Класифікація статей калькуляції

Витрати на виробництво можуть бути класифіковані за рядом ознак (табл. 13.1).

Таблиця 13.1. Класифікація витрат на виробництво

Ознака	Витрати
1. За місцем виникнення витрат	Виробництва, цеху, дільниці, служби
2. За видами продукції (робіт, послуг)	На вироби, типові представники виробів, групи однорідних виробів, одноразові замовлення, валову, товарну, реалізовану продукцію
3. За видами витрат	Економічні елементи, статті калькуляції
4. За складом витрат	Елементні, комплексні
5. За способами перенесення вартості на продукцію	Прямі, непрямі
6. За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат	Змінні, постійні
7. За календарними періодами	Поточні, одноразові
8. Стосовно до собівартості продукції	Витрати на продукцію, витрати періоду

Класифікація витрат за першими трьома ознаками табл. 13.1 значною мірою висвітлена нами у попередніх підрозділах. Наступні три ознаки (4–6) стосуються класифікації статей калькуляції.

За складом видатків статті калькуляції поділяються на елементні (прості) і комплексні (табл. 13.2). Елементні складаються тільки з одного однорідного економічного елемента і не підлягають подальшому розчленуванню (сировина і матеріали, основна зарплата виробничих робітників, відрахування на соціальне страхування тощо). Комплексні складаються з декількох економічно різнорідних елементів, які мають однакове виробниче призначення (витрати на утримання і експлуатацію устаткування, загальновиробничі/цехові витрати тощо). Зокрема, загальновиробничі (цехові) витрати містять у собі практично весь спектр елементних витрат: матеріальні витрати (наприклад, на воду і допоміжні матеріали, опалення і освітлення цеху), зарплату (загальноцехового персоналу), витрати на соціальне страхування (нарахування на попередню статтю), амортизацію будівель цеху і загальновиробничого устаткування. У табл. 13.2 дані види витрат позначені індексами "елем." і "компл.".

За способом перенесення витрат на собівартість продукції при її калькулюванні вони поділяються на прямі і непрямі. У табл. 13.2 дані види витрат позначені індексами "прямий" і "непр.". Прямі витрати пов’язані з виробництвом лише даного виду виробу і можуть бути розраховані безпосередньо (прямо), виходячи з обсягу виробленої продукції. Найбільш характерними статтями даного виду витрат є основні матеріали, купівельні комплектуючі вироби, основна зарплата основних виробничих робітників. Непрямі витрати, як правило, пов’язані з виробництвом декількох видів продукції (наприклад, загальновиробничі й адміністративні витрати). Їх облік у собівартості даної продукції здійснюється побічно: вони беруться в процентному відношенні від прямих видів витрат, немов накладаються на них. Не випадково непрямі витрати називаються також накладними, а прямі – основними. Базою розподілу непрямих витрат можуть бути різні статті основних видатків. Вибір способу розподілу повинен відповідати максимальному наближенню результатів розподілу до фактичних витрат на даний вид продукції.

Таблиця 13.2. Класифікація статей калькуляції

Номер статті	Стаття калькуляції (скор.)	За складом витрат	За способом перенесення вартості на продукцію	За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат
	Сировина та матеріали	елем.	прям.	змін.
	Купівельні комплектуючі вироби	елем.	прям.	змін.
	Зворотні відходи (вираховуються)	елем.	прям.	змін.
	Інші виробничі витрати	компл.	непрямі	змін.
	Паливо та енергія на технологічні цілі	елем.	прям.	змін.
	Основна зарплата виробн. робітників	елем.	прям.	змін.
	Додаткова зарплата	елем.	прям.	змін.
	Відрахування на соцзаходи	елем.	прям.	змін.
	Витрати на утримання та експл. обладнання	компл.	непрямі	змін. (крім аморт.)
	Загальновиробничі витрати	компл.	непрямі	пост.
	Втрати внаслідок неминучого технічного браку	елем.	прям.	змін.
	Супутня продукція (вираховується)	елем.	прям.	змін.
Виробнича собівартість
Адміністративні витрати
Витрати на збут
Інші операційні витрати
Прибуток
Оптова ціна підприємства
ПДВ
Оптова відпускна ціна підприємства

Примітка

Слід зазначити, що не існує ідеальної бази розподілу накладних витрат, але повинна існувати більш-менш коректна база розподілу витрат, яка має відповідати умовам господарювання конкретного підприємства. Некоректний розподіл накладних витрат може призвести до невідповідності ринкового попиту і ринкових цін на той чи інший товар та співвідношення цін на окремі вироби, яке встановлюється підприємством. Наслідком цього може бути необґрунтоване завищення цін на одні вироби і заниження на інші. У свою чергу, це може спричиняти неправильне планування обсягів випуску продукції, неправильну оцінку діяльності підрозділів підприємства. Вибір бази розподілу визначається з урахуванням специфіки підприємства, його галузевих особливостей, співвідношень окремих витрат у структурі загальних витрат підприємства. Порядок розподілу накладних витрат повинен враховуватися при ухваленні управлінських рішень про оцінку рентабельності підрозділів (Раицкий, 1999).

Для того щоб мати можливість розрахувати накладну (непряму) статтю витрат, необхідно спочатку визначити (установити) процентний коефіцієнт, яким ця стаття пов’язана з певною базою розподілу, тобто основною статтею, від якої вона розраховується. У загальному вигляді цей розрахунок має такий вигляд:

, (13.1)

де Сн – величина накладної (непрямої) статті, що розраховується;

– процентний коефіцієнт, яким накладна стаття пов’язана з базою розподілу; С_б – величина бази розподілу для даного виду продукції (тобто основної прямої статті).

Приклад

Величина загальновиробничих витрат встановлюється у відсотку (185%) від величини основної заробітної плати виробничих робітників, що для даного виробу складає 8 грн. Отже, цехові витрати по даному виробу дорівнюють: 8 грн. · 1,85 = 14,8 грн.

Таким чином, визначення накладних витрат по кожному виробу може вважатися нескладною задачею, якщо відомий вищезазначений процентний коефіцієнт. Набагато складніше розрахувати величину самого коефіцієнту. Як правило, при відносно стабільній роботі цеху (стійка номенклатура, незмінний режим управління тощо) він розраховується один раз на рік економістами цеху/підприємства і встановлюється єдиним на всі вироби, що виробляються в даному цеху. При значній зміні виробничих умов зазначений коефіцієнт повинен перераховуватися (корегуватися) частіше (один раз на півріччя або квартал). Базою для встановлення процентного коефіцієнта є фактичний кошторис накладних витрат (величина складових витрат, що належать до даної накладної статті собівартості за попередній період, наприклад попередній рік).

Подробиці

Розрахунок процентного коефіцієнта може бути поданий у такому вигляді:

(13.2)

де α – процентний коефіцієнт, яким дана накладна стаття пов’язана з базою розподілу;

Сi – величина i -ї складової видатків, що належать до даної накладної статті (Σ Сi – сума окремих видатків);

Сб – база розподілу, тобто сума витрат, що складають величину основної статті, за якою ведеться розрахунок даної накладної статті при визначенні собівартості одиниці продукції.

Наприклад, необхідно визначити процентний коефіцієнт для розрахунку накладної статті "Загальновиробничі (цехові) витрати", якщо база розподілу – "Основна зарплата основних виробничих робітників", загальні витрати з якої у попередньому році становили С_б = 288 тис. грн. У тому самому році сумарні витрати за видами витрат, що формують статтю "Загальновиробничі витрати", становили: матеріальні витрати (С_м) – 34 тис. грн; паливо та енергія (С_е) – 120 тис. грн; зарплата загальноцехового персоналу (С_з) – 145 тис. грн; нарахування на зарплату (С_с) – 56 тис. грн; амортизація загальновиробничих основних фондів (Са) – 177 тис. грн. Розрахунок процентного коефіцієнта для загальновиробничих витрат (α_з/в) проводимо за формулою:

(13.3)

Підставивши вихідні дані, одержимо:

, або 185%.

Саме цей коефіцієнт може використовуватися для розрахунку величини цехових витрат за всіма виробами, що випускаються в цеху.

Аналогічно розраховуються процентні коефіцієнти для інших накладних статей калькуляції. Решта накладних статей калькуляції розраховується таким чином:

• "Витрати на утримання та експлуатацію устаткування" – пропорційно "Основній зарплаті виробничих робітників" (найчастіше); можливі варіанти – пропорційно статті "Паливо та енергія на технологічні цілі" (в енергоємних виробництвах);

• "Загальновиробничі витрати" – пропорційно "Основній зарплаті виробничих робітників" (найчастіше); можливі варіанти – пропорційно сумі статей "Основна зарплата виробничих робітників" і "Витрати на утримання та експлуатацію устаткування"; можливий також розрахунок як прямої статті відповідно до відпрацьованих годин, обсягу виробництва, інших прямих витрат;

• "Витрати на збут" прямо розраховуються за відповідними видами продукції. У випадку неможливості такого списання витрат вони можуть розподілятися між окремими видами продукції, виходячи з ваги, обсягу або виробничої собівартості.

Примітка

Слід підкреслити кілька важливих деталей.

По-перше, процентний коефіцієнт не є якоюсь точною величиною. Це лише оціночний показник, що використовується для того, щоб розподілити витрати загального характеру (наприклад, загальновиробничі й адміністративні витрати) між різними видами продукції, що випускається в даному цеху.

По-друге, пам’ятаючи про приблизність оцінки накладних витрат, слід порівняно (тобто з точністю до однакової розмірності) оцінювати всі статті витрат при оцінюванні собівартості одиниці продукції (наприклад, з точністю до гривень, копійок, десятих копійок тощо).

По-третє, слід пам’ятати, що і сама собівартість окремої одиниці продукції також є оціночною величиною, що служить головним чином для формування попередньої базової ціни виробу. Будь-які погрішності в оцінюванні собівартості виробу можуть бути скореговані націнкою на прибуток. Остаточну ж корекцію ціни виконає ринок.

По-четверте, наведені вище докази переконують у тому, що немає сенсу прагнути до значної точності встановлення відсотка накладних витрат. І все ж існує одна обставина, що дає можливість перевірити правильність цієї операції. Дії з розрахунку відсотка накладних можна вважати правильними, якщо вони забезпечують правильний кінцевий результат, а саме: сума калькуляційних собівартостей усіх виробів, що випускаються в цеху (на підприємстві), повинна відповідати загальному кошторису усіх витрат по даному цеху (підприємству) у кожному з розглянутих періодів часу.

За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень видатків витрати поділяються на змінні і постійні.

Змінні витрати – це ті види витрат, абсолютна величина яких зростає зі збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується з його зниженням.

До змінних витрат належать витрати на сировину і матеріали, купівельні комплектуючі вироби, напівфабрикати, технологічне паливо та енергію, на оплату роботи працівникам, зайнятим у виробництві продукції (робіт, послуг) з відрахуваннями на соціальні заходи, а також інші види витрат. У собівартості одиниці продукції вони залишаються незмінними (при постійних нормах витрат сировини, матеріалів, палива, окремих видів енергії і незмінних цінах) (рис. 13.2). Ці витрати можуть бути розраховані на кожний вид продукції, виходячи з норм витрат і ціни одиниці ресурсу.

Рис. 13.2. Залежність виробничих видатків від кількості
виробленої продукції

Постійні витрати – це такі, абсолютна величина яких зі збільшенням (зменшенням) випуску продукції істотно не змінюється.

До постійних належать витрати, пов’язані з обслуговуванням операцій та управлінням виробничою діяльністю цехів, а також витрати на забезпечення господарських потреб виробництва.

Якщо внаслідок вивчення ринків збуту продукції з’являється можливість значного збільшення обсягу виробництва до рівня, який значно перевищує існуючі виробничі потужності, це можна вважати розширенням виробництва, що може бути реалізовано тільки за умов збільшення постійних витрат. Крім того, постійні витрати можуть збільшитися (зменшитися) внаслідок якогось управлінського рішення (наприклад, кошти можуть бути використані, щоб збільшити або зменшити охорону тощо). У собівартості одиниці продукції постійні витрати змінюються обернено пропорційно зміні обсягу виробництва (рис. 13.2). Загальна сума постійних витрат розраховується в цілому по підприємству і його структурних підрозділах, потім залежно від технологічних умов виробництва по кожній статті витрат у калькуляції собівартості визначається їх частка, що припадає на окремі види продукції. Ставка постійних витрат на кожному підприємстві визначається після детального аналізу витрат з урахуванням технічних і організаційних умов його роботи.

Сума змінних і постійних витрат утворює собівартість продукції (робіт, послуг).

Залежність змінних і постійних витрат від обсягу виробництва в розрахунку на випуск і на одиницю продукції подана на рис. 13.2.

Наведені схеми наочно показують, що постійні витрати в розрахунку на одиницю продукції знижуються при збільшенні обсягу виробництва. Це свідчить про те, що одним з найбільш ефективних шляхів зниження собівартості виробів є більш повне завантаження виробничих потужностей.

За календарними періодами здійснення витрати поділяють на поточні й одноразові.

Поточні – це ті види витрат, що вносяться ("течуть") постійно в ході виробництва продукції. Звичайно це витрати, періодичність яких менше місяця. До поточних витрат належать видатки на сировину і матеріали, енергію, заробітну плату і нарахування на неї.

Одноразові витрати – це ті, що вносяться один раз протягом тривалого періоду часу (більш одного місяця). Як правило, це витрати на придбання (модернізацію або ремонт) основних фондів.

Відносно собівартості продукції видатки поділяються на видатки на продукцію і видатки періоду.

Видатки на продукцію – це видатки, пов’язані з виробництвом. У виробничій сфері до таких видатків належать усі витрати (матеріали, зарплата, амортизація верстатів тощо), пов’язані з функцією виробництва продукції.

Видатки періоду – це витрати, що не включаються у виробничу собівартість і розглядаються як витрати того періоду, у якому вони були виконані. Це адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати.

Розрахунки собівартості є базою встановлення ціни реалізації продукції та її рентабельності.

Зміни, що сталися у методології калькулювання і обліку собівартості продукції, значною мірою впливають на необґрунтоване зниження собівартості продукції і підвищення рентабельності виробництва.

Введення нової методології списання витрат на собівартість продукції (робіт, послуг) без відповідного коригування визначення ціни та без нового підходу до визначення рентабельності виробництва продукції значно ускладнює роботу підприємств.

До вирішення цих питань Мінфіном та Мінекономіки України промисловим підприємствам в управлінському обліку тимчасово можна керуватися такими положеннями.

1. Ціна реалізації продукції складається з виробничої собівартості, визнаних адміністративних витрат, витрат на збут і прибуток та податку на додану вартість:

Ц = В_С + В_а + В_з + П + ПДВ, (13.4)

де Ц – ціна;

В_С – виробнича собівартість продукції (робіт, послуг);

В_а – визнані адміністративні витрати;

В_з – витрати на збут продукції;

П – сума прибутку;

ПДВ – сума податку на додану вартість.

2. Для визначення рентабельності виробництва продукції можна тимчасово керуватися формулою:

, (13.5)

де Р – рентабельність виробництва продукції;

П – сума прибутку (кредитне сальдо на рахунку 79 "Фінансові результати" з виробництва відповідної продукції (робіт, послуг));

В_С – виробнича собівартість продукції;

В_а – розподілені адміністративні витрати на даний вид продукції;

В_з – розподілені витрати на збут даного виду продукції.

13.5. Складання планової калькуляції

Основною метою планування собівартості є виявлення і використання резервів зниження витрат виробництва і збільшення грошових нагромаджень. Плани щодо собівартості повинні складатися виходячи з прогресивних норм витрат праці, використання устаткування, витрат сировини, матеріалів, палива та енергії, а також з урахуванням передового досвіду інших підприємств. Планова собівартість відіграє також роль граничної величини витрат на виробництво відповідних видів продукції, виконання робіт або надання послуг.

Планова калькуляція – це розрахунок планової собівартості одиниці продукції, здійснений за статтями витрат.

Планування собівартості включає такі етапи:

1) встановлення норм витрат ресурсів (матеріальних, трудових);

2) розрахунок планової величини прямих витрат (відповідно до встановлених норм);

3) визначення непрямих (накладних) витрат, виходячи з обраного методу розподілу;

4) аналіз відповідності суми витрат цеху (підприємства), розрахованих відповідно до калькуляції (за всіма виробами), кошторисом витрат по даному виробництву;

5) внесення коректив у порядок розрахунку калькуляції у разі виявлення невідповідностей.

Планова калькуляція складається без встановлення терміну її дії і змінюється при зміні умов виробництва, цін на сировину, матеріали, напівфабрикати і покупні вироби, при внесенні змін в законодавчі і нормативні акти, що впливають на розмір витрат, при зміні обсягів виробництва і за іншими об’єктивними причинами. Якщо при складанні калькуляцій відомі зміни витрат по окремих періодах (місяцях, кварталах), калькуляції складаються на рік з розподілом по кварталах (місяцях). Для окремих галузей промисловості із сезонним характером виробництва встановлюється інша періодичність складання планової калькуляції.

Основою складання планової калькуляції на підприємстві є технічно обґрунтовані норми витрат матеріалів і трудових ресурсів, стандарти і технічні умови, встановлені для цієї продукції за звітний період (рік, квартал).

У разі великої номенклатури продукції, що випускається, планова калькуляція може складатися і на більш широку групу однорідних виробів. На деяких виробництвах складається планова калькуляція на окремі найбільш важливі види продукції (наприклад, на один літак із серії літаків і т.д.).

Під час складання планової калькуляції визначається величина прямих і непрямих витрат на виробництво і збут продукції в плановому періоді. При цьому велика частина витрат включається в собівартість одиниці продукції у вигляді прямих витрат.

При стабільній економічній ситуації планування прямих витрат здійснюється двома взаємодоповнюючими методами (Фінанси, 2000):

• за емпіричними нормами витрат на одиницю продукції;

• за фактичними даними про собівартість продукції за минулий період.

Встановлення норми прямих витрат на одиницю продукції, що випускається, дає можливість визначити сумарну величину витрат на обсяг випуску. При стабільній вартості прямих витрат їх загальна величина може бути визначена за формулою:

З = Н · Q, (13.6)

де З – планова сума прямих витрат у грошовому вираженні;

Н – норма витрат на одиницю продукції у грошовому вираженні;

Q – плановий обсяг випуску в натуральному вираженні.

Якщо на момент планування можна спиратися на фактичні дані звітного періоду, то планова сума змінних витрат може бути розрахована таким чином:

, (13.7)

де С_пл – планова сума прямих витрат;

С_ф – фактична сума прямих витрат у звітному періоді;

Q_пл – плановий обсяг випуску в натуральному вираженні;

Q_ф – фактичний обсяг випуску у звітному періоді в натуральному вираженні.

Якщо у звітному періоді дотримувалися норм витрат на одиницю продукції, то планова величина прямих витрат, розрахована за першим методом, буде ідентична плановій величині прямих витрат, розрахованих за другим методом. Позитивна різниця між плановою величиною прямих витрат, розрахованих на базі звітних даних, і плановою величиною витрат, визначених на основі норм витрат, свідчить про перевитрату у звітному періоді. Негативна різниця говорить про економію і відповідно дає сигнал керівництву підприємства про можливості перегляду норм витрат.

У нестабільній економічній ситуації планування витрат утруднене. В цих умовах на перший план виходить поточна оцінка вартості прямих витрат і корегування ціни реалізації залежно від рівня інфляції. При цьому можливі суперечності між інфляційно мінливими цінами та іншими ціноутворюючими факторами, наприклад, станом платоспроможного попиту споживачів або підвищеною конкуренцією, не дають виробникові можливість збільшити ціну реалізації пропорційно до зростання витрат.

Витрати на сировину, матеріали, покупні комплектуючі вироби і напівфабрикати, паливо, витрачене на технологічні цілі, визначаються на підставі технічно обґрунтованих норм їх витрат на виробництво відповідного виробу і цін на відповідні види матеріальних ресурсів.

Сума витрат на матеріали зменшується на вартість відходів (за ціною їх можливого використання і реалізації).

Витрати на енергію, спожиту на технологічні цілі, також визначаються на підставі норм витрат різних видів енергії.

Планування витрат на основну зарплату здійснюється з урахуванням трудомісткості робіт і системи оплати праці. За основу для планування витрат беруться нормативні ставки основної заробітної плати, розраховані виходячи з переліку робочих місць і норм їх обслуговування, відрядних розцінок, тарифних ставок, посадових окладів і планового обсягу виробництва відповідних видів продукції.

Сума додаткової зарплати визначається множенням суми основної зарплати на середні норми додаткової зарплати.

Непрямі витрати включаються в собівартість окремих видів продукції такими методами:

1) методом розрахунку кошторисних ставок. Цим методом розподіляються витрати на утримання і експлуатацію устаткування;

2) методом пропорційного віднесення непрямих витрат на обсяг діяльності;

3) методом пропорційного віднесення непрямих витрат на суму основної зарплати працівників, зайнятих у виробництві продукції (робіт, послуг);

4) методом пропорційного віднесення непрямих витрат на прямі витрати.

Планова собівартість попутної продукції визначається на основі або виробничої собівартості відповідної продукції на відокремленому виробництві, або за відсутності відокремленого виробництва – її виробничої собівартості, врахованої в розрахунках оптової ціни.

Повна собівартість товарної продукції, обчислена виходячи з планових калькуляцій окремих виробів і їх товарного випуску, дорівнює повній собівартості товарної продукції, визначеної на підставі розрахунків за техніко-економічними факторами і кошторису витрат на виробництво. Зазначена сума не повинна перевищувати собівартості товарної продукції, взятої в розрахунках для визначення плану прибутку.

Зіставлення планових нормативних калькуляцій зі звітними дає можливість виявити відхилення у витратах за статтями витрат і намітити шляхи зниження собівартості.

Систематичне зниження собівартості промислової продукції (робіт, послуг) – одна з основних умов підвищення ефективності промислового виробництва. Собівартість – найважливіший якісний показник, що характеризує результати господарської діяльності підприємства, а також є інструментом оцінювання техніко-економічного рівня виробництва і праці, якості управління тощо. Вона виступає як вихідна база для формування цін, а також безпосередньо впливає на величину прибутку, рівень рентабельності й утворення загальнодержавного грошового фонду – бюджету.

До факторів, що забезпечують зниження собівартості, належать:

• застосування новітніх технологій;

• економія сировини, палива, електроенергії;

• підвищення продуктивності праці;

• зниження втрат від браку і простоїв;

• поліпшення використання основних виробничих фондів;

• скорочення витрат на збут продукції;

• упорядкування витрат на апарат управління тощо.

Собівартість виробу може знижуватися і за рахунок скорочення умовно-постійних витрат внаслідок зростання обсягів виробництва і реалізації.

13.6. Методи обліку і калькулювання фактичної собівартості

Правильний розрахунок собівартості продукції має важливе значення: чим краще організований облік, тим досконаліші методи калькуляції, тим простіше виявити за допомогою аналізу резерви зниження собівартості продукції.

Метод обліку виробничих витрат – це визначення складу і розміру витрат за окремими виробами, видами, групами виробів, переділами, замовленнями і т.ін. Визначальними факторами при виборі методу обліку виробництва є галузева належність, тип виробництва, характер технологічного процесу, номенклатура продукції, що випускається, організаційна структура управління виробництвом.

В наш час можна виділити такі основні методи обліку витрат:

• стосовно технологічного процесу – позамовний, попередільний;

• за об’єктами калькуляції – деталь, вузол, виріб, процес, переділ, виробництво, замовлення;

• за способами збору інформації, що забезпечує контроль витрат, – метод прямого обліку, нормативний метод, облік з неповної собівартості.

Позамовний метод обліку витрат на виробництво застосовується в індивідуальних і дрібносерійних виробництвах обробних галузей промисловості, де виробляються вироби, що не повторюються чи повторюються рідко, а також для урахування собівартості робіт у допоміжних виробництвах підприємства.

Об’єктом обліку витрат є окреме замовлення, що відкривається на заздалегідь установлену кількість однакових виробів, або певний обсяг виконаних робіт чи послуг. Виробничі витрати розраховуються на окреме замовлення, а всередині нього – у розрізі встановленої номенклатури калькуляційних статей видатків.

Фактична собівартість випущених виробів, виконаних робіт або послуг по кожному замовленню підраховується після його закінчення підсумовуванням витрат на виробництво з урахуванням повернення невикористаних матеріальних цінностей і є не середньою, а конкретно визначеною величиною. Калькулювання фактичної собівартості окремих виробів здійснюється способом прямого обліку, тобто сума всіх витрат на виробництво поділяється на кількість виробів, що входять у замовлення.

Попередільний метод обліку витрат на виробництво застосовується в масових виробництвах, де технологічний процес складається з кількох послідовних переділів – окремих стадій обробки, що утворюють сукупність операцій або процесів, під час яких виготовляється однорідна за вихідними матеріалами і характером обробки продукція. Суть цього методу полягає в тому, що виробничі витрати враховуються за переділами виробничого процесу, а всередині кожного переділу – за калькуляційними статтями витрат. Попередільний метод застосовують головним чином в металургійній, текстильній, деревообробній, скляній, паперовій, харчовій промисловості.

Метод прямого обліку ґрунтується на аналізі фактичних витрат розрахункового періоду. Під фактичними витратами розуміють витрати, що дійсно мають місце на даному об’єкті у розглянутому періоді при фактичному обсязі виробництва і рівні обсягу спожитих виробничих ресурсів, помноженому на діючі ціни цих ресурсів. Причому контроль їх рентабельності може бути проведений таким чином, що фактичні витрати минулого періоду можуть розглядатися як планові витрати і порівнюватися з фактичними витратами розрахункового періоду.

Головний недолік розглянутого методу полягає в неможливості поточного контролю витрат. Фактичні витрати є результатом спільної дії багатьох факторів: коливань у завантаженні, зміни потужності, рівня цін, а також прояву безгосподарності на підприємстві. При цьому не досягається головна мета обліку витрат, а саме – контроль економічності.

Найбільш широко на промислових підприємствах, що виробляють товари народного споживання, застосовується нормативний спосіб. Калькулювання собівартості за нормативними витратами може застосовуватися там, де є повторення операцій у виробництві. Якщо такого повторення операцій немає, то неможливо встановити певні норми. Нормативна собівартість становить один із видів собівартості, у процесі калькулювання якої використовують нормативи, затверджені підприємством. До їх числа належать комплекс завдань, нормативів, норм і кошторисів, які використовуються для планування, організації і контролю виробничого процесу. Ці нормативи подаються у вигляді планових завдань, нормативних документів технічної підготовки виробництва, а також у вигляді нормативів витрат ресурсів і допоміжних матеріалів.

Відомо, що планову собівартість підприємства складають на квартал або рік (середня на квартал, на рік). Нормативну ж собівартість розраховують на місяць по цехах і підприємству в цілому з урахуванням браку і залишків незавершеного виробництва. По кожному кварталу і року перевіряють відповідність планової і нормативної собівартості, аналізують, щоб потім до розрахунків внести необхідні корективи для підвищення обґрунтованості планових показників.

Нормативний метод обліку витрат на виробництво характеризується такими принципами організації обліку:

1) попереднє складання нормативних калькуляцій на основі технічно обґрунтованих діючих норм витрат за основними статтями видатків на виробництво в натуральному і грошовому вираженнях;

2) облік змін діючих поточних норм і визначення впливу цих змін на собівартість продукції;

3) виявлення відхилень фактичних витрат від діючих норм за причинами і винуватцями.

Застосування системи нормативного обліку дає можливість використовувати нормативний спосіб калькулювання, при якому фактична собівартість продукції обчислюється шляхом алгебраїчного додавання до нормативної собівартості величини змін норм та відхилень від норм. Організація нормативного методу обліку дає змогу здійснювати повсякденний і безперервний облік і контроль за поточними витратами.

У країнах ринкової економіки досить широко застосовується облік витрат за неповною собівартістю, тобто коли в калькуляцію включають не всі витрати на виробництво і збут продукції. Частина накладних витрат не включається у собівартість окремих виробів, а безпосередньо віднімається з виручки за певний період під час визначення прибутку. Класичним методом калькулювання за неповною собівартістю є облік з використанням системи "директ-костінг", коли до собівартості окремих видів продукції відносять тільки прямі витрати, а до фінансового результату – непрямі. Перевагою даного принципу калькулювання слід вважати:

• можливість проведення аналізу беззбитковості на основі розподілу витрат на постійні і змінні;

• використання більш гнучкого ціноутворення, що дає змогу збільшити конкурентоспроможність продукції і зменшує наслідки "осідання" продукції на складі;

• можливість визначення прибутку, який приносить продаж кожної додаткової одиниці продукції;

• планування цін і знижок на певний обсяг продажів.

Собівартість – це один із ключових показників роботи підприємства, що використовується для визначення потреби в обігових коштах, планування прибутку, визначення економічної ефективності окремих організаційно-технічних заходів і виробництва в цілому, для внутрішньозаводського планування, а також для формування цін. За даними обліку витрат визначаються результати діяльності структурних підрозділів і підприємства в цілому, оцінюється й аналізується виконання планових завдань на зниження собівартості і підвищення ефективності виробництва.

Питання до теми

1. Економічна сутність собівартості. Мета і значення обліку.

2. Види собівартості.

3. Класифікація витрат на виробництво.

4. Кошторис витрат промислового підприємства: поняття, склад, характеристика.

5. Калькуляційний розріз витрат промислового підприємства (поняття, склад, характеристика).

6. Які існують види калькуляції?

7. Класифікація витрат промислового підприємства за структурою (поняття, приклади).

8. Класифікація витрат промислового підприємства залежно від обсягу виробництва (поняття, приклади).

9. Види витрат залежно від способу належності до собівартості продукції (поняття, приклади).

10. У чому суть основних методів розподілу непрямих статей витрат?

11. Охарактеризуйте витрати відносно собівартості одиниці продукції (поняття, приклади).

12. Охарактеризувати методи обліку і калькулювання фактичної собівартості.

13. Як складається планова калькуляція?

14. Планування прямих витрат.

15. Планування непрямих витрат калькуляції.

Література

1. Апчорч. А. Управленческий учет: принципы и практика / А. Апчорч; пер. с англ. – М.: Финансы и статистика, 2005. – 952 с.

2. Верховна Рада України: офіційний веб-сайт [Електронний ресурс] // Кодекси України. – Режим доступу:

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2755-17. – Податковий кодекс України від 02.12.2010.

3. Закон Украины "О внесении изменений в некоторые законы Украины по вопросам обязательного государственного социального страхования" от 17.01.2002 № 2980-ІІІ.

4. Закон України „Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування” (Із змінами, внесеними згідно з Кодексом № 2755-VI (2755-17) від 02.12.2010 Законом № 3205-VI (3205-17) від 07.04.2011.

5. Котляров С. А. Управление затратами / С. А. Котляров. – СПб.: Питер, 2001. – 160 с.

6. Методические рекомендации по формированию себестоимости продукции (работ, услуг) в промышленности. – К., 2001. – 175 с.

7. Мокий М. С. Экономика предприятия: учебное пособие / Мокий М. С., Скамай Л. Г., Трубочкина М. И.; под ред. проф. М. Г. Лапусты. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 264 с.

8. Положение (стандарт) бухгалтерского учета 16 "Расходы" № 318 от 31.12.99 / Бухгалтерія № 52/2 (467), 27 грудня 2001 р. – С. 72–76.

9. Раицкий К. А. Экономика предприятия: учебник для вузов / К. А. Раицкий. – М.: Информ. внедр. центр "Маркетинг", 1999. – 693 с.

10. Сльозко Т. Собівартість у постіндустріальній економіці: погляд бухгалтера / Т. Сльозко // Економіка України. – 2010. – № 9. – С. 60–67.

11. Финансы предприятий: учебник; под ред. проф. Н. В. Колчиной. – М.: Финансы и статистика, 2000. – 413 с.

12. Шмален Г. Основы и проблемы экономики предприятия / Г. Шмален; пер. с нем. / под ред. проф. А. Г. Поршнева. – М.: Финансы и статистика, 1996. – 512 с.

Дата добавления: 2015-07-14