Входження до складу Литовської держави

Початок добі литовської політичної зверх­ності над Південною Руссю був покладе-Іний 1340 р., коли син Гедиміна Любарт закнязював на Волині й у Галичині. Остання після 40-річної запеклої воєнно-політичної бо­ротьби відійшла до Польщі. Отже, Волинь стала першим реальним надбанням Литви на ук­раїнських землях. Потім упродовж одного-двох десятиліть під контроль Вільна (нині — Вільнюс) перейшли також Київщина, Сіверщина та Поділля, внаслідок чого майже вдвічі зросла державна територія Литовського князівства. Та­ке стрімке приєднання величезних земельних обширів було, безперечно, явищем парадок­сальним — як, власне, й самі темпи розвитку цієї держави.

У «Повісті...» литовські племена згадуються як північні народи, котрі є данниками Русі. Збе­реглися й поодинокі відомості про воєнні ви­прави руських князів проти литовців. У ті часи місцеві племена ще не мали якоїсь політичної організації. Разючі зміни відбулись у XIII ст., коли в Поніманні склалося нове державне утворення — Литовське князівство, першим правителем якого став Міндовг, названий у Галицько-Во-линському літопису «самодержцем у всій землі Литовській».

Консолідацію місцевих племен прискорив потужний тиск іззовні, з боку німецьких рицарів, котрі проголошували своєю метою християні­зацію язичників-литовців. Воднораз піднесення Литви було зумовлене занепадом давньорусь­ких земель, що його спричинило монголо-татар-ське нашестя. З Батиєвою навалою назавжди канули в минуле часи, коли, за висловом автора «Слова про загибель Руської землі» (XIII ^ст,), «Литва з болота на світ не показувалася». Йому вторить літописець XVII ст., зазначаючи, що са­ме тоді «Литва почала ярмо руське з себе скида­ти і з лісів виходити». Це ж, власне, стверджують і так звані «білорусько-литовські» (чи західно-руські) літописи XVI ст. Згідно з їхньою версією, просування литовців на Русь почалося тоді, коли «повстав цар Батий і пішов на Руську землю, і всю землю Руську звоював, і князів руських багатьох постинав, а інших у полон повів, і сто­лицю всієї Руської землі город Київ спалив». Дізнавшсь, що «Руська земля опустіла й князі руські розігнані», литовці вирушили на Русь і «в чотирьох милях від ріки Німан на горі.., вчинили (заснували — авт.) город і назвали його Новгоро­дом. І вчинив собі князь великий у ньому столець, і назвався князем великим новгородським».

У цьому літописному переказі відбився, хоч і в легендарній формі, цілком реальний істо­ричний факт: від самого початку Литовська держава не була етнічно однорідною — вже за часів Міндовга вона включала в себе так звану «Чорну Русь», найзначніше місто якої, Новго-род-Литовський (сучасний Новогрудок), певний час навіть правило за столицю Литовському князівству. В другій половині ХІІІ-на початку XV ст. ця держава зростала за рахунок східно­слов'янських земель, котрі істотно переважали саму Литву як за площею, так і за рівнем соці­ально-економічного та політичного розвитку. Наслідком цього стало «зрущення» литовської правлячої династії й усього устрою молодої держави, яка ввійшла в історію як Велике кня­зівство Литовське, Руське та ЖомоТтське.

Більшість українських земель було приєдна­но до Литви за часів співправління князів Оль-герда й Кейстута (1345-1377)*. Щоправда, існує літописний переказ XVI ст. про виправу на Русь їхнього батька й попередника Гедиміна (князю­вав у Литві протягом 1316—1341 рр.), під час якої він нібито завоював Волинську та Київську землі. Ця оповідь тривалий час не викликала сумнівів у істориків. Нині ж цілком очевидно, що вона не відбиває реальних обставин переходу Волині та Київщини під владу Литви. Щодо пер­шої, то її включення до сфери політичних впливів Вільна було забезпечено родинними зв'язками Любарта Гедиміновича, а не воєнною активністю Литви. Легендарною є й київська ча­стина літописного оповідання: жодне з джерел ХМ ст. не містить відомостей про контроль Гедиміна над Києвом, який на ту пору, попри руйнацію та політичний занепад, вважався «головним містом усієї Русі» (1380 р., послання патріарха Нила), «матір'ю і главою усім градам руським» (1419 р., «Ходіння» до Царгорода диякона Троїце-Сергієвого монастиря Зосими), «главою усіх руських земель» (1427 р., лист великого князя литовського Вітовта), «славним великим градом, матір'ю градам» (1483 р., Волинський короткий літопис). Реальною в цьому переказі є лише більшість персоналій, що й не дивно, бо майже всі вони запозичені невідомим автором із Галицько-Волинського літопису (XIII ст.) та перетворені ним на сучас­ників і противників Гедиміна.

Втім, у пам'ятках білорусько-литовського літописання містяться й більш вартісні історичні відомості щодо приєднання до Литви південно-руських земель. Це стосується літописів корот­кої редакції середини XV ст. Серед інших пере­казів вони містять так звану «Повість про Поділля», де йдеться про справжні події - битву на Синій Воді (нині річка Синюха, ліва притока Південного Бугу) та утвердження на Подільській землі синів литовського князя Михайла-Коріата Гедиміновича. В пізньому, XVII ст., Густинському літописі з Синьоводською битвою хронологічно ув'язується й підкорення литовцями Київщини. Під 1362 р. тут зазначено: «У цей рік Ольґерд переміг трьох царків татарських із ордами їх... і відтоді з Поділля вигнав владу татарську. Цей Ольґерд й Інші руські держави під владу свою прийняв, і Київ під Феодором-князем узяв, і по­садив у ньому Володимира, сина свого». Син­хронні писемні джерела дають підстави віднести утвердження Ольгерда в цьому регіоні до 1357-1358 рр. Тоді ж почалося просування литовців на сіверські землі, котрі в 1370-1380-х рр. пере­творилися на конгломерат удільних князівств на чолі з Гедиміновичами.

Вважається, що успіху литовської експансії значно сприяли феодальні усобиці в Орді, відомі як «велика зам'ятня» 1360-Х-1370-х рр., початок яким поклала загибель хана БІрдібека (1359). Протягом 1359-1361 рр. у Сараї, столиці Золотої Орди, змінилося сім ханів, а 1362 р. внаслідок дій беклярибека Мамая монгольська держава розкололася на дві ворогуючі частини, кордоном між якими стала Волга. Наступні два десятиріччя— аж до приходу до влади Тохтамиша (1380) — були сповнені напруженої боротьби між сарай-ськими правителями й маріонетковими ханами Волзького Правобережжя.

Однак не варто перебільшувати масштабів ослаблення Орди. Мамай, фактичний правитель її правобережної частини, протягом 60-х-70-х рр. XIV ст. зумів утримати під своїм контролем землі на захід від Волги, придушивши сепарати­стські виступи місцевих феодалів. Тож очевид­но, що взаємини між правобережною Ордою та Литвою будувались у цей період не на засадах воєнного протиборства, а на принципово іншій, договірній основі, що дало змогу литовським во­лодарям, попри постійні (мало не щорічні) напа­ди німецьких рицарів, поширити свій політичний контроль на всю Південно-Західну Русь.

Необхідно зазначити, що дані джерел про воєнно-політичну взаємодію татар і литовців ся­гають 40-х-бО-х рр. XIV ст.— періоду напруженої боротьби Литви й Польщі за галицько-волинську спадщину. Однак тоді йшлося лише про спільні акції литовських князів і окремих татарських уг­руповань (можливо, тільки подільських татар). Що ж до спроби налагодження політичних кон­тактів із правлячими колами Золотої Орди, здійсненої Ольгердом 1349 р., то вона не тільки не мала позитивних наслідків, а й закінчилась ув'язненням литовських послів. Однак ця спроба не стала останньою, й саме за Ольгердового князювання було досягнуто політичного ком­промісу між Литвою й Ордою. Певне свідчення цього маємо в словах великого князя литовського та польського короля Сигізмунда І, котрий на початку XVI ст., нагадуючи кримському хану Менглі-Прею про традиційну литовсько-татарсь­ку «приязнь», посилався на історичну традицію часів Ольґерда й Вітовта. В літературі висловле­но гіпотезу про можливість укладення якоїсь компромісної угоди в середині 60-х рр. XIV ст. Не заперечуючи цього погляду, треба, однак, заува­жити, що немає підстав розцінювати попередню зовнішньополітичну діяльність литовських князів як антиординську, ігноруючи ті суперечності, котрі існували в Орді.

Дата добавления: 2015-12-08