетом Міністрів України та Національним банком України);

- від 29.11.2001 р. “Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” (встановлює мораторій на застосування примусової реалізації майна господарських товариств, у статутних фондах яких частка державної власності становить не менше 25%, з метою забезпечення економічної безпеки держави та недопущення руйнування цілісних майнових комплексів державних підприємств);

- від 18.11.2003 р. “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” (визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізацію інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна);

- підзаконними нормативно-правовими актами серед яких:

- постанови Кабінету Міністрів України: від 17.03.2000 р. № 515 “Про затвердження Порядку проведення досудової санації державних підприємств”;, від 12.09.2001 р. № 1181 “Про затвердження Положення про комісію з питань неплатоспроможності”;

- відомчі нормативні акти: Типове положення про регіональне (обласне) управління з питань банкрутства Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, затверджене Наказом Мінекономіки від 05.12.2000 р.

Процедура банкрутства виконує три основні функції. Перша з них — виведення з господарського обороту суб’єктів, які неефективно діють. Це надзвичайно важливо для збереження ефективної та конкурентоспроможної економіки. Друга — можлива реабілітація та відновлення платоспроможності суб’єктів, що неефективно хазяйнують. Третя — захист прав кредиторів у процесі як господарської діяльності підприємства, так і його фінансового оздоровлення. Від ефективності цієї функції банкрутства залежить, наприклад, процес кредитування банками підприємств реального сектора. Якщо права кредиторів захищені належним чином, то знижуються ризики, подовжуються терміни кредитів і, відповідно, знижуються ставки за цими кредитами. Нарешті, у процесі банкрутства має забезпечуватися захист прав і законних інтересів власників самого підприємства-боржника.

Усі ці суперечливі завдання роблять процедуру банкрутства та відновлення платоспроможності одним із найскладніших завдань для законодавчого врегулювання практично в усіх країнах світу. До законодавства про банкрутство пред’являють високі вимоги — воно має забезпечувати максимальний компроміс між згаданими групами інтересів.

Водночас сьогодні вітчизняне законодавство про банкрутство несе в собі багато системних протиріч. Так, однією з головних вад нинішнього закону про банкрутство є слабка позиція боржника, доля якого практично повністю залежить від дій кредиторів і арбітражного керівника. Крім того, процедуру банкрутства можна порушувати навіть із приводу невеличких сум боргу. Це означає, що за наявності незначної заборгованості можна банкрутувати великі стратегічні підприємства. До того ж, навіть якщо в процесі вже розпочатої процедури банкрутства боржник готовий і хоче розрахуватися за борги, що виникли, кредитор має можливість просто відмовитися отримувати цей борг і продовжувати процедуру, шантажуючи в такий спосіб боржника.

На сьогодні не внесено змін до багатьох законів, що так чи інакше стосуються процедури банкрутства, а також правовідносин сторін та учасників банкрутства. До того ж бракує підзаконних нормативних актів, які б належним чином регламентували механізм практичного застосування даної процедури в Україні.

На ефективність боротьби із злочинами пов’язаними з банкрутством негативно впливають розбіжності в окремих положеннях, що регулюються нормами кримінального і господарського права. Так, згідно зі статтями 218–221 КК України великою матеріальною шкодою вважається сума, яка в п’ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, тобто сума більше 17 тис. грн. У той же час справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора до боржника сукупно становлять не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, що складає 61,5 тис. грн.

Порушенню справи про банкрутство чи визнанню підприємства банкрутом у переважній більшості передують певні некоректні чи навмисні дії керівників боржника. Проте, довести вину зловмисників не завжди вдається.

Тому нерідко для припинення зловживань у процедурах банкрутства правоохоронними органами практикується порушення кримінальних справ по суміжних статтях Кримінального кодексу, за якими вже існує досвід доказів та застосування норм про зловживання владою або службовим становищем, службову недбалість, службове підроблення, ухиляння від сплати податків, хабарництво, розкрадання і т. ін.

Через недосконалість законодавства, ослабленої уваги до процесів відновлення платоспроможності боржника з боку держави, а також застосування різних злочинних схем, щороку в Україні ліквідовується велика кількість підприємств, чимала частка яких є підприємствами державної власності, стратегічно важливими, соціально значимим через велику кількість робочих місць. При цьому, вирішувати дану проблему необхідно комплексно, починаючи з формування надійного правового середовища. Для усунення недоліків законодавства про банкрутство слід опрацювати концепцію його реформування. Логічним було б створити спільну робочу групу з практиків, представників господарських судів, департаменту агентства з питань банкрутства, вчених, які б розробили якісно новий законопроект про банкрутство.

Нині відповідно до Закону держава є однією з забезпечених сторін у цій процедурі. Вона знаходиться в привілейованій третій черзі по погашенню заборгованості підприємств. Нагадаємо, що відповідно до ст.45 чинного Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», передусім компенсують витрати на процедуру, погашають борги за соціальними виплатами і забезпеченими заставою зобов’язаннями, потім — заборгованість по заробітній платі, і в третю чергу — борги перед держбюджетом.

Проте ця норма вже встигла показати свою недостатню ефективність. За цих умов кредитори-першочерговці не зацікавлені враховувати інтереси своїх колег, які стоять у цій черзі за ними. У процесі банкрутства вони «вихоплюють» найбільш ліквідне майно й погашають власні борги. А іншим залишаються неліквіди. Хоча ніхто не сперечається, що саме таку логіку слід застосовувати щодо боргів по зарплатні та інших соціальних виплатах.

Тим паче, що держава має досить можливостей забезпечити свої інтереси й без права переважного отримання боргу. Адже в структурі загальної заборгованості підприємств борги перед державою становлять у середньому 30—40%. З цієї причини в більшості комітетів кредиторів у держави й так буде великий пакет голосів. І вона зможе нарівні з іншими кредиторами брати участь у вирішенні питання вибору тієї чи іншої моделі фінансового оздоровлення, термінів і черговості реалізації того чи іншого майна тощо.

Одна з найбільших вад чинного законодавства про банкрутство — об’єднання в руках держави двох функцій, що суперечать одна одній. Це — захист інтересів держави як власника і нагляд за діяльністю арбітражних керівників. Обидві ці функції сьогодні сконцентровані в Міністерстві економіки України. Внаслідок чого один несумлінний чиновник може практично повністю контролювати процес банкрутства: як через діяльність арбітражного керівника, так і через використання прав держави як власника. Готуючи нове законодавство, ці функції слід спробувати максимально розвести.

При реформуванні вітчизняної системи банкрутства було б незайвим вивчити досвід європейських країн. Так, у Бельгії, Нідерландах, Греції, Болгарії держава теж має право отримати в комітеті кредиторів кількість голосів, еквівалентну обсягу своєї частини заборгованості банкрута. В інших країнах у держави такого права немає, зате є право першочергового стягнення заборгованості. В Україні ж держава сьогодні має право й на те, й на друге! Як уже зазначалося, ці права взаємовиключні, й у новому законодавстві держава має бути позбавлена одного з них.

Назріла потреба внести зміни й у саму процедуру порушення справи про банкрутство. Мінімальну суму заборгованості, у зв’язку з якою можна порушувати справу про банкрутство, слід збільшити до однієї тисячі мінімальних зарплат. Однак мають бути й альтернативні процедури. Наприклад, порушення справи про банкрутство тільки після підтвердження заборгованості відповідним судовим рішенням. Або після того, як боржник відмовився задовольнити вимоги кредитора в ході виконавчого провадження. Або, нарешті, якщо боржник сам підтвердив наявність заборгованості.

Адже сьогодні кредитору досить дочекатися, коли сума боргу перед ним перевищить деяку планку, і принести заяву до господарського суду. Суддя господарського суду одноосібно, не сповіщаючи про це боржника й не виходячи з кабінету, вводить процедуру розпорядження майном і призначає арбітражного керівника.

Інша вада вітчизняної судової системи: за чинним законодавством, більшу частину рішень про банкрутство судді приймають одноосібно, й вони не підлягають оскарженню чи опротестуванню. У результаті банкрутство з тонкого економічного механізму перетворилося в нас на дубину для розправи з неугодними на ринку, на лом, проти якого немає прийому. Щоб уникнути цього, всі рішення в судах мають приймати колегіально, обов’язково за участю представника боржника. І, що особливо важливо, за участю в процесі власника, якому обов’язково дають таку можливість. Відсутність механізму, за допомогою якого власник може впливати на ухвалення рішення про банкрутство свого підприємства, сьогодні дозволяє менеджменту компаній укладати угоду з арбітражними керівниками й ігнорувати інтереси власника підприємства.

І, найголовніше, слід передбачити, щоб будь-якого моменту до порушення справи про банкрутство й після початку цієї процедури боржник мав право погасити всі борги перед кредитором; при цьому банкрутство має бути припинене. А надання акціонерам і органам управління підприємства-боржника права брати участь у процесі на всіх його стадіях істотно підвищить захищеність прав власників і боржника.

Дата добавления: 2015-07-14