Читайте также:
|
Наукова проблема. Проблема – форма теоретичного знання, змістом якої є те, що ще не пізнано людиною, але що потрібно пізнати. Інакше кажучи, це знання про незнання, питання, що виникло в ході пізнання і вимагає відповіді. Проблема не є застиглою формою знання, а процесом, що включає два основних моменти (етапи руху пізнання) – її постановку і розв’язання. Правильне виведення проблемного знання з попередніх фактів і узагальнень, уміння правильно поставити проблему – необхідна передумова її успішного вирішення. «Формулювання проблеми, – писали видатний німецький фізик Альберт Ейнштейн (1879-1956) та його польський колега Леопольд Інфельд (1898-1968), – часто більш суттєва, чим її вирішення, яке може бути справою лише математичного чи експериментального мистецтва. Ставлення нових питань, розвиток нових можливостей, розгляд старих проблем під новим кутом зору вимагає творчого уявлення і відображує дійсний успіх в науці» [24].
При постановці і розв’язанні наукових проблем необхідно таке: а) певна система понять, за допомогою яких дослідник буде фіксувати ті або інші феномени; б) система методів, яка обирається з врахуванням цілей дослідження і характеру розв'язуваних проблем; в) опора на наукові традиції, хоча, звичайно, певне значення мають також й інтереси та схильності самого вченого.
Як вважає К. Поппер, наука починає не зі спостережень, а саме з проблем, і її розвиток є переходом від одних проблем до інших, від менш глибоких до більш глибокого. Проблеми виникають, на його думку, або як наслідок протиріччя в окремій теорії, або при зіткненні двох різних теорій, або в результаті зіткнення теорії зі спостереженнями.
Тим самим наукова проблема виражається в наявності суперечливої ситуації (що виступає у вигляді протилежних позицій), яка вимагає відповідного розв’язання. Визначальний вплив на спосіб постановки і розв’язання проблеми мають, по-перше, характер мислення тієї епохи, у яку формулюється проблема, і, по-друге, рівень знання про ті об'єкти, яких стосується виникла проблема. Кожній історичній епосі властиві свої характерні форми проблемних ситуацій.
Наукові проблеми варто відрізняти від ненаукових (псевдопроблем), наприклад, проблема створення вічного двигуна. Рішення якої-небудь конкретної проблеми є істотним моментом розвитку знання, у ході якого виникають нові проблеми, а також висуваються ті або інші концептуальні ідеї, у тому числі й гіпотези. Поряд з теоретичними, існують і практичні проблеми.
Наукова гіпотеза. Зазвичай гіпотезою називають форму теоретичного знання, що містить припущення, сформульоване на основі ряду даних або фактів, істинне значення якого поки невизначене і має потребу в доказі. Гіпотетичне знання носить імовірнісний, а не достовірний характер і вимагає перевірки, обґрунтування. У ході доказу висунутих гіпотез: а) одні з них стають істинною теорією; б) інші видозмінюються, уточнюються і конкретизуються; в) треті відкидаються, перетворюються на омани, якщо перевірка дає негативний результат. Висування нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки старої, навіть у тому випадку, якщо ці результати були негативними.
Так, наприклад, висунута М. Планком квантова гіпотеза після перевірки стала науковою теорією, а гіпотези про існування “теплороду”, “флогістона”, “ефіру” та ін., не знайшовши підтвердження, були спростовані, перейшли в омани. Стадію гіпотези пройшли і відкритий Д. І. Менделєєвим періодичний закон, і теорія Ч. Дарвіна й ін. Велика роль гіпотез у сучасній астрофізиці, геології та інших науках, які оточені “лісом гіпотез”.
Видатні вчені добре розуміли важливу роль гіпотези для наукового пізнання. Дмитро Менделєєв (1834-1907) вважав, що в організації цілеспрямованого, планомірного вивчення явищ ніщо не може замінити побудови гіпотез. «Вони, – писав він, – науці і особливо її вивченню необхідні. Вони дають стрункість й простоту, яких без їх досягнути важко. Вся історія наук це показує. А тому можна сміливо сказати: краще триматися такої гіпотези, яка може з часом стати вірною, чим ніякою» [25].
Згідно з Менделєєвим, гіпотеза є необхідним елементом природничого пізнання, що обов'язково містить у собі: а) збирання, опис, систематизацію і вивчення фактів; б) складання гіпотези або припущення про причинний зв'язок явищ; в) дослідну перевірку логічних наслідків з гіпотез; г) перетворення гіпотез у достовірні теорії або відкидання раніше прийнятої гіпотези і висування нової [26].
Гіпотеза може існувати лише доти, поки не суперечить безсумнівним фактам досліду, у протилежному випадку вона стає просто фікцією. Вона перевіряється відповідними дослідними фактами (і особливо експериментом), одержуючи характер істини. Гіпотеза є плідною, якщо може привести до нових знань і нових методів пізнання, до пояснення широкого кола явищ.
У сучасній методології термін “гіпотеза” вживається принаймні в двох основних значеннях: а) як форма теоретичного знання, що характеризується проблематичністю і невірогідністю; б) як метод розвитку наукового знання. Як форма теоретичного знання, гіпотеза повинна відповідати деяким загальним умовам, які необхідні для її виникнення і обґрунтування і яких потрібно дотримувати при побудові наукової гіпотези незалежно від галузі наукового знання. Такими умовами є:
а) наукова гіпотеза повина відповідати встановленим у науці законам. Наприклад, жодна гіпотеза не може бути плідною, якщо вона суперечить закону збереження і перетворення енергії;
б) гіпотеза повинна бути погоджена з фактичним матеріалом, на базі якого і для пояснення якого вона висунута. Інакше кажучи, вона повинна пояснити всі наявні безсумнівні факти. Але якщо який-небудь факт не пояснюється даною гіпотезою, останню не слід відразу відкидати, а потрібно більш уважно вивчити, насамперед, сам факт, шукати нові факти;
в) гіпотеза не повина містити в собі протиріч, які забороняються
законами формальної логіки. Але протиріччя, що є відображенням об'єктивних зв’язків, не тільки припустимі, але й необхідні в гіпотезі (такою, наприклад, була гіпотеза відомого французького фізика Луї де Бройля (1892-1987) про наявність у мікрооб'єктів протилежних – корпускулярних і хвильових – властивостей, що потім стала теорією);
г) гіпотеза повинна бути по можливості простою, не містити нічого зайвого, чисто суб'єктивного, ніяких довільних допущень, що не випливають з необхідності пізнання об'єкта таким, який він у дійсності. Але ця умова не скасовує активності суб'єкта у висуванні гіпотез;
д) гіпотеза повинна бути застосовною до більш широкого класу досліджуваних споріднених об'єктів, а не тільки до тих, для пояснення яких вона спеціально була висунута;
е) гіпотеза повинна припускати можливість свого підтвердження або спростування: або прямо – безпосереднє спостереження тих явищ, існування яких передбачається даною гіпотезою (наприклад, припущення У. Леверьє про існування планети Нептун); або побічно – шляхом виведення наслідків з гіпотези та їх подальшої дослідної перевірки (тобто зіставлення наслідків з фактами). Однак другий спосіб сам по собі не дозволяє встановити істинність гіпотези в цілому, він тільки підвищує її ймовірність.
Говорячи про гіпотези, потрібно мати на увазі, що існують різні їх види. Характер гіпотез визначається багато в чому тим, стосовно якого об'єкта вони висуваються. Так, виділяють гіпотези загальні, часткові і робочі (розподіл – певною мірою умовний). Перші – це обґрунтовані припущення про закономірності різного роду зв'язків між явищами. Загальні гіпотези – фундамент побудови основ наукового знання. Другі – це теж обґрунтовані припущення про походження і властивості одиничних фактів, конкретних подій та окремих явищ. Треті – це припущення, що висунуті, як правило, на перших етапах дослідження і служать його напрямними орієнтирами, відправним пунктом подальшого руху дослідницької думки.
Наукова картина світу – це теоретична форма наукового знання, сукупність уявлень про дійсність, отримана в процесі емпіричного і теоретичного вивчення різних галузей реальності. Вона формується на основі створених наукових теорій і впливає на науковий пошук, структуру і зміст наукових теорій майбутнього. Одним з перших поняття наукової картини світу ввів у методологічний контекст відомий німецький фізик Генріх Герц (1857–1894) у своїй фундаментальній праці “Принципи механіки, викладені у новому зв’язку” (1894) [27].
Узагальнена характеристика предмета дослідження вводиться в картину світу за допомогою уявлень:
а) про фундаментальні об'єкти, з яких припускаються побудованими всі інші об'єкти, досліджувані відповідною наукою;
б) про типологію досліджуваних об'єктів;
в) про загальні закономірності їхньої взаємодії;
г) про просторово-часову структуру реальності.
Всі ці уявлення можуть бути описані в системі онтологічних принципів, за допомогою яких есплікується картина досліджуваної реальності і які виступають як основа наукових теорій відповідної дисципліни.
Наприклад, основні принципи картини фізичного світу, яка склалась у другій половині XVII ст. і отримала згодом назву механістичної картини світу:
- світ складається з неподільних корпускул;
- їхня взаємодія здійснюється як миттєве передавання сил по прямій;
- корпускули та утворені з них тіла переміщаються в абсолютному просторі із плином абсолютного часу;
Перехід від механістичної до електродинамічної (остання чверть XIX ст.), а потім до квантово-релятивістської картини фізичної реальності (перша половина XX ст.) супроводжувався зміною системи онтологічних принципів фізики. Особливо радикальним він був у період становлення квантово-релятивістської фізики (перегляд принципів неподільності атомів, існування абсолютного простору-часу, лапласівської детермінації фізичних процесів).
В ході розвитку теорії бачення світу перетерплює істотні зміни. Загальною тенденцією тут є перехід від повсякденних уявлень (моделей) реальності до таких, які не мають безпосередньо-почуттєвих аналогів. Наприклад, антична фізика моделювала матеріальний світ як систему досить відчутних фізичних стихій (води, землі, вогню і повітря) та їхніх властивостей. Класична фізика уявляє світ інакше, трактуючи його як динамічну систему взаємодіючих за допомогою сил матеріальних точково-подібних корпускул, які мають просторове положення і масу.
Більш багату і разом з тим ще більш далеку від повсякденних уявлень картину світу змальовує сучасна фізика. Основу світу вона бачить в існуванні декількох сотень видів різних елементарних частинок, які мають значний перелік незвичайних властивостей: спін, електричний, адронний, лептонний та інші заряди. Елементарні частинки вже не розглядаються як незмінні об'єкти – вони перетворюються один на одного, перебувають у неспинній взаємодії з вакуумом, закономірності їхньої поведінки визначаються еволюцією Всесвіту в цілому.
За аналогією з фізичною картиною світу можна виділити картини реальності в інших науках (хімії, біології, астрономії й т. д.). Серед них також існують, історично змінюючи один одного, типи картин світу, що виявляється при аналізі історії науки.
Зв'язок картини світу з ситуаціями реального досвіду особливо чітко проявляється тоді, коли наука починає вивчати об'єкти, для яких ще не створено теорії, і які досліджуються емпіричними методами. Крім безпосереднього зв'язку з досвідом картина світу має з ним опосередковані зв'язки через основи теорій, які утворюють теоретичні схеми і сформульовані щодо них закони.
Картину світу можна розглядати як деяку теоретичну модель досліджуваної реальності. Але це особлива модель, відмінна від моделей, що лежать в основі конкретних теорій. Вони відрізняються за ступенем спільності: на ту саму картину світу може опиратися безліч теорій, у тому числі й фундаментальних. Наприклад, з механістичною картиною світу були пов'язані механіка Ньютона – Ейлера, термодинаміка і електро- динаміка Ампера – Вебера.
Дата добавления: 2015-11-28; просмотров: 118 | Нарушение авторских прав