Виховання немовлят

ЖАН-ЖАК РУССО

Жан-Жак Руссо (1712 — 1778) — видатний мислитель XVIII століття. Ж.-Ж. Руссо є основоположником теорії природного вільного виховання у відповідності з законами фізичного, розумового і морального розвитку дітей.

Педагогічні ідеї Ж.-Ж. Руссо викладені в його романі «Еміль, або Про виховання» (1762), в якому просвітитель подав вікову періодизацію розвитку дитини і розкрив завдання, зміст і методи виховання і навчання на кожному періоді.

Педагогічні висловлювання Ж.-Ж. Руссо пронизані ідеями гуманізму і демократизму, любов'ю до дитини, турботою про її всебічний розвиток. Він висунув вимогу активізації методів навчання дітей шляхом опори на їх особистий досвід, відзначав необхідність систематичної трудової підготовки. Трудова підготовка, з одного боку, повинна озброювати дітей корисними практичними вміннями і навичками, а з іншого, — сприяти формуванню позитивних моральних якостей, властивих трудовому народу.

Якщо Ж.-Ж. Руссо висловив багато прогресивних ідей щодо виховання хлопчиків, то стосовно виховання дівчаток він дотримувався в основному традиційної точки зору. Основна функція жінки, на його думку, бути дружиною і матір'ю, їй не потрібно давати широку наукову освіту, проте необхідно турбуватися про її фізичний розвиток, естетичне виховання, формування навичок ведення господарства тощо.

Наведені нижче уривки із роману «Еміль, або Про виховання» містять висловлювання Руссо стосовно мети і завдань виховання, його змісту і методів відповідно до різних періодів життя дитини.

ЕМІЛЬ, АБО ПРО ВИХОВАННЯ

Книга перша

Виховання немовлят

Суспільство спотворює природу людини

Усе добре, виходячи з рук Творця речей, усе вироджується в руках людини. Вона примушує землю давати продукти іншої землі, дерево давати плоди іншого дерева; вона сплутує і змішує клімати, стихії, пори року; вона калічить свого пса, свого коня, свого раба; вона повалює все, вона перекручує все; вона любить потворність, виродків; вона нічого не хоче таким, як воно створене природою, навіть людину; вона її бажає об'їздити, як манежного коня, спотворити за модою, як дерево свого саду.

Якби не було цього, все йшло б ще гірше; для нашого роду не годиться формування наполовину. При існуючому становищі людина, залишена від народження самій собі, серед інших людей буде найбільш спотвореною з усіх. Передсуди, авторитет, необхідність, приклад, усі соціальні заклади, в які ми поринули, заглушать в ній природу, але нічого не поставлять на її місце. Вона буде немов деревце, що виросло випадково посеред шляху, яке скоро згублять перехожі, штовхаючи його в усі боки і згинаючи в усіх напрямах.

До тебе звертаюсь я, ніжна і обачна мати, яка вміла зійти з битого шляху і вберегти деревце, що зароджується, від зіткнення людських думок. Плекай, зрошуй молоду рослину перш, ніж вона вмре; настане день, коли її плоди будуть твоєю втіхою. Утворюй з самого початку огорожу навколо душі твоєї дитини; інший може намітити її обвід, але тільки тобі належить поставити її.

Рослини формують культурою, людей — вихованням. Якби людина народилася великою і дужою, її зріст і її сила не мали б для неї користі, доки б вона не навчилася ними користуватися, вони були б шкідливі для неї, бо перешкодили б іншим допомагати їй, і, залишена самій собі, вона вмерла б від нужди, не встигнувши пізнати свої потреби. Скаржаться на стан дитинства, а не бачать того, що рід людський загинув би, якби людина не починала зі стану дитинства.

Ми народжуємося кволими, ми потребуємо сил; ми народжуємося, не маючи нічого, ми потребуємо допомоги; ми народжуємося дурними, ми потребуємо розуму. Все, чого ми не маємо при народженні і чого потребуємо, ставши дорослим, дається нам вихованням.

Три елементи виховання: 1) природа; 2) люди; 3) речі

Це виховання ми дістаємо від природи, або від людей, або від речей. Внутрішній розвиток наших здібностей і наших органів є виховання, одержуване від природи; вжиток, який ми навчаємося робити з цього розвитку, є виховання, одержуване від людей; а придбання нашого власного досвіду щодо предметів, які впливають на нас, є виховання, одержуване від речей.

Отже, кожний з нас здобув освіту від трьох родів учителів. Учень, для якого їх різні уроки суперечать один одному, погано вихований і ніколи не буде у згоді з самим собою: тільки той, в якому вони всі влучають в одні й ті ж точки і прагнуть до однієї і тієї ж мети, іде до свого призначення. Тільки він добре вихований.

З цих трьох різних виховань те, яке дається природою, зовсім не залежить від нас; те, яке дається речами, залежить від нас лише в певних відношеннях. Тільки над тим вихованням, яке дається людьми, ми справді хазяї, та й то лише у припущенні; бо хто ж може сподіватися цілком управляти речами і вчинками всіх осіб, що оточують дитину?

Отже, оскільки виховання є мистецтво, майже неможливо сподіватися його успіху, бо збіг обставин, необхідний для його успіху, ні від кого не залежить. Все, що можна зробити за допомогою піклування, — це наблизитися більш або менш до мети, але потрібне щастя, щоб її досягти.

Мета виховання диктується природою людини

Що це за мета? Та сама, якої прагне природа, — щойно доведено. Оскільки сприяння трьох виховань необхідне для їх досконалості, то саме з тим, над чим ми зовсім не маємо влади, треба погодити решту два. Але може, слово «природа» має занадто невизначений зміст; треба спробувати визначити його.

Природа, кажуть нам, тільки звичка. Що це означає? Хіба нема звичок, які засвоюються тільки під впливом насильства і ніколи не заглушають природи. Така, приміром, звичка рослин, що їм не дають розвиватись у вертикальному напрямі. Після того, як рослині дано волю, вона зберігає те положення, якого набрала з примусу. Але сік не змінив унаслідок цього свого початкового напряму, і, якщо рослина продовжує розвиватися, її продовження стає вертикальним. Те саме буває і з людськими нахилами. Доки залишаєшся в одному й тому ж становищі, можна зберігати нахили, що є наслідком звички і найменш природні для нас; але як тільки становище змінюється, звичка втрачається, і природне повертається. Виховання, звичайно, є не що інше, як звичка. А хіба не буває людей, які забувають і втрачають своє виховання, та інших, які його зберігають? Звідки ця різниця? Якщо треба обмежити назву «природа» звичками, відповідними до природи, то можна обійтися без нісенітниці.

Ми народжуємося чутливими і з самого народження зазнаємо різноманітних дій з боку навколишніх речей. Як тільки ми усвідомлюємо наші відчуття, ми стаємо схильними шукати або уникати предметів, які їх викликають, по-перше, зважаючи на те, приємні вони нам чи неприємні; по-друге, зважаючи на відповідність чи невідповідність, яку ми знаходимо між нами і цими предметами; і, нарешті, зважаючи на судження, які ми здобуваємо про них на підставі ідеї щастя або досконалості, яку складає наш розум. Ці нахили розширюються і зміцнюються в міру того, як ми стаємо розумнішими і освіченішими; але, обмежувані нашими звичками, вони змінюються більш або менш нашими думками. До цієї зміни вони становлять те, що я називаю в нас природою.

Отже, до цих-от первісних нахилів треба все відносити; і це було б можливо, якби наші три виховання були тільки різні: але що робити, якщо вони протилежні, якщо замість того, щоб виховувати людину для неї самої, бажають виховати її для інших? У такому випадку погодження неможливе. Оскільки доводиться боротися з природою чи суспільними установами, треба вибирати, кого робити — людину чи громадянина, бо не можна зробити разом того й іншого.

Природна людина існує вся для себе; вона — чисельна одиниця, абсолютне ціле, що має відношення тільки до себе самої або до подібного до себе. Цивілізована людина — тільки дробова одиниця, яка залежить від знаменника і цінність якої полягає в її відношенні до цілого, тобто до суспільного тіла.

Той, хто при громадянському ладі хоче зберегти перевагу природних почуттів, не знає, чого хоче. Завжди в суперечності з самим собою, вічно вагаючись між своїми схильностями і своїми обов'язками, він ніколи не зробиться ні людиною, ні громадянином; він не буде придатний ні для себе, ні для інших. Це буде один з людей нашого часу, француз, англієць, буржуа; це буде ніщо.

Щоб бути чим-небудь, щоб бути самим собою і завжди одним, треба діяти, як говориш; треба завжди знати, яке рішення повинен прийняти, приймати його відкрито і завжди здійснювати. Я чекаю, що мені покажуть таке чудо, щоб дізнатися, людина це чи громадянин, або як йому вдається бути тим і іншим відразу.

З цих двох через необхідність протилежних цілей випливають дві протилежні форми виховання: одна — громадська і загальна, друга — приватна і домашня.

Сучасне суспільство не може мати громадського виховання

Громадське виховання не існує більше і не може існувати, бо там, де немає більше батьківщини, не може бути і громадян. Ці два слова «батьківщина» і «громадянин» треба викреслити із сучасних мов. Я знаю причину цього, але не хочу говорити: вони не стосуються моєї теми.

Я не вважаю за громадське виховання сміховинні заклади, звані коледжами. Я не надаю значення також світському вихованню, бо це виховання, яке прагне двох протилежних цілей, не досягає жодної: воно здатне тільки створювати двоїстих людей, які позірно, завжди і в усьому готові мати на увазі тільки користь інших, насправді ж завжди і в усьому мають на увазі тільки свою користь. Втім, їх заяви, бувши загальним надбанням, нікого не вводять в оману. Це даремно витрачений клопіт.

Залишається, нарешті, домашнє або природне виховання, але чим стане для інших людина, вихована виключно для неї самої? Якби, всупереч сподіванню, подвійна мета, яку ставлять собі, могла злитися в одну, то, усунувши суперечності в людині, усунули б головну перешкоду на шляху до її щастя. Щоб судити про неї, треба бачити її цілком сформованою; потрібно стежити за її нахилами, бачити її успіхи, простежити за її розвитком; потрібно, одне слово, узнати природну людину. Я думаю, що той, хто прочитав цю книгу, зробить кілька кроків у цьому напрямі.

У суспільному порядку, де всі місця намічені, кожний має бути вихований для свого. Якщо окрема людина, вихована для свого місця, сходить з нього, вона стає ні до чого нездатною. Виховання корисне лише остільки, оскільки доля погоджується з покликанням батьків; у всякому іншому разі воно шкідливе для вихованця, хоча б уже зважаючи на ті забобони, які прищеплюють йому. В Єгипті, де син був зобов'язаний зайняти становище батька, виховання мало принаймні правильну мету; але в нас, де тільки звання залишаються, а люди безнастанно змінюють їх, ніхто не знає, чи не діє він на шкоду своєму синові, виховуючи його для свого звання.

У природному порядку, де всі люди рівні, їх спільне покликання є стан людини, і хто добре вихований для нього, не може погано виконувати зв'язані з ним призначення. Чи призначають мого учня для шпаги, для церкви, для суддівської мантії — це мені байдуже. Раніше батьківського покликання природа кличе його до людського життя. Жити — ось ремесло, якого я хочу його навчити. Вийшовши з моїх рук, він не буде — я згоден з цим — ні суддею, ні солдатом, ні священиком; він буде насамперед людиною; всім, чим має бути людина, він зуміє стати в міру потреби не гірше за всякого іншого; і нехай доля змушує його змінювати місця — він завжди буде на своєму.

З ранніх років треба загартовувати тіло дитини

Думати тільки про збереження своєї дитини, — цього не досить: треба навчити оберігати себе; ставши людиною, зносити удари долі, не зважати на достаток і злидні, жити, якщо потрібно буде, серед ісландської криги або на розпечених скелях Мальти. Вживайте яких хочете застережливих заходів, щоб вберегти її від смерті, вмерти їй все-таки доведеться; і хоча її смерть не буде наслідком вашого піклування, воно, проте, лишається нерозумним. Не в тому справа, щоб перешкодити їй вмерти, а в тому, щоб примусити її жити. Жити не значить дихати — це значить діяти; це значить користуватися нашими органами, нашими чуттями, нашими здібностями, всіма частинами нас самих, які дають нам почуття нашого існування. Не та людина більше за всіх жила, яка налічує найбільше число років, а та, яка більше за всіх відчувала життя. Інший сходить у могилу, маючи сто років, а вмер, ледве народившись. Краще було б йому вмерти в молодості, але проживши хоч цей період.

Дати волю немовляті

Кажуть, начебто багато баб-повитух намагаються, уминаючи голову новонародженого, надавати їй належної форми, і це терплять. Наші голови погано сформовані винуватцем нашого існування; треба поліпшити їх фасон зовні з допомогою баб-повитух, всередині за допомогою філософів. Караїби наполовину щасливіші за нас.

«Як тільки дитина вийшла з черева матері і дістала волю рухатися і витягати свої члени, як на неї накладають нові узи. Її пеленають, її укладають так, що голова лишається нерухомою, ноги випростаними, руки витягненими уздовж тіла; вона сповита пелюшками і всякими пов'язками, які не дозволяють їй змінювати положення. Щастя її, якщо їй залишать можливість дихати, і здогадаються покласти її на бік так, щоб рідина з рота могла стікати сама собою, бо дитина не може повернути голову на бік, щоб полегшити її витікання».

Чи може таке жорстоке утиснення рухів не відбитися на їх характері, так само, як і на їх темпераменті? Їх перше почуття — почуття болю і незручності: вони натрапляють на перешкоду всім рухам, у яких відчувають потребу; нещасливіші, ніж злочинець у кайданах, вони роблять марні зусилля, вони дратуються, плачуть. Їх перший голос, кажете ви, плач? Охоче вірю: ви пригнічуєте їх із самого народження; перші дарунки, які вони одержують від вас, — кайдани; перше поводження, якого вони зазнають від нас, — катування. Розпоряджаючись вільно тільки голосом, чи можуть вони не скористуватися ним для скарги? Вони кричать про лихо, яке ви їм робите; якби вас так зв'язали, ви б кричали голосніше за них.

Треба вчасно знищити в дитині бажання виявляти владу

Народжуючись, дитина кричить; її раннє дитинство проходить у сльозах. Іноді її заколисують, їй догоджають, щоб заспокоїти її; іноді їй погрожують, її б'ють, щоб змусити мовчати. Або ми робимо те, що їй завгодно, або вимагаємо від неї того, що нам завгодно; або коримось її фантазіям, або підкорюємо її нашим: середини нема, вона повинна або давати накази, або діставати їх. Отже, її перші ідеї — ідеї панування і рабства. Ще не вміючи говорити, вона командує, ще не бувши здатною діяти, слухається; і, трапляється, її карають раніше, ніж вона може зрозуміти свої провини, або, точніше, зробити їх. Таким чином, з ранніх років вкорінюють в її серце пристрасті, які потім приписують природі, і, постаравшись зробити її злою, скаржаться, що вона такою вийшла.

Хочете, щоб вона зберегла свою початкову форму, — бережіть її з того моменту, як вона з'явиться на світ. Відразу, як тільки вона народилася, доглядайте її і не залишайте її доти, доки вона не зробиться людиною: без цього ви ніколи не матимете успіху.

Бідний не потребує виховання

Бідний не потребує виховання; те, що зумовлене його станом, обов'язкове для нього; він не міг би дістати іншого; навпаки, виховання, одержуване багатим від свого добра, є саме те, яке найменш придатне як для нього самого, так і для суспільства. Крім того, природне виховання повинно зробити людину придатною для всіх умов людського існування: але менш розумно виховувати бідного для становища багатого, ніж багатого для становища бідного, бо відповідно до кількості обох станів тих, що розорилися, більше, ніж забагатілих.

Отже, виберемо багатого; ми будемо впевнені принаймні, що зробимо однією людиною більше, тоді як бідний може сам зробитися людиною.

З тієї ж причини я зовсім не проти того, щоб Еміль був благородного походження. Зайва жертва буде вирвана у забобонів.

Вибір годувальниці

Разом з життям починаються потреби. Для новонародженого потрібна годувальниця. Якщо мати згодна виконати свій обов'язок — в час добрий; вона дістане письмові інструкції; ця перевага має свою зворотний бік і дещо віддаляє гувернера від його вихованця. Але слід думати, що інтерес людини і повага матері до того, кому вона довіряє таку дорогоцінну заставу, зроблять її уважною до думки вчителя; а все, що вона побажає зробити, вона, звичайно, зробить краще, ніж усяка інша жінка. Якщо ж нам потрібна буде стороння годувальниця, почнемо з того, що виберемо її якнайкраще.

Виховання починається з дня народження

Виховання людини починається при її народженні: ще не вміючи говорити, ще не вміючи слухати, вона вже вчиться. Досвід передує урокам; на той момент, коли дитина пізнає свою годувальницю, вона вже багато чого навчилася. Ми б здивувалися знанням найбільшого неука, якби простежили його успіхи з моменту його народження. Якщо поділити всю людську науку на дві частини — одну, спільну всім людям, і другу, що належить тільки вченим, то остання буде дуже маленькою порівняно з першою. Але ми не думаємо про спільні надбання, тому що вони робляться нерозсудливо і до того ще до розумного віку, а так само й тому, що знання стають помітними тільки внаслідок своїх відмін, причому, як в алгебричних рівняннях, загальні кількості ставляться за ніщо.

Перші відчуття дітей суто афективні; вони помічають тільки втіху і страждання. Не вміючи ні ходити, ні схоплювати, вони потребують значного часу, щоб утворити собі потроху відчуття, які показують їм предмети поза ними самими, але доки ці предмети поширюються, віддаляються, так би мовити, від їхніх очей і набирають для них певних розмірів та форм, періодичне повернення афективних відчуттів починає підкоряти їх владі звички; ми бачимо, що їх очі безнастанно звертаються до світла, і, якщо воно падає збоку, мимохіть приймають той же напрям; отже, необхідно стежити за тим, щоб обличчя їх завжди було обернене до світла, інакше вони ризикують зробитися кособокими або звикнуть дивитися скоса. Потрібно також, щоб вони рано звикли до відсутності світла; інакше вони плачуть і кричать, як тільки опиняться в пітьмі. При надмірній регулярності щодо їжі та сну ці останні стають необхідними для них після однакових проміжків часу; і незабаром бажання виникає вже не з потреби, а зі звички, або, точніше, звичка додає нову потребу до потреб природи; ось чого слід уникати.

Дитина не повинна мати звичок

Єдина звичка, яку слід допустити в дитини, — це звичка не набувати ніяких звичок; не треба носити її на одній руці частіше, ніж на другій; не треба привчати її подавати одну руку переважно перед другою, частіше користуватися нею; бажати їсти, спати, діяти в одні й ті ж години, не залишатися одній ні вночі, ні вдень. Підготовляйте завчасно царство її волі і вживання її сил, залишаючи за її тілом природну звичку, ставлячи її в таке становище, щоб вона була завжди паном самій собі і здійснювала свою волю, як тільки вона в неї з'явиться.

Коли дитина почне розрізняти речі, важливо з розбором показувати їх їй. Усі нові речі, природно, цікавлять людину. Вона почуває себе такою слабою, що боїться всього, чого не знає: звичка бачити нові речі, не вражаючись ними, знищує цей страх. Діти, виховані в охайних домах, де не терплять павуків, бояться павуків і часто зберігають цей страх, ставши дорослими. Я ніколи не бачив серед селян жінки, чоловіка або дитини, які боялися б павуків.

Чому ж не почати виховання дитини раніше, ніж вона навчиться говорити й розуміти, якщо простий вибір речей, показуваних їй, уже спроможний зробити її несміливою чи сміливою? Я хочу, щоб вона привчалася бачити нові речі, неподобних, огидних, химерних тварин, але потроху, здалеку, доки не звикне до них, і, бачачи, як інші поводяться з ними, буде й сама так само поводитися з ними. Якщо протягом свого дитинства вона без жаху дивилася на жаб, змій і раків, то, ставши дорослою, без жаху дивитиметься на першу-ліпшу тварину. Нема страшних речей для того, хто бачить їх щодня.

Усі діти бояться масок. Я починаю з того, що показую Емілеві маску з приємним обличчям; далі хто-небудь одягає при ньому цю маску; я починаю сміятися, всі сміються, а дивлячись на інших, сміється і дитина. Потроху я привчаю її до менш приємних, і, нарешті, до найбридкіших масок. Якщо я правильно додержувався поступовості, то вона не тільки не злякається останньої маски, але сміятиметься з неї так само, як із першої. Після цього я можу бути впевнений, що її не налякають масками.

Для того, щоб привчити Еміля до гуркоту вогнепальної зброї, я спалюю спочатку запал пістолета. Це раптове й скороминуче полум'я, цей рід блискавки радує його; я повторюю те саме з більшою кількістю пороху; потроху я починаю вкладати в пістолет слабкий заряд без пижа, потім сильніший; нарешті, я привчаю його до рушничних пострілів рушниці, до гарматних, до найстрашнішого гуркоту.

Виховання органів чуття; досвід дитини

На початку життя, коли пам'ять і уява ще не діють, дитина уважна тільки до того, що безпосередньо зачіпає її чуття; оскільки її відчуття становлять перший матеріал її знань, то пропонувати їх їй у належному порядку — значить підготовляти її пам'ять доставляти їх з часом у тому ж порядку її розумінню; але оскільки вона уважна тільки до своїх відчуттів, то спочатку досить показати їй цілком виразно зв'язок цих самих відчуттів з об'єктами, які їх викликають. Їй хочеться все торкати, все обмацувати: не чиніть опору цьому неспокійному прагненню. Воно дає їй необхідну виучку. Так навчається вона відчувати теплоту, холод, жорсткість, м'якість, вагу, легкість тіл, судити про їх розмір, про їх форму і про всі їх відчутні якості, дивлячись, мацаючи, слухаючи, особливо ж порівнюючи видиме з відчутним, визначаючи поглядом відчуття, яке речі викличуть в її пальцях.

Рух — джерело уявлень

Тільки завдяки рухові ми дізнаємося, що є речі, відмінні від нас; і тільки завдяки нашому власному рухові ми набуваємо ідею простору. Оскільки в дитини нема цієї ідеї, вона простягає руку байдуже, щоб схопити предмет, який міститься за сто кроків від неї. Зусилля, яке вона робить, здається вам знаком вимоги, наказом, який вона дає предметові наблизитися або вам принести його; нічого подібного: річ у тому, що ті самі предмети, які вона бачила спочатку в своєму мозку, пізніше на свої очі, вона бачить тепер у кінці своїх рук і уявляє собі тільки таку відстань, на якій може їх дістати. Носіть же її частіше гуляти, переносьте з місця на місце, давайте їй відчувати різницю місця, щоб навчити її судити про відстань.

Треба задовольнити потреби дитини, але не слід дозволяти їй командувати

Оскільки перший стан людини — безпорадність і слабкість, то її перший голос — скарги і сльози. Дитина почуває свої потреби і не може їх задовольнити, вона благає іншого про допомогу криками; якщо вона почуває голод або спрагу, вона плаче; якщо їй холодно або жарко, вона плаче; якщо вона відчуває потребу рухатись, а її втримують у спокої, вона плаче; якщо їй хочеться спати, а її розважають, вона плаче. Чим менше вона може розпоряджатись своїм станом, тим частіше вимагає, щоб його змінювали. У неї тільки одна мова, бо вона відчуває, так би мовити, тільки один рід неприємного стану: при недосконалості її органів вона не розбирає їх рійних вражень; усі неприємні враження зливаються для неї в одне відчуття болю.

З цих сліз, які вважаються не вартими уваги, народжується перше ставлення людини до всього, що її оточує: тут кується перша ланка того довгого ланцюга, з якого утворився суспільний лад.

Коли дитина плаче, їй не по собі, вона відчуває яку-небудь потребу, що її не може задовольнити: її оглядають, шукають цю потребу, знаходять, задовольняють. Якщо її не знаходять і не можуть задовольнити, плач триває, він починає набридати; дитину пестять, щоб змусити її замовкнути, її заколисують, їй співають, щоб приспати її; якщо вона виявляє впертість, терпець вривається, — загрожують їй; грубі годувальниці іноді б'ють її. Ось дивні уроки для її вступу в життя.

Перші сльози дітей — їх прохання: якщо не встерегтися, вони незабаром стають наказами; вони починають з того, що примушують собі допомагати, а кінчають тим, що примушують собі служити. Так, з їх власної слабості, звідки випливає спочатку почуття залежності, народжується пізніше ідея влади і панування, але ця ідея викликається не стільки їх потребами, скільки нашими послугами; тут починають позначатися моральні дії, безпосередня причина яких не полягає в природі; звідси вже видно, чому, починаючи з цього раннього віку, важливо розпізнавати таємний намір, який диктує жест або крик.

Коли дитина з зусиллям простягає руку, нічого не кажучи, вона думає дістати предмет, бо не може визначити відстань: вона помиляється; але коли вона плаче і кричить, простягаючи руку, вона вже не помиляється щодо відстані, вона наказує предметові наблизитися або вам принести його. У першому випадку несіть її до предмета повільно і маленькими кроками; в другому — не показуйте, що її розумієте; чим більше вона кричить, тим менше ви повинні її слухати. Важливо привчати її з самого початку не командувати ні людьми, бо вона їм не пан, ні речами, бо вони її не розуміють. Отже, якщо дитині хочеться одержати що-небудь, що вона бачить і що бажано їй дати, то краще піднести дитину до предмета, ніж принести предмет дитині: вона здобуде з цієї практики висновок, відповідний до її віку, який не можна викликати в неї ніякими іншими засобами.

Діти не тільки не мають зайвих сил, але в них не досить сил для всього, чого вимагає від них природа; треба, отже, дати їм користуватися всіма, які дає їм природа і якими вони не можуть зловживати, — перше правило.

Треба їм допомагати і заповнювати те, чого їм не вистачає щодо розуму або сили, в усьому, що стосується фізичних потреб, — друге правило.

Допомагаючи їм, треба обмежуватися тільки тим, що справді корисно, ні в чому не потураючи фантазії або безпідставному бажанню; фантазія не буде їх мучити, якщо не давати їй зародитися, зважаючи на те, що вона не від природи, — третє правило.

Треба старанно вивчати їхню мову та їхні знаки, щоб у віці, коли вони не вміють прикидатися, відрізняти в їх бажаннях те, що випливає безпосередньо з природи, і те, що випливає з думки, — четверте правило.

Дух цих правил — давати дітям більше справжньої волі і менше влади; давати їм більше діяти самим і менше вимагати від іншого. Таким чином, рано звикаючи обмежувати свої бажання своїми силами, вони мало почуватимуть позбавлення того, що не буде в їхній владі.

Отже, ось нова й дуже важлива підстава залишати тіло і члени дітей абсолютно вільними з єдиним застережним заходом: усувати небезпеку падінь і віддаляти від їх рук усе, що може їх поранити.

Дитина, тіло й руки якої вільні, напевне, менше плакатиме, ніж дитина, сповита в пелюшки. Той, хто не знає інших потреб, крім фізичних, плаче тільки, коли страждає; і це дуже вигідна обставина, бо завдяки їй ви вчасно дізнаєтеся, коли вона потребує допомоги, і не повинні гаятися ні хвилини надати її, якщо це можливо. Але якщо ви не можете їй допомагати, сидіть спокійно і не пестіть Її з метою заспокоїти; ваші пестощі не зцілять її від кольки, але вона запам'ятає, що потрібно робити, щоб добитися пестощів; а якщо вона вміє зі своєї волі змусити вас займатися нею, вона стає вашим паном; усе пропало.

Менш скуті у своїх рухах діти менше плакатимуть; менш засмучувані їх сльозами, ви не будете так мучитись, щоб змусити її мовчати; не так часто дістаючи погрози або пестощі, вони будуть менш несміливими або менш упертими і залишаться вірнішими своєму природному станові.

Не тим, що дають дітям плакати, а тим, що намагаються їх заспокоїти, роблять їх вередливими; доказ я бачу в тому, що найбільш занедбані діти куди менше схильні до примх, ніж решта. Я далекий від бажання занедбати їх на цій підставі; навпаки, важливо попереджати їх, не чекаючи, доки вони сповістять про свої потреби плачем. Але я не хочу, щоб піклування, яке їм щедро виявляють, було погано спрямоване. Нащо їм утримуватися від сліз, якщо вони бачать, що плач дає такі добрі наслідки. Дізнавшись, якої ціни надають їх мовчанці, вони намагаються не продешевити її. Кінець-кінцем, вони так підвищують на неї ціни, що оплатити її стає неможливо, і ось тут вони надсаджуються, виснажуються і заходяться від даремного плачу.

Не слід оточувати дитину потоком слів

Діти чують розмову з самого народження; з ними розмовляють не тільки раніше, ніж вони можуть розуміти те, що їм говорять, але й раніше, ніж вони можуть відповідати на голоси, які чують, Їхній орган, ще інертний, лише потроху намагається наслідувати звуки, які їм диктують, і не можна навіть бути впевненим, що ці звуки сприймаються спочатку їх вухом так само виразно, як нашим. Я не заперечую проти того, щоб годувальниця забавляла дитину піснями і дуже веселими й різноманітними звуками; але я заперечую проти того, щоб вона безперервно заглушувала її силою безглуздих слів, в яких вона не розуміє нічого, крім інтонації. Я б бажав, щоб перші членороздільні звуки, які вона чує, були рідкі, легкі, ясні, часто повторювалися і щоб висловлювані ними слова стосувалися тільки чуттєвих предметів, які можна спочатку показати їй. Наша злощасна готовість задовольнятися словами, яких ми не розуміємо, починається набагато раніше, ніж думають. Школяр чує в класі балаканину свого вчителя, як чув у пелюшках базікання своєї годувальниці. Велику користь дасть йому вчення, якщо виховувати його так, щоб він нічого не розумів у ньому.

Дитина повинна навчитися говорити ясно й виразно

Я довго жив серед селян і ніколи не чув, щоб хто-небудь з них, чоловік чи жінка, дівчинка чи хлопчик гаркавили. Від чого це залежить? Хіба органи селян інакше влаштовані, ніж наші? Ні, але вони інакше вправляються. Навпроти мого вікна є курган, на якому тутешні діти збираються грати. Хоча вони досить далеко від мене, але я чую цілком ясно все, що вони говорять, і навіть здобуваю звідси добрі приклади для цієї книги. Щодня моє вухо обманює мене щодо їх віку: я чую голоси десятирічних дітей; виглядаю і бачу зріст і риси обличчя трирічних і чотирирічних. Я не обмежуюся самим тільки особистим досвідом; жителі міст, які бувають у мене і яких я запитую про це, роблять ту ж помилку.

Причина її полягає у тому, що міські діти, виховувані в кімнаті і під крильцем гувернантки, до п'яти- або шестирічного віку, не мають потреби ясно вимовляти, щоб їх зрозуміли; як тільки вони ворухнуть губами, до них прислухаються; їм диктують слова, які вони погано відтворюють, і завдяки увазі люди, які постійно перебувають з ними, вгадують скоріше те, що вони хотіли сказати, ніж те, що вони сказали.

На селі зовсім інша річ. Селянка не буває постійно зі своєю дитиною; дитина повинна навчитися вимовляти дуже виразно і дуже голосно те, що їй потрібно пояснити матері. На полях діти, віддалені від батька, матері та інших дітей, намагаються, щоб їх почули здалеку, і привчаються пристосовувати силу голосу до відстані, яка відділяє їх від тих, кому потрібно їх почути. Ось яким способом справді навчаються вимови, а не белькотанням небагатьох голосних на вухо уважній гувернантці.

Дитина, яка хоче говорити, повинна вчити тільки такі слова, які вона може зрозуміти, і вимовляти тільки такі, які може вимовити. Зусилля, які вона робить для цього, змушують її подвоювати один і той же склад, немов вона намагається вимовити його ясніше. Коли вона починає белькотати, не мучтеся так сильно, намагаючись вгадати, що вона говорить. Вимога завжди бути вислуханою є також вияв свого роду влади, а дитина не повинна користуватися ніякою владою. Досить того, що ви будете дуже уважно давати їй усе необхідне; її справа — постаратися втовкмачити вам те, що не необхідно. Ще менше слід поспішати, вимагаючи від неї розмови; вона зуміє заговорити сама, коли відчує потребу на це.

Книга друга

Дата добавления: 2015-11-26