Читайте также:
|
Розвиток мистецтва львівської сатиричної графіки з другої половини ХІХ ст. відбувався разом із газетною й журнальною пресою. Пожвавлення видавничої справи на теренах усієї України зумовило й появу сатиричної теми в мистецтві малюнку у Львові, зокрема, у сатирично-гумористичній періодиці. Для становлення графічного мистецтва карикатури ці видання відіграли, безсумнівно, позитивну роль. У малюнках і карикатурах, вміщуваних у журналах, українські художники викривали й засуджували вади сучасної їм дійсності [1, с. 284].
Яскравим прикладом подібних сатирично-гумористичних видань є часопис “Страхопуд”, заснований москвофілами. Спочатку часопис виходив у Відні в 1863–1868 рр., а потім, з 1872 р. у Львові. Упродовж 1872–1873 рр. редагував часопис Володимир Стебельський. У Відні його видавав Йосиф Ливчак. Головний матеріал віденський “Страхопуд” черпав з українофільського руху, але “не щадив також заскорузлости та обскурантизму своїх власних сопартійників [5, с. 172]”.
Обкладинка “Страхопуда” була створена невідомим художником і не змінювалася впродовж багатьох років (іл. 1). У цьому сатиричному творі на фоні гір, митець зобразив городнє опудало. В одній його руці – мітла, в іншій – сокири. Зображення зі всіх країв прикрашене рослинним орнаментом, створеним у вигляді переплетення різних культивованих рослин – гарбузового листя, колосків пшениці, різноманітних їстівних ягід. Зображення реальної флори у творі контрастує з містичною фауною. У густих рослинних хащах ховаються всілякі химерні істоти. У манері зображення відчувається добре знання художника академічного малюнку, а у тендітних та тремтливих лініях – чарівна загадковість романтизму. У символіці зображеного вгадуємо основний задум митця, котрий за допомогою алегорії виклав основні принципи, завдання й призначення журналу – покликання “страхопудівців” за допомогою гострої сатири стояти на обороні української землі від хтивих недругів, протистояти інакомисленню тих політичних діячів, погляди яких не співпадали з переконаннями співробітників видання. На титульній сторінці часопису, крім тої, що служила своєрідною емблемою часопису, як правило, інших ілюстрацій не вміщували.
Сатирична графіка з часом відчутно запановує в журналі, набирає виразно гострого соціально-політичного спрямування. Якщо для карикатуристів віденського “Страхопуда” цікавими були теми вуличних робітничих передмість, кав’ярень, трактирів – вони таврували бійки, пияцтво, нещадну експлуатацію селян, малювали й портретні карикатури, то у львівському, впродовж усього існування часопису, зусилля його видавців і художників-графіків зводилися до критики “спольщених руських послів” (1872. – Ч. 4), пропаганди єдності галицьких українців із російським народом, висміювалася “prasa narodowa”, яка “piszę temu, kto mi płaci”, багато місця в часопису відводилося пришпинам з української мови [3, с. 30-31]. Взагалі, упродовж усіх років виходу москвофільський часопис намагався продемонструвати зверхнє ставлення до української мови. Його ілюстратори постійно зачіпали прогресивні українські видання, політичні угруповання й творчі об’єднання. Співробітники “Страхопуда”, довкола якого згуртувалось чимало противників української нації, заперечували її існування, ідентифікували галицьких русинів як “малоросійський народ”, що складав частину “великоруського”, а українську мову вважали мовою неотесаного селянства. Тому й недивно, що в журналі в ч. 18 за 1890 р. було надруковано карикатуру, в якій було ганебно висміяно українську “Просвіту” та декілька львівських періодичних видань, які постійно знаходились під утисками польської преси. На малюнку сатирик зобразив “гойдалку” – колоду з дошкою. Угорі на дошці “повисли” три українські козаки – газети “Діло”, “Батьківщина” та українське товариство “Просвіта”; унизу на гойдалці сидить польський журналіст із величезною дубиною в руці та іронізує: “Мені цікаво, що з ними зробилось би, якби я їх відпустив”.
У “Страхопуді” створили галерею галицьких політиків з оригінальними коментарями редакції для того, щоб дати можливість виборцям познайомитися з обраними. Серед улюблених тем карикатур часопису стали: боротьба партій у Галичині за місце в галицькому сеймі та австрійському парламенті, постійні дискусії між політичними партіями. Так, у журналі було опубліковано карикатуру невідомого художника-сатирика, котрий позначив свій витвір літерами “Г.В”. Митець іронізував з приводу примирення політичних партій. На малюнку граф Таффе константує той факт, що він “не в змозі примирити партії, як вино”. Голови зображених великого розміру, завбільшки тулубів, які, очевидно, були домальовані митцем пізніше. Вражає детальна передача рис обличь портретованих (іл. 2).
Не оминуло “страхопудівське” вістря сатири поляків, котрі боялись асиміляції серед українського населення й через це ненавиділи українців, жадали повного викоренення української культури. Яскраво про їхні злодіяння в українській освітянській сфері оповідає карикатура-диптих “Школа і життя”, в якій вчитель-поляк з допомогою лійки “вливає” “польські настанови” своєму вихованцю-русину Івасю (іл. 3).
“Сміялись” сатирики-графіки й над корисливими євреями, котрі в часи політичних і економічних негараздів у країні не втрачали можливості легкої наживи за рахунок бідного українського селянства. Так, у творі “Сільська ідилія” невідомий карикатурист викриває беззаконня влади, що готова була зняти останню сорочку з українців та співчуває їм, демонструючи, як у багатодітної сільської родини євреї конфіскують корову, а вдоволений пихатий урядовець спокійно за всім цим спостерігає.
У журналі віднаходимо карикатури побутової тематики, де були заторкнуті родинні сварки, конфлікти, що траплялись в тогочасному повсякденному житті як селян так і панів. Ці твори не були позбавлені соціальної гостроти та актуальності. Сьогодні вони допомагають сучасному дослідникові (історику мистецтва, культурологу, народознавцю, краєзнавцю тощо) глибше збагнути та зрозуміти віяння та настрої епохи, психологію та побут тогочасних мешканців України. Такі побутові сатиричні картинки-малюнки подавалися карикатуристами здебільшого в ілюстративно-розповідній формі. Композиційна побудова цих зображень нагадувала театралізоване дійство – сценки, які швидко змінюють одна одну під час вистави, або комікси, що набули широкого розповсюдження в США вже в теперішній час. Трактування більшості з них поверхове, нагадує звичайні побутові зарисовки. Малюнки прорисовані штриховкою, без зайвих акцентів на дрібних деталях зображеного. Адже, головне, первинне, значення належало “страхопудівським” карикатурам яскраво вираженого політичного змісту, в оформлення яких автори вкладали всю свою майстерність. Завдання “побутовок”, назвемо їх так, зводилось до втіхи та розваги читача, що не примушувала останнього до думання, як-то карикатури більш “серйознішого” змісту. Однак, історична й мистецька цінність подібних анімаційних малюнків від цього ніяк не зменшується.
В цьому сенсі оригінальне вирішення та назву має художній твір невідомого карикатуриста “Таємниці сердець”, на якому зображено вісім сердець, кожне з яких належить окремому власникові і демонструє його потаємні бажання. У серці єврея намальовано сейф, політичного діяча – ордени, нової молоді – офіцера, бездітної вдови – мішки із грішми. Душа покоївки мріє про спокій, літня жінка тужить за колишньою молодістю, а годованець бажає миску смачної їжі.
Під критику “страхопудівців” неодноразово потрапляв емансипований рух жінок, котрий набув у ці часи значних обертів. Жінки, що прагнули на рівні із чоловіками здобувати освіту, працювати та робити власну кар’єру в різних сферах суспільно-громадського життя, зазнавали відчайдушної чоловічої критики. Ця наболіла тема настільки хвилювала представників сильної статі, що стала актуальною впродовж доволі тривалого часу майже всіх без винятку видаваних ними сатирично-гумористичних часописах. У “страхопудівській” карикатурі під заголовком “Емансипація галицько-руських жінок” відчувається презирливе ставлення автора стосовно прагнення “слабкої половини” “вибитись в люди”.
Для невідомого художника-карикатуриста згаданого малюнку, як і для більшості тогочасних чоловіків українського та неукраїнського походження, жінка – це передовсім “хатня господиня” й “хранителька домашнього вогнища”, прямим обов’язком котрої є “створення тепла і затишку власної оселі”, а володіння владою, на їх переконання, повинно належати лише чоловікові. Цей принцип патріархальної влади полягає в тому, що “… саме фалічна постать чоловіка, батька і брата вимагає простору репрезентації механізму репресії, формою якої і стає сатиричний осуд …” і, саме через це, “… будь-яка спроба жінки ствердити чи заявити про себе у символіці культури сприймається як зазіхання на порушення самих нормативних підвалин культури, і такі спроби покликаний негайно припинити сміх [4, с. 764]…”. Волевиявлення такого ставлення до жінки спостерігаємо майже в усіх ланках людської інтелектуальної творчості – в українському народному фольклорі, літературі й мистецтві.
Що стосується якості виконання творів карикатуристами львівського “Страхопуда”, то тут яскраво помітне глибоке занурення в естетику самого сатиричного малюнка. Взагалі, спочатку про загальне графічне оформлення часопису та естетичну вартість карикатур дбали мало. В основі карикатур лежав, насамперед, літературний зміст, зображені ситуації мали переважно неконкретний, алегоричний характер, а до зображень конкретних осіб домальовували голови, змальовані найчастіше з фотографій [1, с. 284]. Однак, згодом якість виконання малюнків поліпшилась й завдяки цьому львівський “Страхопуд” став одним із перших галицьких журналів, у якому митці почали дбати про художнє вирішення малюнка. Це, у більшій мірі, стосується творів Стефана Томасевича, котрий працював у журналі ілюстратором. Митець правдиво й об’єктивно змальовував реальність у творах часопису, відмовився від абстракцій і алегорій.
Художники “Страхопуда”, незважаючи на власні політичні переконання, вражали своїм умінням віднайти влучні сюжети до карикатур, підмічати казусні випадки та ситуації, викривати негативні явища дійсності. Впродовж усього існування часопису політична й побутова карикатури в журналі тісно співіснують, взаємодоповнюють одна одну. Причому перша не була облишена гострої викривальної сили, а друга мала розважальний характер, уміщувалась в часопису для того, щоб відсторонити читача від сірої непривабливої буденності. Побутова – повчала, надавала людям можливість поглянути на свої вчинки під іншим кутом зору, нагоду їх переосмислення й виправлення. Поєднання цих двох жанрів сатиричної графіки в сатирично-гумористичному “Страхопуді” забезпечило популярність часопису на довгі роки. Деякі назви його рубрик та сатиричні малюнки до них перейняли інші сатирично-гумористичні видання Львова.
Список використаної літератури:
1. Історія українського мистецтва: В 6 т. – К.: Гол. ред. УРЕ, 1970. – Т. 4, кн. 2 – 436 с.
2. Касіян В.І., Турченко Ю.Я. Українська дожовтнева реалістична графіка. – К.: Вид-во АН УРСР, 1961. – 192 с.
3. Сніцарчук Л.В. Українська сатирично-гумористична преса Галичини 20-30 рр. ХХ ст.: історико-функціональний аспект на інтерпретаційні особливості / Наук. ред.-консультант М.М. Романюк. – Львів, 2001. – 240 с.
4. Суковата В. Сатиричні образи жінок у казковому фольклорі: ґендерний аспект // Народознавчі Зошити. – 2004. – № 5-6. – 763-767.
5. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року. – Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1910. – С.145-375.
Дата добавления: 2015-11-28; просмотров: 121 | Нарушение авторских прав