Український живопис ХІХ століття

Уже в попередню добу класичності, в останнім її періоді, молодші українські майстри малярства, здебільшого учні Брюллова, як Тарас Шевченко, Дмитро Безперчий (1825 — 1913), навіть Іван Сошенко (1806 — 76), були типовими майстрами своєї доби, тобто були майстрами третього періоду класичності — т. зв. Бідермайєр Biedermaier. Тому вони вже не малювали великих академічних полотен, а їхня творчість мала більше інтимний характер, — це були невеличкі й непрезентативні, призначені для родинної інтимної обстановки портрети; ці майстри навіть охоче залишали олійні фарби для акварелей та олівців, що більше надавалися для дрібних оздоб обивателів того часу. Тоді увійшло до вжитку й розвинулося мистецтво силуетів. І все, що творилося найкращого в мистецтві того часу, мало інтимний характер. Консервативніші майстри, що продовжували триматися велетенських полотен з історичними та релігійними композиціями, талановитих індивідуальностей з-поміж себе не виділяли, і їхнє мистецтво видихалося; в той же час у талановитіших майстрів воно далі чарувало саме своєю інтимністю, а не імпозантністю. Це значило, що мистецтво менше обслуговувало пишні палати магнатів та вельмож, а більше пішло на послуги середніх верств населення, бюргерських кіл, середньозаможного міщанства. Цей соціальний здвиг мусив дійти свого органічного розвою та природного завершення, й це виявилося в мистецькому русі, що звалив остаточно класичність чи, як тоді висловлювалися — академізм.

Уже через два роки після смерті Шевченка в стінах Петербурзької академії, що була природним вогнищем для української мистецької молоді (бо в Україні Академії вже не існувало), вибухнула ціла революція: студенти Академії під проводом українця Івана Крамського з Острогорського на Слобожанщині (ті, що мали кінчати Академію) зреклися академічних конкурсів, покинули Академію й заложили мистецьку артіль вільної праці нового суспільства. Той соціальний здвиг, що вже раніше намітився в праці для середньозаможної верстви суспільства, скоро виявився в тому, що соціальна тенденція опанувала мистецькою творчістю, дала їй певний поступовий громадський напрямок (по-російськи — «направлєніє») й загніздила в малярському мистецтві т. зв. «направлєнчество». Ця течія полягала в тому, що майстри силкувалися по можливості точніше (фотографічніше) віддати дійсність, але сюжети для своїх образів при тому брали або з простонародного життя, або коли панського, то з метою показати вади того панства, вади тогочасної соціальної дійсності («облічітєльноє направлєніє»); проймалися соціальною проблемою або тенденцією і своєю малярською творчістю переслідували завдання більше тенденційно-громадські, ніж мистецько-малярські. Тоді майстри оголосили війну проти формули «мистецтво для мистецтва» (своєю дорогою формули беззмістовної й дурної) та висунули формулу мистецтва на службі громадським ідеалам. У 60-х роках ця течія мистецтва «з направлєнієм», поєднавшись з аналогічним рухом у тогочасній літературі, зміцнилася, а з початком 70-х років адепти цього нового тоді мистецтва зорганізувалися в товариство «передвижних виставок», яке тріумфувало і в Україні аж до кінця століття. За назвою цього товариства все малярство останньої третини XIX ст. часто так і називається «передвижництвом». Це товариство передвижних виставок поставило собі завданням щороку вряджувати велику виставку образів, переносячи («передвигаючи») цю виставку від одного до другого більшого міста. Відкривали виставку в Петербурзі, потім «передвигали» її до Москви, а далі до Києва, Харкова, Одеси, до всіх найбільших українських центрів. На Україні ці виставки в українській громаді викликали ентузіазм, бо молода тоді українська громада надихалася тими самими громадськими напрямками, які пропагували ці виставки.

Основоположниками товариства передвижників були українці — М’ясоєдов, Крамськой, Ге, найталановитішими співробітниками їх теж були українці — Рєпін, Кузнєцов, Бодаревський, Нілус, Пимоненко та інші; найяскравіші вияви тенденційності мистецтва передвижників спромігся дати українець Ярошенко, найвидатнішими пейзажистами передвижників теж були українці — Куїнджі, Лагоріо, Дубовськой, майстром історичного жанру був теж українець Литовченко. Ціла ця доба передвижницького мистецтва аж до кінця XIX ст. більше відноситься до українського мистецтва, ніж до російського, яке воно офіційно репрезентує, але для українського мистецтва ця доба не надто щаслива, бо в ній ми вже не зустрінемо таких геніїв малярського мистецтва, як хоч би Левицький та Боровиковський у попередній добі.

Оскільки центр ваги нового малярства полягав не в мистецьких досягненнях, а в заглибленні громадсько-публіцистичної тенденції, то й не дивно, що найталановитіша й набільша постать українського малярства того часу — Микола Ге (1831 — 94) був, власне, більше глибоким філософом, ніж артистом-малярем. Його творчість висунула глибоку філософську проблему «двох правд» і з широкою філософською ерудицією цю проблему опрацювала. Ця проблема захопила Ге ще змолоду, і він вилив її в образі «Тайної вечері». Головною постаттю в цім образі, зрозуміло, є Іуда, якого Ге представив як ідейного націоналіста.

Віртуознішим як майстер малярства, але далеко поверховішим, ніж Ге, був учень Крамського Ілля Рєпін із Чугуєва під Харковом (1844 — 1930), що в кінці XIX ст. вважався найбільшим майстром малярства на цілу Росію.

Т. Шевченко (1814 — 1861 pp.) був одним із найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури.

Архітектура

Розвиток української архітектури першої половини XIX ст. визначили загальні класичні канони й прийоми західноєвропейської архітектури.

Українська скульптура кінця XVIII —першої половини XIX ст. розвивалась під впливом класицизму. Найталановитіші скульптори, що вийшли з українського середовища, прославились на ниві російського мистецтва. З-поміж них І.Мартос (1754-1835 pp.) родом з Ічні (тепер Чернігівська обл.) який став професором, а згодом ректором Петербурзької академії мистецтв.

У добу романтизму архітектура тяжіє до відродження традиційних стилів минулого, які переосмислюються вже як національні. У Західній Європі знов повертаються до готики й романського стилю, в Росії - до візантійського та московського стилю XV-XVI ст. Творчий розвиток традицій національної архітектури в Україні, пов'язаних у свідомості українців передусім з "козацьким бароко", було загальмовано офіційними розпорядженнями. Офіційно затвердженими архітектурними стилями були на той час класицизм та російський ампір, які в Україні набули певних національних рис. Найбільш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були А. Меленський (церква-ротонда на Аскольдовій могилі), Беретті (головний корпус Київського університету та інституту шляхетних дівчат), Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац). Одеси — будинок театру (арх. Тома де Томон). У Харкові була споруджена дзвіниця Успенського собору (арх. С. Васильєв), у Львові Старий театр (нині — ім. М. Заньковецької, арх. А. Пихля та Я. Зальцман).

Серед українських архітекторів східноукраїнських земель виділяються харків'янин П.Ярославський і чернігівець П.Дубровський. У класицистичній манері зводяться численні споруди в західноукраїнських містах. Певні романтичні тенденції в загальному масиві класицистичних архітектурних пам'яток характерні в основному для заміських палаців, парків та резиденцій заможних аристократів і поміщиків.

З посиленням кріпосництва в сільській місцевості виник своєрідний тип палацової архітектури, яскравими зразками якого стали палаци К. Розумовського в Батурині, маєток Ґалаґанів у Сокиринцях (на Чернігівщині). У садово-архітектурному мистецтві відбувся перехід від регулярного планування до ландшафтних пейзажних парків. Наприклад, в Умані в маєтку графів Потоцьких на честь дружини графа Станіслава Щенсни (Фелікса) Потоцького Софії закладено прекрасний парк «Софіївка», на околицях Білої Церкви, у долині річки Рось, розкинувся парк «Олександрія», на Чернігівщині почали створювати Тростянецький дендропарк, а у Львові — Стрийський парк.

Романтичний настрій створювався не так самою архітектурою, скільки природним оточенням споруд. На Харківщині найбільше наближався до Софіївського комплексу осідок Каразіних під Краснокутськом зі своїм екзотичним дендропарком, мальовничим ставком і печерами запустілого козацького монастиря.

Вже в кінці XVIII ст. склалися дві течії в літературі і мистецтві, що одержали назви «класицизм» та «романтизм». У середині 20-х років Віктор Гюґо писав: «Тепер в літературі, як і в державі, існують дві партії, і війна в поезії, мабуть, повинна бути не менш запеклою, ніж люта соціальна війна».

Розвиток архітектури в цей період здійснювався у стилі кла­сицизму. Провідна роль належала містобудуванню. За розробленими проектами забудовувалися, нові міста, торгівельні та військові порти на чорноморському узбережжі - Херсон, Севастополь, Одеса, Миколаїв. Змінювалися старі адміністративні центри - Київ, Чернігів, Полтава.

На формування архітектурного вигляду міст у значній мірсправило вплив спорудження будівель торгівельного призначення.

Контрактовий дім у Києві (1815-1817, архітектор В.Гесте), гостинні двори у Білій Церкві (1809-1814), Києві (1809-1828, архітектор А.Меленський) та ін. З розвитком світського мистецтва почалося будівництво спеціальних театральних приміщень: Міський театр у Києві (1804-1806, арх. Меленський), театр в Одесі (1809, за проектом Ж.Тома де Томон).

Промисловий розвиток суспільства викликав необхідність бу­дівництва різноманітних навчальних закладів: новий корпус Київ­ської академії (1822-1825, арх. Меленський), Ніжинський ліцей І.Безбородько (1824, арх. ЛРуска), інститути шляхетних дівчат у Полтаві (1832) та Києві (1832-1842, арх. ВБеретті), університет у Києві (1837-1842, арх. ВБеретті).

Класицизм, який був офіційним стилем, одночасно виражав ви­сокий громадянський пафос, патріотичні настрої. Це знайшло відоб­раження у монументальній скульптурі, яка витримана у дусі ан­тичності - пам'ятник на честь повернення Києву Магдебурзького права (1802-1808, арх. Меленський), Колона Слави у Полтаві (1805- 1809, арх. Тома де Томон), пам’ятник Рішельє в Одесі (1823-1828, скульптор І.Мартос). ФОТО

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркової архітектури, зокрема, таких пам'яток як палац К.Розумовського в Батурині, палац Галагана в С.Сокиринцях на Чернігівщині, знаменита «Софіївка» в Умані, парк «Олександрія» на березі Роси у Білій Церкві, «Тростянець» у Чернігівській області.

Класицизм в образотворчому мистецтві проявився у розписах культових споруд: Благовіщенський собор у Ніжині (1802-1815), па­лаців Розумовського в Батурині, Воронцова в Одесі та Сімферополі. ФОТО

У станковому живописі, наприклад, у жанрі портрета посилилася увага до індивідуальних рис людини, її зовнішності та духовного життя. Відомими майстрами українського портрета були Д.Левицький та В.Боровиковський.

Самостійним жанром становиться пейзаж: акварелі А.Кунавіна, міські пейзажі І.Сошенка, М.Сажина, пейзажні, жанрові твори В.Штернберга. ФОТО

Важливий внесок у розвиток українського образотворчого мис­тецтва зробив Т.Шевченко, який був одним із найвидатніших майстрів цього жанру. Його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури, він досконало володів технікою акварелі, олії, офорта, малюнка олівцем і пером. Шевченко є автором понад тисячі творів образотворчого мистецтва.

Шевченко як художник-реаліст, одним з перших правдиво зма­лював життя і побут селянства («На пасиці», «Селянська родина», 1843). ФОТО У 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів «Живописна Україна», яку художник задумав як періодичне видання про історію, народний побут, звичаї, природу, історичні пам'ятки.

Одним із провідних жанрів мистецької творчості Шевченка був портрет. У цьому жанрі художник створив понад 130 робіт. У I860 р. за серію офортів за творами К.Брюлова та автопортрети Шевченко був удостоєний звання академіка гравірування.

Дата добавления: 2015-12-08