Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ДЕМОКРАТИЧНА ТРАДИЦІЯ В УКРАЇНІ. колективу тощо)

Читайте также:
  1. Адвокатура в Україні
  2. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
  3. Види соціальних послуг, пільг і матеріального забезпечення, що надаються населенню в Україні
  4. Використання органічної продукції в Європі і в Україні.
  5. Вплив європейських культурних процесів на освітньо-культу­рне відродження в Україні. Перші українські вчені: П. Русин і Ю. Дрогобич
  6. Демократизація сфери зайнятості і боротьба з безробіттям в Україні
  7. ДЕМОКРАТИЧНА ТРАДИЦІЯ В УКРАЇНІ

колективу тощо). Слушною видається думка Н. Яковенко, що фундаментальні засади козацької спільноти (рівність та примат колективної волі і колективних інтересів) більше нагадували модель архаїчних корпоративних союзів та чоловічих воїнських братств, пов'язаних взаємною клятвою96.

Не вдалося уникнути козакам і абсолютистських владних тенденцій. Присягнувши отаманові, вони в усьому йому підкорялися. Отаман поєднував у своїх руках військову, адміністративну, судову та духовну владу, а під час війни мав абсолютну владу над усіма її учасниками.

Отже, Запорозька Січ була своєрідною перехідною моделлю між професійною общиною й повноцінною державою, суть якої полягала у самоврядній структурі народної самооборони та господарській формі самовиживання в умовах вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. Низка внутрішніх вад та несприятливі зовнішні впливи не дозволили цій перехідній моделі перерости у нову якість, однак вона стала ескізом української державності, народженої у процесі національної революції середини XVII ст.

Козацько-гетьманська державність XVII ст. була, з одного боку, результатом колективного генія народу, що привів у рух політичні традиції козаччини, а з іншого — цілеспрямованої діяльності Б. Хмельницького та його прибічників по створенню нових форм суспільної і державної організації, певної ієрархії владних відносин, перетворенню українського уряду на суб'єкт міжнародних відносин. Державі Б. Хмельницького вдалося поєднати два ма-лопоєднувані принципи: строгу військову централізацію і народовладдя. Вона мала бути організована на конституційній виборній основі; гетьман ставав главою усього народу (а не тільки козацтва) і відповідальним перед ним. Верхівку владних структур становила генеральна старшина, яка утворювала при гетьмані Старшинську раду.

Хоч назва держави ототожнювалася з поняттям Військо Запорозьке, у цей час відбулися зміни у відроджених формах державності: козацька адміністрація цілком замінила польську і перетворилася на загальнодержавний постійний уряд. Розвинені форми міського (магдебурзького) та шляхетського (земського) самоврядування з традиційною виборною ротацією мали компенсувати усунення шляхти і міщан від державного управління. До того ж міжстанові бар'єри були вельми еластичні, тож утвердилася de facto все-станова рівність з розподілом функціональних обов'язків станів без законодавчого закріплення привілеїв будь-якого з них. Разом з частковою виборністю козацьких владних інститутів це надавало козацькій державі стихійно-демократичного характеру.

З погляду громадських стосунків найважливішим було те, що навіть тодішня, нерозвинена форма демократизму формувала вільну і незалежну лю-

96 Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — Київ, 1997.-С. 117.



дину. Цей унікальний досвід творення держави силами простих людей (справді «від коренів трави») треба поважати, не перебільшуючи при тому його життєздатності та універсального значення. Адже козацький демократизм виявився нетривким.

З часом у козацької старшини прокинувся смак до «золотої» шляхетської свободи, розпочалося закріпачення селян і зазіхання на права міщан. Недемократичною виявилася політика гетьманської держави в національно-релігійній сфері. Ліквідувавши дискримінацію православних, вона почала обмежувати релігійні права інших, що не могло забезпечити громадянської злагоди у багатоетнічній Україні. Гетьманщина дедалі виразніше реалізовувала принципи «козацько-старшинської», вузькостанової демократії, яка не враховувала і не захищала інтересів ширших верств українського народу.

Основою нового ладу був інститут полкової влади, яка стосовно гетьманської влади поступово зміцнювалася і водночас придушувала елементи народовладдя. Потроху ця влада ставала самовладною і безвідповідальною до полочан, яким раніше належало право обирати полковників, вирішувати основні питання полкового життя. Генеральна старшина і сам гетьман теж надавали перевагу авторитарним методам правління. Виникала суперечність між виробленими столітньою історією козацтва республіканськими принципами і зумовленим тогочасною екстремальною ситуацією принципом абсолютної влади — військової диктатури. Це розхитувало інституційні основи суспільного устрою України, послабило козацьку демократію і, зрештою, в останній чверті XVII ст. закінчилося капітуляцією української старшини перед Москвою.

Загрузка...

Оцінюючи минулу козацьку демократію в Україні, визначний мислитель М. Драгоманов схилявся до особливого поцінування громадської самоорганізації як противаги державній владі. У праці «Пропащий час. Українці під Московським царством (1654-1876)» він шкодує за тим, що старі українські самоврядні звичаї були витіснені з життя під впливом московського самодержавства раніше, ніж вони встигли вкорінитися в народній свідомості на основі не лише традиції, а й новочасіної політичної науки. Критично розглядаючи Переяславські статті, згідно з якими Україна підпорядкувалася Москві в часи Б. Хмельницького, М. Драгоманов зазначав, що в цих статтях були «добрі зерна такого устрою громадського, до котрого також прямують скрізь освічені люде»97. «Статті» мали забезпечити: збереження козацьких, міщанських і шляхетських прав, вольностей і майна; право українців самим вирішувати, хто до якого стану має належати; збереження власної судової системи з виборністю суддів; збереження права обирати гетьмана і урядовців різного рівня; право безпосередніх зносин з іншими країнами98.

Драгоманов М. Пропащий час. Українці під Московським царством (1654-1876) // Вибране. - Київ, 1991. - С. 569.

Сергійчук В. Статті Богдана Хмельницького та їх доля // Наука і суспільство. — 1990. — № 6. - С. 59-64.

Цей демократизм, за словами М. Драгоманова, козаки намагалися, але не зуміли зберегти, тому що необачно залишили непорушним «самодержавне право царя над землею і підданними». «Однако, як порівняти і ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ'ям, яке було у го-сударстві московськім, то усе-таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більш подібен до устрою теперішніх вольних держав європейських, так званих конституційних, ніж московське царство і теперішня російська імперія». І немає сумніву, що якби Україна втрималась як незалежна держава, то попри неминучість деякого звуження виборності та народоправства через зміцнення влади чиновників та панів, навряд чи була б повністю зламана «старосвітська звичайна вольність». Вона ще не була, але з часом би стала «вкорінена в народ наукою, котра б показала, що іменно так і треба людям зоставатись вольними, та правитись тільки виборними». Цього однак не сталося, бо думкам про свободу, «котрі росли вже в Європі вкупі з наукою і звідти переходили й до нас, тепер поставлений був тин царською та чиновницькою самоволею»99.

Незважаючи на посилення абсолютизму у політичному житті Російської імперії, козацькі демократичні республіканські традиції не зникли. Незабаром на зламі століть, вони заявили про себе документом, який М. Драгома-нов вважав найвищим виявом тогочасного антимонархічного лібералізму — «Конституцією прав і свобод Запорозького Війська», укладеною 5 квітня 1710 р. між новообраним гетьманом України П. Орликом і його виборцями та запорозькими козаками. Конституція П. Орлика віддзеркалювала високий рівень політичної грамотності української старшинської еліти, її сприйнятливість до європейської ліберальної думки та здатність до розвитку і застосування надбань. Цей документ також засвідчував усвідомлення українською громадсько-політичною думкою необхідності політичної і національної незалежності та прийняття власних державних актів.

Якщо Конституція стосувалася в основному внутрішнього устрою України, то два інші документи П. Орлика — «Вивід прав України» та «Маніфест» були спрямовані на міжнародне визнання України «вільним князівством», рівноправним членом європейської спільноти. П. Орлик неодноразово апелював до ідеї народного суверенітету: «...Московські насильства не дають ніякого законного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів котрого є: Народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час»100. Це написано приблизно за 65 років до прийняття «Декларації незалежності США» і май-

99 Драгоманов М. Пропащий час. - С. 574.

100 Див.: Гетьман Пилип Орлик. Вивід прав України // Вивід прав України - Львів, 1991. -
С. 46-47; Маніфест Пилипа Орлика від 4 квітня 1712 р. // Голос України. - 1991 -
2 листопада.

же за 80 років до прийняття французької «Декларації прав людини і громадянина», — документів, що також спиралися на ідеї народного суверенітету і природних прав людини.

Демократичними ідеями сповнена і суспільно-політична концепція українських просвітників XVIII ст. Я. Козельського, С. Десницького, П. Лодія, В. Каразіна та ін. Виходячи із теорії природного права і суспільного договору, українські просвітники осмислювали категорії рівності, свободи, власності крізь призму нових суспільних умов — буржуазного суспільства. У центр розробленого українськими просвітниками світського «юридичного світогляду» було поставлено людину як самоціль: особиста свобода і юридична рівність мали виступати основою суспільного буття особи. Проте елементи демократичного світогляду українства не знайшли втілення у політичній практиці XVIII ст., яка розвивалася в руслі зміцнення абсолютизму та активізації імперських тенденцій з боку Росії.

Проблеми демократії в українській суспільній думці XIX ст.З перших десятиліть XIX ст. в умовах кризи феодально-кріпосницької системи і розвитку капіталістичних відносин на українських землях почало поширюватися ідейне волелюбство — своєрідний український лібералізм. Міцніла суто українська народна традиція з її прагненням до індивідуальної свободи й рівноправності в суспільному житті. Вплив ідей Французької революції, західноєвропейських філософських систем та ліберально-просвітницькі тенденції царювання Олександра І сприяли відродженню національної свідомості. В історичних працях 20-40-х років XIX ст., особливе місце серед яких посідає «Історія Русів» (питання про її авторство досі залишається нез'ясова-ним), з'явилися перші ознаки зародження стихійного лібералізму на національному ґрунті.

Вершиною демократичної думки першої половини XIX ст. стала доктрина Кирило-Мефодіївського братства, до якого належали Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, М. Гулак, О. Навроцький, П. Маркович та ін. Вони були добре обізнані з передовою думкою західних учених і філософів і в той же час розуміли почуття і прагнення українського народу, з якого вийшли101.

Доктрина кирило-мефодіївців була викладена у «Книзі буття українського народу», написаній М. Костомаровим. У ній вони закликали всіх слов'ян здійснити християнський заповіт і поширити заснований на ньому суспільний лад на весь світ. Для цього пропонувалося утворити демократичні суверенні республіки та об'єднатися у своєрідний конфедеративний (з певними елементами федерації) союз, жити «нерозділимо і несмісимо», знищивши кріпацтво й абсолютну монархію в Росії. Братчики виступали за ліквідацію

101. Недаремно більшість його членів були засуджені, як мовилось у вироку, «за неумеренную любовь к Украине».

станових відмінностей між людьми, проповідували ідеї не лише правової, а й соціальної рівності. Враховуючи і певною мірою ідеалізуючи демократичні чинники української історії, члени братства вважали Україну найбільш придатною для згуртування слов'ян навколо ідеї демократичного панслов'янського союзу, вбачали саме в цьому її історичну місію.

Отже, основу суспільно-політичної концепції Кирило-Мефодіївського братства становлять народний месіанізм і демократизм. Саме демократизм, на думку М. Костомарова, був головним, найціннішим надбанням українського народу. Що ж до типу держави, то М. Костомаров згодом писав, що вони хотіли утворити федерацію з демократичними інститутами, «аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Проте деякі дослідники вважають, що він інтерпретував поняття «федерація» дещо інакше, ніж сучасні політологи, апелюючи до слов'янської історичної традиції, зокрема до «федеративного принципу Давньої Русі», що виявлявся більше в рисах культурної та етнічної спорідненості, аніж політико-правової спільності102.

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства дала новий імпульс до формування українського ліберального світогляду, важливу роль у подальшому розвитку якого відіграли громади — суспільні об'єднання інтелектуалів, що мали на меті за допомогою просвіти широкого загалу готувати грунт для еволюційного переходу на європейський шлях розвитку. З громадівських об'єднань вийшли визначні українські науковці та політичні діячі — В. Антонович, М. Драгоманов, С. Подолинський.

У першій громаді, що утворилася в Київському університеті, визначну роль відігравав В. Антонович — історик, народник і демократ, прихильник ідеї демократичної рівності і політичної свободи, народоправства і федералізму. Політичний світогляд В. Антоновича сформувався під впливом праць французьких енциклопедистів та ідей Кирило-Мефодіївського братства. Крізь усе своє життя вчений проніс ідею служіння українському народові.

Особливе місце у розвитку демократичної течії української політичної думки XIX ст. посідав М. Драгоманов. Вихідними точками його політичної програми були ідеї конституціоналізму і політичної свободи в поєднанні зі свободою особистості й повагою людської гідності. М. Драгоманов виступав за політичну децентралізацію й широке місцеве самоврядування як засіб подолання конфлікту між державою і суспільством, вважаючи демократію можливою лише за умови надання широким масам змоги брати безпосередню участь у здійсненні влади та впливу на неї.

Шлях досягнення Україною незалежності М. Драгоманов вбачав у федерації, але не національній, а політично-територіальній з наданням національностям широкої автономії в питаннях культури. Відома драгомановська

102 Див.: Потульницький В. А. Теорія української політології: Курс лекцій. — Київ, 1993. — С. 63.

формула розв'язання національного питання: «Космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті і формах культурної праці», — підкріплювалась актуальною й дотепер думкою про те, що всі народи, які живуть в Україні, «мусять мати в усьому рівне право й однакову волю з українцями»103. Першим серед українських мислителів М. Драгоманов поставив національну свободу у безпосередню залежність від політичної свободи та рівня освіченості громадян. А знаменита його фраза, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою руху значної частини української інтелігенції.

Демократичними ідеями пройняті політичні погляди іншого великого українського письменника, поета і громадсько-політичного діяча І. Франка. Його суспільно-політична концепція ґрунтувалася на принципі громадів-ської демократії. Майбутній устрій, вважав І. Франко, «буде базуватись на якнайширшім самоврядуванні общин, повітів і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів»104. В основі концепції І.Франка — безумовний пріоритет особистості наддержавою, «повна політична воля і рівність кожної людської одиниці, забезпечення її людських прав». Полемізуючи з теорією «народної держави» німецьких соціал-демократів, мислитель застерігав, що там, де особистість поступається перед інтересами держави, щезають «власна воля і власна думка» кожного індивіда, виховання людини перетворюється на «духовну муштру», а сама «народна держава» - на «величезну народну тюрму»105. І.Франко був прихильником «національної демократії». Він обстоював ідею національної самостійності України, критикуючи під цим кутом зору ідеї територіального автономізму М. Драгоманова (якого загалом дуже цінував), застерігав від небезпеки марксистської доктрини «пролетарського інтернаціоналізму», що «краде душі» і відвертає народи «від праці на рідному ґрунті».


Дата добавления: 2015-11-26; просмотров: 120 | Нарушение авторских прав



mybiblioteka.su - 2015-2020 год. (0.031 сек.)