Архетип хребетногоза P. Оуеном

Хоча теоретичні міркування Оуена були глибоко помилкові, його конкретні дослідження збагатили порівняльну анатомію фактами, що свідчили на користь еволюції.

Ідея єдиного плану будови, що так посилено розроблялась зоологами, протягом тривалого часу не користувалась визнанням у ботаніці і тут її підтримувало лише небагато вчених (наприклад Гете). Положення це змінилось завдяки працям двох видатних ботаніків — Декандоля і Гофмейстера, котрі своїми дослідженням заклали міцні підвалини вчення про єдність рослинногс світу.

Швейцарський ботанік Огюстен Пірам Декандоль (1778—1841), основоположник, порівняльної анатомії рослин, у «Теоретичних початках ботаніки» (1813) та «Рослинній органографії» (1827) дійшов висновку, що схожість у будові рослин може залежати від двох причин. З одного боку, вона йоже зумовлюватися схожістю у функціях органів, з другого — схожістю в організаційному плані рослин, тобто в положенні, кількості та взаємозв'язках його частин. Для встановлення природного зв'язку між рослинами слід абстрагуватися від фізіологічного значення їх органів і від форми та розмірів останніх, а зважати на загальний план будови рослини, який Декандоль називав планом симетрії. Особливо докладно він розібрав це питання стосовно квіткових рослин і показав, що в межах великих систематичних груп найрізноманітніші за виглядом квітки побудовані за одним планом (чи діаграмою), який залишається незмінним, хоча різні частини квітки можуть зростатися, розщеплюватися чи недорозвиватися, тобто перетворюватись, даючи широку розмаїтість зовнішніх форм.

Таким чином, своїми працями Декандоль поширив на рослинний світ вчення про аналогічні та гомологічні opгани. Крім цього, йому належить заслуга застосування,до рослин принципу кореляції: вивчаючи співвідношення різних частин рослинного організму, він показав існування тісного зв'язку між ними, завдяки якому зміна будови однієї частини зумовлює певні перетворення інших.

Декандоль дуже багато зробив для перегляду ботанічної класифікації у світлі встановлених ним морфологічних положень, наслідком якої було створення нової ботанічної системи. Хоча система Декандоля і не позбавлена певних серйозних помилок (особливо щодо спорових, будова яких усеще залишалась недостатньо вивченою), однак вона, безсумнівно, становила великий крок уперед у природному групуванні рослин, а тому в подальшому широко використовувалась систематиками, котрі підходили до класифікації рослин з еволюційного погляду.

Як бачимо, крізь усі морфологічні та систематичні праці Декандоля проходить основна думка про існування в рослинному світі природних груп, кожна з яких характеризується єдністю організаційного плану. Тому таку єдність можна пояснити тільки спільністю походження, і тому об'єктивно дослідження Декандоля сприяли міцнішому обгрунтуванню теорії еволюції. Проте він сам, як і Оуен в зоології, не зробив еволюційних висновків з відкритих ним фактів і поняття природної спорідненості залишилося, в нього позбавлене реального змісту.

Ще більшу роль у розвитку еволюційної ідеї відіграла діяльність видатного німецького ботаніка Вільгельма Гофмейстера (1827—1874). Роботи його були присвячені порівняльній ембріології рослин, а наслідки їх викладені у двох творах: «Походження зародка квіткових» (1849) та «Порівняльні дослідження над проростанням, розвитком і плодоносінням вищих безквіткових» (1851).

До Гофмейстера здавалося, що квіткові та спорові (безквіткові) рослини різко розділені способом розмноження: першим властиве статеве розмноження, у других же, поряд з цим типом, спостерігається і нестатеве — утворення спор, причому відбувається чергування поколінь, що розмножуються тим чи тим способом. Щоправда, російський учений П.Ф.Горянінов, ще до Гофмейстера висловив думку, що ніякої безодні між споровими та квітковими немає; більше того, Горянінов набагато випередив свій час, твердячи про еволюційне походження квіткових від спорових. Однак доказів цього міркування він ще не мав.

Гофмейстер здійснив ретельні й широкі дослідження ряду рослин, різних за систематичним положенням, встановив чимало невідомих раніше важливих особливостей їх життєвих циклів і прослідкував під мікроскопом деталі їх статевого та нестатевого розмноження. При цьому він довів, що відмінності у способі розмноження квіткових і спорових не мають принципового характеру. Порівняльне вивчення показало: при переході від нижчих до вищих спорових відбувається прогресивне зменшення місця, яке займає в життєвому циклі рослини статеве покоління — гаметофіт, так що у вищих спорових, наприклад у плаунів, це покоління редуковане дуже сильно. Подальше зменшення гаметофітів аж до втрати ними самостійного існування спостерігається вже у квіткових, а саме у нижчих їхпредставників - голонасінних. Ці останні у свою чергу є перехідними до покритонасінних, в яких редукція гаметофітів досягає крайнього ступеня, від них залишаються лише деякі оточені цитоплазмою клітинні ядра зародкового мішка та пилкової трубки.

Отже, дослідження Гофмейстера перекинули міст між двома найбільшими відділами рослинного світу споровими та квітковими і впритул підвели до думки, що другі походять від перших. Це більшою мірою забезпечило подальший успіх еволюційного вчення Дарвіна серед ботаніків.

Роботи для виведення нових сортів рослин і порід свійських тварин, що розгорнулися протягом описуваного періоду, привели до відкриття деяких важливих фактів, які стосувалися явища спадковості. Слід вказати на дослідження міжвидової та міжсортової гібридизації у рослин, здійснені рядом ботаніків і садівників — англійцем Томасом Андрю Найтом (1759—1838), німцем Карлом Фрідріхом Гертнером (1772—1850), французами Огюстеном Сажре (1763—1851) та Шарлем Ноденом (1815—1899), а також на двотомне зведення французького вченого Проспера Люка (1805—1885), що вийшло протягом 1847—1850 р.; тут підсумовано зібрані на той час дані про спадковість у тварин і людини.

Не аналізуючи ці праці кожну зокрема, розглянемо основні висновки, до яких вони привели.

Було показано, що ознаки гібридів першого покоління визначають обидва батьки, причому іноді гібриди ніби стоять посередині між батьками, а іноді переважають ознаки одного з батьків, тобто, за сучасною термінологією, спостерігається явище домінування, (Гертнер, Найт, Люка). Відзначили, що при схрещуванні чистих спадковостійких батьківських форм гібриди першого покоління бувають дуже одноманітні (Ноден). Нарешті, виявили, що, коли схрещуються особини, більш чи менш далекі чи, у крайньому разі, такі, які не перебувають у кровному спорідненні, то гібриди часто перевищують їх за розвитком, при схрещуванні ж кровноспоріднених особин нерідко, навпаки, виходять послаблені і навіть потворні нащадки (Найт, Люка).

Щодо ознак гібридів другого і наступних поколінь, то серед них спостерігається велика різноманітність, причому помітна тенденція до виявлення вихідних батьківських форм, проте, звичайш у нових сполученнях (Сажре, Люка, особливо Ноден).

Хоча основні закономірності спадковості і не були встановлені, однак деякі дослідники, наприклад Ноден, досить близько підійшли до цього. Узяті разом ці праці сприяли створенню правильних уявлень про успадкування ознак рослин і тварин та відіграли неабияку роль в історії, виникнення дарвінізму.

Завершуючи, розгляд найважливіших для еволюційної·теорії успіхів біологічних наук, досягнутих за період, що безпосередньо передував; появі праць Дарвіна, слід сказати декілька слів відносно досліджень у галузі біогеографії. Поглиблене знайомство з природою неєвропейських країн, якому дуже сприяли численні експедиції і подорожі, не тільки надзвичайно збагатило,біогеографію фактичним матеріалом, але привело до деяких дуже важливих загальних висновків. Праці відомого німецького мандрівника і вченого Александра Гумбольдта (1763—1859) і ряду інших ботаніків заклали підвалини вчення про рослинні угруповання, багато що з'ясували у взаємозв'язках рослинних видів між собою та з факторами неживої природи.

У цьому самому напрямку працювали і деякі зоологи; так, наприклад, чимало зробили для усвідомлення взаємного зв'язку між різними видами тварин та залежності їх від навколишнього середовища німецький дослідник Костянтин Глогер, книга якого вийшла 1831 p., і особливо видатні російські вчені Карл Францович Рульє і Микола Олексійович Сєверцов. Дисертація останнього, що вийшла 1855 p. перше докладне екологічне дослідження у світовій зоологічній літературі.

Ще важливішим був інший висновок, до якого дійшли як фіто-, так і зоогеографи. З'ясувалось, що не можна пояснити особливості сучасного розподілу рослин і тварин по поверхні земної кулі, виходячи тільки з фізично-географічних умов. Стало цілком зрозуміло, що для цього необхідно знати минуле флори та фауни. Такий історичний підхід до біогеографічних проблем підводив до визнання еволюції. Це особливо добре видно наприкладі Дарвіна, який, як відомо, уперше взяв під сумнів правильність учення про сталість видів саме під впливом біогеографічних фактів.

Еволюційна ідея у 1830—1856 pp. Як уже зазначалося, за роки від суперечки Жоффруа Сент-Ілера з Кюв'є до опублікування «Походження видів» Дарвіна не було створено будь-яких закінчених теорій еволюції. Проте це не означає, що тоді еволюційна ідея зовсім не мала прихильників. У тій чи тій формі її підтримував ряд учених, і хоча їхні висловлювання на користь еволюції і не були популярні серед більшості біологів, і часто навіть зумовлювали зневажливе ставлення до себеі проте безсумнівно відіграли позитивну роль, розхитуючи панівний погляд про сталість видів. Ми зупинимось лише на деяких з них, що найбільше заслуговують на увагу.

Насамперед, потрібно відзначити чудові думки про розвиток, які належать російським революціонерам-демократам першої половини XIX ст. Як ми бачили, серед учених Західної Європи переважало різко негативне ставлення до ідеї розвитку природи, а якщо такий розвиток визнавався, то він майже завжди трактувався ідеалістично, наприклад, у творах німецького філософа-ідеаліста Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770— 1831). Натомість тоді саме Герцен, Бєлінський і трохи пізніше Чернишевський не тільки стверджували, що все в природі підлягає законові розвитку, але й підходили до поняття розвитку з матеріалістичних позицій. Ми не торкатимемося висловлювань Миколи Гавриловича Чернишевського (1828—1889) про розвиток природи, оскільки вони належать до післядарвінівського періоду, а перейдемо до розгляду еволюційних уявлень Олександра Івановича Герцена (1812—1870) і Віссаріона Григоровича Бєлінського (1811 —1848)..

У видатній за глибиною філософської думки праці Герцена «Листи про вивчення природи» (1845—1846) є висловлювання, які не залишають сумніву в тому, що він був переконаним прихильником вчення про мінливість органічних форм: «Подивіться, з якою різноманітністю, з якою розкиданістю у всі боки тваринне царство бере свій початок у прообразі, в котрому зникає його різноманіття; подивіться, як кожний, раз, ледве досягнувши якоїсь форми, рід розсипається у всі боки варіаціями на основну тему, котрі ледве можна полічити; одні види забігають, інші відлітають, треті складають переходи та проміжні ланки, і весь цей хаос не приховує внутрішньої єдності для Гете, для Жоффруа Сент-Ілера; він тільки незрозумілий для недосвідченого і поверхового погляду». Твердити про те, що рід досягає певної форми, а потім розпадається на численні варіації, могла тільки людина, котра заперечувала вчення про незмінність видів. Зрозумілі симпатії Герцена до Гете та Жоффруа Сент-Ілера. Проте, високо оцінюючи праці Жоффруа Сент-Ілера, спрямовані на доведення єдності плану будови у тварин, російський філософ вказував на помилки цього дослідника, обмеженість його поглядів; ще гостріше він критикував ідеалістичні міркування Окена про розвиток.

Бєлінський у ряді статей також ясно говорив про історичний розвиток тварин і рослин. Так, наприклад, ще 1841 р. він писав: «Роди і види в органічних явищах природи, від мінералів через рослини та тварини, доходячи до людини, суть не що інше, як необхідні моменти її розвитку». Дещо пізніше він ще чіткіше формулює ту саму думку: «Ніщо не з'являється раптово, ніщо не народжується готовим; але все розвивається за моментами, рухається діалектично, з нижчого ступеня переходячи на вищий. Цей непорушний закон ми бачимо і в природі, і в людині, і в людстві. Природа з'явилась не відразу готова, але мала свої дні і свої моменти творіння. Царство викопне передувало в ній царству проростаючому, проростаюче — тваринному». Однак треба відзначити, що до матеріалістичного розуміння розвитку природи Бєлінський прийшов тільки незадовго до своєї смерті.

Ні Герцен, ні Бєлінський не займалися спеціальними біологічними дослідженнями, але їх погляди мали великий вплив на багатьох передових російських біологів і, безсумнівно, сприяли тому палкому прийому, з яким зустріли ці біологи теорію Дарвіна. Ідеї Герцена, Бєлінського, Чернишевського відіграли велику роль у формуванні світогляду Тімірязєва, братів Ковалевських, Мечникова та інших видатних російських дарвіністів.

Еволюційних поглядів у той час дотримувались в Росії не тільки революціонери-демократи, але й видатні біологи, які багато в чому випереджали «офіційну» зарубіжну науку.

Серед творів цих біологів-еволюціоністів 30-х — 50-х років минулого століття на перше місце слід поставити праці Павла Федоровича Горянінова (1796—1865). Вчений величезної ерудиції, він залишив численні твори з різних питань природознавства і медицини, особливо багато він займався ботанікою. Його еволюційні погляди викладені в ряді книг, серед яких найважливіші «Основи ботаніки» (1841) і «Зоологія» (1837)—та надруковані латинського мовою «Перші риси системи природи, побудовані на загальному природному зв'язку і прогресивному розвитку» (1834), а також «Тетрактис» (1843).

Горянінов розглядав природу як єдність, в котрій від найпростіших неорганічних тіл і до людини все пов'язане безперервними переходами. Характерною властивістю природи є прогресивна еволюція, суть якої полягає у підніманні від простого, нижчого до складного, вищого. Еволюція ця здійснюється через етапи, що повторюють один одного, кожен раз на все вищому рівні: на наведеній Горяніновим схемі розвиток природи зображено у вигляді конічної спіралі, вершину якої посідає людина. Вперше після Ламарка Горянінов розвиває всеосяжну концепцію еволюції і розглядає органічний світ як її продукт. Він іде навіть далі Ламарка, оскільки беззастережно вважає людину вищим нащадком інших живих істот.

Про рухомі сили органічної еволюції Горянінов говорив дуже мало. Побіжно він згадував про «утворювальне прагнення», а також про перетворюючий вплив зовнішніх умов·—клімату, їжі, одомашнення тощо. Проте велику увагу вчений приділяв проблемі філогенії; він зробив спробу відновити конкретні шляхи, якими йшла еволюція органічного світу. Подібно до Ламарка, Горянінов вважав, що перші найпростіші живі істоти зародились безпосередньо з неживої матерії і що таке самозародження має місце і тепер (так, на його думку, виникають, наприклад, інфузорії, нижчі водорості й гриби). Від найпростіших первинних організмів шляхом еволюції розвинулися всі інші, яких Горянінов поділяє на чотири царства: рослинне, «амфорганічне», що стоїть між рослинами та тваринами (до нього він відносить «зоофітів» — губки, корали, актинії та ін., а також водорості й деякі гриби), тваринне і царство людини.

Особливо докладно розглянув Горянінов філогенію рослинного світу. Виходячи зі своїх еволюційних уявлень, він прагнув побудувати філогенетичну систему рослин. Система ця має деякі риси схожості із системою Жюссьє, що зазначав і сам Горянінов, але в деяких відношеннях вища за останню, не кажучи вже про те, що система Жюссьє була присвячена лише природному групуванню рослин, еволюційного ж підходу, характерного для Горянінова, тут зовсім не спостерігалось. Слід відзначити нове й прогресивне прагнення Горянінова використати при побудові системи рослин не тільки звичайні морфологічні дані, але й матеріали ембріології, палеоботаніки, тератології, а також відомості про хімічний склад рослин.

Філогенію рослинного світу Горянінов починає з грибів, за якими йдуть лишайники, що дали в свою чергу печіночників. Ця частина схеми Горянінова у світлі наших сучасних уявлень цілком помилкова, але не слід забувати, що двоїста природа лишайників була·відкрита набагато пізніше, положення ж грибів у родовідному дереві рослин залишається недосить ясним і тепер. Вищі спорові рослинії — мохи та папоротеподібні — правильно виводяться Горяніновим з печіночників. Але особливо цікаве уявлення вченого про походження голонасінних від папоротеподібних. Цим він передбачив ті висновки, до яких пізніше дійшов Гофмейстер внаслідок своїх ембріологічних досліджень. Чимало цінного дав Горянінов і у визначенні філогенетичних взаємозв'язків різних груп квіткових рослин.

Якщо Ламарк був основоположником зоологічної філогенетики, засновником ботанічної філоґенетики слід вважати Горянінова.

Прогресивні думки про мінливість видів висловлював Дмитро Никифорович Ковальський. (нар. 1831). Він почав свою діяльність як військовий лікар, потім ряд років працював ординатором «Московської лікарні для чорноробів», а пізніше був доктором медицини і приват-доцентом Московського університету. Він написав ряд блискучих статей з питань загальної біології. Особливо цікава його стаття «Історичний допис про гіпотезу поступового переходу одних життєвих форм в інші» (1857). І як видно вже з назви, вона присвячена питанню про мінливість видів. Ковальський докладно розібрав теорію Ламарка, схвально ставлячись до його еволюційної концепції, але водночас критикуючи деякі помилкові положення, зі співчуттям виклав погляди Жоффруа Сент-Ідера і сміливо виступив проти креаціонізму Кюв'є та його прихильників. На підставі проаналізованого; матеріалу він дійшов рішучого ствердження мінливості видів: «Нині ми достовірно знаємо, що існує безпосередній перехід одного зоологічного виду в інший». При цьому Ковальський зауважує, що такий перехід може; здійснюватись «лише у відомих межах». Ковальський торкається і питання про причини мінливості видів і схиляється до думки, що головну роль тут відіграє міжвидова -гібридизація.

Таким чином, Ковальський був послідовним трансформістом ще до виходу праць Дарвіна. Тому не дивно, що він з захопленням зустрів «Походження видів», став одним із перших послідовників Дарвіна в Росії, палко пропагував дарвінізм у своїх лекціях і друкованих творах.

До вчених, переконаних у мінливості видів, належав і K.M.Бер, на видатних ембріологічних дослідженнях якого ми вже зупинялися. Проте його концепція еволюції має, так би мовити, половинчастий характер і є спробою примирити еволюційні уявлення з ідеєю творіння.

Бер не мав сумніву, що види і навіть роди тварин, можуть зазнавати перетворень. На захист цієї думки він подавав великий і різноманітній фактичний матеріал:·палеонтологічні знахідки, дані про географічне поширення сучасних тварин, а також про наслідки селекції свійських тварин. Проте Бер не поширював еволюційне вчення на такі великі систематичні групи, як родини, ряди і т. д., що, на його думку, мають незалежне походження. У цьому відношенні погляди Бера нагадують уявлення Бюффона.

Історію тваринного світу Бер уявляв ось якою. У далекі географічні епохи, коли Земля була ще молода, здатність до новоутворення була сильніша, ніж тепер. Завдяки їй мимовільно виникли деякі примітивні тварини, котрі, еволюційно змінюючись, дали нащадків, які трохи від них відрізнялися. Потім таким самим актом самозародження був утворений новий ряд складніших організмів, котрі також еволюціонували, і так декілька разів. Отже, природа безпосередньо створила родоначальників всіх більших зоологічних груп, а кожний із них у свою чергу утворив еволюційним шляхом певну кількість близьких родів і видів. Ця еволюція відбувалась не поступовим нагромадженням дрібних індивідуальних відмін, а більш чи менш значними стрибками, через ембріональні зміни.

Появу все досконаліших родоначальних форм і їх подальші зміни Бер трактував ідеалістично. Він характеризував історію органічного світу як «перемогу духа над матерією»; що «весь час йде уперед», і вважав, що хід цієї історії спрямовується «світовою свідомістю» та «світовою волею», котрі зумовлюють гармонію в природі.

Дуже цікаві думки про мінливість видів висловлював російський зоолог Карл Францович Рульє (1814—1858), великий шанувальник Жоффруа Сент-Ілера. Незважаючи на утиски, яких він зазнавав за «вільнодумство», Рульє говорив у своїх лекціях про єдність органічного світу, ставив питання про те, чи «не переходили найдавніші тварини поступово у відносно менш давні і чи не є перші родичами для нинішніх», твердив, що «за загальним законом природи, за яким немає нічого раптового від початку даного, а все утворюється шляхом повільних безперестанних змін, з існуючого простішого з приєднанням до нього чогось нового — і тварини є не раптово утвореними, але утворюються повільно і поступово». Думку про мінливість видів Рульє підкріплював даними, одержаними ним при дослідженні викопних плечоногих з підмосковних відкладень. Йдучи за Жоффруа Сент-Ілером·, Рульє пояснював еволюцію впливом змінюваних зовнішніх умов

Учень Рульє Микола Олексійович Сєверцов (1827—1885), про екологічні праці якого вже йшлося, з самого початку наукової діяльності цікавився питаннями незмінності видів і вже у ранніх працях дав чимало для розуміння внутрішньовидової мінливості. У цей період він дотримувався думки; що тварини можуть еволюційно змінюватися, проте лише у певних межах — еволюція, зумовлює, головним чином, виникнення підвидів. Пізніше, після появи творів Дарвіна, Сєверцов став одним; із перших його прихильників у Росії і широко використовував вчення Дарвіна у своїх дослідженнях.

Аналогічні погляди на еволюцію зустрічаються в цей період у працях деяких біологів інших країн.

Французький натураліст Жак Батіст Борі Сен-Вен-сан (1780—1846), послідовник Бютффона і Ламарка, y декількох статтях розвинув вчення, за яким види рослин і тварин можуть швидко змінюватись, потрапляючи у нові для них умови, Скажімо, заселяючи якийсь край, де їх раніше не було. За приклад Борі Сен-Венсан наводить Мадагаскар, котрому він помилково приписував недавнє вулканічне походження. Вчений вважав, що на острові видоутворення йде дуже бурхливо, чим і пояснюється велика різноманітність і своєрідність фауни й флори. Навпаки, на старих континентах, де тварини й рослини протягом багатьох поколінь зазнають впливу одних і тим самих зовнішніх умов, вони дедалі більше костеніють у певних формах і втрачають здатність до зміни.

Подібне припущення про зменшення мінливості ви дів зі старінням їх ми знаходимо і в іншого, французького еволюціоніста — Шарля Нодена, про праці якого з гібридизації рослин вже йшлося. Ноден дійшов уявлення проеволюцію, виходячи з єдності плану будови і явищгомології в рослинному світі. Він розумів, що науково пояснити схожість в організації різноманітній рослин можна, тільки припустивши їх спільне походження. За Ноденом, усі сучасні організми виникли шляхом еволюції від порівняно небагатьох примітивних вихідних форм. Ця еволюція зумовлювалась взаємодією двох властивостей, притаманних живим істотам: «пластичності», завдяки якій вони можуть змінюватись під впливом зовнішніх умов, та «атавізму»,· котрий прагне зберегти всі ознаки незмінними. При цьому на перших порах витку органічного світу «пластичність» проявлялась сильніше, ніж тепер, у подальшому ході еволюції консервативний «атавізм» дедалі більше брав гору над нею.

Однак, на думку Нодена, «пластичністю» та «атавізмом» неможливо пояснити, чому еволюція приводить до створення доцільно побудованих, пристосованих до навколишніх умов організмів. Він приписував пристосувальний характер еволюції тому, що вона начебто спрямовується якоюсь таємничою силою — «фінальністю», чи «провидінням». Таким чином, у питання про причини органічної доцільності Ноден займає відверто ідеалістично відверто ідеалістичну позицію.

З великими застереженнями і тільки частково визнавав еволюцію син Етьєнна Жоффруа Сент-Ілера – Ізідор Жоффруа Сент-Ілер (1805-1861). Свою еволюційну теорію, вперше опубліковану 1832 -1837 рр., а потім він так і називав «теорією обмеженої мінливості видів». На думку І. Жоффруа Сент-Ілера, еволюція може порівняно мало змінювати організми, приводячи до утворення різновидів і порід, але пояснити нею більш значні відміни між видами, родами і т.ін. неможливо. У тих вузьких межах, в яких вчений припускав еволюцію, він пояснював її у дусі батька, тобто прямим впливом на організм змінюваних зовнішніх умов. Свої висновки Ізідор Жоффруа Сент-Ілер резюмує так:

«Ознаки виду не безумовно постійні, як говорили одні, і в сякому разі не здатні безкінечно варіювати, як твердили інші. Ознаки ці постійні для кожного виду, коди він живе серед одних і тих самих умов, а змінюються зі зміною цих умов… Звідси випливає причина дуже вузьких меж змін, спостережуваних у диких тварин.

У перших види взагалі залишаються в тих місцях, у тих умовах, дн вони виникли… Одні і ті ж самі ознаки мають, отже, передаватися з покоління в покоління…У межах географічного поширення найбільше розсіяних видів чималі відміни в місцях мешкання та кліматі зумовлюють деякі другорядні відміни у способі життя і звичках. Цим відмінам відповідають раси, що характеризуються зміною забарвлення та інших зовнішніх ознак, зміною розмірів·і зросту, а іноді і внутрішньої організації.

У домашніх тварин причини змін набагато численніші і могутніші... Близько сорока видів з волі людини залишили дикий стан і пристосувалися до найрізноманітніших звичок, режимів, кліматів; утворилося безліч різко відмінних рас. З них деяким властиві ознаки, рівні за значенням тим, за якими розрізняють роди».

Теорію обмеженої мінливості видів І. Жоффруа Сент-Ілер використав не тільки для пояснення внутрішньовидових відмінностей сучасних тварин, але й для тлумачення в еволюційному розумінні деяких палеонтологічних фактів, виступаючи при цьому противником вчення Кюв'є про катастрофи.

Німецький натураліст і геолог Леопольд Бух (1774— 1853) дотримувався поглядів, багато в чому подібних до висловлювань Ізідора Сент-Ілера. Він, подібно до останнього, вважав, що зміни організмів зумовлюються безпосереднім впливом навколишнього середовища, причому особливе значення мають відміни у географічних умовах. Однак він був послідовнішим еволюціоністом і припускав, що еволюція може приводити до утворення не тільки нових різновидів, але й видів.

Так, міркуючи над особливостями географічного поширення рослин, він пише: «Особини окремих родів поширюються на континентах, далеко розходяться і внаслідок відмін місцевості, харчування і грунту, утворюють різновиди; ці останні, ніколи не схрещуючись внаслідок своєї віддаленості з іншими різновидами і не повертаючись, через це до основного типу, стають, нарешті, особливим і постійним видом. Можливо, що потім вони... зустрінуться з іншими нащадками вихідної форми, які теж стали новими різновидами,— і тепер ті й інші опиняться чітко розмежованими видами, що більше вже не змішуються один з одним».

В Англії переконаним еволюціоністом був філософ Герберт Спенсер (1820—1903), однак він повністю розвинув свої погляди з цього, питання тільки після опублікування праць Дарвіна. У ранніх творах, належних до описуваного періоду, Спенсер, лише висловив впевненість у тому, що види можуть змінюватись під дією зовнішніх факторів. «Будь-який існуючий вид — однаково, рослини чи тварини,— писав він,— вміщений в умови, що відрізняються від тих, в яких він раніше перебував, зразу ж починає зазнавати деяких змін, пристосовуючись до нових умов».

Нарешті, необхідно згадати про один твір, що дуже сприяв підготовці в Англії грунтудля сприйняття вчення Дарвіна. Книга «Сліди природної історії творення» належала перу англійського журналіста Роберта Чемберса (4802—1871), але була видана анонімно. Вона набула широкої популярності; про викликаний нею інтерес можна судити хоча б з того, що за дев'ять років — з 1844 до 1853 р.— вона витримала десять видань.

Цей твір цілком присвячений палкій проповіді ідеї еволюції, і в цьому його єдина цінність. Щодо викладу фактичного, матеріалу він зовсім не на висоті, а спроби пояснити еволюцію були цілком ненаукові і мали яскраво ідеалістичний характер. Автор вважав, що еволюція зумовлювалась, по-перше, якимось поштовхом, по-друге, закладеною в організмах життєвою силою, котра спрямовує їх постійне пристосування до навколишніх умов.

Дарвін, говорячи про цю книгу у передмові до «Походження видів» і різко критикуючи міркування про причини еволюції, закінчує розбір такими словами: «Книга ця, завдяки сильному і блискучому стилю, на перших же порах здобула широке коло читачів, незважаючи на деяку неточність відомостей, що містились у перших виданнях, і брак наукової обачливості. По-моєму, вона принесла в Англії істотну користь, привернувши увагу до даного питання, усунувши забобони та підготувавши, таким чином, грунт для прийняття аналогічних поглядів».

Висновки. Протягом другої третини XIX ст. швидко визрівали умови для визнання еволюції. До цього вели зміни соціально-економічних умов і зумовлені ними зрушення у світогляді, що відбилось і на стані науки. Великі наукові відкриття, серед яких найважливіші пов'язані з іменами Лайєля, Шванна і Бера, дали величезний матеріал, який можна було усвідомити тільки з еволюційного погляду. Спираючись на ці відкриття, численні вчені різних країн, хто боязко, а хто сміливіше, почали підносити голос проти панівної теорії незмінності видів..

Таким чином, поява еволюційного вчення Дарвіна не була історичною випадковістю. Це, одначе, аж ніяк не применшує величі подвигу Дарвіна. Лише його геніальний розум зміг узагальнити розрізнені дані про еволюцію, зібрані до нього наукою, Вперше міцно обгрунтувати еволюційне вчення, виявити матеріальні рушійні сили еволюції і встановити її основні закономірності, тобто здійснити один із найбільших переворотів в історії природознавства, що мав справді велетенські наслідки.

Дата добавления: 2015-12-07