Життя до монашества

ХХ століття було ознаменоване страшними гоніннями на Православну Церкву, коли тисячі священнослужителів поклали своє життя за віру Христову. Життя багатьох з них нерозривно пов’язане з нашим краєм. Один із них -священномученик Фадей (Успенський), архіпастир, молитвеник і великий подвижник, який близько десяти років звершував своє служіння на Волині.

Что за человек этот кристально чистый, как драгоценный сосуд из горного хрусталя, владыка Фаддей! Какой чистый, как из усердно возженной лампады, струится от него теплый мягкий свет. Как он ласково греет и затем воспламеняет сердечные чувства, увлекая на все чистое, святое и доброе.

З відозви статського ревізора Т. В. Георгієвського

Життя до монашества

Священномученик Фадей (в миру Іван Васильович Успенський) народився 12 листопада 1872 року в селі Наруксово Лукояновського уїзду Нижегородської губернії. У хрещенні він був названий на честь угодника Божого, великого подвижника, захисника іконошанування та гімнографа преподобного Іоанна Дамаскіна (+ 640 р., пам’ять 17 грудня). Його батько, Василій Успенський, служив священиком при Маріїнській інститутській церкві в Нижньому Новгороді¹⁾; мати, Лідія, виховувала дітей та доглядала по господарству. Сімейство Успенських було багатодітним, Бог подарував їм сім синів та двох дочок. Дід Івана (по лінії матері), Євгеній Розов, також був священиком. В народі цей кроткий та смиренний пастир шанувався як великий праведник і молитвеник. Найбільше з усіх онуків дід любив Івана, якого називав архієреєм²⁾. Особистий приклад батька та діда в певній мірі вплинули на життєвий вибір Івана, тому юнак вирішив присвятити все своє життя служінню Богу та Православній Церкві.

Для того, щоб отримати богословські знання, Іван Успенський поступив до Нижегородської Духовної семінарії. В своєму щоденнику він писав, що мріяв бути вчителем, а для цього потрібна була вища богословська освіта. Тому Іван Васильович після закінчення семінарії вирішив вчитися далі. 1892 року, успішно здавши вступні екзамени, був зачислений на перший курс Московської Духовної Академії. Двоє його братів також навчалися в Духовних Академіях: Володимир в - Санкт-Петербурзькій, а Олександр разом з Іваном - в Московській.

Знання в Академії давалися легко, тому Іван Васильович в скорому часі зміг добитися великих успіхів у навчанні, особливо починаючи з другого курсу. Так, згідно річного розрядного списку, після першого курсу по успішності він займав лише п’ятнадцяте місце. Однак в кінці другого курсу він стояв вже п’ятим, в кінці третього - четвертим, в кінці четвертого - другим. Закінчив Іван Васильович Академію третім студентом³⁾.

Іван прекрасно розумів, що академічні знання без духовного подвигу нічого не варті. Адже для того, щоб стати істинним богословом, згідно вчення святих отців, необхідна молитва та аскеза, яка полягає в очищенні своєї душі від страстей. Щоб вивчити себе та свій характер, Іван Васильович постійно веде щоденник, де записує всі свої переживання та боротьбу з гріховними звичками. Для того, щоб підкорити плоть, обмежує себе в їжі, та, як свідчить сам, це давалося йому нелегко. «После обедни я был борим обеденными помыслами, - писав він на Пасхальній седмиці, - а за обедом поработился, по крайней мере, едва бы мог понять об желчи и оцте Владыки... или «Моя пища творити волю Пославшего Меня». На обед пошел спустя несколько минут после звонка и встретил отца ректора с инспектором; последний сказал: «Должно быть, проголодались, Иван Васильевич?». Как противоположна выраженная здесь мысль о беззаботности относительно обедов с моею заботливостью о них! Но, Господи! даждь ми восстати!.. Была всенощная... под конец она не была свободна от обедов;...тяжело было встречать в сердце нечувствие, особенно потому, что это последняя пасхальная служба вечерняя: жаль расставаться с пасхальным богослужением - оно кажется каким-то величайшим небесным благом, хотя бы и принималось с малочувствием!..».

Ось ще один запис щоденника: «Обеды... но что с ними делать?! Сколько есть силы бороться - частью терпеть... укорять себя... не забывать главным образом о Боге и о том, что жизнь во Христе и любви... Стоял за службой... увы!.. то бросаемый в ужас оттого, что приходят обеденные мысли, и я как бы не различаю, что важнее, обедать ли или (трудно, собственно, сказать) - быть со Христом, то впадал в суетливые помыслы об экзаменах или о слабостях, то в ужас оттого, что стоял за каноном пасхальным, как каменный!.. Пал я и не знаю, как восстать!!! Господи! исцели меня. Ибо нет иной жизни... Нужно бы упомянуть о том, что нередко после обеда находит скорбное настроение, что-де не умею побороть страсти чрева. Но чрево берет свое, невзирая на призрачную скорбь. С одной стороны, что-де не нужно поститься для поста и есть в меру, что-де от неедения возгордишься... не в различении едения и неедения-де дело; с другой - постоянное неумение соблюсти себя во время еды и забытие в это время о хлебе ином. Так трудно соблюсти себя и так редко мера находится... Обеды являются в мыслях и в ненадлежащее время: иногда проснешься, и являются неприятные мысли о том, что до приема в себя пищи и прекращения подвига некоторого (стояния за обедней, чтения) осталось столько-то, а иногда ложишься с мыслями о продолжительности подобных времен и их распределении: не безразличными по временам кажутся дни постные и скоромные и роды пищи: здоровье иногда является двигателем подобных мысленных родов... Впрочем, да не придается этому малому значение великого... да не будет оно важным для жизни, как бы в этом была жизнь... жизнь в Боге и Господе Иисусе Христе все еще так нередко не понимается...»⁴⁾.

Вина Іван Васильович не вживав зовсім, мотивуючи це цікавим аргументом: Священне Писання дозволяє пити вино виключно при хворобі шлунку (1 Тим. 5, 23), а оскільки в нього шлунок здоровий, то пити йому немає ніякої потреби. Однак, незважаючи на такий, в деякій мірі, аскетичний спосіб життя, з товаришами по Академії в Івана Васильовича складались добрі відносини. «Отношения мои с товарищами по академии, а особенно по студенческому номеру, так сложились, что меня почти все любят, иные уважают, и уж во всяком случае не ненавидят» ⁵⁾, - писав він.

Іван Васильович Успенський навчався в Московській Духовній Академії в період ректорства архімандрита Антонія (Храповицького) (1890-1895 рр.). Це був талановитий богослов та видатний церковний діяч. Назначений ректором Академії в 27 років (!) (унікальний випадок того часу), він залишив в системі духовної освіти цілу епоху. Архімандрит Антоній поєднував в собі талант церковного адміністратора та педагога, тому не дивно, що в скорому часі він прищепив до себе любов студентів Академії. Вони вбачали в ректорі не стільки начальника, скільки порадника та люблячого батька. Ось як згадує про архімандрита Антонія (Храповицького) один з його учнів, протоієрей Сергій Четвериков: «Владыка Антоний был сердцем нашего академического мира… Двери его покоев во всякое время были открыты для студентов. Сам он часто приходил на нашу вечернюю молитву в академическую церковь и после молитвы о чем-нибудь беседовал. Он умел подойти к каждому из нас, и из наших отношений с ним был устранен дух формализма и официальности. Мы жили, согретые его любовью и лаской. И вместе с тем эти отношения были чужды всякой фамильярности. Мы чувствовали его неизмеримое превосходство» ⁶⁾. З приходом архімандрита Антонія в Академії створились теплі відносини, побудовані на любові та взаємоповазі. Він запалював в юних студентських серцях порив до живої церковної діяльності. Ректор підняв богослужіння в академічному храмі, ввів у ньому прекрасний церковний спів та живу проповідь, започаткував позабогослужбові бесіди ⁷⁾.

Все це, безперечно, мало величезний вплив на Успенського, який в своєму майбутньому служінні зміг поєднати висоту духовного сану з простотою, створюючи серед своїх учнів та пастви сімейну атмосферу. Все це в повній мірі розкриється в його церковній діяльності: і любов до храму, і відданість Святій Церкві, й служіння людям через живе Євангельське слово.

Архімандрит Антоній (Храповицький) був ревносним покровителем монашества. «С именами Антония Храповицкого и Антония Вадковского (Петербургского митрополита) связано возрождение монашества в России»⁸⁾, - писав митрополит Євлогій (Георгієвський). Ректор вважав, що Духовна Академія повинна готувати служителів Церкви Христової, а особливо монахів, котрі можуть повністю присвятити себе цьому служінню. Тому він намагався постригу якомога більше студентів Академії. На зібраннях зі своїми учнями ректор постійно переконував їх приймати монашество. Відомий ієрарх митрополит Євлогій (Георгієвський), котрий на той час був студентом МДА згадує: «…архимандрит Антоний был фанатиком монашества. Его пламенный монашеский дух заражал, увлекал, зажигал сердца… Он устраивал у себя собрания для студентов, гостеприимно угощал чаем: на столе появлялся самовар (его называли «самовар пропаганды»), всевозможные варенья, бублики, булки… Целый вечер велись горячие беседы о монашестве» ⁹⁾. Такі бесіди не були безуспішними і незабаром багато студентських голів прикрасились клобуками. Справедливості ради відмітимо, що були й невдалі постриги, і зі слів того ж митрополита Євлогія, ректор «исковеркал не одну душу». Взагалі архімандрит Антоній (Храповицький) за період ректорства в Московській та Казанській Духовних Академіях постриг в монахи до шістдесяти студентів, більша частина яких згодом стали архієреями.

Іван Васильович не став в цьому відношенні виключенням. Ректор постійно підводив його до думки про необхідність монашеського шляху як істинного правильного. «Вы есть настоящий, уже готовый монах, - переконував отець Антоній, - вам не принимать монашества - это прелесть дьявольская, дело гордости, не желающей принести себя в жертву Богу, потому что вы, хотя и хотите приносить добро, но по-своему. А перед принятием монашества может быть состояние такое. На многих перед принятием монашества находит страх и смятение, но потом всегда приходит радость и помощь от Бога - обет укрепляет решение». Успенський і сам не прагнув до сімейного життя, але й не спішив приймати ангельський образ. Та причиною цьому були зовсім не егоїстичні наміри, а його прагнення бути вчителем. Він вважав, що монах через своє відречення від світу не зможе в повній мірі як вчитель та наставник зблизитись зі своїми учнями або пасомими. «Пастырство вполне может быть соединено с монашеством, - наполягав отець ректор, - можно ходить по домам и стать странствующим миссионером... если вы пойдете в учителя, то не спасете свою душу - не принимающие священства или монашества из окончивших академию грешат против Церкви. Но, конечно, если у вас определенное убеждение не идти в монахи, то тогда, конечно, не нужно идти»¹⁰⁾.

Про монашество говорив Івану Васильовичу й отець Герман, його духівник, котрий проживав в Гефсиманському скиту Троїце-Сергієвої Лаври. Однак довгий час юнак не наважувався на такий рішучий крок. Надзвичайно великий вплив на Успенського мала зустріч з отцем Іоанном Кронштадським¹¹⁾, котрий 12 січня 1895 року відвідав Троїце-Сергієву Лавру. Слова цього праведника та його святий образ назавжди залишили в душі Івана Васильовича незгладимий слід. Отець Іоанн прозрів в молодому випускнику Академії великого пастиря та мученика, сказавши перед самим рукоположенням йому слова, які утвердили його віру та завжди в складні життєві хвилини втішали його: «Аще любиши Мя... паси овцы Моя... егда был еси юн, поясался еси сам и ходил еси, аможе хотел еси: егда же состареешися, воздежеши руце твои, и ин тя пояшет и ведет, аможе не хощеши» (Див. Ін. 21, 17-18,)¹²⁾. Через три десятиліття слова Кронштадтського пастиря збудуться.

В 1896 році Іван Васильович Успенський закінчив Московську Духовну Академію третім студентом з вищим балом по поведінці «5»¹³⁾. 18 вересня він подав прохання у Вчену Раду Академії залишитися при ній професорським стипендіатом для поглибленого вивчення Священного Писання, зокрема, «останавливаться на вопросах о времени происхождения, подлинности священных книг Ветхаго Завета, раскрывать их смысл и значение в истории еврейского народа» ¹⁴⁾. Одночасно Успенський перероблював свою кандидатську дисертацію на магістерську ¹⁵⁾, яку, згодом в 1901 році успішно захистив ¹⁶⁾.

Дата добавления: 2015-11-26