Тулузькі повстання та їх наслідки

Зрозуміло, що звістка про передачу папою і отцями лютеранського собору земель тулузького графа французам і ненависному Симону Монфору справило гнітюче враження на провансальське населення. Раймонд VI в країні користувався пошаною та любов’ю, що стосується французів, то на них дивилися як на варварів.

Декілька рицарів та васалів вирішили першими виразити народний настрій. Вони зібрались в Авіньйоні вітати повернення Раймонда і його сина із Риму, знаючи, що графи відправились із Рима в Марсель морем. Тільки ті вступили на марсельський берег на них посипались народні благословення і вираження загальної радості. Консули міста піднесли їм ключі. Старий Марсель був вільним містом, він ніколи не належав тулузькій династії, мав номінального сюзерена, який титулувався графом Провансу. Справа, за яку боровся граф, мала на меті свободу та незалежність провансальців взагалі, тому вони і намагались надати будь-яку допомогу, яка була в їх силі.

Хоча граф і затвердився в Авіньйоні, проте не володіючи Тулузою, він не мав стійкої опори в своїй державі. Між тим їхати до столиці йому не можна було, оскільки там стояли французи і проживало сімейство Симона де Монфора. На банях замка майоріли знамена Монфора – білий лев на червоному полі. Раймонд VI доручив свою справу хоробрості прихильників, повернувшись в Марсель і поселившись неподалік від міста в очікуванні подальшого розвитку подій.

Проте його син не хотів чекати, покинувши батька він повернувся до рицарів, в Авіньйон. Барони провансальські і тулузькі не шкодували сил для вираження незадоволення з приводу панування надмірних французів. Юний Раймонд, вступив тепер вже самостійно на політичну арену, був центром надій на визволення.

Поступово до Авіньйону почали з’їжджатися барони і володарі, які бажали під знаменами Раймонда битися з французами і грабіжниками-хрестоносцями. Вільні комуни Марселя, Гараскона, Оранжа і інших провансальських міст, розуміючи, що перемога над Монфором послужить і їх власному звільненню. Зі своєї сторони, вони найняли загони і запропонували їх Раймонду. Весь Прованс повстав.

Зі своїми союзниками молодий Раймонд вирішив увірватись в Лангедок наприкінці травня 1216 року. Загін був в поході, коли до графа прибули посли із Бокера. Громадяни кликали його до себе, відправляли йому клятви у вірності і обіцяли зрадити французький гарнізон, який займав бокерський замок. Раймонд прийняв пропозицію, дорогою до нього долучились загони із придонських комун.

Гарнізоном Бокера керував Ламберт Лемузенський, людина стійкої та відважної волі. Він, не очікуючи, нападу противника, зробив спробу нічної вилазки із замку, проте безуспішно. Раймонд розпочав облогу по всім правилам тодішнього воєнного мистецтва. Його воїни пробрались під самі стіни, запали в рів і готувались підпалити ворота. Гарнізон вступив в переговори, вимагаючи вільного пропуску, але їм було відмовлено.

Коли про це дізнався Монфор, він відразу рушив рятувати своїх підданих. В Німі, в верстах п’ятнадцяти від Бокеро, граф зібрав свої загони, на цей раз спостерігаючи за настроями, які панували у війську противника, його впевненість у перемозі, яка була раніше зникла.

Раймонд Юний, як тепер його називали, спокійно чекав наближення монфорового війська. На полях Бокера і відбулася битва, із притаманною гарячністю, провансальці кинулись на ворога, багато крові пролилося, проте результат був невирішеним. Монфор до вечора змушений був відступити до Бельгарду, і тому може вважатися переможеним.

Раймонд увійшов у Бокер, наступного дня французи оточили місто, але без всяких надій його зайняти. Між тим, провансальці, як і раніше, тримали в облозі замок і зберігали свої зв’язки з Гарасконом, Монтобаном і іншими містами, звідки могли отримати припаси і допоміжну військову силу. Раймонд, на даний момент, був настільки сильним, що міг не лише з успіхом відбити противника, і в той е час стіснити бокерський гарнізон.

Сам Монфор незабаром опинився в оборонному положенні відповідно Раймонда, якого він намагався змусити здатися. В таких важких для себе умовах, Симон зібрав військову раду із баронів і рицарів. При загальній тиші встав Гюї Монфор і сказав те, про що всі думали, але ніхто не наважувався це озвучити. Два місяця облоги не принесло жодного результату. Невдачі хрестоносців тільки поширювали загальне незадоволення і погоржували повстанням. Врятувати ж гарнізон не було ніякої можливості. Тому Симон вступив з Раймондом в переговори, той з провансальською галантністю зустрів парламентера і досить легко пішов на всі умовляння Монфора.

Тільки тепер переможений Монфор побачив, що майже вся країна була охоплена повстаннями. В Тулузі, де ще над містом майорів його прапор, але марно було сподіватись на співчуття її населення. Для того, щоб не допустити і там хаосу, він негайно вирушив у столицю Півдня.

Щодо подій в Тулузі, відомості розходяться. Одна сторона стверджує, що самі тулузці вчинили підступно, захопивши передових воїнів, відряджених Монфором, в результаті чого останній наказав спалити сусідні міста. Інші стверджують, що Монфор перший вчинив віроломно, заарештувавши міських депутатів, які хотіли виразити йому свою прихильність. У будь-якому випадку, рух на Тулузу найсильніших загонів Раймонда Юного, який отримав підкріплення з Каталонії, було безсумнівною причиною походу Симона.

В тридцяти верствах від столиці, а саме в Монгоскарі, полчища хрестоносців зупинилися. Коли загроза розгрому здавалася неминучою, тулузці надіслали до свого ненависного господаря депутацію для переговорів, яка повинна була виявити покірність і попросити вибачення. Симон спочатку відмовився її прийняти, а потім наказав взяти їх в заручники, за порадою підступного єпископа Фулькона.

Муніципальний дух Тулузи повстав, патріотичний ентузіазм охопив всі верстви населення, і бідних, і багатих, чоловіків та жінок, всі без винятку піднялись на захист рідного міста. Між тим, єпископ Фулькон сміливо в’їхав в місто, оточений рицарями, він був впевненим, що його вплив на католицьку паству ще є досить сильним. З’явившись в міське зібрання, заявивши, що єдиний порятунок міста це невідкладна покірність, але звичайно це був лише лицемірний обман, коли про це дізнались тулузці, вони забажали помсти.

Хрестоносці розпочали криваву різню. Воїни, які були у єпископській свиті, залишившись в місті, зіткнулись з місцевими жителями. Вони здійснювали насилля навіть над дітьми та жінками.

Проте тулузці ніколи б не здали своє місто без бою, всякий хто ще міг тримати зброю в руках йшов на ворога, не жаліючи свого життя. В різних місцях несподівано з’явилися барикади, які ставали перешкодою на шляху хрестоносців. Через декілька годин рицарі були стомлені такою незвичною для них боротьбою. Тоді вже городяни перейшли в наступ.

В цей час в Тулузу прибуває допоміжний загін Гюї Монфора, він намагався зупинити паніку, яка запанувала серед воїнів, проте йому це не вдалося, і тому він разом зі всіма хрестоносцями відступив у Нарбонський замок. Коли в ночі туди прибув Симон, то у притаманній йому манері, наказав спалити місто, розіславши в різні його сторони спеціальні загони, але місцеві жителі були напоготові і достойно зустріли противника, давши йому відсіч.

Фулькон, як завжди, виношуючи жахливі плани, разом зі старим пріором кафедрального собору, проїхавши вулицями міста, закликали мешканців скласти зброю, в іншому випадку загинуть ті, хто знаходився в графських заручниках. Думки людей розійшлись, але все таки співчуття до земляків взяло верх.

Монфор прибув до міста в оточені своїх баронів, також вступили його війська та зупинились біля Капітолію. Коли засідання в присутності графа було відкрите, перше слово було надане абату святого Сатурніна, він говорив про дружбу, яка тепер запанує між господарем та тулузцями.

Проте, Монфор відчував неабияку ненависть до даного міста і його мешканців, він запропонував зруйнувати його до основи і всіх мешканців знищити. Навіть Фулькону не міг сподобатись такий намір графа. Симона з труднощами відмовили від цієї затії і вирішили обмежитись великою контрибуцією, в розмірі тридцяти тисяч марок сріблом.

Монфору вже не судилося побачити місто, якому ним було завдано стільки горя. Залишаючи Тулузу, він і не підозрював, що цілим рядом подій і навіть безславних для нього успіхів, Симон поступово віддалявся від головної мети хрестового походу.

Володар графства Фуа, Раймонд Роже, залишений свого спадку Інокентієм ІІІ, звернувся з мольбою до нового папи Гонорія ІІІ, з проханням повернути йому володіння, оскільки їх вилучення було не справедливим. Тому, 27 листопада 1216 року новий первосвященик видає буллу, якою повертає землі графа де Фуа, які останнім часом були у розпорядженні Римської Церкви.

Монфор розумів, що поки хрестоносці не запанували в Лангедоці як землевласники, на феодальних відносинах по відношенню, до нього одного, знищивши представників попередніх династій, лише тоді буде можливість повністю викорінити нечестиве вчення. Тому булла Гонорія ІІІ, була зовсім неумісною, необхідно було знайти привід для вторинного вигнання графа Раймонда Роже.

В досить швидкий час неподалік замка Фуа було зведено нове укріплене містечко Монгрен'єр, воно мало добре розміщення на вершині гори, куди було досить важко дістатись. Укріплення зайняв Роже Бернар, слова хроніки дають достатньо підстав, щоб вважати його головним вождем альбігойського руху. Монфор знав, яке населення проживало в Монгрен'єрі. Зовсім несподівано, в лютому 1217 року, він з’явився зі своєю армією під мурами містечка. Роже Бернар був переконаним, що знаходиться в повній безпеці. В горах лежав сніг, природні умови були дуже важкими, але це не стало на заваді загартованих, численними походами, вершників Монфора.

Поки син знаходився в такій небезпечній ситуації, батько не наважувався йому допомогти, оскільки не міг повернутися в Фуа, тому що цього не бажав Монфор. Між тим, становище Роже Бернара ставало дедалі важчим. Рицарів у нього було не багато, на вилазку він не міг і сподіватися, а допомоги чекати не було від кого. Молодий граф змушений був заговорити про капітуляцію Монгрен'єру, вимагаючи вільного виходу зі зброєю та пропуск для єретиків. Монфор змушений був погодитися, взявши зобов’язання з Бернара, що той не буде підіймати зброю проти французів на протязі року.

Тулуза не припиняла підтримувати постійні зв’язки з Раймондом VI, як тільки все було приготовлено до повстання, графа відразу ж повідомили. Він зібрав армію арагонців з каталонцями і перейшов Піренеї. Граф Коммінгу Бернар і Роже Бернар де Фуа зі своїм вірним васалом, також приєдналися до його війська. Не дійшовши декілька верств до столиці, їх військо зустріло невеликий хрестоносний загін, який було швидко розбито.

Наступного ранку, на вулицях Тулузи розпочалось кровопролиття. Провансальці почали входити на вулиці міста, городяни перекрили французам доступ до цитаделі. На хрестоносців нападали нарізно і вбивали їх. Велика частина гарнізону загинула від рук розлючених тулузців, невеликому числу вдалося пробратися до замку.

Того ж дня, а саме 18 вересня 1217 року до табору Раймонда направилися тулузці, вітаючи старого графа з поверненням. Ввійшовши в місто, він відразу розпочав готуватися до зустрічі з Монфором. Мешканці рили канави, насипали вали і виконували всю необхідну роботу, будь то ремісник, чи барон.

Перебуваючи в страху перед Монфором, тулузці повинні були убезпечити себе від вилазок із замку і, крім того, укріпити західну, східну і північно-східну межу міста, для відбиття удару Гюї Монфора, який підійшов зі сторони Каркассону. Він, ввірвавшись на вулиці, розганяв всіх на своєму шляху, його рицарі встигли навіть підпалити декілька будівель, на щастя його перестрів Роже Бернар, який завжди шукав бою.

Рицарі Бернара пройшли через натовпи народу, одночасно і несподівано вдарили по французам і нормандцям з вигуками «Тулуза і Фуа». З труднощами і великими втратами вирвались з місця і ледве встигли укріпитись в Нарбонському замку. Полонених французів було повішено розлюченим населенням міста.

Між тим, до Раймонда один за іншим прибували лангедокські рицарі. Тут були сеньйори із Гаскони і Керсі, із Альбіжуа і з прилаурських земель. Навколо Раймонда зібрався цвіт провансальської аристократії.

Коли Монфор дізнався про всі обставини, наказав нічого нікому не говорити, а навпаки розповів про нові перемоги. Французькі рицарі повірили його словам. Поспішно знявся табір, і хрестоносці в найкращому розміщені духу рушили, брати в облогу Тулузу. Невдача наздогнала їх на першому нападі на тулузькі вали, вони були змушені відступити, кавалерія була жорстоко побита народом, до якого у вирішальний момент бою долучилися графи Коммінга та Фуа. Хрестоносне воїнство знову було змушене відступити до Нарбонського укріплення.

В кінці вересня 1217 року, Аліса відправилася до короля Філіпа Августа, просити його допомоги у боротьбі з нечестивими, а відомий проповідник Іаков Вітрійський разом з єпископом Фульконом відправився до Німеччини, за новими рицарями.

В Тулузі було прийнято рішення наступати на постійний притулок ворога – Нарбонський замок. Проте, їх було випереджено, хрестоносці ввірвались до міста, почали сотнями знищувати місцеве населення, так продовжувалось поки не з’явився Роже Бернар з провансальськими рицарями. Відбулася схватка, довгий час ніхто не хотів здаватися. Нарешті, французи були змушені відступити. Новий французький загін вийшов із замку, поспішав на допомогу, але вже було занадто пізно.

До Монфора почали прибувати великі сили підкріплення з Оверні, Родеца, Бургундії і Фландрії. Чисельність хрестоносців було важко визначити, деякі історики стверджують, що їх було близько ста тисяч чоловік. Зібрати таку кількість людей їм допомогли молоді домініканці, які своїми проповідями вербували дані легіони. З таким багатотисячним військом було неможливо змагатися, вони розділились, частина рушила під стіни Мюре.

Дві вежі перед міським укріпленням, зайняті провансальцями, були взятті хрестоносцями, і ними ж зруйновані при відступі. Монфор сподівався змусити замовкнути тулузькі гармати, за допомогою нового знаряддя, яке б метало грецьким вогнем. Проте, його розрахунки не справдилися, оскільки винахід був вдало підбитий з тулузької катапульти.

25 червня 1218 року із Тулузи вночі по стінам спустилися рицарі, вони вирішили застати ворога зненацька, з іншої сторони рухалась інша частина хрестоносної армії, розпочалася небачена раніше сутичка, при непередбачуваних умовах загинув Симон де Монфор, приховати його смерть було неможливо. Коли звістка дійшла до війська, воно розвернулося і кинулося бігти, забувши цілі тривалої боротьби.

Старший син Симона, граф Аморі, за пропозицією кардинала-легата був проголошений вождем хрестового ополчення. Єпископ Фулькон, всі французькі барони і рицарі підтримували рішення легата і обіцяли молодому графу захищати та оберігати землі, якими володів його батько.

Дата добавления: 2015-07-11