Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Кримінальний процесуальний закон

Читайте также:
  1. I. КАК НЕЗАКОННОРОЖДЕННЫЙ ПРИНЦ ВЕНЕМАН ОГОВОРИЛ ПРИНЦЕССУ ХИЛЬДЕГАРДУ, И ЧТО ИЗ ЭТОГО ВЫШЛО
  2. I. Проявление закона в материи
  3. II. Дополнительные законы
  4. II. Закон преемственности и подобия
  5. А. Закон Отвержения и желание
  6. А. Значение Закона Жертвы
  7. А. ОСНОВНОЙ КУРС 1. Принципы законодательства

ЛЕКЦІЯ 2

2.1. Поняття «кримінальний процесуальний закон».

2.2. Поняття, сутність і значення кримінального процесуального права.

2.3. Джерела кримінального процесуального права.

2.4. Поняття, структура і види кримінальних процесуальних норм.

2.5. Чинність кримінального процесуального закону у просторі, часі та щодо осіб.

 

2.1. Поняття «кримінальний процесуальний закон»

Закон займає основне місце в системі нормативно-правових актів[1]. Відомо, що закон – це нормативний акт, прийнятий в особливому порядку парламентом – Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом, що має вищу юридичну силу щодо всіх інших (окрім Конституції) нормативних актів[2]. З точки зору права закон – це форма вираження правових норм, у якій законодавець закріплює нормативні встановлення, що мають загальнообов’язковий характер. Закон має вищу юридичну силу, приймається в порядку особливої процедури вищим законодавчим органом і спрямований на регулювання найважливіших суспільних відносин. Вища юридична сила закону полягає в тому, що: 1) усі інші нормативно-правові акти повинні походити від законів і не суперечити їм, а у разі розбіжності такого правового акта із законом діє останній; 2) закони можуть прийматися лише спеціально уповноваженим на це органом законодавчої влади; 3) закони регулюють найважливіші для самозбереження суспільства і держави соціальні цінності; 4) закони можуть бути скасовані або змінені тільки в порядку, визначеному Конституцією України; 5) порядок підготовки та прийняття законів суворо регламентований і визначається тільки законами; 6) закон діє на всій території України і розповсюджуються на всіх індивідів, що перебувають на цій території.

Проблеми кримінального процесуального закону вивчалися багатьма вченими-фахівцями з теорії кримінального процесу, такими як Ю. П. Аленін, В. П. Бож’єв, О. Д. Бойков, С. Ю. Віцин, В. І. Галаган, Ю. М. Грошевий, А. Я. Дубинський, З. З. Зінатуллін, А. В. Іщенко, В. С. Кузьмічов, О. М. Ларін, П. А. Лупинська, О. І. Михайлов, М. М. Михеєнко, П. О. Недбайло, В. Т. Нор, М. С. Строгович, С. А. Шейфер, В. П. Шибіко, М. Є. Шумило, Н. А. Якубович та іншими.

Однак, як слушно зазначає М. М. Марченко, за багато століть вивчення закону накопичена величезна сума знань про нього, вироблене певне уявлення про це явище, склався відповідний стереотип, але разом з тим залишилося велике поле діяльності для сучасних і майбутніх дослідників, залишилася значна кількість остаточно не з’ясованих його сторін[3].

У загальнотеоретичній науці визначень поняття «закон» не бракує. Так, А. В. Міцкевич вважає, що закон – це прийнятий представницьким і законодавчим органом держави обов’язковий для всіх нормативно-правовий акт, який має верховенство і пряму дію на всій території держави[4]. О. Ф. Скакун під законом розуміє нормативно-правовий акт, ухвалений в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосереднім волевиявленням народу (референдумом), що регулює найважливіші суспільні відносини, виражає волю (інтереси) більшості населення та наділений вищою юридичною силою[5]. В. В. Лазарєв вказує на те, що закон – це нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку і наділений вищою юридичною силою, що виражає державну волю з ключових питань суспільного життя[6]. І. В. Процюк визначає закон як нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом державної влади або шляхом безпосереднього народного голосування (референдуму), що найповніше виражає волю народу, встановлює відправні засади правового регулювання, характеризується вищою юридичною силою і стабільністю в системі нормативно-правових актів[7]. С. С. Алексєєв зазначає, що закон – це нормативний юридичний акт вищого державного (представницького) органу чи безпосередньо народу, що має вищу юридичну силу та містить первинні правові норми країни[8]. В цілому подібні підходи до розуміння поняття «закон» притаманні багатьом вченим-теоретикам (наприклад, Н. М. Пархоменко[9], А. С. Піголкін[10], Ю. О. Тихомиров[11], Ю. М. Тодика[12] та багато інших вчених).

Не зважаючи на поняття «закон» в загальній теорії права та науці конституційного права, у літературі з кримінально-процесуального права існують певні розбіжності в трактуванні поняття «кримінально-процесуальний закон». В окремих випадках під ним розуміють як форму правових актів, що містять норми, які регулюють суспільні відносини у сфері кримінального провадження, так і самі ці норми, система яких утворює кримінально-процесуальний закон[13]. Так, Є. Г. Коваленко і В. Т. Маляренко під поняттям «кримінально-процесуальний закон» розуміють форму і зміст кримінально-процесуального права в органічному поєднанні[14]. В. В. Назаров і Г. М. Омельяненко визначають кримінально-процесуальний закон як сукупність процесуальних норм, що регулюють кримінальну процесуальну діяльність і спрямовані на забезпечення виконання завдань кримінального провадження[15].

Новий КПК[16] взагалі не містить ані вказівки на словосполучення «кримінальний процесуальний закон», ані його поняття. Законодавець чітко вказує на те, що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, яке складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, Кримінального процесуального кодексу України та інших законів України (ст. 1 КПК України).

Далі в нормах КПК (статті 4–6) визначаються порядок дії Кодексу в просторі, часі та за колом осіб. Тобто новий КПК, не вживаючи поняття «кримінальний процесуальний закон», згадує лише про кримінальне процесуальне законодавство України. Однак ми знаємо, що ці правові категорії не є тотожними, хоча інколи вони використовуються для позначення одне одного.

У юридичній енциклопедії законодавство визначається як система нормативних актів, якими регулюються суспільні відносини, і як головний засіб реалізації функцій законодавчої влади та основний метод здійснення правотворчої функції держави, що полягає у діяльності відповідних державних органів з розробки та оприлюднення законів та інших нормативних актів. В Україні цей термін вживається в кількох значеннях: 1) система законів, яка формується Верховною Радою як єдиним органом законодавчої влади…; 2) у широкому розумінні – система законів та інших нормативних актів…, укази Президента України, постанови і декрети Кабінету Міністрів України 3) у найширшому значенні – система законів і постанов Верховної Ради, указів Президента України, постанов, декретів і розпоряджень Кабінету Міністрів, а також нормативних актів міністерств і відомств, місцевих державних адміністрацій[17].

Чіткого нормативно закріпленого визначення поняття «законодавство» сьогодні не існує. Це створює певні труднощі у правотворчій та правозастосовчій діяльності, систематизації та інкорпорації нормативних актів[18]. Тому з’ясування обсягу поняття «законодавство» слід визнати конче необхідним як з точки зору теорії права, так і з точки зору юридичної практики[19].

Конституційний Суд України у рішенні від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98 у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення ч. 3 ст. 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну «законодавство») зазначив, що термін «законодавство», який використовується у ч. 3 ст. 21 Кодексу законів про працю України, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України й законів України[20]. Безперечним є той факт, що це рішення має величезне значення не тільки для законодавства про працю, але й для інших галузей законодавства, а також для української юридичної науки, оскільки воно має статус офіційного тлумачення цього терміна. При цьому Конституційний Суд України в обґрунтування своєї правової позиції зазначив, що термін «законодавство» використовується в основному в значенні сукупності законів та інших нормативних актів, що регламентують ту або іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певної галузі права. «У законах залежно від важливості й специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін уживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших, передусім кодифікованих, в поняття «законодавство» включається як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках – також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади»[21].

Новий КПК України у ч. 2 ст. 1 визначає чотири різновиди джерел кримінально-процесуального законодавства:

– Конституція України;

– міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;

– Кримінальний процесуальний кодекс;

– інші закони України.

Однак ч. 5 ст. 9 Кримінального процесуального кодексу додає до списку джерел кримінально-процесуальних норм практику Європейського суду з прав людини. Пояснення цьому положенню можна знайти в Законі України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»[22]. Цей Закон регулює відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України.

На практиці виникають питання про співвідношення норм, що містяться в кодексах і звичайних законах. Питання непросте і дуже важливо його вирішити правильно. Подолання колізій норм кодексів і поточних законів слід розглядати в аспекті встановлення юридичної сили кодифікованого нормативно-правового акта щодо некодифікованого. Надання вищої юридичної сили кодифікованому акту автоматично означає необхідність застосування ієрархічного принципу подолання колізій норм права, тому слід застосовувати той акт, що має вищу юридичну силу, тобто кодекс. У разі констатації рівної юридичної сили кодексу і закону застосуванню підлягають спеціальні норми або ж норми акта, який було прийнято пізніше.

У науковій літературі щодо співвідношення юридичної сили кодексу та поточних законів існують три точки зору.

Перша полягає в тому, що кодекс посідає вищу місце в ієрархії законів, а тому подолання колізії між ним і законом відбувається на підставі ієрархічного правила подолання колізій, внаслідок чого застосовуватися повинні норми кодексу[23]. Так, С. В. Поленіна вважає, що в системі законодавства існують відносини субординації як різновид предметно-функціональних зв’язків. Вони виникають через видання нормативних актів, яким властиві різні кваліфікаційні риси. Найочевидніше зв’язки субординації виявляються при розгляді залежності, яка існує в межах однієї і тієї ж самої галузі законодавства між простими і кодифікованими актами, виданими одним і тим самим нормотворчим органом. Тут субординація між актами обумовлена виключно тими формальними властивостями, які надає правовим актам упорядкування розміщених в них норм, зведення їх в єдину логічно побудовану систему, поєднане з винесенням за дужки загальних положень, і виявлення загальних понять, іншими словами, проведення їх кодифікації[24]. І. С. Самощенко вказує на те, що кодекси – це правові акти, які закріплюють принципи галузей права, з яких повинно виходити все подальше законодавство. Поточні закони в законодавчій ієрархії посідають місце за кодифікованими законами, перебуваючи з ними у відносинах внутрішньої субординації[25].

Відповідно до другої точки зору при вирішенні питання про застосування норми кодексу чи норми закону слід керуватися темпоральним («кожний наступний акт скасовує дію попереднього з того ж питання») та змістовним («спеціальна норма (закон) має пріоритет над загальною нормою (законом)») правилами подолання колізій норм права. Прихільники цього підхіду обґрунтовують свою думку тим, що юридична сила нормативного акта визначається місцем органу державної влади в цілісній системі її органів. Додатковою ознакою, яка визначає ієрархічну залежність одного акта від іншого, є процедура прийняття відповідного акта. В усіх інших випадках ієрархічна структура законодавства може бути визначена виключно в межах Конституції. Тобто, з формальних підстав не можна говорити про вищу юридичну силу кодексів, оскільки кодекси відрізняються від інших законів не за юридичною силою, а за формою. Так, Конституційний Суд Російської Федерації зазначив, що протиріччя між Цивільним кодексом РФ та іншими федеральними законами повинні усуватися при правозастосуванні, оскільки Конституцією РФ не визначається і не може визначатися ієрархія актів всередині одного їх виду, в цьому випадку – федеральних законів. Жоден федеральний закон відповідно до положень ст. 76 Конституції Російської Федерації не має відносно іншого федерального закону більшої юридичної сили[26].

Згідно з третьою точкою зору подолання колізії кодексу і закону повинно здійснюватися з урахуванням положень загальних частин кодексів. За умови, коли з цих положень можна зробити висновок про вищу юридичну силу кодексу, то застосовуються норми кодексу, в той же час за відсутності таких застережень в текстах кодексів подолання колізій має відбуватися, виходячи з темпорального та змістовного критеріїв подолання колізій. Така позиція ґрунтується на тому, що будь-який ієрархічний пріоритет одного акта перед іншим повинен мати як теоретичне, так і нормативне обґрунтування. При цьому визначальним є саме обґрунтування нормативне[27].

Питання про вищу юридичну силу Кримінального процесуального кодексу взагалі не повинно поставати. Це пов’язано з тим, що у ст. 3 нового КПК України передбачено правило, відповідно до якого закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Кодексу. При здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить КПК України. У разі якщо норми цього Кодексу суперечать міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України.

Нормативне обгрунтування вищої юридичної сили міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути здійснене, виходячи з положень ст. 9 Конституції України, – чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. З цього правила Конституції України навряд чи можливо встановити вищу юридичну силу законів, якими ратифікується міжнародний договір, відносно всіх інших законів. Формальною (нормативною) підставою для надання законам, якими ратифікуються міжнародні договори, вищої юридичної сили відносно інших законів, є положення ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори». Так, у разі, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Тому при обранні позиції рівності юридичної сили кодексу та закону не може використовуватися аргумент відсутності в Конституції положень, які б надавали вищу юридичну силу кодексу щодо інших законів[28].

Повертаючись до визначення поняття «кримінальний процесуальний закон», слід вказати на його основні ознаки, якими, з урахуванням положень загальної теорії права, є:

1) суб’єкт прийняття встановлюється Конституцією України. Виходячи із змісту ст. 75, 85 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади є парламент – Верховна Рада України, яка має повноваження щодо прийняття законів. Отже, і Кримінальний процесуальний кодекс, і окремі зміни до нього приймаються Верховною Радою України. Так, новий КПК України був прийнятий Верховною Радою України Законом від 13.04.2012 № 4651-VI, набирає чинності 19 листопада 2012 року. Але відповідно до Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми»[29] прийняття законів можливо також шляхом всенародного голосування (референдумом);

2) кримінальний процесуальний закон розробляється у суворій відповідності з положеннями Конституції України, інших законів, а також із загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права (кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 2 ст. 1 КПК України);

3) особлива процедура прийняття кримінального процесуального закону, що визначається Конституцією України та Регламентом Верховної Ради Україниабо Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми»;

4) наявність у кримінальному процесуальному законі специфічних норм, що визначають правову процедуру кримінального провадження;

5) наділений вищою юридичною силою;

6) може бути скасований лише органом, який його прийняв. Можливі випадки визнання окремих положень кримінального процесуального закону Конституційним Судом України неконституційними. У такому разі ці положення визнаються нечинними. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскарженими. Рішення Конституційного Суду України підписуються не пізніше семи днів після прийняття рішення. Рішення Конституційного Суду України офіційно оприлюднюються наступного робочого у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України. Кримінальний процесуальний закон або його окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність;

7) письмовий документ. Незалежно від процедури прийняття кримінальний процесуальний закон – завжди письмовий документ, який складається згідно з правилами законодавчої техніки і опублікований в установленому законодавством України порядку;

8) має реєстраційний номер, визначену структуру (складається з одинадцяти розділів, в тому числі Прикінцевих (розділ X) та Перехідних положень (розділ XI), сорока п’яти глав, шістисот чотирнадцяти статей), назву – Кримінальний процесуальний кодекс України, дату і місце прийняття, підпис відповідальної особи – Президента України.

Таким чином, кримінальний процесуальний закон України (КПЗ)це письмовий нормативно-правовий документ, що має вищу юридичну силу і відповідні реквізити, приймається Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом в особливому процесуальному порядку, визначеному Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України або Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», і містить кримінально-процесуальні норми, що встановлюють правову процедуру кримінального провадження.

 


Дата добавления: 2015-11-26; просмотров: 211 | Нарушение авторских прав



mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.011 сек.)