Парадигма символічного інтеракціонізму

Структурно-функціональній парадигмі й парадигмі соціального конфлікту властива загальна макрорівнева орієнтація — сфокусованність на соціальних структурах, які утворюють суспільство як ціле. Макрорівнева соціологія охоплює більшу картину, досить схожу на вид величезного міста з вертольота, коли видно, як по шосейних дорогах люди переміщаються з одного місця на інше або як міняється забудова від багатих кварталів до бідняцького. У соціології існує й мікрорівнева орієнтація — сфокусованість на соціальних взаємодіях у конкретних ситуаціях. Таке вивчення громадського життя подібно з увагою до того, що відбувається на вулиці, наприклад спілкування дітей на шкільному спортмайданчику або реакція перехожих на бездомних людей. Парадигма символічного інтеракціонізму, таким чином, являє собою схему для побудови теорії, що сприймає суспільство як продукт повсякденної взаємодії індивідів.

Яким же образом з особистого досвіду десятків мільйонів людей утвориться «суспільство»? Один з відповідей, представлений у главі 6 («Соціальна взаємодія в повсякденному житті»), говорить, що суспільство є не чим іншим, як загальною реальністю, що люди створюють у ході взаємного спілкування. Люди — це істоти, що живуть у світі символів, що означають практично все. Отже, «реальність» - усього лише визначення значень, якими ми наділяємо своє оточення, обов'язки стосовно інших людей і власну самоідентичність.

Звичайно, цей процес визначення суб'єктивний і розрізняється від людини до людини. Так, один може визначити бездомного як «простого ледаря, що чекає милостині»,' і не звернути на нього уваги, а іншої розглянути в ньому «побратима, який опинився у нестатку», і запропонувати йому допомога. У такий же спосіб, одна людина може випробовувати почуття безпеки, проходячи повз офіцера поліції, що робить черговий обхід, тоді як інший буде охоплений тривогою. Тому соціологи, що використовують підхід символічного інтеракціонізму, дивляться на суспільство як на складну, постійно мінливу мозаїку суб'єктивних значень.

Парадигма символічного інтеракціонизму йде коріннями в ідеї Макса Вебера (1864-1920), німецького соціолога, що підкреслював необхідність розуміти середовище з погляду тих людей, які в ній перебувають.

З тих часів соціологи внесли багато нового в микрорівневу соціологію, створивши цілі її напрямки. У розд. 5 («Соціалізація») викладаються ідеї Джорджа Герберта Міда (1863-1931), що вивчав, як ми формуємо своїх особистостей на основі соціального досвіду. Розділ 6 («Соціальна взаємодія в повсякденному житті») представляє роботу Ірвина Гоффмана (1922-1982), чий драматургічний аналіз описує людей, подібно акторам виконуючі різноманітні ролі. Інші сучасні соціологи, включаючи Джорджа Хоманса й Пітера Блау, розробили аналіз соціального обміну. На їхню думку, взаємодія в суспільстві направляють ті придбання й втрати, яких кожний індивід очікує при спілкуванні з іншими (Molm, 1997; Mulford et al., 1998). Наприклад, у ритуалі залицяння люди шукають партнерів, здатних запропонувати їм як мінімум стільки ж - з погляду фізичної привабливості - розуму й статку, скільки вони в силах запропонувати самі.

Критична оцінка. Парадигма символічного інтеракціонізму трохи згладжує тенденційність, властиву макрорівневим підходам до аналізу суспільства. Не заперечуючи існування таких структур, як «родина» і «соціальні класи», парадигма символічного інтеракціонізму нагадує нам, що у своїй основі суспільство зводиться до взаємодії людей. Це означає, що мікрорівнева соціологія намагається представити суспільство таким, якої його реальне сприймають індивіди. Але й у парадигми символічного інтеракціонізму є її зворотна сторона: фокусуючись на повсякденних взаємодіях, вона залишає без уваги більші соціальні структури, культурні ефекти й такі фактори, як класова, гендерна й расова приналежність.

Дата добавления: 2015-07-12