Історичний розвиток міграційних потоків в Латинській Америці

Як показує практика, напрямки міжнародних міграційних потоків змінювалися і продовжують змінюватися. У першій третині XX ст. більше половини всіх емігрантів прямували до США. Решта мігрантів приблизно порівну ділилася між британськими домініонами (Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз) і країнами Латинської Америки (Аргентина, Бразилія та ін.).

Після Другої світової війни збільшення масштабів міграції супроводжувалося істотною зміною її пріоритетних напрямків. Поряд із СІЛА і Канадою міграційні потоки почали спрямовуватися до Західної Європи і особливо до країн ЄЕС.

Третій центр сучасної імміграції робочої сили знаходиться у США. Історично трудові ресурси цієї країни склалися значною мірою за рахунок іммігрантів. Повоєнна імміграція до Сполучених Штатів Америки складалася з декількох етапів. Перший являв собою могутній європейський потік, коли з країн Західної Європи приїхало до США 6,6 млн осіб. Другий розпочався в 1965 p., коли був прийнятий закон, що створив сприятливі умови для вихідців з Азії і Латинської Америки. З 1993 р. веде свій відлік третій етап, в якому віддається перевага емігрантам із Європи — Ірландії, Італії, Польщі, а також з Аргентини.

Четвертий міжнародний регіон міграції сформувався в Австралії, де працює більше 200 тис. іноземних робітників.

П'ятим центром трудової міграції є країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) — Бруней, Японія, Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Республіка Корея, Тайвань.

В Латинській Америці формується шостий центр тяжіння робочої сили, де іммігрантів приймають в основному Аргентина і Венесуела. Загальна чисельність іно­земних іммігрантів в усіх країнах Латинської Америки дорівнює понад 4 млн. чол. У загальному потоці іммігрантів, що в'їжджають у СІЛА, основна частка припадає на вихідців із країн Латинської Америки, що пов'язані із США історично усталеними традиціями та географічною близькістю. Їхня кількість, з ураху­ванням як легальних, так і нелегальних емігрантів, перевищує два десятки мільйонів чоловік. Це пояснюється зниженням у цих країнах кількості біженців унаслідок успішного врегулювання конфліктів і подальшої репатріації.

Значні зміни в джерелах та структурі міграційних потоків відбулись у 60-х та 70-х роках ХХ століття. Країни Латинської Америки перетворились на донорів постійних мігрантів до США.

У 70-х рр. розпочалась широкомасштабна “контрактна міграція”. Важливі міграційні потоки були спрямовані з Азії до країн Перської Затоки, а також з Азії та Південної Америки до США та Канади. Стрімко зростають обсяги міжнародної міграції у 80-ті рр. ХХ ст. Так, за даними Міжнародної організації з міграції, в 1985 році загальносвітова кількість мігрантів дорівнювала 105 мільйонам чоловік, а в 1990 році вона досягла 154,8 млн. Збільшення видів міграційних потоків стало ще однією характеристикою данного періоду. В цей період тимчасова міграція в її різновидах, таких як “сезонні робітники” та “працівники за контрактом”, набуває поширення серед розвинених індустріальних країн у результаті очікуваної гнучкості та ефективності у вирішенні питання тимчасової нестачі людських ресурсів.

Період з 1990-х років характеризувався зростанням масштабів та інтенсивності міграційних потоків. В Іспанії мігранти з країн, що розвиваються, становили 53% від загальної кількості іноземців-резидентів, більшість яких походили з Африки та Латинської Америки. Розширюється також географія країн-донорів іммігрантів для данного регіону. Скажімо, в 1991 році в Іспанії найчастіше звертались за дозволом на проживання громадяни Марокко, Аргентини, Перу, Домініканської Республіки.

Дата добавления: 2015-12-07