Читайте также:
|
|
Закономірністю суспільно-політичного і державно-правового розвитку країн світу є концентрація найголовніших повноважень в органах виконавчої влади. Це явище є загальновизнаним за кордоном і більшість вчених трактують його як об'єктивний наслідок еволюції сучасної державності. Дехто навіть пропонує відмовитись від самого терміну "виконавча влада", як такого, що не відображає реального змісту діяльності відповідних органів, і вважають за доцільне характеризувати ці органи, як ті, що здійснюють загальне керівництво державними справами.
Виконавча влада - це сукупність державних органів і установ, котрі здійснюють владно-політичні і владно-адміністративні функції. Це своєрідна система, в якій кількісно домінують різного роду органи й установи, що діють у сфері вузько визначеного державного управління. Для їх позначення нерідко використовують терміни "державний апарат" або "апарат державного управління". Відповідні органи й установи займаються управлінською адміністративною діяльністю, однак за своєю природою вони не є органами, що здійснюють урядові (політичні) функції. Водночас необхідно підкреслити, що адміністративний апарат іноді розглядається як складова частина уряду. В будь-якому випадку між ними існує тісний взаємозв'язок, вони являють собою органічну єдність.
Своєрідною верхівкою системи виконавчої влади є уряд - звичайно один з вищих органів держави. Компетенція уряду лише умовно може бути зведена до виконання законів, здійснення завдань у сфері "традиційного" державного управління. Йому належить виконавча політична влада, яка за своєю суттю є чи не найважливішою в державі.
У президентських республіках виконавчу владу очолює президент, який сприймається як її уособлення й безпосередній носій. Інша картина спостерігається в країнах з парламентськими формами правління (парламентарних монархіях і парламентарних республіках), а також у багатьох республіках з так званою змішаною формою правління (парламентарне - президентських або президентське - парламентарних), де глава держави не може бути включений де системи виконавчої влади. Тут він насамперед наділений представницькими повноваженнями, природа яких випливає саме з статусу глави держави. З іншого боку, компетенція такого глави держави включає й певні повноваження у сфері виконавчої влади, хоча більшість з них він може реалізувати через уряд або з його санкції. В ряді країн із змішаною республіканською формою правління (Росія, Франція) становище глави держави відносно системи виконавчої влади має значні особливості. Взаємовідносини між президентом, урядом і його главою в цих країнах прийнято визначати як дуалізм виконавчої влади.
В Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 р., на найвищому рівні закріплено державну незалежність України і принцип здійснення державної влади на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову, що створює передумови для становлення в Україні справжньої демократичної політичної системи.
Однією з гілок державної влади є влада виконавча. Значення її ефективної діяльності в житті суспільства і держави важко переоцінити - саме в органах виконавчої влади сконцентрована найбільша кількість усіх матеріальних і людських ресурсів, саме вони, щоденно працюючи над вирішенням тисяч і тисяч практичних питань із забезпечення життєдіяльності всього суспільства, здійснюють керівництво всіма сферами і галузями життя держави, оперативне управління об'єктами державної власності; забезпечують організаційне виконання вимог законів, дотримання прав громадян.
В умовах реформування українського суспільства і становлення держави на перший план вийшли проблеми створення жорсткої виконавчої вертикалі, підпорядкованості і дисципліни, зміцнення органів виконавчої влади.
Органи виконавчої влади посідають особливе місце у системі суб'єктів адміністративного права. По-перше, вони є основними (після Президента України) функціонально-галузевими носіями виконавчої влади в державі і статус органу виконавчої влади закріплюється за ними в нормативному порядку; по-друге, є найважливішою складовою органів державного управління і державного апарату в цілому (як відомо, державний апарат, крім органів державного управління, об'єднує управлінські структури законодавчої влади, органи правосуддя, прокуратури та інші державні органи); по-третє, вони об'єднані єдиним керівництвом і підпорядкуванням, внаслідок чого діють узгоджено і цілеспрямовано; по-четверте, кожен з органів даної системи наділений державою специфічною компетенцією у сфері державного управління і реалізації державної виконавчої влади; по-п'яте, система органів виконавчої влади справляє регулюючий вплив на всі сфери державного і суспільного життя; по-шосте, в рамках своєї компетенції органи виконавчої влади самостійні в організаційному та функціональному відношеннях; по-сьоме, здійснюється специфічний вид державної діяльності, яка за своїм юридичним змістом є виконавчо-розпорядчою.
Отже, орган державної виконавчої влади -- це носій державної виконавчої влади, що реалізує свою компетенцію в закріпленій сфері державного управління, і має юридичний (нормативна зафіксований) статус органу державної виконавчої влади.
Органи виконавчої влади мають достатню кількість ознак, що дозволяють виділити їх з усієї системи органів державного управління. Аналіз сукупності органів державного управління свідчить, що одна їх частина визначена як органи виконавчої влади і даний статус закріплено за ними в нормативному порядку, друга - такого статусу не має. Більше того, визначити чіткі критерії, за якими законодавець одні органи державного управління наділяє статусом органу виконавчої влади, а інші не наділяє, досить складно.
До органів виконавчої влади віднесено певні структурні частини окремих міністерств. До них належать міністерства, комітети, інспекції різного ієрархічного рівня, агентства, міліція. Останню взагалі складно уявити як відособлену організаційну структуру.
Водночас, деякі органи державного управління, що здійснюють виконавчо-розпорядчу діяльність у загальнодержавному масштабі, до органів виконавчої влади не віднесені. Аналіз їх функцій свідчить, що й ті й другі здійснюють державне управління, і тих і других повноваженнями у цій сфері наділила держава, і тим і другим властиві такі спільні риси, як юридичне владний характер діяльності, її підзаконність, організуюча спрямованість, цілеспрямованість, виконавчість щодо органів законодавчої влади, активність, безперервність тощо.
За масштабом діяльності органи виконавчої влади поділяються на вищі, центральні, місцеві, спеціальні.
До центральних органів виконавчої влади належать ті, що керують відповідними галузями, або здійснюють функціональне (міжгалузеве) управління. Це міністерства, комітети (наприклад, Державний комітет зв'язку та інформації України), відомства (Служба безпеки України, Державна митна служба України).
Центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, Загальним положенням про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади, а також положеннями про конкретний орган.
Робота центральних органів виконавчої влади спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Центральний орган виконавчої влади узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції про вдосконалення законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень міністерство організує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.
Дата добавления: 2015-07-11; просмотров: 135 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
Центральні органи виконавчої влади. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Регіональні органи виконавчої влади. | | | Історія формування і функціонування ЦОВВ. |