Предмет і завдання історії педагогіки

Становлення нової освітньої системи в сучасній Україні потре­бує фахівців, що володіють знаннями кращих національних освітніх традицій, а також педагогічної спадщини всього людства. При­родно, що у цьому зв'язку виникає необхідність долучитися й до основ історико-педагогічної науки. Історія педа­гогіки є порівняно молодою наукою. Започатковані ці дослідження у XIX сто­літті.

Історія педагогіки — це наука, яка вивчає ретроспективне становлення та розвиток освітніх і виховних систем від найдревніших часів і до сьогодення.

Предметом історії педагогіки є процес виникнення, станов­лення і розвитку основних педагогічних категорій: “ навчання”, “освіта”, “виховання”, педагогічних систем та концепцій, а також унікального досвіду освітньої й вихо­вної практики.

Вивчення історії педагогіки дає змогу усвідомити, що на всіх етапах історичного розвитку школа і педагогічна думка відобра­жали потреби суспільного прогресу. Таке вивчення переконує, що розвиток наукового знання впливав на теорію і практику вихо­вання. Практика, в свою чергу, служила основою розви­тку педаго­гічних теорій. Також доводиться, що основою будь-якої істинно на­укової педагогічної концепції є народно-педагогічна спадщина.

У вивчення історії педагогіки покладено культурологічний підхід, за яким ретроспектива освітніх і виховних систем розгляда­ється як пласт педагогічної культури, який, в свою чергу, є скла­довою загальнолюдської культури.

Історико-педагогічні знання та їх розуміння базуються на принципах історизму, логічного взаємозв'язку та об'єктивності (нау­ковості).

Принцип історизму ставить за мету виявити точно час і місце виникнення того чи іншого педагогічного явища, концепції чи системи. Також він передбачає окреслення складнощів і труднощів утвердження тих чи інших освіт­ньо-виховних явищ. Тут передусім варто враховувати той факт, що історія пе­дагогіки є наукою історичною, а тому її знання враховують набутки загальної історії. Реалізація прин­ципу історизму призводить до виявлення новацій у пе­дагогічному досвіді минулого і, разом з тим, дозволяє оцінити його з позицій сьогодення, тобто показує обмеженість тих чи інших освітньо-виховних систем вимогами свого часу. У такий спосіб історико-педагогічне знання виявляється у його динаміці та повноті розвитку.

Значення принципу логічного взаємозв'язку полягає насамперед у тому, що освіта й виховання виникають не ізольовано, а в складній системі суспільного розвитку. Вони є соціальними складовими цього процесу, розвиваються разом з розвитком са­мого суспільства, виходячи з його потреб. Тобто історія педагогі­ки розуміється як система історико-педагогічних явищ, яка роз­виває­ться у тісному взаємозв'язку з соціальним прогресом.

Принцип об'єктивності передбачає розгляд історико-педагогічних явищ з відображенням їх істинності. Йдеться про об'єктивне оцінювання виникнення та ретроспективу становлення того чи іншого педагогічного поняття. Ще у недалекому минулому відсут­ність об'єктивності була притаманна радянській історії педагогіки, коли нею розглядались педагогічні явища під кутом класовості.

Як соціальна наука історія педагогіки передусім має зв'язок з історією культури. Проте методологічні позиції історико-педа­гогічних проблем передбачають зв'язок з історією філософії. Остан­ня, і особливо історіографія про­стежує основні етапи розвитку людської цивілізації. Тому у своїх пошуках іс­торики педагогіки послуговуються набутками спеціалістів у галузі історії та історіографії. Певний зв'язок історії педагогіки відчутний й з такими науками, як: історія літератури, історія науки, історія мистецтва та інші.

Історико-педагогічне знання передбачає наявність певної джерельної бази, яку становлять: пам'ятники древньої писемності, древні манускрипти, древні рукописи з питань освіти й виховання; архівні джерела; твори живопису, літератури, скульптури в аспекті ретроспективи освітньо-виховних технологій; закони, проекти, звіти, допо­віді (офіційні матеріали) конкретних держав у минулому; педагогічна, навчальна та методична література минулого; матеріали загаль­ної та педагогічної преси минулого; мемуарна література минулого.

Функції історії педагогіки як навчального предмета полягають у формуванні в майбутніх вчителів здатності до аналізу, співставлення, порівняння пев­них педагогічних явищ в їх історичній ретроспективі. Це, в свою чергу, формує критичність педагогічного мислення і дозволяє оцінювати протиріччя станов­лення певних фактів чи освітньо-виховних систем. Тим самим у майбутніх пе­дагогів з'являється потреба аналізу, оцінювання тих чи інших ви­дів діяльності працівників освіти, вчених-педагогів. Взагалі, критичність педагогічного мис­лення є суттєвою ознакою вчительсь­кої професійної діяльності.

В умовах сьогодення досить відчутною є тенденція зростання інтересу серед молоді, зокрема й вузівської, до нашої історії, істо­рії загальнолюдської культури.

2. Підходи світової науки до виникнення виховання як суспільного явища. Виховання у первісному суспільстві

Проблема розуміння факторів виникнення виховання та ета­пів його стновлення є не новою. Вже у другій половині XIX сто­ліття у світовій цивілізації виникло декілька підходів щодо розу­міння цього явища. Серед встанов­лених підходів досить чітко ви­діляються: біологічний, психологічний, релі­гійний та соціальний (трудовий). Перейдемо до короткого їх аналізу.

Основоположниками біологізаторського підходу щодо виникнення виховання є англійський філософ-соціолог Г. Спенсер і фран­цузький етнограф Ш. Летурно (кінець XIX ст.). Обидва відстоюва­ли вульгарно еволюціоністські позиції. При цьому доводили, що виховання не є специфічною, характерною особливістю людського суспільства. Виховання є біологічним явищем, властивим всім жи­вим організмам: як хребетним, так і безхребетним. Зокрема, у книзі “ Еволюція виховання у різних людських рас” Ш. Летурно пробує довести, що виховання виникло за межами людського суспільства, тобто раніше, ніж з'явилася людина. На основі спостереження над тваринами Ш. Летурно ро­бить висновок, що виховання існує вже у тваринному світі: кішка вчить коше­нят ловити мишей, а качка каченят — плавати. Отже, за Ш. Летурно, людина, з'явившись на світ, наслідує вже встановлені, підготовлені форми виховання.

Психологічний підхід обґрунтував у кінці XIX ст. американсь­кий історик педагогіки П. Монро. Він визнав відмінність психіки людини від зоопси­хки. Тому позицію Ш. Летурно він піддавав кри­тиці. Разом з тим П. Монро вважав, що в основі виховання лежить наслідування дітьми дорослих. Таким чином, за П. Монро, наслі­дування є механізмом, сутністю виховного процесу. За даними су­часної психології, засобами наслідування діти дійсно привласню­ють досвід поведінки від батьків, але до 3-річного віку. Пізніше основним шля­хом формування досвіду дітей стає управління ви­ховним процесом з боку ба­тьків, вихователів. Тому наслідування лише частково може пояснити сутність виникнення виховання.

Автором релігійного підходу до виникнення виховання був німецький історик педагогіки кінця XIX ст. К. Шмідт. Останній від­стоював позицію релігійно-ідеалістичного походження вихован­ня. За цим твердженням, у вихованні виявляється, насамперед, творча дія Духа Всемогутнього. У християнстві, як відомо, священною вважається Трійця (Бог — Отець, Бог — Син і Бог—Дух Святий). Останній і освячує здатність батьків виховувати своїх дітей. За Біб­лейською міфологією, у момент вигнання із Едему (Раю) перших людей — Адама і Єви, — Бог — Отець через Святого Духа надав їм здатності до вихо­вання дітей.

Соціологічний підхід (трудовий) започаткований у другій половині XIX ст. німецькими соціологами К. Марксом і Ф. Енгельсом. Останній у роботах “ Роль праці в процесі перетворення мавпи в лю­дину" та “ Походження сім'ї, приватної власності і держави” показав, що причиною виникнення виховання була трудова, діяльність первісних людей. У зв'язку з удосконаленням трудових процесів виникла необхідність виготовлення знарядь праці та.вміння керу­вати ними. Таким чином, лише з виготовленням знарядь праці у первісних людей з'являється потреба у передачі від старших по­колінь дітям знань та вмінь виробництва і користування знаряддями. Саме старші змушені передавати молодшим трудовий досвід, щоб вижити в умовах боротьби з грізними силами природи. Завдяки праці, очевидно, за Ф. Енгельсом, біологічні передумови людини змогли трансформуватися у людські на соціальному рівні.

В останні роки в новітній українській історико-педаґогічній науці посту­пово утверджується соціокультурний підхід до виникнення виховання (А. М. Бойко, О.А. Дубасенюк, І.Д. Звєрєва, Л.Г. Коваль, М.В. Левківський, О.В. Сухомлинська). За цього підходу вихован­ня розглядається як результат накопи­чення досвіду соціальної, виробничої, мистецької та професійної культури. А головним його завданням стає інтеріоризація цих надбань зростаючою особис­тіс­тю з тим, щоб забезпечити оптимальну її соціалізацію в суспільстві.

Дата добавления: 2015-12-08