Парадигма соціального конфлікту

Парадигма соціального конфлікту являє собою схему для побудови теорії, що сприймає суспільство як арену нерівності, що породжує конфлікти й зміни. На відміну від структурно-функціонального акценту на солідарності цей підхід актуалізує нерівності. Його прихильники вивчають характер зв'язку таких факторів, як соціальний клас, раса, вік, етнічна й тендерна приналежність, з нерівномірним розподілом коштів, влади, освіти й соціального престижу. Дана парадигма відкидає ідею про те, що соціальна структура сприяє функціонуванню суспільства як єдине ціле, показуючи, як соціальні зразки служать для вигоди одних людей і обездоливания інших.

Соціологи, що поділяють таку парадигму, розглядають конфлікт між домінуючими й непривілейованими категоріями осіб - багатими й бідними, з білою й іншого кольору шкірою, чоловіками й жінками. Як правило, люди, що належать до верхівки суспільства, прагнуть захистити своє положення, а ті прошарки, яуі не мають подібних переваг намагаються побільше вигадати для себе.

Аналіз конфліктів у нашій системі освіти показує, як шкільне навчання відтворює класову нерівність у кожному наступному поколінні. Так, у середніх школах учнів розподіляють залежно від програм або підготовки до вступу у коледж, або професійного тренінгу. Зі структурно-функціональної точки зору від подібного розподілу на «потоки» виграють всі, оскільки шкільне навчання відповідає здатностям учнів. Однак, відповідно до парадигми соціального конфлікту, подібний поділ скоріше пов'язаний із соціальним походженням, ніж із талантом, а тому заможні учні зараховуються до потоків вищого рівня, тоді як діти бідних закінчують навчання в потоках нижчого рівня.

Таким чином, молоді люди із привілейованих родин одержують саме кращу шкільну освіту, а надалі й високооплачувану роботу. Діти ж з бідних родин не готові до навчання в коледжі й, як і їхні батьки до них, виконують низькооплачувану роботу. В обох випадках соціальна ступінь немов би переходить по естафеті від одного покоління до наступного, у той час як школи виправдують сформовану практику тим, що вони враховують індивідуальні результати.

У США соціальний конфлікт виходить далеко за рамки системи шкільної освіти. Багато соціологів користуються парадигмою соціального конфлікту не тільки для того, щоб осмислити суспільний устрій, але й для здійснення соціальних змін, що усувають нерівність. Подібну мету переслідував Е. Дюбуа, а також К. Маркс, чиї праці мали особливе значення для розвитку цієї парадигми. Маркс не міг терпіти тих, хто прагнув лише аналізувати суспільство. У своїй добре відомій декларації (слова її висічені на його пам’ятнику, розташованому на лондонському цвинтарі Хайгейт) Маркс стверджував: «Філософи так лише різним чином пояснювали світ; тоді як справа полягає у тому, щоб змінити його».

Критична оцінка. В останні десятиліття парадигма соціального конфлікту здобула велику кількість прихильників. І все-таки, подібно іншим підходам, вона зазнає критики. Зфокусованність на нерівності, вона не враховує, що цінності, що поділяються усіма, і взаємозалежність уніфікує членів суспільства, Окрім того, на думку її критиків, політична спрямованість даної парадигми не дозволяє їй претендувати на наукову об'єктивність. Однак, теоретики конфлікту відкидають критичні докори у свою адресу, заперечуючи, що всі підходи мають політичні слідства, нехай і що розрізняться.

Ще одне зауваження на адресу як структурно-функціональної парадигми, так і парадигми соціального конфлікту полягає в тому, що вони живописують суспільство крупними мазками, розглядаючи його з позицій «родини», «соціальних класів», раси» і т.д. Третій же із зазначених теоретичних підходів у меншому ступені розглядає суспільство з погляду масштабних соціальних структур, у більшій мірі - у ракурсі повсякденного досвіду.

Дата добавления: 2015-07-12