Читайте также:
|
За способом передачі на тіло людини розрізняють загальну та місцеву (локальну) вібрацію. Загальна вібрація передається на тіло людини, яка сидить або стоїть, переважно, через опорні поверхні - сидіння, підлогу. Локальна вібрація передається через руки працюючих при контакті з ручним механізованим інструментом, органами керування машинами та обладнанням, деталями, які обробляються і т. ін. Можлива також одночасна дія загальної та локальної вібрації. Наприклад, при роботі на дорожньо-будівельних машинах на руки передається локальна вібрація від органів керування, а на все тіло - від машини через сидіння.
2. Заходи та засоби захисту від вібрацій.
За організаційними ознаками методи віброзахисту бувають колективні та індивідуальні. Колективні методи передбачають такі заходи:
послаблення енергії вібрації в джерелі її виникнення;
послаблення параметрів вібрації на шляху її розповсюдження від джерела збудження;
організаційно-технічні;
санітарно-гігієнічні та лікувально-профілактичні.
Організаційно-технічні заходи передбачають:
заміну операцій, що вимагають використання вібромашин дистанційним або автоматичним управлінням;
своєчасні планово-попереджувальні ремонти;
контроль за вібраційними параметрами ручних машин не рідше ніж 1раз на 6 місяців;
змащування та зрівноваження деталей машин, що рухаються.
Основним технічним заходом є створення нових конструкцій машин, вібрація яких не виходить за безпечні межі, а зусилля не перевищує 15-20кг.
Якщо визначеними методами зменшити шкідливу дію вібрації неможливо тоді змінюють параметри вібрації на шляху її поширення від джерела коливальної сили. Цього досягають шляхом зменшенням динамічних процесів, що спричиняються ударними або різкими прискореннями. Усунення дисбалансу мас, що обертаються, досягається збалансуванням.
Вібронебезпечними вважаються такі машини, які хоча б в одному з режимів експлуатації генерують вібрації, що вимагають забезпечення вібробезпечних умов праці.
Чинне місце в системі захисту працюючих займає:
вібропоглинання;
вібродемпфування;
віброізоляція;
віброгасіння.
Вібропоглинання та вібродемпфування вібруючих конструкцій здійснюється за рахунок збільшення втрат енергії в коливальних системах. В якості вібродемпфування використовують матеріали, що мають велике внутрішнє тертя (магнітні сплави, пластмаси, мастики, пінопласти, гума, пластикати і ін.).
На конструкціях, що вібрують шар пружнов’язких матеріалів збільшує у коливальній системі внутрішнє тертя. Товщина покриття мастиками має перевищувати товщину вібруючих конструктивних деталей у 2-3 рази.
Віброізоляція – це єдиний засіб зменшення вібрації, що передається на руки від ручного механізованого інструмента. Для цього в коливальну систему вводиться пружний елемент, коефіцієнт пористості якого зменшується, коли збільшується сила натиску.
Пружні елементи віброізоляторів і амортизаторів можуть бути гумово-металевими, гумовими, пружинними, або прокладками з ребристої та дірчастої гуми і т. ін. Їх параметри визначаються розрахунками.
Для пружинного амортизатора найчастіше добирають пружини круглого перерізу. Вони є кращими за гумові. Їх проектують для ізоляції як низьких, так і високих частот. Вони довше зберігають пружні властивості, добре протистоять дії мастил і високих температур. Пружинні амортизатори використовують для віброізоляції насосів, електродвигунів і двигунів внутрішнього згоряння.
Для зменшення вібрації, що передається на робочі місця використовують спеціальні амортизуючи сидіння з пасивною пружинною ізоляцією з гумовим або іншим віброгасним покриттям.
Кардинальним заходом віброгасіння загальної вібрації від потужних машин та агрегатів є розрахунок віброізоляційних систем та фундаментів.
Віброгасіння досягають шляхом збільшення маси агрегату чи підвищення його жорсткості.Віброгасіння за принципом дії поділяється на ударне та динамічне. Динамічне віброгасіння досягається установкою агрегатів на самостійні фундаменти або масивні плити. Фундамент добирають відповідно до маси агрегату; його розраховують так, щоб амплітуда коливань підошви фундаменту не перевищувала 0,1 – 0,2мм, а для особливо відповідальних випадків – 0,005мм. Щоб коливання не передавалося на грунт навколо фундаменту створюють розриви – так звані акустичні шви без заповнення або з заповнювачем.
Важливим профілактичним заходом є правильна організація режиму праці осіб вібронебезпечних професій. Сумарний час контакту з вібруючим обладнанням має не перевищувати 2/3 тривалості робочого дня, а тривалість безперервної дії вібрації не повинна перевищувати 15-20хв.
З лікувально-профілактичною метою рекомендується надавати дві регламентовані перерви для виробничої гімнастики й гідропроцедур.
Для роботи з вібруючими машинами й механізмами допускаються тільки ті працівники, які досягли 18 років, пройшли попередній медичний огляд, а в процесі роботи мають не рідше, ніж один раз на рік проходити періодичні огляди.
До засобів індивідуального віброзахисту належать віброгасячі рукавиці та спеціальне взуття. Для захисту тіла використовують нагрудні пояси і спеціальні костюми з пружно-демпоруючих матеріалів.
Зменшення вібрації в джерелі її виникнення досягається шляхом застосування таких кінематичних та технологічних схем, які усувають чи мінімально знижують дію динамічних сил. Так, вібрація послаблюється при заміні кулачкових та кривошипних механізмів на механізми, що обертаються з рівномірною швидкістю, механічних приводів - на гідравлічні та ін. Зменшення вібрації досягається також статичним та динамічним зрівноважуванням механізмів та об'єктів, що обертаються. Контакту працівника з віброоб'єктом, а відтак і шкідливої дії вібрації можна уникнути шляхом використання дистанційного керування, автоматичного контролю та сигналізації, а також застосування захисного огородження.
Тема. Шум, ультразвук та інфразвук.
Питання для самостійної роботи:
1. Шум, джерела, класифікація. Методи та засоби захисту від шуму.
2. Інфразвук та ультразвук. Методи та засоби захисту від інфразвуку та ультразвуку.
1. Шум, джерела, класифікація. Методи та засоби захисту від шуму.
Шум або акусти́чний шум — коливання частинок навколишнього середовища, що сприймається органами слуху людини як небажані сигнали.З точки зору акустики: шум — нестійкі або випадкові акустичні коливання, що характеризуються випадковою зміною амплітуди і частоти.
Джерела:
Джерела шуму в навколишньому середовищі можна розділити на дві великі групи - внутрішні і зовнішні. До внутрішніх джерел шуму, перш за все, відносяться інженерне, технологічне, побутове та санітарно-технічне обладнання, а також джерела шуму, безпосередньо пов'язані з життєдіяльністю людей. Зовнішніми джерелами шуму є різні засоби транспорту (наземні, водні,повітряні), промислові та енергетичні підприємства та установи, а також різні джерела шуму всередині кварталів, пов'язані з життєдіяльністю людей (наприклад, спортивні та ігрові майданчики та ін.).
Класифікація
За походженням шуми бувають:
· аеродинамічного походження — шум, що виникає у газах;
· гідродинамічного походження — шум, що виникає у рідинах;
· електромагнітного походження — шум, що виникає внаслідок коливань елементів електромеханічних пристроїв під впливом магнітних змінних сил;
· механічного походження — шум, що виникає внаслідок вібрацій поверхонь машин та обладнання, а також ударів у з'єднаннях деталей, збірних одиниць або конструкцій у цілому.
За частотною характеристикою шуми звукового діапазону частот поділяються на:
· низькочастотний (<400 Гц);
· средньочастотний (400—1000 Гц);
· високочастотний (>1000 Гц).
В деяких галузях техніки, зокрема в електроніці та акустиці існує абстрактне поняття кольору шуму, що приписує шумовому сигналу певний колір виходячи з його статистичних властивостей. Однією з таких властивостей, за допомогою якої можна розрізняти види шуму, може бути спектральна густина (розподіл потужності за частотами). Прийнято розрізняти такі різновиди шумів за кольорами: білий шум, рожевий шум, червоний (коричневий) шум та сірий шум. Іноді виділяють й інші різновиди.
Методи та засоби захисту від шуму
До методів зниження шуму силових установок можна віднести застосування стаціонарних і пересувних глушників шуму біля сопел усмоктування і вихлопу газів двигунів під час їхнього випробування у наземних умовах. Стаціонарні шумоглушники встановлюються на випробувальних станціях двигунів, на спеціальних площадках чи в ангарах (боксах).
Методи ослаблення шуму від джерел, розташованих усередині приміщень, дуже різноманітні і залежать від типу устаткування. Наприклад, знизити шум електричних машин можна:
усуненням неврівноваженості ротора, регулюванням підшипникових вузлів і щиткових контактів (для зменшення механічного шуму і вібрацій);
акустичною оптимізацією вентиляторів охолодження (наприклад, збільшенням зазорів, зменшенням діаметра гвинта й колової швидкості), зменшенням витрат охолоджуваного повітря і, нарешті, вирішенням проблеми охолодження без використання вентиляторів, завдяки чому знижується аеродинамічний шум;
усуненням асиметрій у магнітопроводах і обмотках, ослабленням інтенсивності перемінних радіальних магнітних сил низького порядку (для зменшення магнітного шуму і вібрації).
У випадку неможливості забезпечення колективного захисту робітників від впливу розглянутих факторів наведеними методами застосовуються засоби індивідуального захисту.
Засобами індивідуального захисту від шуму є протишумні шоломи, навушники і вкладиші. В цивільній авіації можуть бути рекомендовані наступні типи засобів індивідуального захисту:
- протишумні шоломи ШШЗ-65, ШШЛ-65, шолом-каска ВЦНИИОТ-2М;
- протишумні навушники ВЦНІІОТ-2;
- протишумні вкладиші ФПОШ "Беруши".
Застосування вкладишів допустимо при рівнях звука не вище 100 дБА, навушників - 110 дБА, шоломів - 120 дБА.
При рівнях шуму вище 120 дБА, коли потрібен тотальний захист тіла людини, рекомендується одягати, крім шоломів, шумозахисний комбінезон, пояс і черевики.
2.Інфразвук та ультразвук. Методи та заоби захисту від інфразвуку та ультразвуку.
Інфразвук.
Інфразвукові хвилі людське вухо не сприймає. Незважаючи на це, вони здатні робити на людину певні фізіологічні впливи. Пояснюються ці дії резонансом. Внутрішні органи нашого тіла мають досить низькі власні частоти: черевна порожнина і грудна клітина - 5-8 Гц, голова - 20-30 Гц. Середнє значення резонансної частоти для всього тіла становить 6 Гц. Маючи частоти того ж порядку, інфразвукові хвилі змушують наші органи вібрувати і при дуже великій інтенсивності здатні привести до внутрішніх крововиливів.
Спеціальні досліди показали, що опромінення людей досить інтенсивним інфразвуком може викликати втрату почуття рівноваги, нудоту, мимовільні обертання очних яблук і т.д. Наприклад, на частоті 4-8 Гц людина відчуває переміщення внутрішніх органів, а на частоті 12 Гц - напад морської хвороби.
Розповідають, що одного разу американський фізик Р. Вуд (що вважався серед колег як великий оригінал і веселун) приніс у театр спеціальний апарат, що випромінює інфразвукові хвилі, і, включивши його, направив на сцену. Ніякого звуку ніхто не почув, проте з актрисою сталася істерика.
Резонансним впливом на людський організм низькочастотних звуків пояснюється і збуджуючу дію сучасної рок - музики, насиченої багаторазово посиленими низькими частотами барабанів, бас - гітар і т. д.
Інфразвук не сприймається людським вухом, проте його здатні чути деякі тварини. Наприклад, медузи впевнено сприймають інфразвукові хвилі з частотою 8-13 Гц, що виникають при штормі в результаті взаємодії потоків повітря з гребенями морських хвиль. Досягаючи медуз, ці хвилі заздалегідь (за 15 годин) "Попереджають " їх про наближення штормів.
Джерелами інфразвуку можуть служити грозові розряди, гарматні постріли, виверження вулканів, вибухи атомних бомб, землетрусу, працюючі двигуни реактивних літаків, вітер, оточуючий гребені морських хвиль, і т. д.
Для інфразвуку характерне мале поглинання в різних середовищах, внаслідок чого він може поширюватися на дуже великі відстані. Це дозволяє визначати місця сильних вибухів, положення стріляючого знаряддя, здійснювати контроль за підземними ядерними вибухами, пророкувати цунамі і т. д.
Ультразвук.
Ультразвук теж не сприймається людським вухом. Однак він має здатність випромінювати та його сприймають деякі тварини. Так, наприклад, дельфіни завдяки цьому впевнено орієнтуються в каламутній воді. Посилаючи і беручи повернулися назад ультразвукові імпульси, вони здатні на відстані 20-30 м виявити навіть маленьку дробинку, обережно опущену в воду. Ультразвук допомагає і кажанам, які володіють поганим зором або взагалі нічого не бачать. Видаючи за допомогою свого слухового апарату ультразвукові хвилі (до 250 разів на секунду), вони здатні орієнтуватися в польоті і успішно ловити здобич навіть у повній темряві. Цікаво, що у деяких комах у відповідь на це виробилася особлива захисна реакція: окремі види нічних метеликів і жуків також виявилися здатними сприймати ультразвуки, що видаються кажанами, і, почувши їх, вони тут же складають крила, падають вниз і завмирають на землі.
Ультразвукові сигнали використовуються і деякими зубчастими китами. Ці сигнали дозволяють їм полювати на кальмарів при повній відсутності світла.
Встановлено також, що ультразвукові хвилі з частотою більше 25 кГц викликають хворобливі відчуття у птахів. Це використовується, наприклад, для відлякування чайок від водоймищ з питною водою.
Ультразвук знаходить широке застосування в науці і техніці, де його отримують за допомогою різних механічних (наприклад, сирена) і електромеханічних пристроїв.
Джерела ультразвуку встановлюють на кораблях і підводних човнах. Посилаючи короткі імпульси ультразвукових хвиль, можна вловити їх віддзеркалення від дна або яких - небудь інших предметів. За часом запізнювання відбитої хвилі можна судити про відстань до перешкоди. Що використовуються при цьому ехолоти та гідролокатори дозволяють вимірювати глибину моря, вирішувати різні навігаційні завдання (плавання поблизу скель, рифів і т.д.), здійснювати рибопромислову розвідку (виявляти косяки риб), а також вирішувати військові завдання (пошуки підводних човнів противника, торпедні атаки та ін.)
У промисловості з відбиття ультразвуку від тріщин в металевих виливках судять про дефекти в виробах.
Ультразвуки дроблять рідкі та тверді речовини, утворюючи різні емульсії і суспензії.
За допомогою ультразвуку вдається здійснити пайку алюмінієвих виробів, що за допомогою інших методів зробити не вдається (так як на поверхні алюмінію завжди є щільний шар оксидної плівки). Наконечник ультразвукового паяльника не тільки нагрівається, а й робить коливання з частотою близько 20 кГц, завдяки чому оксидна плівка на алюмінії руйнується.
Перетворення ультразвуку в електричні коливання, а їх потім у світло дозволяє здійснити звукобачення. За допомогою звукобачення можна бачити предмети в непрозорій для світла воді.
У медицині за допомогою ультразвуку здійснюють зварку зламаних кісток, виявляють пухлини, здійснюють діагностичні дослідження в акушерстві і т. д. Біологічна дія ультразвуку (що приводить до загибелі мікробів) дозволяє використовувати його для стерилізації молока, лікарських речовин, а також медичних інструментів.
Засоби захисту
Необхідно мати на увазі, що метод і засоби усунення і зниження шкідливої дії підвищеного рівня ультразвуку, вимоги до ультразвукової характеристики устаткування докладно викладені у відповідному стандарті.
Допустимі рівні ультразвукового тиску на робочих місцях, які нормуються в тритинооктавних смугах частот 12,5; 16; 20; 25; 31,5-100 кГц та вище і мають відповідати значенням, наведеним у табл. 7.4.
Таблиця 1
| Середньогеометричні частоти тритинооктавних смуг, Гц | 12,5 | 31,5- 100 | ||||
| Рівні звукового тиску, дБ |
Установки, що генерують шум, рівні звукових тисків яких перевищують допустимі значення, належить обладнувати звукопоглинальними кожухами або екранами, виготовленими з таких матеріалів: листової сталі або дюралі товщиною 1 мм, оклеєної гумою товщиною 3-5 мм чи руберойдом, або покритої протишумовою мастикою; гетинаксу товщиною 5 мм; трьох шарів гуми, кожний з яких має товщину 1 мм і т. ін.
Застосування таких кожухів, наприклад, в установках для очистки деталей знижує рівень ультразвуку на 20-30 дБ в чутному діапазоні частот і 60-80 дБ - в ультразвуковому.
Висока ефективність звукоізоляції може бути забезпечена лише за відсутності щілин і отворів у кожусі, тому ультразвукові установки обладнують електричним блокуванням, яке відмикає їх при відкриванні кожухів. Для захисту від направлених звукових хвиль, які випромінюються ультразвуковою установкою, рекомендується використовувати екрани. Крім матеріалів, указаних вище, екрани виготовляють з органічного скла товщиною 3—5 мм. У тих випадках, коли неможливо знизити шум за допомогою кожухів і екранів до допустимих рівнів, ультразвукові установки розміщують у звукоізольованих кабінах.
Тема 15. Санітарно-гігієнічні вимоги до планування і розміщення виробничих приміщень
Питання для самостійної роботи:
1. Енерго- та водопостачання каналізація, транспортні комунікації.
2. Вимоги охорони праці до розташування виробничого і офісного обладнання і вимоги охорони праці до організації робочих місць.
1. Енерго- та водопостачання каналізація, транспортні комунікації.
Водопостачання промислового підприємства повинне задовольняти виробничі, господарсько-питні і протипожежні потреби.
На металургійних і машинобудівних заводах облаштовують окремі системи для виробничого і господарсько-питного водопостачання. Для виробничого водопостачання металургійних підприємств витрата води зазвичай буває значно більшою, ніж на господарсько-питні потреби.
Якість води залежить від технологічного процесу виробництва. Наприклад, вода, призначена для охолоджування домен і мартенівських печей, повинна мати низьку температуру. Вода, використовувана в холодильниках, повинна містити мінімальну кількість солей жорсткості, а для парових казанів не повинна містити солей жорсткості, розчинених масел, кисню. Вода, якою промивають оброблювані матеріали, не повинна впливати на них.
Витрата води на виробничі процеси залежить від режиму роботи підприємства. Наприклад, у ряді металургійних процесів найбільша кількість води витрачається на потреби охолоджування футерувань, зведень і інших технологічних елементів при рівномірному режимі витрати. Тому на більшості підприємств для охолоджування витрачається від 50 до 98% загального балансу водоспоживання. Витрата води в промислових підприємствах величезна - вона в десятки, а інколи і більше перевершує кількість води, споживану населеним пунктом, де розташовані промислові підприємства.
Виробничі приміщення повинні бути обладнані системами виробничого, протипожежного та господарсько-питтєвого водопроводів, господарсько-побутовою та виробничою каналізацією. Виключення складають невеликі виробництва (з кількістю працюючих до 25 чоловік в зміну), що розміщені в районах без центральної системи водопроводу та каналізації.
При проектуванні систем водопостачання та каналізації необхідно впроваджувати найбільш прогресивну технологію і устаткування для підготовки та подачі води, відведення та очистки промислових стоків, забезпечувати найменшу забрудненість стічних вод, можливість утилізації та використання відходів виробництва.
Норма витрат води на пиття та побутові потреби для цехів зі значним надлишком тепла на одну людину в одну зміну повинна складати 45 л, а в інших цехах та відділеннях — 25 л.
В проходах між цехами, вестибюлях, приміщеннях для відпочинку необхідно передбачати фонтанчики чи установки з газованою водою. В гарячих цехах повинні бути передбачені місця площею 2—3 м2 для установок з охолодженою підсоленою газованою водою (5 г солі на 1 л води).
Відстань від найбільш віддаленого робочого місця до пристроїв питтєвого водопостачання не повинна перевищувати 75 м. Не допускається з'єднання мереж господарсько-питтєвого водопроводу з мережами спеціальних виробничих та протипожежних водопроводів, що подають непиттєву воду.
Всі стічні води спускаються в міську каналізаційну систему. Зливання в каналізаційну мережу відпрацьованих розчинів кислот, лугів, електролітів та інших хімічних речовин допускається лише після їх нейтралізації та очищення. Забороняється зливати в каналізаційну мережу толуол, ацетон, бензин, мінеральні мастила.
На дільницях шліфування, полірування та при застосуванні мокрих способів обробки пилових матеріалів стічні води повинні надходити до системи загальної каналізації через відстійники. На окремих дільницях каналізаційних мереж необхідно розташовувати пристрої для вловлювання нафтопродуктів.
За договором енергопостачання підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і підігріту воду (далі – енергію) споживачеві (абоненту), який зобов’язаний оплатити прийняту енергію й дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.
Цей договір має низку відмінних ознак. Відпуск енергії без оформлення договору енергопостачання не допускається, виробники і постачальники енергії зобов’язані укласти договір енергопостачання на вимогу споживачів, які мають технічні засоби для одержання енергії.
Предметом зазначеного договору є електрична енергія, теплова енергія (гаряча вода) та газ. Причому даний договір опосередковує відносини з постачання ресурсів по приєднаній енергомережі. Енергопостачальні підприємства інших, крім державної і комунальної форм власності, можуть брати участь у забезпеченні енергією будь-яких споживачів, у тому числі через державну (комунальну) енергомережу, на умовах, визначених відповідними договорами.
Особливістю відносин, опосередкованих цим договором, є й безперервний характер постачання енергії та газу, нерозривність виробництва, передачі й споживання ресурсів. Слід також зазначити й те, що діяльність, пов’язана з передачею електроенергії, підлягає ліцензуванню.
Постачання енергоресурсів здійснюється за виділеними лімітами, які за своєю правовою природою є плановими актами, дають споживачам право на одержання певної кількості ресурсів і водночас створюють обов`язок для постачальної організації надавати ці ресурси. У разі, якщо енергія виділяється в рахунок замовлення на державні потреби (ліміту), енергопостачальник не має права зменшувати абоненту на цей ліміт без його згоди.
2.Вимоги охорони праці до розташування виробничого і офісного обладнання і вимоги охорони праці до організації робочих місць.
Більш детальні вимоги щодо охорони праці, зокрема охорони праці офісних працівників, містять Кодекс законів про працю, Закон України «Про охорону праці», а також інші підзаконні нормативно-правові акти. У відповідності до вимог ст. 153 Кодексу законів про працю України та ст. 6 Закону України «Про охорону праці» на всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці. Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган. Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці. Власник або уповноважений ним орган повинен впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки, які запобігають виробничому травматизму, і забезпечувати санітарно-гігієнічні умови, що запобігають виникненню професійних захворювань працівників.
Стаття 158 Кодексу законів про працю України встановлює обов’язок власника або уповноваженого ним органу вживати заходів щодо полегшення і оздоровлення умов праці працівників шляхом впровадження прогресивних технологій, досягнень науки і техніки, засобів механізації та автоматизації виробництва, вимог ергономіки, позитивного досвіду з охорони праці, зниження та усунення запиленості та загазованості повітря у виробничих приміщеннях, зниження інтенсивності шуму, вібрації, випромінювань тощо. А згідно з ч. 1 ст. 13 Закону України «Про охорону праці» роботодавець зобов’язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці.
Робочі місця офісних працівників, обладнані персональними комп’ютерами (далі – робочі місця), повинні відповідати вимогам «Правил охорони праці під час експлуатації електронно-обчислювальних машин», затверджених Наказом Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду від 26.03.2010 року № 65 (Правила), та «Державних санітарних правил і норм роботи з візуальними дисплейними терміналами електронно-обчислювальних машин», затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 10.12.98 N 7 (ДСанПіН 3.3.2-007-98). Правила поширюються на всіх суб’єктів господарювання незалежно від форм власності, які у своїй діяльності здійснюють роботу, пов’язану з персональними комп’ютерами, у тому числі на тих, які мають робочі місця, обладнані персональними комп’ютерами і периферійними пристроями. Зазначені нормативно-правові акти встановлюють санітарно-гігієнічні вимоги до приміщення, в якому розташоване робоче місце, власне до робочого місця, освітлення, рівнів вібрації і шуму, мікроклімату в приміщенні тощо.
Приміщення
Будівлі та приміщення, де розміщені робочі місця, повинні відповідати вимогам нормативно-технічної та експлуатаційної документації виробника персональних комп’ютерів ДСанПіН 3.3.2-007-98 та Правил. Будівлі та приміщення, де розміщені робочі місця операторів, мають бути не нижче другого ступеня вогнестійкості. Для всіх будівель і приміщень, де знаходяться робочі місця, повинно бути визначено клас зони згідно з НПАОП 40.1-1.01-97. Відповідне позначення повинно бути нанесено на вхідних дверях кожного приміщення. Не дозволяється розташування приміщень з робочими місцями у підвалах і цокольних поверхах. Неприпустимим є розташування приміщень категорій А і Б, а також виробництв з мокрими технологічними процесами поряд з приміщеннями, де розташовуються робочі місця, а також над ними чи під ними. При цьому площа приміщення має бути не менше 6,0 кв. м. із розрахунку на одне робоче місце, а об’єм – не менше 20,0 куб. м.
Віконні прорізи приміщень для роботи з персональними комп’ютерами мають бути обладнані регульованими пристроями (жалюзі, завіски, зовнішні козирки. Для внутрішнього оздоблення приміщень з персональними комп‘ютерами слід використовувати дифузно-відбивні матеріали з коефіцієнтами відбиття для стелі 0,7-0,8, для стін 0,5-0,6. Покриття підлоги повинне бути матовим з коефіцієнтом відбиття 0,3-0,5. Поверхня підлоги має бути рівною, неслизькою, з антистатичними властивостями. Забороняється для оздоблення інтер’єру приміщень з персональними комп‘ютерами застосовувати полімерні матеріали (деревинно-стружкові плити, шпалери, що миються, рулонні синтетичні матеріали, шаруватий паперовий пластик тощо), що виділяють у повітря шкідливі хімічні речовини. Полімерні матеріали для внутрішнього оздоблення приміщень з персональними комп’ютерами можуть бути використані при наявності дозволу органів та установ державної санітарно-епідеміологічної служби. Приміщення можуть обладнуватись шафами для зберігання документів, магнітних дисків, полицями, стелажами, тумбами тощо з урахуванням вимог до площі приміщень.
У приміщеннях з джерелами шкідливих виробничих факторів робочі місця операторів мають розміщуватися в ізольованих кабінах, які обладнані повітрообміном.
Заземлені конструкції, що знаходяться в приміщеннях, де розміщені робочі місця (батареї опалення, водопровідні труби, кабелі із заземленим відкритим екраном), мають бути надійно захищені діелектричними щитками або сітками з метою недопущення потрапляння працівника під напругу. Приміщення, де розміщені робочі місця, мають бути оснащені системою автоматичної пожежної сигналізації і вогнегасниками відповідно до вимог чинного законодавства України. Проходи до засобів пожежогасіння мають бути вільними.
У приміщеннях, в яких розташовані робочі місця, слід щоденно робити вологе прибирання. Крім того, ці приміщення мають бути оснащені аптечками першої медичної допомоги, а при них мають бути обладнані побутові приміщення для відпочинку під час роботи, кімната психологічного розвантаження.
Організація та обладнання робочого місця
При розміщенні робочих столів з персональними комп’ютерами слід дотримувати:
· відстань між бічними поверхнями персональних комп’ютерів 1,2 м.;
· відстань від тильної поверхні одного персонального комп’ютера до екрана іншого – 2,5 м.
За потреби особливої концентрації уваги під час виконання робіт суміжні робочі місця операторів необхідно відділяти одне від одного перегородками висотою 1,5 — 2м.
Конструкція робочого місця користувача персонального комп’ютера має забезпечити підтримання оптимальної робочої пози офісного працівника. Конструкція робочого столу має відповідати сучасним вимогам ергономіки і забезпечувати оптимальне розміщення на робочій поверхні використовуваного обладнання (дисплея, клавіатури, принтера) і документів. Висота робочої поверхні робочого столу має регулюватися в межах 680-800 мм, а ширина і глибина – забезпечувати можливість виконання операцій у зоні досяжності моторного поля (рекомендовані розміри: 600-1400мм, глибина – 800-1000мм).
Робочий стіл повинен мати простір для ніг заввишки не менше ніж 600мм, завширшки не менше ніж 500мм, завглибшки (на рівні колін) не менше ніж 450мм, на рівні простягнутої ноги не менше ніж 650мм. Робочий стілець має бути підйомно-поворотним, регульованим за висотою, з кутом і нахилу сидіння та спинки і за відстанню від спинки до переднього краю сидіння поверхня сидіння має бути плоскою, передній край – заокругленим. Регулювання за кожним із параметрів має здійснюватися незалежно, легко і надійно фіксуватися. Шаг регулювання елементів стільця має становити: для лінійних розмірів – 15-20мм, для кутових – 2-5 градусів. Зусилля регулювання має не перевищувати 20Н. Висота поверхні сидіння має регулюватися в межах 400-500мм, а ширина і глибина становити не менше ніж 400мм. Кут нахилу сидіння — до 15 градусів вперед і до 5 градусів назад. Висота спинки стільця має становити (300+-20) мм, ширина — не менше ніж 380 мм, радіус кривизни горизонтальної площини — 400мм. Кут нахилу спинки має регулюватися в межах 1-30 градусів від вертикального положення. Відстань від спинки до переднього краю сидіння має регулюватися в межах 260-400мм. Для зниження статичного напруження м’язів верхніх кінцівок слід використовувати стаціонарні або змінні підлокітники завдовжки не менше ніж 250мм, завширшки 50-70мм, що регулюються за висотою над сидінням у межах 230-260мм і відстанню між підлокітниками в межах 350-500мм. Поверхня сидіння і спинки стільця має бути напівм’якою з нековзним, повітронепроникним покриттям, що легко чиститься і не електризується. Робоче місце має бути обладнане підставкою для ніг завширшки не менше ніж 300мм, завглибшки не менше ніж 400мм, що регулюється за висотою в межах до 150мм і за кутом нахилу опорної поверхні підставки до 20 градусів. Підставка повинна мати рифлену поверхню і бортик по передньому краю заввишки 10мм.
Робочі місця слід розташовувати відносно світових прорізів так, щоб природне світло падало переважно з лівого боку. Монітор має розташовуватися на оптимальній відстані від очей користувача, що становить 600-700мм, але не ближче ніж за 600мм з урахуванням розміру літерно-цифрових знаків і символів. Розташування екрана монітору має забезпечувати зручність зорового спостереження у вертикальній площині під кутом +30 градусів до нормальної лінії погляду працівника. Клавіатуру слід розташовувати на поверхні столу на відстані 100-300 мм від краю, звернутого до працюючого. Висота середнього рядка клавіш має не перевищувати 30мм. Поверхня клавіатури має бути матовою з коефіцієнтом відбиття 0,4. Розташування пристрою введення — виведення інформації має забезпечувати добру видимість монітору, зручність ручного керування в зоні досяжності моторного поля і за висотою – 900-1300мм, за шириною 400-500мм. Під матричні принтери потрібно підкладати вібраційні килимки для гасіння вібрації та шуму.Робоче місце з персональним комп’ютером слід обладнати пюпітром для документів, що легко переміщуються.Для забезпечення захисту і досягнення нормованих рівнів комп’ютерних випромінювань необхідно застосування приекранних фільтрів, локальних світлофільтрів (засобів індивідуального захисту очей) та інших засобів захисту, що пройшли випробування в акредитованих лабораторіях і мають щорічний гігієнічний сертифікат.
Тема 16. Загальні вимоги безпеки.
Питання для самостійної роботи:
1. Загальні вимоги безпеки безпеки до технологічного обладнання та процесів.
2. Безпека під час вантажно-розвантажувальних робіт.
1. Загальні вимоги безпеки безпеки до технологічного обладнання та процесів.
Проектування, організація та проведення технологічних процесів, відповідно до вимог ГОСТ 12.3.002-75 ССБТ Процеси виробничі. Загальні вимоги безпеки, повинні передбачати:
- зведення до мінімуму контакту працюючих з вихідними матеріалами, заготовками (тканини з штучними волокнами), напівфабрикатами, готовою продукцією (особливо в процесі волого-теплової обробки) та відходами виробництва, що чинить шкідливу дію;
- заміну технологічних процесів та операцій (таких як розкрій тканини, настилання вати для виготовлення прокладок тощо), що зв'язаний з виникненням небезпечних та шкідливих виробничих факторів, процесами та операціями, при яких указані фактори мають меншу інтенсивність;
- своєчасне отримання інформації про виникнення небезпечних та шкідливих факторів на окремих технологічних операціях і негайне їх усунення;
- систему контролю та управління технологічним процесом, що забезпечує захист працюючих та аварійне вмикання виробничого обладнання;
- своєчасне видалення відходів виробництва, які є джерелом небезпечних та шкідливих виробничих факторів.
При виконанні технологічних операцій робочі всіх професій виробничих підрозділів зобов'язані керуватися інструкціями з охорони праці, які враховують конкретні умови роботи на кожному робочому місці.
Загальні вимоги до виробничого обладнання
— Усі верстати та обладнання необхідно міцно
закріплювати на своїх підмурках.
— Кінці валів, махові колеса, які виступають, відкриті передачі (шківи, ремені тощо) закриваються суцільним кожухом.
— Елементи верстатів, швейних машин, що виступають та обертаються, обладнуються гладкими круглими укриттями або
наглухо огороджуються.
— Зубчасті шестерні необхідно повністю закривати глухими
кожухами, каретками, що міцно прикріплені до станини або до
іншої нерухомої частини машини.
— Чищення, змащення та огляд обладнання потрібно виконувати тільки після повного зупину машини та вимкнення її з мережі. Виконувати ремонт та наладку обладнання на ходу забороняється. Допускати робочих до роботи на несправному обладнанні забороняється.
2. Безпека під час вантажно-розвантажувальних робіт.
Безпека під час виконання вантажно-розвантажувальних робіт залежить від групи, класу та категорії вантажу. В залежності від небезпеки, яка виникає під час навантажування, транспортування та розвантажування, всі вантажі поділяються на чотири групи: 1 - малонебезпечні (будматеріали, продукти харчування тощо); 2 - небезпечні за своїми розмірами; 3 - пилові та гарячі (цемент, крейда, вапно, асфальт, бітум і т. ін.); 4 - небезпечні за своїми властивостями (пожежо- та вибухонебезпечні, отруйні, токсичні, радіоактивні речовини тощо). Під час виконання вантажно-розвантажувальних робіт з вантажами третьої та четвертої груп необхідно використовувати засоби індивідуального захисту.
Вантажі, які є небезпечними за своїми властивостями відповідно до ГОСТ 19433-81 поділяються на дев'ять класів: 1 - вибухові речовини; 2 - стиснені, зріджені та розчинені гази під тиском; 3 - легкозаймисті рідини, суміші рідин, які виділяють легкозаймисті пари, температура спалаху яких становить 61 °С і нижче; 4 - легкозаймисті речовини та матеріали, які здатні займатися внаслідок тертя, нагрівання, поглинання вологи, самочинних хімічних перетворень; 5 - окиснювальні речовини, які легко виділяють кисень; 6 - отруйні та інфекційні речовини; 7 - радіоактивні речовини; 8 - їдкі та корозійно активні речовини; 9 - речовини з відносно низькою небезпекою, під час перевезення та зберігання яких необхідно дотримуватись певних вимог безпеки. На упаковці з небезпечними вантажами, крім стандартного маркування, необхідно нанести знак небезпеки. Цей знак має форму квадрата, окантованого чорною рамкою, що повернений на кут і поділений на два однакових трикутники. У верхньому трикутнику наносять символ небезпеки, а у нижньому роблять напис про небезпечність вантажу та номер класу.
За масою одного місця вантажі поділяються на три категорії: 1 - масою менше ніж 80 кг, а також сипкі, дрібноштучні й такі, що перевозять навалом; 2 - масою від 80 до 500 кг; 3 - масою понад 500 кг.
Відповідними нормативно-правовими актами регламентовані граничні норми підіймання та переміщення важких речей (вантажів) одним працівником вручну: для чоловіків, старших 18 років, - 50 кг (допускається перенесення вантажу масою до 80 кг на відстань по горизонталі не більшу ніж 25 м за умови, що вантаж піднімають на спину і знімають інші вантажники); для жінок, старших 18 років, - 10 кг при чергуванні з іншою роботою та 7 кг при постійній роботі з вантажами протягом зміни; для юнаків та дівчат 16- 17 років при короткочасній роботі відповідно 14 та 7 кг, а 17-18 років - 16 та 8 кг.
Якщо маса вантажів понад 50 кг, а також у разі підіймання вантажів на висоту понад 3 м, обов'язково необхідно застосовувати механізований спосіб проведення вантажно-розвантажувальних робіт, використовуючи при цьому механічні пристосування та підіймально-транспортні механізми. Виконанню таких робіт передує складання карт технологічних процесів на вантажно-розвантажувальні роботи, визначення маршрутів руху транспортних засобів і т. ін.
Майданчики для проведення вантажно-розвантажувальних робіт повинні мати рівне та тверде покриття з ухилом не більше ніж 5°, а також природне та штучне освітлення. У місцях виконання вантажно-розвантажувальних робіт необхідно встановити знаки безпеки, відповідно до ГОСТу 12.4.026-76.
Вантажно-розвантажувальні роботи необхідно здійснювати під керівництвом відповідальної особи, призначеної в установленому порядку. Така особа перевіряє (до початку роботи і в процесі її виконання) справність підіймально-транспортних машин та механізмів, такелажного та іншого інвентарю, інструктує працівників, пояснює послідовність виконання операцій, стежить, щоб у зоні проведення робіт не було сторонніх осіб тощо. У разі виникнення небезпечних ситуацій особа, що відповідає за здійснення вантажно-розвантажувальних робіт повинна негайно вжити запобіжних заходів, а якщо необхідно - припинити роботи до усунення небезпеки.
До роботи з підіймально-транспортними механізмами та пристроями допускаються особи, не молодші 18 років, які пройшли медичний огляд і спеціальне навчання, склали іспит кваліфікаційній комісії та одержали посвідчення.
Тема. Електробезпека.
Питання для самостійної роботи:
1. Напруга кроку і дотику.
2. Безпечна експлуатація електроустановок: електрозахисті засоби і заходи.
3. Надання першої медичної допомоги при ураженні струмом.
1. Напруга кроку і дотику.
Напруга дотику (Uд)– це різниця потенціалів між двома точками ланцюга струму, до яких одночасно дотикається людина. Коли ж трапляється порушення ізоляції в електричній установці, корпус якої ізольований від землі (не заземлений), то на цьому корпусі з’являється фазна напруга (Uф), і дотик до такого корпусу за небезпекою буде рівнозначним дотику до фазного провідника. Людина, що стоїть на землі, доторкнувшись до цього корпусу, опиниться під фазною напругою. Uд = Uф.
В тому ж разі, коли корпус заземлено, то потенціал на ньому (φк) буде дорівнювати добутку струму замикання на землю на величину опору заземлення і коливатиметься в межах від нуля до Uф. Такий же самий потенціал буде створений і на поверхні землі біля центру заземлювача. З віддаленням від центру заземлювача потенціал на поверхні ґрунту (φґ) поступово знижуватиметься, створюючи зону розтікання струму радіусом до 20 м, за межами якої φґ дорівнює нулю. Напруга до-тику людини, що стоїть на землі і торкається корпуса заземленої установки буде визначатися різницею потенціалів корпусу і поверхні ґрунту, на якій стоїть людина (Uд = φк - φґ), і залежати від відстані між корпусом (а отже і людиною) та заземлювачем. Його величина буде тим більшою, чим більшою буде відстань між установкою і заземлювачем і дорівнювати нулю, якщо установка розташована безпосередньо над заземлювачем.
Граничнодопустимі значення напруги дотику та сили струму для нормального(безаварійного) та аварійного режимів електроустановок при проходженні струму через тіло людини по шляху „рука - рука”, „рука - нога” регламентуються ГОСТ 12.1.038-82. при змінному струмі частотою 50 Гц вони становлять відповідно не більше 2 В і 0,3 мА.
Напруга кроку – різниця потенціалів двох точок на поверхні ґрунту, що знаходяться в зоні розтікання струму на відстані кроку одна від одної, на яких одночасно стоїть людина. Це може статися при обриві однієї з фаз повітряних ліній електропередач. При цьому навкруги точки дотику провідника із землею виникає зона, що перебуває під напругою. При віддалені від місця дотику провідника із землею щільність струму в землі зменшується, оскільки збільшується об’єм, через який проходить струм, і на певній відстані вона може практично дорівнювати нулю. Людина, що стоїть на точках з різними потенціалами, підпадає під дію різниці потенціалів цих двох точок, або під дію напруги кроку. При цьому струм проходить через тіло людини по шляху «нога-нога».
Напруга кроку залежить від відстані до місця замикання на землю, довжини кроку, характеру розповсюдження потенціалу в зоні розтікання струму та інших чинників.
Незважаючи на те, що при напрузі кроку струм проходить через тіло людини шляхом «нога-нога», який є менш небезпечним за інші, навіть невелика напруга у 60-70 В викликає мимовільні судомні скорочення м’язів ніг, що призводить до падіння людини, при цьому струм може проходити шляхом «рука-нога», через життєво важливі органи.
Важкі наслідки ураження напругою кроку пояснюються незнанням елементарних заходів безпеки і правил виходу із зони розтікання струму. При виявленні замикання на землю забороняється наближатися до місця стікання струму на відстань менше 4 м – у закритих приміщеннях і менше 8 м – на відкритій місцевості. Для надання допомоги постраждалому потрібно користуватись електрозахисними засобами (діелектричним взуттям, рукавичками). У загрозливій ситуації при виході з небез-печної зони слід віддалятись від місця замикання застосовуючи ходу «п’ятка-носок».
2.Безпечна експлуатація електроустановок: електрозахисті засоби і заходи.
Безпечна експлуатація електроустановок забезпечується: конструкцією електроустановок; технічними способами та засобами захисту; організаційними та технічними заходами.
Технічні способи та засоби захисту (ТСЗЗ)
- ТСЗЗ при нормальних режимах роботи електроустановок (ізоляція струмовідних частин, забезпечення недоступності неізольованих струмовідних частин, попереджувальні сигналізація, знаки та написи, застосування малих напруг, захисне розділення електромереж, вирівнювання потенціалів);
- ТСЗЗ при переході напруги на металеві нормально неструмовідні частини електроустановок (захисні заземлення, занулення, вимикання);
- електрозахисні засоби та запобіжні пристосування.
До технічних заходів, які необхідно виконувати в діючих електроустановках для забезпечення безпеки робіт належать:
- при проведенні робіт зі зняттям напруги в діючих електроустановках: вимкнення установки (частини установки) від джерела живлення електроенергії; механічне блокування приводів апаратів, які здійснюють вимкнення, зняття запобіжників, від'єднання кінців лінії, що забезпечує електропостачання, та інші заходи, що унеможливлюють випадкову подачу напруги до місця проведення робіт; вивішування заборонних плакатів на приводах ручного і на ключах дистанційного керування комутаційною апаратурою; перевірка відсутності напруги на струмовідних частинах, які слід заземлити для захисту людей від ураження електричним струмом; встановлення заземлення (увімкнення заземлюваних ножів; встановлення переносних заземлень); огородження робочих місць або струмовідних частин, що залишаються під напругою, і вивішування на огородженнях плакатів безпеки;
- при проведенні робіт без зняття напруги на струмовідних частинах та поблизу них: виконання робіт за нарядом не менш ніж двома працівниками із застосуванням електрозахисних засобів, під постійним наглядом, із забезпеченням безпечного розташування працівників, використовуваних механізмів та пристосувань;
- при проведенні робіт без зняття напруги віддалік від струмовідних частин, що перебувають під напругою, є неможливим випадкове наближення працівників і ремонтного оснащення та інструменту, що застосовуються ними, до струмовідних частин на відстань, меншу від допустимої, тому передбачати технічні та організаційні заходи для запобігання такому наближенню не потрібно.
3. Надання першої медичної допомоги при ураженні струмом.
Рятування життя людини, ураженої струмом, у багатьох випадках залежить від швидкості та правильності дій осіб, що надають допомогу. Передусім потрібно якнайшвидше звільнити потерпілого від дії електричного струму. Якщо неможливо відключити електричне обладнання від мережі, потрібно одразу звільнити потерпілого від струмоведучих частин, не торкаючись при цьому потерпілого.
Заходи до лікарської допомоги після звільнення потерпілого від струму залежать від того, в якому він стані. Допомогу потрібно надавати негайно, якщо можливо — на місці події, одночасно викликавши медичну допомогу. Якщо потерпілий не знепритомнів, потрібно забезпечити йому на деякий час спокій, не дозволяючи рухатися до прибуття лікаря. Якщо потерпілий дихає нечасто і судорожно, але прослуховується пульс, потрібно негайно зробити йому штучне дихання. У разі зупинки дихання, розширенні зіниць і посинінні шкіри потрібно робити штучне дихання і непрямий масаж серця.
Для звільнення потерпшого від струмоведучих частин або провода напругою до 1000 В слід скористатись канатом, палицею, дошкою або; будь-яким сухим предметом, що не проводить електричного струму.
Потерпілого можна також відтягнути за його одяг (якщо він сухий та відстає від тіла), уникаючи дотику до оточуючих металевих предметів та частин тіла. З метою ізоляції рук той, хто надає допомогу, повинен одягнути діелектричні рукавиці або обмотати руку шарфом, натягнути, на руку рукав піджака або пальто, накинути на потерпілого гумовий килимок, прогумований матеріал (плащ) або просто сухий матеріал. Можна також ізолювати себе, ставши на гумовий килимок, суху дошку або непровідну підстилку, жмут одягу. При відділенні потерпілого від струмопровідних частин рекомендується діяти однією рукою.
Якщо електричний струм проходить в землю через потерпілого і він судорожно стискає один провід, то простіше перервати струм, відокремивши потерпілого від землі (підсунувши під нього суху дошку, або відтягнувши за ноги від землі вірьовкою, або відтягнувши за одяг), дотримуючись при цьому запобіжних заходів. Можна також перерубати дроти сокирою з сухою ручкою або перекусити їх інструментом з ізольованими ручками. Перерубувати або перекушувати проводи слід пофазово, тобто кожний провід окремо, при цьому рекомендується стояти на сухих дошках, на дерев'яній драбині.
Для звільнення потерпілого від струмоведучих частин під напругою понад 1000 В слід одягнути діелектричні рукавиці та боти і діяти штангою або ізольованими кліщами, розрахованими на відповідну напругу.
Не слід забувати про небезпеку крокової напруги, якщо струмоведуча частина лежить на землі. Тому після звільнення потерпілого необхідно винести з цієї зони. Без засобів захисту пересуватися в зоні розтікання струму по землі слід не відриваючи ноги одна від одної.
На лініях електропередачі, коли їх не можна швидко вимкнути, слід з цією метою здійснити замикання проводів накоротко, накинувши на них гнучкий провід. Провід повинен бути відповідного поперечного перетину, щоб він не перегорів при проходженні через нього струму короткого замикання. Перед накиданням провода один кінець слід заземлити (приєднати його до металевої опори, до заземлювального спуску). З метою забезпечення зручності накидання на вільний кінець провідника бажано прикріпити вантаж. Накидати провід слід так, щоб він не торкнувся людей. Якщо потерпілий торкається лише одного провода, то достатньо заземлити лише цей провід.
Заходи долікарської допомоги залежать від стану, в якому знаходиться потерпший після звільнення від електричного струму. Після звільнення потерпілого від дії електричного струму необхідно оцінити його стан. У всіх випадках ураження електричним струмом необхідно обов'язково викликати лікаря незалежно від стану потерпілого.
Якщо потерпілий при свідомості та стійке дихання і є пульсом, але до цього втрачав свідомість, його слід покласти на підстилку з одягу, розстебнути одяг, котрий затруднює дихання, забезпечити приплив свіжого повітря, розтерти і зігріти тіло та забезпечити повний спокій, дати понюхати нашатирний спирт, сполоснути обличчя холодною водою. Якщо потерпілий, котрий знаходиться без свідомості, прийде до тями, слід дати йому випити 15—20 краплин настоянки валеріани і гарячого чаю.
Ні в якому разі не можна дозволяти потерпілому рухатися, а тим більше продовжувати роботу, оскільки відсутність важких симптомів після ураження не виключає можливості подальшого погіршення стану. Лише лікар може робити висновок про стан здоров'я потерпілого. Якщо потерпший дихає рідко і судорожно, але у нього не намацується пульсу необхідно відразу зробити йому штучне дихання.
За відсутності дихання та пульсу у потерпілого внаслідок різкого погіршення кровообігу мозку розширюються зіниці, зростає синюшність шкіри та слизових оболонок. У таких випадках допомога повинна бути спрямована на відновлення життєвих функцій шляхом проведення штучного дихання та зовнішнього (непрямого) масажу серця.
Потерпілого слід переносити в інше місце лише в тих випадках, коли йому та особі, що надає допомогу, продовжує загрожувати небезпека або коли надання допомоги на місці не можливе. Для того, щоб не втрачати час, не слід роздягати потерпілого. Не обов'язково, щоб при проведенні штучного дихання потерпілий знаходився в горизонтальному положенні. Якщо потерпілий знаходиться на висоті, необхідно перед спуском на землю зробити штучне дихання безпосередньо в люльці, на щоглі і на опорі.
Опустивши потерпілого на землю, необхідно відразу розпочати проведення штучного дихання та масажу серця і робити це до появи самостійного дихання і відновлення діяльності серця або передачі потерпшого медичному персоналу.
Варто зазначити, що обов'язково потрібно надавати допомогу до прибуття лікаря, оскільки неодноразово штучне дихання і масаж серця повертали потерпілих до життя.
Тема. Основи пожежної профілактики на виробничих об’єктах.
Питання для самостійної роботи:
1. Показники вибухо-пожежо-небезпечних властивостей матеріалів і речовин.
2. Категорії приміщень за вибухо-пожежо-небезпечністю.
3. Класифікація вибухонебезпечних та пожежо небезпечних приміщень і зон.
1. Показники вибухо-пожежонебезпечних властивостей матеріалів і речовин.
Пожежовибухонебезпека речовин та матеріалів - це сукупність властивостей, які характеризують їх схильність до виникнення й поширення горіння, особливості горіння і здатність піддаватись гасінню загорянь. За цими показниками виділяють три групи горючості матеріалів і речовин: негорючі, важкогорючі та горючі.
Негорючі (неспалимі) - речовини та матеріали, нездатні до горіння чи обвуглювання у повітрі під впливом вогню або високої температури. Це матеріали мінерального походження та виготовленні на їх основі матеріали - червона цегла, силікатна цегла, бетон, камінь, азбест, мінеральна вата, азбестовий цемент та інші матеріали, а також більшість металів. При цьому негорючі речовини можуть бути пожежонебезпечними, наприклад, речовини, що виділяють горючі продукти при взаємодії з водою.
Важкогорючі (важко спалимі) - речовини та матеріали, що здатні спалахувати, тліти чи обвуглюватись у повітрі від джерела запалювання, але нездатні самостійно горіти чи обвуглюватись після його видалення (матеріали, що містять спалимі та неспалимі компоненти, наприклад, деревина при глибокому просочуванні антипіренами, фіброліт і т. ін.);
Горючі (спалимі) - речовини та матеріали, що здатні самозайматися, а також спалахувати, тліти чи обвуглюватися від джерела запалювання та самостійно горіти після його видалення.
У свою чергу, у групі горючих речовин та матеріалів виділяють легкозаймисті речовини та матеріали - це речовини та матеріали, що здатні займатися від короткочасної (до 30 с) дії джерела запалювання низької енергії.
З точки зору пожежної безпеки, вирішальне значення мають показники пожежовибухонебезпечних властивостей горючих речовин і матеріалів. ГОСТ 12.1.044-89 передбачає більше 20 таких показників. Необхідний і достатній для оцінки пожежовибухонебезпеки конкретного об'єкта перелік цих показників залежить від агрегатного стану речовини, виду горіння (гомогенне чи гетерогенне) і визначається фахівцями.
Основні показники пожежонебезпечних властивостей речовин різного агрегатного стану, які використовуються при визначенні категорій вибухонебезпеки приміщень та вибухонебезпечних і пожежонебезпечних зон в приміщеннях і поза ними:
температура спалаху - це найменша температура речовини, за якої в умовах спеціальних випробувань над її поверхнею утворюється пара або гази, що здатні спалахувати від джерела запалювання, але швидкість їх утворення ще недостатня для стійкого горіння, тобто має місце тільки спалах - швидке згоряння горючої суміші, що не супроводжується утворенням стиснутих газів;
- температура займання - це найменша температура речовини, за якої в умовах спеціальних випробувань речовина виділяє горючу пару або гази з такою швидкістю, що після їх запалювання від зовнішнього джерела спостерігається спалахування - початок стійкого полум'яного горіння.
2. Категорії приміщень за вибухо-пожежонебезпечністю.
За вибухопожежною та пожежною небезпекою приміщення і будівлі відповідно до норм технологічного проектування (ОНТП 24-86) поділяються на п'ять категорій: А, Б, В, Г, Д.
Категорія А (вибухопожежонебезпечна). Горючі гази, легкозаймисті рідини з температурою спалаху не більше 28 °С в такій кількості, що можуть утворювати вибухонебезпечні паро- і газоповітряні суміші, при спалахуванні яких розвивається розрахунковий надлишковий тиск вибуху у приміщенні, що перевищує б кПа. Речовини й матеріали, здатні вибухати та горіти при взаємодії з водою, киснем повітря або одне з одним у такій кількості, що розрахунковий надлишковий тиск вибуху у приміщенні перевищує,5. кПа.
Категорія Б (вибухопожежонебезпечна). Горючий пил або волокна, легкозаймисті рідини з температурою спалаху більше 28 °С та горючі рідини в такій кількості, що можуть утворювати вибухонебезпечні пило- або пароповітряні суміші, при спалахуванні яких розвивається розрахунковий надлишковий тиск вибуху у приміщенні, що перевищує 5 кПа.
Категорія В (пожежонебезпечна). Горючі та важкогорючі рідини, тверді горючі та важкогорючі речовини і матеріали, речовини й матеріали, здатні при взаємодії з водою, киснем повітря або одне з одним лише горіти, за умови, що приміщення, в яких вони знаходяться (використовуються), не належать до категорій А чи Б.
Категорія Г. Негорючі речовини та матеріали у гарячому, розжареному або розплавленому стані, процес обробки яких супроводжується виділенням променистого тепла, іскор, полум'я; горючі гази, рідини, тверді речовини, які спалюються або утилізуються як паливо.
Категорія Д. Негорючі речовини й матеріали у холодному стані.
3. Класифікація вибухонебезпечних та пожежонебезпечних приміщень і зон.
Відповідно до ДНАОП 0.00-1-32-01 "Правила будови електроустановок. Електрообладнання спеціальних установок" вибухонебезпечні та пожежо-небезпечні зони поділяються відповідно на шість (0, 1, 2, 20, 21, 22) та чотири (П-І, П-ІІ, П-Па, ПІП) класи.
Вибухонебезпечна зона — це простір у приміщенні або навколо зовнішньої установки, в якому наявне вибухонебезпечне середовище або воно може утворюватися внаслідок природних чи виробничих чинників.
Вибухонебезпечна зона класу 0 — простір, у якому вибухонебезпечне середовище є постійно або протягом тривалого часу.
Вибухонебезпечна зона класу 1 — простір, у якому вибухонебезпечне середовище може утворитися під час нормальної роботи.
Вибухонебезпечна зона класу 2 — простір, у якому вибухонебезпечного середовища за нормальних умов експлуатації не виникає, а якщо виникає, то рідко і триває недовго.
Вибухонебезпечна зона класу 20 — простір, у якому під час нормальної експлуатації вибухонебезпечний пил у вигляді хмари присутній постійно або часто в кількості, достатній для утворення небезпечної концентрації суміші з повітрям, і (або) простір, де можуть утворюватися пилові шари непередбаченої або надмірної товщини.
Вибухонебезпечна зона класу 21 — простір, у якому під час нормальної експлуатації ймовірна поява пилу у вигляді хмари у кількості, достатній для утворення суміші з повітрям вибухонебезпечної концентрації.
Вибухонебезпечна зона класу 22 — простір, у якому вибухонебезпечний пил у завислому стані може з'являтися не часто й існувати недовго або в якому шари вибухонебезпечного пилу можуть існувати й утворювати вибухонебезпечні суміші в разі аварії.
Пожежонебезпечна зона — це простір у приміщенні або за його межами, в якому постійно або періодично знаходяться (зберігаються, використовуються або виділяються під час технологічного процесу) горючі речовини, як при нормальному технологічному процесі, так і при його порушенні.
Пожежонебезпечна зона класу П-І — простір у приміщенні, у якому знаходиться горюча рідина, яка має температуру спалаху більше ніж 61 °С.
Пожежонебезпечна зона класу П-ІІ — простір у приміщенні, у якому можуть накопичуватися і виділятися горючий пил або волокна.
Пожежонебезпечна зона класу П-ІІа — простір у приміщенні, у якому знаходяться тверді горючі речовини та матеріали.
Пожежонебезпечна зона класу П-III — простір поза приміщенням, у якому знаходяться горюча рідина, яка має температуру спалаху більше ніж 61 °С або тверді горючі речовини.
Дата добавления: 2015-07-11; просмотров: 780 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Громадський контроль за дотриманням законодавства про охорону праці. | | | Блок живлення |