Григорій Сковорода. Життя і творчість.

Вступ

Афоризм. Джерела українських афоризмів.

Григорій Сковорода. Життя і творчість.

Основна частина.

Афоризми Григорія Сковороди.

Огляд збірок афоризмів Г.С.Сковороди.

Джерела афоризмів Г.С.Сковороди.

Висновок.

Інформативні джерела.

Додатки.

Афоризм. Джерела українських афоризмів.

Афоризм (грец. означення, вислів) — короткий влучний оригінальний вислів, що зробився усталеним; яка-небудь узагальнена думка, висловлена стисло в дуже виразній, легкій для запам'ятовування формі, яка згодом неодноразово відтворюється іншими людьми. В афоризмі досягається найвища концентрація безпосереднього повідомлення і того контексту, в якому думка сприймається слухачами або читачем.

Афоризмами можуть бути прислів'я, сентенції класичних авторів, крилаті вислови з літературних та філософських творів.

Крилаті вислови та слова -стилістичні засоби; ними є стійкі вирази, що мають певне літературне або історичне походження. Це переважно вислови визначних діячів, цитати з відомих творів, що завдяки своїй точності і виразності поширились і стали стилістемами.

Джерела українських афоризмів.

Основними, невичерпними джерелами українських афоризмів є:

Народна мова, якій властиві влучність, образність. Саме влучні, метафоричні вислови стають уставленими і поповнюють афористичні запаси мови.Стійкі вирази пов`язані із професією, певним фахом.

Античні вирази, які вимагають знання Давньогрецьких міфів.

Біблійні вислови.

Також, афоризми часто перегукуються з казками. Як писав Сковорода: "Казка - брехня, та в ній - натяк: добру молодцю – урок».

Григорій Сковорода. Життя і творчість.

Григорій Сковорода (1722 — 1794)

Григорій Савич Сковорода — найвидатніша постать у культурному й літературному житті України XVIII ст. Великий народний мислитель, просвітитель і письменник, він у своїх творах розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, виражав передові погляди українського громадянства. Його багатогранна філософська й літературна творчість — це остання ланка в перехідному періоді від давньої української літератури до нової.
Г. Сковорода був всебічно обдарованою людиною — філософом-мислителем, письменником, педагогом, музикантом, знавцем античності й середньовіччя, володів кількома мовами—латинською, старогрецькою, староєврейською, польською, німецькою, російською. Він постійно вчився, поглиблював свої знання, передаючи їх одночасно іншим — учням, близьким знайомим, випадковим слухачам. Мандруючи Україною і світами, він цікавився життям, звичаями, мистецтвом, віруваннями інших народів, вкраплював у свої твори враження від спостереженого й почутого.
Велика роль Г. Сковороди у становленні нової української літератури, він був її ідейним предтечею. Його поетична і прозова творчість стала органічним складником нового письменства, яке розвивало гуманістичні, демократичні ідеї, заперечувало існуючий суспільно-політичний лад, вводило в літературу самобутні образи простих українців, обстоюючи їхні соціальні і національні права. Народився письменник-просвітитель ХVII ст. Григорій Сковорода 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах, на Полтавщині, в сім‘ї Сави і Паланки Сковородів – малоземельних селян з козаків.
Батьки Григорія славилися на всю округу чесністю і правдивістю, гостинністю і працьовитістю; так виховували і Гриця.
Змалку його привчали до праці: пасти гусей, допомагати по господарству. Грицевій душі була милою сопілонька, в гру на який хлопчик вкладав всю свою дитячу душу…
Одного дня повів тато сина до дяка в науку. Навчався Григорій з цікавістю і навіть був на привілейованому становищі, бо дяк виявив у хлопця надзвичайної краси голос, навчив нотної грамоти, поставив першим співаком у церковному хорі, давав читати книжки і підготував до вступу в академію.
Битим шляхом через Пирятин, пішки, жадібним до знань, Григорій дістався до Києва і став одним із наполегливих і тямущих студентів.
У 1753 році Григорій закінчив академію. На цей час він вже поет, композитор, соліст і музика. Його відряджають до Петербурга в придворну капелу, бо він прославився чудовим басом, грою на скрипці, флейті, бандурі, цимбалах, сопілці. На а власні вірші Григорій складав музику і таку музику, що деякі з його пісень перейняли навіть кобзарі.
Але всебічно обдарований хлопець вирішив якомога більше мандрувати і зустрічатися з людьми.
Повернувшись знову до Києва, юний поет і композитор вирушає за кордон і три роки мандрує по Угорщині, Польщі, Словаччині, відвідує Братиславу, Відень, Будапешт, буває в університетах, слухає лекції знаменитих професорів, студіює філософськи праці; володіючи багатьма мовами, вільно дискутує з вченими різних країн.
Повернувшись на Україну, він викладав піїтику в Переяславському колегіумі. Молодий педагог викладав по-новому, творчо, сміливо, за "що" і був звільнений з роботи.
Далі 6 років працював домашнім учителем сина поміщика Томари у селі Коврай на Переяславщині. У вільний від роботи час багато розмірковував.
Саме в ці роки, завдяки близькості до природи і народу, формуються філософські погляди майбутнього письменника-мислителя.
Згодом він стає викладачем синтаксису, грецької мови та етики у Харківському колегіуму.
Сковорода був незвичайним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою.
Учив, як жив, а жив, як навчав – найкраща риса педагога.
Підручника з етики не було, і Григорій Савич написав його сам. Це був перший філософський твір, основною думкою якого є: ледарство – це найбільша людська вада.
Сковорода привселюдно заявив:
"Весь світ спить, пора прокидатися!"
Студенти любили свого вчителя, радилися з ним, бували в нього вдома. Він засівав їхні душі зернами правди, гуманізму й волелюбства, мріями про республіку.
Проте незабаром залишив колегіум, бо працювати стало нестерпно від цькування і доносів.
Коли його запрошували на церковні або світські посади, він відмовляв:
Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв (лицемірних людей)? або:
Не можу представляти в театрі світу жодної особи крім низької, простої… Я брав собі цю роль – і задоволений.
Навіть Катерині ІІ не вдалося заманити його до царського двору:
Я не покину батьківщини. Мені моя сопілка і вівця дорожча царського вінця, – горда заявив він.
З 1769 року Сковорода вів мандрівне життя. Майже 30 років мандрував цей співець-музика і вчитель-бацкар курними шляхами. Лівобережжя, заходив в села й хутори, рідше – в міста, здебільшого на ярмарок, зупинявся у приятелів, а то й зовсім незнайомих селян, – і всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого гостя, бо з ним до хати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт.
Мудре слово Сковороди притягувало людей. зайде він, бувало, в село, сяде край майдану або на цвинтарі, або в когось на подвір‘ї, скине торбу, дістане подругу-сопілку, заграє народної "Ой, піду я лугом-долиною" – і сходяться люди.
Тоді мандрівний філософ виймає книги,читає, збере малят біля школи чи в хаті, тай розказує казки, ним же складені, навчає читати й писати, довірливо бесідує з малечею. Якраз про цей період життя великого просвітителя і писав Дмитро Павличко у вірші "Сковорода":
І, виламавши полацю із тину,

Він темними байраками пішов

Кріпацьким дітям викладать латину,

Бентежити думками рабську кров.

Помер 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка Золочівського району Харківської області. На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано:«Світ ловив мене, та не впіймав…».

Про смерть Сковороди записав Срезневський таке:

…Був прегарний день. До дідича з'їхалось багато сусідів погуляти й повеселитись. Мали також на цілі послухати Сковороди… За обідом був Сковорода незвичайно веселий і говіркий, навіть жартував, оповідав про своє минуле, про свої мандрівки, досвіди. Зачаровані його красномовством повставали всі від обіду, Сковорода щез.. Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав овочі й роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку. Над вечір пішов сам господар шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Вже заходило сонце: останні його проміння пробивалися крізь гущу листя. З рискалем у руці копав Сковорода яму — вузьку, довгу яму. — «Що це, друже Григорію, чим то ти зайнятий?» — спитав господар, підійшовши до старого. «Пора, друже, закінчити мандрівку!» — відповів Сковорода — «і так усе волосся і злетіло з бідної голови від мордування, пора непокоїтися!» «І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!» — «Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила». І пішли в хату. Сковорода недовго в ній лишився. Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу і, підложивши під голову свої писані праці і сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з'явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний закостенілий.

Історія народу, а тим більше історія його літератури — це не верстова дорога, що веде від сивої давнини до сучасності. Трапляються на тому шляху урвища й тернисті яруги, чисті колодязі й давно полишені криниці. Замулюючись, джерела волали до живих, нашіптували легенди-спогади про те, як колись припадали до них спрагло, зіпершись дужими руками на цямриння, могутні вої й уклінно схиляли чубаті голови. Щиро вірили: вся сила живого — від неї, води.
Минали віки... Інші приходили воїни і, борючись з новими ворогами, відшукували залишені предківські стежки та замулені криниці. Так було в усіх народів, у всі віки...
Чи не найчіткіше сліди наших предків відбилися в літературі — тих духовних криницях, з яких вони пили красу, у дзеркалі яких ми й сьогодні бачимо високий мистецький злет їхньої душі, хвилюючий поетичний світ образу і думки. Скільки ж років, століть українській літературі? Білоруській? Російській? Академік Д. С Лихачов, видатний радянський дослідник давньоруської літератури, відповідає: «Російській літературі майже тисяча років. Це одна з найдавніших літератур Європи. Вона давніша, ніж література французька, англійська, німецька. її початки сягають другої половини X ст.». І далі: «Із цих тисячі років принаймні триста років належать періодові, який був спільним початком для літератур трьох східнослов'янських народностей: російської, української і білоруської...»
Отже, українській літературі, як і братнім літературам Росії та Білорусії,— майже тисяча років. Перші триста років її історії — це давньоруський період, спільний для трьох літератур. Від кінця XIII ст. і по XVIII ст. включно — давньоукраїнський період. Поява «Енеїди» І. П. Котляревського, в якій на повен голос зазвучала жива мова народу, започаткувала історію нової української літератури, дальшим розвитком її від 1917 року стала українська радянська література.
На межі двох періодів історії українського письменства давнього й нового – височить постать Григорія Савича Сковороди. Те, що залишив він нам у спадок,— це цілюще, життєдайне джерело, з якого черпатимуть наснагу ще десятки поколінь,
У різні часи інтерес до Сковороди був різний. Його життєпис складали письменники, історики, філософи, а осібно від них із розрізнених переказів і легенд творила привабливий образ багатюща поетична уява народу.
Від покоління до покоління, із уст в уста, із книжки в книжку передаються оповіді про Григорія Сковороду. В ньому вражає подиву гідна цільність натури й громадянська принциповість. На короткий час у 1750 році Г. С Сковорода посів у Переяславському колегіумі посаду викладача поетики. Єпископ-самодур Никодим Срібницький вимагав пояснити, чому Сковорода викладає свій предмет не як кожний «порядочный чиновник», а по-новому. Григорій Савич відповів, що про те можуть судити спеціалісти: «Одна справа — архієрейський посох, а інша — смичок», що значило: «Знай швець своє шевство, а в кравецтво не мішайся». Це був виклик, якого не могла знести єпископська пиха,— і Сковорода пішов геть з училища.
Пізніше Білгородський єпископ спонукав Сковороду прийняти духовний сан, чернецтво. Той, не бажаючи втратити особисту волю й незалежність, відповів: «Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво — в житті несутяжному, в задоволенні малим, у помірності, у відмові від усього непотрібного, щоб придбати найпотрібніше; в зреченні від усіляких примх, аби зберегти себе самого в цілості; в загнузданні самолюбства... в пошукуванні слави божої, а не слави людської».
Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі». У відповідь — виклик: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому... Риза! Риза! Як небагато ти опреподобила, як багато окаянствувала!»
Сковороду спокушали високими світськими посадами, все з тим же наміром — ізолювати його від людей. Харківський губернатор Щербинін пропонував: «Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось певного стану?» У відповідь—сковородинське: «Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за знатність діючої особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль — і задоволений». У спокусливі сіті заради «панства великого», заради «лакомства нещасного» Сковорода так і не дався. Він з повним правом заповідав написати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав».
Від рода до самої смерті жив мандрівним життям, дав рідкісний приклад гармонії слова і діла, науки та життя. Він навчав, як жив, а жив, як навчав.
Дивовижна послідовність у дотриманні власних принципів життя іноді ставала трагедією Сковороди. Одного разу до нього обізвалося високе людське почуття — кохання. Воно повело мандрівного філософа під церковний вінець. Та в останню мить, уявивши, що зраджує власній волі, він утік із церкви і пішов своїм шляхом-дорогою, відмовившись на все життя від інтимного щастя.
Скільки в цих напівфольклорних оповіданнях історичної достовірності, а скільки народного домислу — зараз встановити важко. Але, безперечно, одним з найцікавіших творів, залишених нам Г. С Сковородою, є його власне життя.
Науковий інтерес до життя і слова Г. С Сковороди почався відразу після його смерті і не тільки не слабне сьогодні, а виростає в окрему наукову галузь — сковородинознавство. Його започатковує написана в 1795 році М. І. Ковалинським біографія «Жизнь Григория Сковороды».
Тільки через сто років після смерті Григорія Сковороди було видано друком відомі на той час його твори. Цю неоціненну послугу нашій культурі зробив 1894 року в Харкові академік Д. І. Багалій. До цього тільки окремі філософські й художні твори Сковороди були надруковані, а решта поширювалась в численних рукописних копіях.
Давно те діялось. Ще в школі,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п'ятака —
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге — та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду...—
згадував Тарас Шевченко. Для нього твори Сковороди були не лише підручною книгою, але й джерелом філософської і поетичної думки, з якого повною мірою черпала допитлива душа генія. Недаром народна уява створила легенду про зустріч Сковороди і Шевченка, двох побратимів, що спільно обмірковували, як вернути народові волю, хоча в житті цього статися не могло, бо Тарас Шевченко народився через 20 років після смерті Г. С Сковороди.
Життя і слово Г. С Сковороди мало вплив на розвиток освіти, науки і культури в наступні Десятиліття. Своєю діяльністю. Г. С. Сковорода прискорив відкриття першого університету на Україні. Коли Василь Назарович Каразін, молодий тридцятирійний дворянин, узявся за організацію Харківського університету, його заходи закінчилися в 1803 році удачею саме тому, що більшість із дворян, які внесли нечувану на той час суму в 618 тисяч карбованців сріблом, вже були підготовлені до цього. Це все були або учні, або знайомі, або друзі Григорія Савича Сковороди.
Учні й соратники Сковороди по Харківському колегіуму зробили значний внесок у справу поступу і розвою наукової і громадської думки. З їх числа вийшли широко відомі клініцист Є. Мухін, натураліст В. Двигубський, літератори М. Каченовський, М. Ковалинський, М. Гнідич, талановитий фізіолог Б. Базмлевич та інші.
В одній із розмов, коли згадали про Сковороду, Лев Толстой сказав: «Багато в його світогляді є дивовижно близького мені. Я недавно ще раз його перечитав. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю. Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які гарні й твори!»
Через сто літ по смерті Г. С Сковороди прийшов у світ великий поет нашої епохи Павло Тичина. Майже все своє творче життя він працював над поетичним твором, названим симфонією «Сковорода». П. Тичина, осмислюючи «бездну духа» великого філософа, вказує на його зв'язок з нашим часом, стверджує його пророче проникнення в нашу епоху, підносить сповнену філософської конкретності думку мислителя: «Духовный же человек есть свобод. В высоту, в глубину, в широту летает беспредельно. Не мешают ему ни горы, ни реки, ни моря, ни пустыни. Провидит отдаленное, прозирает сокровенное, заглядает в преждебывшее, проникает в будущее, шествует по лицу океана, входит зверем заключенным... Глас его — глас грома. Нечаянный, как молния и как шумящий бурный дух». Таким і залишається навіки син козака Сави із села Чорнух на Полтавщині.
Після смерті Григорія Сковороди серед дослідників його життя і творчості десятки відомих в науці імен: М. І. Ковалинський (Коваленський), Г. П. Данилевський, М. І. Петров, Д. І. Багалій, В. В. Бонч-Бруевич, П. М. Попов. Ними і багатьма іншими було підготовлено грунт для створення сучасним дослідником Г. Сковороди Л. Є. Махновцем науково вивіреної біографії філософа, письменника, педагога, просвітителя, композитора '. Ця робота вносить суттєві корективи в наші знання про Сковороду. Нарешті, до 250-річчя від дня народження Г. С Сковороди Інститут філософії АН УРСР видав перше «Повне зібрання творів у двох томах».

Твори

Сад божественных пісней

Пісні та фабули

De libertate

Fabula

Fabula de Tantalo

Фабула

Разговор о премудрости

Все лице морщиш, печалей всегда ты

Похвала астрономіи

О delicati blanda etc

In natalem Jesu

Est quaedam maerenti flere voluptas

Quid est virtus?

Epigramma

Similitudines ex Virg(ilio) 2 Aeneid(a)e

In natalem Basilii Tomarae

In natalem Bilogrodensis episcopi

De sacra caena, seu aeternitate

De umbratica voluptate

Басни Харьковскія

Басня 1. Собаки

Басня 2. Ворона и Чиж

Басня 3. Жаворонки

Басня 4. Голова и Тулуб

Басня 5. Чиж и Щиглик

Басня 6. Колеса часовіи

Басня 7. Орел и Сорока

Басня 8. Голова и Тулуб

Басня 9. Мурашка и Свинья

Басня 10. Двѣ Курицы

Басня 11. Вѣтер и Філософ

Басня 12. Оселка и Нож

Басня 13. Орел и Черепаха

Басня 14. Сова и Дрозд

Басня 15. Змія и Буфон

Басня 16. Жабы

Басня 17. Два цѣнныи камушки: Алмаз и Смарагд

Басня 18. Собака и Кобыла

Басня 19. Нетопыр и два птенца — Горлицын и Голубинин

Басня 20. Верблюд и Олень

Басня 21. Кукушка и Косик

Басня 22. Навоз и Алмаз

Басня 23. Собака и Волк

Басня 24. Крот и Линкс

Басня 25. Лев и Обезьяны

Басня 26. Щука и Рак

Басня 27. Пчела и Шершень

Басня 28. Оленица и Кабан

Басня 29. Старуха и Горшечник

Басня 30. Соловей, Жаворонок и Дрозд

Трактати. Діалоги

Убуждшеся видѣша славу его (1765–1766) (Прокинувшись, побачили славу Його)

Да лобжет мя от лобзаній уст своих! (1765–1766) (Хай цілує мене поцілунками уст своїх!)

Начальная дверь ко христіанскому добронравію (1766) (Вступні двері до християнської добронравності)

Наркісс. Разглагол о том: узнай себе (1767) (Наркіс. Розмова про те: пізнай себе)

Симфоніа, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе (1767) (Симфонія, названа Книга Асхань, про пізнання самого себе)

Бесѣда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко

Бесѣда 1-я, нареченная Observatorium (СІОН)

Бесѣда 2-я, нареченная Observatorium Specula (еврейски — Сіон)

Діалог, или разглагол о древнем мірѣ (1772) (Діалог, або розмова про давній світ)

(Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті) (1773–1774), (Кільце. Дружня розмова про душевний світ) (1773–1774)

Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу (1774)

Пря бѣсу со Варсавою

Благодарный Еродій (Вдячний Еродій)

Убогій Жайворонок (Вбогий Жайворонок)

Діалог. Имя ему — Потоп зміин

Дата добавления: 2015-11-26