Захист Особистих не майнових прав, що забезпечують природнє існування фізичної особи в цивільному праві.

Особисто моя думка, що окрім нас самих ніхто не може нас реально захистити, державний захист не функціоную в повній мірі інколи себе приходиться захищати навіть від не законних дій держави. Фізична особа має правову можливість захищати свої особисті немайнового права від безаконних посягань інших громадян за допомогою правових методів, встановлених ЦК України, та іншими способами. Під способами захисту суб’єктивних цивільних прав прийнято розуміти закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру за допомогою яких виконується відновлення порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника який в свою чергу понесе повну відповідальність за правопорушення. Способи захисту цивільних прав неоднорідні за своїм юридичним сенсом, що має певний вплив на можливість їх реалізації. В юридичній літературі прийнято розподіляти їх на заходи захисту та відповідальності. Вони різняться між собою за підставами застосування, соціальним призначенням, функціями, які виконують. Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання, а також право на захист свого інтересу, який не суперечить принципам цивільного законодавства, вимогам справедливості, добросовісності та розумності. Захист особистого немайнового права може реалізовуватися також іншими способами в залежності від змісту цього права, методу його незаконного порушення та наслідків, які стали причинами цих порушень. Крім загальних способів захисту, відомих цивільному законодавству протягом багатьох років і закріплених нині у ст. 16 ЦК України (визнання права, визнання правочину недійсним, відновлення становища, яке існувало до порушення права, та припинення дій, які порушують право, примусове виконання обов'язку, припинення, або зміна правовідношення, відшкодування збитків, компенсація моральної шкоди, визнання незаконним акта державного органу або органу місцевого самоврядування тощо), передбачається і ряд нових. [5] По-перше, порушник зобов'язаний миттєво виконати дії, потрібні для поновлення права. Невиконання ним цього обов'язку може бути причиною для застосування судом примусових заходів такого поновлення і відшкодування моральної шкоди (ст. 276 ЦК України). По-друге, способом захисту інтересів особи, про яку донесли недостовірну інформацію, є її спростування (ст. 277 ЦК України). Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї, або членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Стаття 278 ЦК України містить також заборону щодо поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права.Чітко визначенна стаття охороняє нас з вами від не честного поширення інформації. Особисті немайнові права у разі їх порушення захищаються усіма доступними для цивільного права методами. Набір цих способів, що застосовуються залежно від виду та характеру порушення зазначених прав, є доволі повним. Це можуть бути позови про спростування неправдивих відомостей, про зняття обмежень (наприклад, у разі порушення права фізичної особи вільно обирати місце проживання), а також інші позови, в тому числі й превентивні, спрямовані на запобігання можливим порушенням.

При не дотриманні зазначених прав не виключається й вчинення позовів про відшкодування майнової, або моральної шкоди. На сьогодні приділяється увага міжнародному захисту прав людини: за неможливості захистити свої права згідно з національною процедурою, можна захистити їх на міжнародному рівні. Для цього створені спеціальні міжнародні органи. Таким чином, реалізація свого права на захист здійснюється особою шляхом: 1) Оскарження неправомірних дій, в результаті яких було порушено її права та свободи в судовому порядку. 2) Звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.3) Звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, після використання всіх національних засобів правового захисту. Правовий захист є результатом реалізації права на захист і, перш за все, права на судовий захист, яке передбачено Конституцією України. Так, ст. 55 Конституції України вказує на особливе значення суду серед гарантій прав і свобод. Судовому захисту підлягають усі права та свободи. Таким чином, законодавство України передбачає судовий механізм захисту особистих немайнових прав. [6]

Стаття 19 ЦК України фіксує право кожної особи на самозахист в разі порушення її прав і за умови, що способи самозахисту відповідають змісту права, яке порушене, та характеру дій, якими ці права порушені, і не суперечать вимогам закону та моральним засадам соціуму. Право на відповідь, а також право на спростування недостовірної інформації, згідно із ст. 277 ЦК України має фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї, або членів її сім’ї такої недостовірної інформації. Поняття "недостовірної" інформації слід розуміти як таку, що не відповідає реальності.

Цивільно-правове поняття спростування має конституційно-правове закріплення. Так, ч. 4 ст. 32 Конституції України гарантує право кожному на спростування недостовірної інформації стосовно себе та членів своєї сім’ї. Специфіка цього методу захисту складається з специфічності тих благ, які підлягають захисту, а саме в їх немайновому характері і в тому, що їх фактично не можливо повернути до того рівня, який існував до порушення особистих немайнових прав. Цей спосіб захисту є спеціальним.

Під розумугням терміну "спростування" усвідомлюють доведення неправильності, помилковості, хибності будь - чого, будь - чиїх тверджень, переконань; заперечення, відкидання будь-яких тверджень. Спростування повинно відбуватися, як правило, в ідентичній до поширення формі, а коли це неможливо чи недоцільно - в адекватній, правильніий формі, з урахуванням того, що воно повинно бути ефективним. Крім того, спростування обов'язково має бути проведено або підписано особою, яка поширила не правдиву інформацію і порушила тим самим особисті немайнові права фізичної особи. У протилежному випадку йдеться, скоріше, про інші способи захисту (відповідь, висловлювання своєї думки тощо). Спростування недостовірної інформації як спеціальний захист особистих немайнових прав фізичної особи повинно застосовуватись незалежно від того, чи була в діях заподіювача вина, чи ні. Вилучення будь-якої інформації із можливістю відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації гарантується ч. 4 ст. 32 Конституції України, що можна вважати адміністративним заходом у частині вилучення інформації.

Ще одним спеціальним методом захисту фізичної особи в разі порушення її особистих немайнових прав поширенням про неї або членів її сім'ї недостовірної інформації є право на відповідь, відповідть повина мати моральний характер.

Подібним до права на відповідь є право на власне тлумачення обставин справи та є наслідком конституційного права на свободу думки, свободу слова та на вільне вираження своїх поглядів та переконань (ст. 34 Конституції України). Однак право на власне тлумачення обставин справи передбачає виключно тлумачення обставин справи, а не відмову від певної інформації. Дане право реалізується у випадку, коли поширена інформація є абсолютно правильною, а особа бажала б пояснити мотиви своєї поведінки.

ЦК України у ч. З ст. 277 закріплює презумпцію, за якою вважається, що негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.Логічним є те, що спростування недостовірної інформації здійснюється безпосередньо тією особою, яка поширила інформацію. Юридична особа вважається поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа, яка у ній працює, при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків.

У разі поширення недостовірної інформації невідомою особою фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування. Така заява подається до суду за правилами, встановленими ЦПК України. Недостовірна інформація може міститися у документі, який прийняла чи видала юридична особа. Такий документ має бути відкликаний. До документів, про які йдеться, можуть належати довідки за місцем роботи чи місцем проживання, виробничі характеристики, рекомендаційні листи тощо.

Особлива увага у ЦК України приділяється питанням порушення особистих немайнових прав фізичної особи у друкованих або інших засобах масової інформації. Дана особа має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом, а якщо це неможливо у тому ж засобі масової інформації у зв'язку з його припиненням, така відповідь, а також спростування мають бути оприлюднені в іншому засобі масової інформації за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію, і незалежно від вини особи, яка поширила недостовірну інформацію. ЦК України містить уточнення щодо того, що спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.

Окрім спростування недостовірної інформації та інших передбачених ст. 277 ЦК України способів захисту фізичної особи, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, ЦК України у ст. 278 передбачає такий спеціальний спосіб захисту, як заборона (припинення) поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права.

Необхідність запровадження даного способу захисту пояснюється тим, що без нього значно зменшується ефективність захисту особистих немайнових прав особи в цілому. Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі, радіопередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити розповсюдження відповідної інформації (випуск у світ) до усунення порушення цього права, а якщо вони вже випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення. У разі якщо усунення порушення неможливе, - вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення. Стаття 279 ЦК України передбачає правові наслідки невиконання рішення суду про захист особистого немайнового права. Зокрема, дозволяється покладати на особу, яку суд зобов’язав вчинити відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права і яка ухиляється від виконання судового рішення, штраф відповідно до норм ЦПК України.

У доктрині цивільного права існує думка про те, що майнові санкції не можуть охороняти особисті немайнові права належним чином. Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкцій. Щодо грошового штрафу, то він має застосовуватись лише тоді, коли немайнові санкції неспроможні стимулювати поведінку суб’єктів. Пропонується стягувати грошовий штраф у прибуток держави, а не на користь потерпілого.

Свої особливості має зміст цивільно-правового захисту честі, гідності і ділової репутації. Йдеться про правовідносини, в яких морально потерпіла сторона наділяється правом вимагати за судом спростування відомостей, які порочать її честь, гідність та ділову репутацію, а друга сторона, яка такі відомості поширила, зобов'язана дати спростування, якщо не доведе, що відомості відповідають дійсності. Позов про спростування відомостей, що принижують честь і гідність, може бути пред’явлено особою, про яку поширено такі відомості, а так само близькими родичами цієї особи, коли відомості прямо чи опосередковано їх принижують. Заінтересована особа має право на судовий захист у зазначеному порядку також у разі поширення таких відомостей щодо члена її родини або іншого родича, який помер. Зобов’язаними суб'єктами зазначених правовідносин є особи, які незалежно від наявності їхньої вини поширили відомості, що не відповідають дійсності, або виклали їх неправдиво, які порочать честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам громадян або організацій. Таким чином, відповідачем у справі про захист честі і гідності може бути фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що принижують позивача. Зазначені справи є одними із найбільш поширених серед справ із захисту особистих немайнових прав.

Правові позиції щодо захисту честі, гідності і ділової репутації в судовій практиці досить повно сформульовані, зокрема, в постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи" від 27 лютого 2009 р. У випадку порушення прав громадянина в цій сфері, він може вимагати захисту порушеного цивільного права на основі норм ЦК (див. коментар до ст. 1195) і Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р.

В науково практичному коментарі до ст.1195, зазначають, що 1. Фізична, або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом, або іншим ушкодженням здоров´я фізичній особі, зобов´язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної, або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. 2. У разі каліцтва або іншого ушкодження здоров´я фізичної особи, яка в момент завдання шкоди не працювала, розмір відшкодування визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати. 3. Шкода, завдана фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, відшкодовується без урахування пенсії, призначеної у зв´язку з втратою здоров’я, або пенсії, яку вона одержувала до цього, а також інших прибутків. 4. Договором або законом може бути збільшений обсяг і розмір відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я.

Завдання шкоди життю та здоров’ю фізичної особи породжує відповідний обов´язок відшкодувати завдану шкоду.

Насамперед, чинне законодавство передбачає відповідальність за завдання шкоди здоров’ю фізичної особи каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я. Поняттям «каліцтво», в свою чергу, охоплюються дві основні категорії: травма та професійне ушкодження здоров’я.

Травма характеризується раптовим та, як правило, одноразовим зовнішнім впливом на організм, внаслідок чого йому завдається фізичне ушкодження, наприклад, удар, результатом якого є перелом кісток. Тоді як професійне захворювання характеризується як таке ушкодження здоров’я, що передбачено чинним законодавством (див. Постанова Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2000 р. № 1662 «Про затвердження переліку професійних захворювань») та стало результатом не одноразового, а систематичного та тривалого впливу на організм людини шкідливих факторів, що є характерними для даного виду професії. Так, наприклад, хронічний бронхіт є професійним захворюванням осіб, які працюють на шахтах, рудниках, відкритих кар’єрах тощо.

Поняттям «інше ушкодження здоров’я» охоплюється будь-яке, не пов’язане з каліцтвом, пошкодження здоров’я, що наступило внаслідок так званого загального захворювання. При цьому, дане загальне захворювання не пов’язане ні із специфікою професії, ні з травматичним впливом на організм людини, а є видом ушкодження здоров´я внаслідок недотримання заподіювачем шкоди встановлених правил та норм, наприклад, коли внаслідок відключення опалення особа захворіла на гостре респіраторне захворювання.

Специфіка шкоди, яка завдана здоров’ю, полягає також і в тому, що вона не може бути відшкодована в дійсно оціненому грошовому еквіваленті. І тому об’єктом відшкодування буде не зазначена шкода, а лише майнові втрати, що зазнала фізична особа, внаслідок завдання цієї шкоди. До таких втрат законодавець відносить: а) заробіток (дохід), втрачений потерпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності; б) додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. Однак цей перелік є орієнтовним і у випадку, коли потерпілий має ще й інші втрати, які пов’язані з відповідним ушкодженням здоров’я, то він має право вимагати і їх відшкодування. Також потрібно зазначити, що у випадку завдання ушкодження здоров´ю фізичної особи, вона має право на відшкодування моральної шкоди, що завдана таким ушкодженням. Відшкодування моральної шкоди можливо на загальних підставах, що передбачені чинним законодавством. Протиправність діяння полягає в тому, що будь-яке діяння, яким завдається шкода здоров’ю фізичної особи, як правило, презюмується протиправним. Це зумовлюється тим, що життя та здоров’я фізичної особи визнаються вищою соціальною цінністю і не можуть бути пошкоджені, а правовідносини, які опосередковують відповідні блага, носять абсолютний характер. Однак в окремих випадках, що прямо передбачені в законі, шкода, яка завдається здоров’ю, є правомірною, наприклад, необхідна оборона. При цьому протиправним вважається також завдання шкоди життю та здоров’ю внаслідок неналежного виконання умов договору, наприклад, коли каліцтво чи інше ушкодження здоров’я або смерть завдаються внаслідок неналежного виконання договору перевезення.

Певними особливостями наділений також і причинно-наслідковий зв’язок між протиправним діянням та завданою шкодою. У даних деліктних зобов’язаннях він носить складний характер, що зумовлено специфікою завданої шкоди. Тобто слід доводити наявність причин-но-наслідкового зв’язку не тільки між протиправним діянням та каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я, але й причинно-наслідковий зв’язок між даними ушкодженнями здоров’я та зазначеними майновими втратами.

І накінець, певними особливостями наділена і вина заподіювача шкоди у даному деліктному зобов’язанні. Як і за загальними правилами, вина заподіювача презюмується, аж доки він не доведе свою невинність. А в окремих випадках, що прямо передбачені законодавством, шкода, яка завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, також може підлягати відшкодуванню (ч.З ст.1166 ЦК). При цьому слід зауважити, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини заподіювача у випадках, коли вона завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (п.1 ч.2 ст.1167 ЦК), незаконних дій судових та правоохоронних органів (п.2 ч.2 ст.1167 ЦК) та в інших випадках, встановлених законом (п.З ч.2 ст.1167 ЦК).

Як вже зазначалось, що коментована стаття є загальною нормою та стосується усіх без винятку випадків завдання шкоди життю та здоров´ю. Однак, у випадках, коли шкода завдається від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання працівнику, який застрахований в порядку загальнообов´язкового державного соціального страхування, то виникає ціла низка специфічних ознак. Так, насамперед, окрім ЦК ці зобов´язання врегульовуються Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», Кодексом законів про працю України, Законом України «Про охорону праці» та іншими нормативно-правовими актами. Обов´язковому страхуванню від нещасного випадку підлягають: а) особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту); б) учні та студенти навчальних закладів, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять; під час занять, коли вони набувають професійних навичок; у період проходження виробничої практики (стажування), виконання робіт на підприємствах; в) особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучаються до трудової діяльності на виробництві цих установ або інших підприємствах за спеціальними договорами. Крім того, добровільно можуть застрахуватися також священнослужителі, церковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах; особи, які забезпечують себе роботою самостійно; громадяни – суб’єкти підприємницької діяльності.

Особливість у відшкодуванні цього делікту полягає в тому, що відповідальність відшкодувати відповідну шкоду покладається на певний фонд соціального страхування. І тільки у випадку, якщо сума страхових виплат не покриває завданої шкоди в повному обсязі, то страхувальник має право вимагати відшкодування шкоди в частці, якої не вистачає в заподіювача шкоди, чи особи, яка несе відповідальність за це завдання. У ч. 2 цієї статті закріплюється обов’язок відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я фізичної особи, яка в момент завдання шкоди не працювала. Так розмір майнових втрат, що зазнала фізична особа внаслідок завдання цієї шкоди, законодавець визначає, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати. Згідно з ч. З даної статті підлягає відшкодуванню шкода, завдана фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров´я без урахування пенсії, призначеної у зв´язку з втратою здоров´я, або пенсії, яку вона одержувала до цього, а також інших доходів. Вони вважаються засобами соціального захисту, завдяки яким держава реалізує свою соціальну функцію, тому такі відносини не є цивільно-правовими зобов´язаннями.

Збільшення обсягу та розміру відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, можливе за договором або законом.Чинним законодавством передбачені такі найбільш: важливі випадки збільшення розміру обсягу та розміру відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я: а) якщо працездатність потерпілого знизилася порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди; б) у разі підвищення вартості життя в) у разі збільшення розміру мінімальної заробітної плати тощо. Збільшення обсягу та розміру відшкодування шкоди можливе на підставі рішення суду.

Дата добавления: 2015-07-11