Дмитро Лютий, переклад з англійської, 2014.

Говард Філіпс Лавкрафт

Інші боги

Н а найвищій із земних вершин живуть боги землі, і жодна людина не наважиться сказати, що їй довелося бачити їх. Колись вони мешкали на інших вершинах, більш низьких, але відтоді, як рід людський почав поширюватися з рівнин на скелясті снігові схили, боги стали переходити на все більш недоступні гори, поки врешті-решт не залишилася їм остання, найвища вершина. Залишаючи колишні гори, вони забирали з собою всі свої знаки, і лише одного разу, як свідчать легенди, боги зоставили якийсь образ, викарбуваний на поверхні піку Нгранек.

Зараз боги оселилися на невідомому Кадаті, що стоїть у холодній пустелі, куди не ступала нога людини, і стали вони суворими та безжальними, бо не залишилося для них вищої гори, на якій вони могли б сховатися в разі приходу людей. Боги стали жорстокими й немилосердними, і якщо раніше вони упокорювалися, коли смертні витісняли їх із обжитих місць, то тепер люди, що прийшли до них, не повертаються назад. Незнання людей про Кадат, що стоїть у холодній пустелі - велике благо для них, інакше вони неодмінно робили б нерозсудливі спроби піднятися на Кадат.

Часом, коли богів землі охоплює туга за старим житлом, вони вибирають одну з тихих безмісячних ночей і приходять на вершини, де жили колись. Там неголосно плачуть вони, віддаючись іграм, як у ті часи, коли вони були єдиними мешканцями цих незабутніх схилів. Якось люди бачили сльози богів над сяючою білосніжною шапкою Тураї, але прийняли їх за дощ, іншим разом почули зітхання богів у тужливому завиванні вітру, що гуляв у досвітніх сутінках на Леріоні. Боги мають звичай подорожувати на хмарах, що служать їм кораблями, а тому мудрі люди похилого віку з навколишніх сіл не втомлюються розповідати легенди, що застерігають смертних від підйому на деякі з високих вершин хмарними ночами, адже боги зараз не такі поблажливі, як у колишні часи.

В Ультарі, що лежить за річкою Скай, жив колись старий, який бажав побачити богів землі; він глибоко вивчив сім таємних книг землі й був знайомий із Пнакотичними Рукописами, що оповідають про далекий, скутий морозами Ломар. Звали його Барзаї Мудрий, і ось що розповідають жителі села про те, як він зійшов на гору в ніч незвичайного затемнення. Барзаї знав про богів так багато, що міг нескінченно розповідати про їхній спосіб життя і звички. Він розгадав стільки їхніх таємниць, що врешті-решт його самого почали вважати напівбогом. Саме він дав мудру пораду громадянам Ультару, коли вони ухвалили свій видатний закон, що забороняє вбивство кішок, і він-таки першим повідав молодому священикові Аталеві про те, куди йдуть ці чорні кішки опівночі напередодні свята Святого Іоанна. Барзаї знав дуже багато про богів землі й перейнявся бажанням побачити їхні обличчя. Він вірив, що знання великих таємниць богів захистить його від їхнього гніву, і тому вирішив зійти на вершину високої скелястої Хатег-Кла в ніч, коли, як йому було відомо, вони зберуться там. Хатег-Кла розташована в серці кам’янистої пустелі, що починається за Хатегом, на ім’я якого гора й названа, і здіймається вона подібно до кам’яної статуї в безмовному храмі. Її шпиль завжди оповитий траурним туманом, адже тумани є пам’яттю богів, а боги любили Хатег-Кла більше, ніж свої інші оселі. Боги землі часто прилітають туди на своїх хмарних кораблях і огортають блідим серпанком схили, щоб ніхто не бачив, як вони виконують танець пам’яті на вершині при яскравому світлі місяця. Мешканці Хатега кажуть, що підійматися на Хатег-Кла небезпечно в будь-який час, але смертельно небезпечно підійматися туди в ніч, коли блідий серпанок огортає вершину і приховує з виду місяць; однак Барзаї, що прийшов із сусіднього Ультару разом із молодим священиком Аталем, своїм учнем, не звернув уваги на ці застереження. Будучи всього-на-всього сином власника готелю, Аталь добряче боявся; інша річ Барзаї, чий батько володів землею та жив у старовинному замку. В Барзаї не було в крові притаманного іншим забобонного страху, і він тільки посміювався над боязкими сільськими жителями.

Незважаючи на вмовляння селян, Барзаї та Аталь вирушили з Хатега в кам’янисту пустелю; сидячи біля багаття на нічних привалах, вони невтомно балакали про богів землі. Вони йшли день за днем, а вдалині здіймалася до небес величезна Хатег-Кла, оточена ореолом жалобної поволоки. На тринадцятий день вони досягли підніжжя гори, й Аталь наважився заїкнутися про свої побоювання. Але старий і досвідчений Барзаї не відав страху й тому сміливо попрямував угору схилом, яким не підіймалася жодна людина з часів Сансу, чиї діяння з побожним жахом описані в покритих мохом Пнакотичних рукописах.

Шлях двох мандрівників пролягав серед скель і був небезпечний із-за багатьох ущелин, крутих скель і гірських обвалів. Поступово ставало дуже холодно, пішов сніг, і Барзаї з Аталем почали ковзатися й падати, але все одно повзли і продиралися вгору за допомогою своїх палиць і сокир. Урешті повітря стало розрідженим, небеса змінили колір з блакитного на чорний, і подорожнім стало важко дихати, але вони вперто просувалися все далі й далі вгору, дивуючись незвичайності пейзажу і здригаючись від думки про те, що побачать вони на вершині, коли сховається місяць і гора вкриється блідим серпанком. Протягом трьох днів підіймалися вони, і нарешті наблизилися аж до самого даху світу, після чого розташувалися під відкритим небом, очікуючи, коли місяць сховається в хмарах.

Чотири ночі минуло з того часу, коли вони розбили табір в очікуванні хмар; однак їх усе не було, а місяць як і раніше проливав холодне сяйво крізь найтонший траурний серпанок, накинутий навколо безмовної вершини. На п’яту ніч, коли настав повний місяць Барзаї помітив далеко на півночі кілька густих хмар і підняв на ноги Аталя. Вони стали уважно стежити за їх наближенням. Могутні й величні, хмари повільно пливли в їхній бік, ніби усвідомлюючи напрямок свого руху; наблизившись, вони вишикувалися вервечкою навколо піку, високо над головами спостерігачів, приховавши місяць і вершину від їхніх поглядів. Протягом довгої години Барзаї з Аталем пильно роззиралися навкруги, але бачили лише вир туманних випарів і хмарний щит, який утворився й поступово ущільнювався та наповнював їхні душі все більшою і більшою тривогою. Барзаї був мудрий, чимало знав про богів землі; він напружено вслухався, намагаючись уловити звуки, які хоч щось могли сказати йому; Аталь же перейнявся холодом туману і зловісним мовчанням ночі, й великий страх охопив його. І коли Барзаї рушив до вершини та енергійним помахом руки покликав за собою Аталя, минуло чимало часу, перш ніж той пішов слідом.

Туман настільки згустився, що важко було знаходити шлях, і коли Аталь нарешті пішов за Барзаї, він зміг лише непевно розрізняти сірий силует свого супутника вгорі на схилі, що неясно вимальовувався в місячному світлі, яке ледь пробивалося крізь хмари. Барзаї крокував далеко попереду, і, незважаючи на поважний вік, сходження, здавалося, вартувало йому менших зусиль, ніж Аталеві; він анітрохи не боявся хмар, котрі виростали перед ним і подолати які було до снаги тільки дуже сильному і безстрашному чоловікові, й ні на мить не зупинявся перед широкими чорними ущелинами, перестрибнути які Аталеві вдавалося з величезними труднощами. Так невпинно підіймалися вони вгору, зависаючи над скелями і прірвами, ковзаючись і спотикаючись, і часом їх охоплював побожний жах, викликаний неосяжністю і страхітливою тишею холодних крижаних піків та мовчазних гранітних скель.

Барзаї пропав із поля зору Аталя абсолютно несподівано, після того, як почав підійматися на жахливий стрімчак, що зненацька став у нього на шляху і який міг перекрити дорогу будь-якому смертному, не натхненному богами землі. Аталь знаходився далеко внизу і був зайнятий роздумами про те, що він робитиме, досягнувши неприступної кручі, як аж раптом із подивом виявив, що захмарне сяйво посилилося, так, ніби виступаюча з туману вершина з залитим місячним світлом місцем зустрічі богів раптом виявилася зовсім поруч. Деручись у напрямку виступаючої кручі і світної плями, він відчув потрясіння, за силою своєю не зрівнянне з жодним іншим, випробуваним раніше. Бо крізь сильний туман він почув голос Барзаї, який скажено й захоплено кричав:

- Я чую богів! Я чую, як боги землі співають під час бенкету на Хатег-Кла! Барзаї-Пророк знає голоси богів землі! Туман розсіюється, місяць світить яскраво, і я обов’язково побачу, як шалено танцюють боги на Хатег-Кла, яку вони любили в юності. Мудрість Барзаї зробила його вищим від богів землі, і всі їхні заклинання й заборони ніщо для нього; Барзаї побачить богів, заповідних богів, богів землі, які з презирством відкидають людський погляд!

Аталь не міг чути голосів, про які казав Барзаї, але дуже сподівався почути, бо тієї миті він був уже близько від виступаючої кручі й оглядав її, намагаючись знайти опору для ніг. Потім до його вух знову долинув голос Барзаї, який став пронизливим і голоснішим:

- Туман майже розсіявся, і місяць відкидає тіні на схил; голоси богів землі виказують їхній переляк і шаленство, вони бояться приходу Барзаї Мудрого, який величніший, ніж вони... Світло місяця коливається, коли боги землі танцюють під ним; я побачу, як танцюють боги, як вони стрибають і завивають в місячному світлі... Світло стає тьмяним, і боги бояться...

У той час як Барзаї викрикував усе це, Аталь відчув дивні зміни в довкіллі. Було схоже, що закони землі відступили перед вищими законами, бо хоча шлях був як ніколи крутий і небезпечний, стежка, яка вела до вершини, раптом зробилася лячно легкою для сходження, а виступаючий вертикально вгору стрімчак нараз перестав становити хоча б якусь перешкоду. Ледве він досяг його, як поліз, незважаючи на небезпеку, вгору по опуклій поверхні. Місячне світло дивним чином ослабло, і тільки-но Аталь завершив свій крутий підйом крізь туман, він почув, як Барзаї Мудрий надривно кричить у тіні:

- Місяць темний, і боги танцюють у ночі; й жах розлитий по небу, бо на місяць опустилося затемнення, яке не пророкувала жодна з людських книг чи книг богів землі... Невідоме чарівництво сходить на Хатег-Кла, бо пронизливі крики переляканих богів обернулися на сміх, а крижані схили нескінченно здіймаються в чорні небеса, куди піднімаюсь і я... Гей! Гей! Нарешті! У тьмяному світлі я бачу богів землі!

І цієї миті Аталь, щойно здійснивши запаморочливий підйом на неймовірну кручу, почув у темряві огидний сміх, що перемежовувався з криком, якого ніколи не чула й не почує жодна людина (забудемо про крики, що рояться в сліпучому світлі безладних нічних кошмарів) - криком, у якому тремтіння жаху та муки всього прожитого життя, яке ось-ось обірветься, злилися в одній жахливій миті:

- Інші боги! Це інші боги! Це боги позаземного пекла, що стережуть слабких богів землі!.. Відведи погляд... Поспішай геть... Не дивись! Не дивися! О, помста нескінченних безодень... О, ця проклята, ця диявольська прірва... Милосердні боги землі, я падаю в небеса!

В ту мить, коли Аталь заплющив очі, заткнув вуха і спробував зістрибнути вниз, силкуючись подолати жахливе тяжіння, що сходило з невідомих висот, на Хатег-Кла пролунав той жахливий гуркіт грому, що розбудив добропорядних селян і чесних городян Хатега, Ніра та Ультару, і крізь хмари побачили вони саме те надзвичайне затемнення місяця, яке ніколи не передбачалося в жодній із книг. І коли місяць нарешті зник, Аталь отямився на снігу, що покриває схили Хатег-Кла, набагато нижче від того місця, до якого він дійшов, і не побачив він там ні богів землі, ні інших богів.

А в замшілих Пнакотичних Рукописах говориться, що коли світ був молодим і Сансу зійшов на Хатег-Кла, він не виявив там нічого, крім безмовних льодів і скель. Але після того, як жителі Ультару, Ніра та Хатега подолали свій страх і піднялись по тими проклятими кручами в пошуках Барзаї Мудрого, вони побачили, що на голому стрімчаку вершини був викарбуваний гігантський дивний символ п’ятдесят ліктів завширшки, так, ніби якийсь титанічний різець пройшовся по скелі. І символ цей був подібний до того, який учені люди зустрічали в найбільш таємничих і страшних частинах Пнакотичних Рукописів, які виявилися занадто древніми, щоб їх можна було прочитати. Ось і все, що побачили вони.

Барзаї Мудрий так і не був знайдений, і ніхто не міг умовити праведного священика Аталя помолитися за упокій його душі. Більше того, і до сьогодні жителі Ультару, Ніра та Хатега бояться затемнень, і темними ночами, коли блідий туман приховує вершину гори й місяць, вони невтомно повторюють свої молитви. А над серпанком, що огортає Хатег-Кла, боги землі як і раніше іноді виконують свій танець пам’яті - адже вони знають, що ніщо й ніхто не може перешкодити їм; вони люблять припливати з невідомого Кадату на хмарних кораблях і віддаватися своїм давнім іграм, зовсім як у ті часи, коли земля була молодою, а люди не були одержимі думками про сходження на недоступні їм вершини.

Дмитро Лютий, переклад з англійської, 2014.

Дата добавления: 2015-11-28