Читайте также:
|
Віка народилася в Донецькій області, в маленькому містечку, де всі нормальні хлопці ходили з піднятими плечима, в які наче було вшито круглу голову, і постійно сякалися в пилюку або калюжі. Хто не ходив і не сякався, був або хворий, або дебілкуватий, або не місцевий. Усіх хворих, дебілкуватих і немісцевих били.
Віку стали вважати гарною з класу восьмого, коли в неї сформувалася статура, і дівчинка‑мотузка перетворилася на жінку з довгими ногами. Тонка талія, широкі стегна, груди відповідного розміру: «В неї такі цицьки – наче обхопити стовбур п’ятирічного дубка» (якийсь європейський невротик сказав би примітивно – 90B, куди йому, хробаку, до образного мислення донецьких пацанів). Тоді ж її помітив найнормальніший із нормальних пацанів – Григір Зубодер (сподіваюся, що ви зрозуміли, що Зубодером його звали не тому, що він був дантистом).
Усі дівки знали: як тільки виросли цицьки, треба лягти під когось найсильнішого, бо інакше все одно тебе трахнуть, ще й не раз, то краще вже завчасно потурбуватися про своє майбутнє. Віка це також знала, тому, щойно побачила, що Григір на неї зазіхає, відразу без зайвих охів‑ахів віддалася йому вдень, влітку, в пилюці. А сталося так через те, що ніхто не розповідав Віці, як би то мало відбутися. Не було в її голові отієї маячні: про принців та білих коней. Про троянди, цукерки, кіно, вино, мереживне ліжко та зорі за вікном – теж не було.
Народжувала вона, коли закінчувала школу. Атестат їй дали, тому що в тих краях вагітні учениці – не така вже й дивина. А вчилася Віка, до речі, непогано. Батько її був шахтарем, мати ніде не працювала, поралася по господарству. Онукові вони не зраділи. «Ще один писок. Годуй його». Крім Віки, вони мали ще чотирьох дочок. «Принесла ото. Одного разу роззявиш ноги – всі в селі роти роззявлять. Про що ти тільки думала? Сором який, що про твоїх молодших сестер казатимуть? Що в нас у родині хвойд виховують?» Батько мовчки пив днями. Григір одружуватися не хотів. «Одружуся – і що? Годуй їх, блін! Та хто вони такі, блін?»
І Віка вирішила втекти. Хоч і не мріяла вона ніколи про принців на білих конях, але й жити з дитиною в родині, де й тебе, і її всі ненавидять, вона також не мріяла. Вона хотіла й білу сукню, і криків «гірко», і щоб усе селище гуляло за одним величезним столом, і подруги заздрили її вроді та хлопцю, якого вона підчепила. Але Григір її покинув, то будь‑хто міг під спідницю залізти. Треба їй було таке? Ні, не треба. Малого вона залишила мамі на згадку про себе, а сама подалася в мандри. Зупинилась у якомусь містечку на Київщині. Знайшла порожню хатину, розхитану, стару. Оселилася. Ніхто її не гнав. Приїхала якась молодичка – то хай живе, щоб тільки їсти не просила. А вона не просила, самі стали приходити й давати.
Віка звикла щодня масажувати напрацьовану батькову спину, дечому навчилася від нього, дечому від одного старого, який умів кістки вправляти, дещо прочитала у брошурці (про точки, про м’язи, про кістки, про защемлення нервів), що дав їй учитель фізкультури, він же – історик, він же – військовик. Обрала найязикатішу бабу, потерла їй спину медом, баба молодицею себе відчула, вже й не знала, як надякуватися. Понесли їй яйця, м’ясо, хліб, домашнє вино, голодну не залишили.
Якщо є Київська область, з відносно прозорими річками та залишками лісів, а також, відповідно, карасями в озерах, вепрами в лісах, – то неодмінно коли‑небудь, але обов’язково з’являться й кияни, а тут уже, дівчино, ґав не лови. Щастя свого Віка не проґавила. Яке ж воно було, її щастя? Один кругленький старий дядько, що служив чиновником «по культурі». Він Віку й до інституту влаштував, культури, звісно. І з людьми потрібними звів. Жила вона з цим щастям майже як за кам’яною стіною, лише стіна та була не її. Тому одного разу опинилася ця стіна там, де й була весь цей час – біля щастевої дружини, а Віка чергового разу лишилася сама.
Проте зараз було легше. По‑перше, ноги її коротшими не стали, а дещо додаткове з’явилося. У Віки були зв’язки, тому на вулиці вона не опинилася. Вчилася в інституті, влаштувалася працювати до масажного салону. Клієнти, побачивши її ноги, забували багато про що, насамперед про своїх дружин та коханок. Деякі навіть одружитись обіцяли. Наречені. Один – козел, інший – з Росії. Але які там наречені, обидва – козли одружені. А ще був палкий італієць Паоло, про якого подруга Віки Наталя казала: «Прийде італієць палкий та дасть тобі три палки». На більше в даному разі можна було не розраховувати. Бо Паоло був жадібний.
У салоні її й помітив Валерій Леонідович, у якого були проблеми з простатою (тут Ігорко сказав мені, помітивши мою сп’янілу, але щасливу посмішку, щоб я не дуже радів, бо з простатою у Валерія проблем уже немає). Яку ж він її побачив? У маленькій вузькій шкіряній спідничці з вирізом, із якого стирчали круглі сідниці‑щічки, наче в ілюмінатор дивилися пухкі дитинчата, в маленькому шкіряному бюстгальтері, який ледь утримував міцні та гарні груди, та високих чоботах, що поглинали її ноги до середини стегна. Краса нелюдська. Валерій Леонідович запалав, але чоловіком він був обережним. Покликав Наталю й запитав: «А от дівчина, така, в шкірі. Вона, часом, не це‑о?» «Що не це‑о?» – не зрозуміла Наталя. «Ну, не той? Проституцією не займається?». Наталя дуже образилася за подругу: «А чого це ви всі думаєте, що коли людині фігура дозволяє носити сексуальні речі, то вона обов’язково шльондра?
Це ви просто таких ніг не маєте, то й заздрите». Такою була відповідь Наталі. «Це, щоб ви знали, наша найкраща масажистка, а не „це‑о“, якщо у вас є будь‑які проблеми, за кілька сеансів вони зникнуть, як не було!»
Валерій сказав, що вибачається, він не так усе зрозумів (хоча все він зрозумів так) і радо б із нею попрацював. «О’кей», – сказала Наталя і рвучко подалася до Віки, що відпочивала на канапі. «Слухай, тут прийшов дуже серйозний дядя. Дуже, розумієш? Зараз ти підеш і зробиш йому масаж. І будеш старанна. Тільки я тебе дуже прошу, Віко, мовчи. Краще мовчи та зітхай. Мовчи та залишайся загадкою». Наталя побоювалася, що Віка може щось видати мовою донецьких хлопців, з цим же дядечком краще поводитися делікатно. А яка делікатність у донецьких пацанів? Не було й немає. Не модна вона в них.
Наталя, досвідчена профура, була права. Валерій полюбляв делікатність. Бо саме її йому й бракувало (на цьому місці я крекнув). До того ж її джерелом була мовчазна дівчина з ногами, в які б відразу закохався будь‑який нафтовий шейх. Спочатку їй було дуже важко, бо Віка вже тоді славилася балакучістю й гострим язиком. Аж потім вона зрозуміла, що поводитися мовчазно і пристойно вона мусить тільки з Валериком, а інших може крити, як хоче. Це лише додасть їй пікантності.
Їхній зв’язок триває вже понад три роки. Валерій вітав Вікторію із закінченням вузу, Валерій влаштував її на роботу – собі під бік, щоб не вешталася, дражнячи чужих чоловіків, і завжди була готовою зробити Валерику масаж, коли йому припече. «Провінційні зуби дуже міцні, друже, бо молоко там краще, ніж міське, та й у зуби там дають змалку, хочеш не хочеш – стануть, як вовчі ікла».
…
«То чого ти замовк?» – питає мене Ігорко, наче я все це йому розповідав, а не він мені. «Е», – тільки й вичавлюю з себе я. «Наливай давай.» «Е», – каже тепер Ігорко. «Слухай, але ж це не найнижча посада, як вона може її обіймати? На чому вона, блін, розуміється, крім масажу простати язиком?» «По‑перше, друже, я знаю дуже небагато жінок, котрі б розумілися на масажі простати язиком, уже тільки це робить її майже неповторною й перетворює на цінного співробітника. А по‑друге, вона має відповідний диплом, а її має відповідний чоловік. Ще є по‑третє. Ти не повіриш, але вона непогано розуміється на цих клятих піарах. Чесне благородне слово. Звісно, на керівника вона не тягне, але я бачив іще й не таких бовдурів».
«Чудернацькі перевтілення. Масажистка простати – керівник величезного державного департаменту з питань піару», – муркочу я. Муркотить і Мартіні. Ігорко каже, що йому треба відлити. Я кажу: чи не час нам іти спати? Ігорко каже, що це буде неввічливо щодо Степана. «Буде він у нас якийсь занедбаний». «А», – згадую я про Зріз Стіни й бачу, що третю пляшку ми вже почали. «Може, піти до якоїсь крамниці купити щось пожерти?» «Ні, якщо воно спочатку було, може, й незайвим, то зараз – точно ні до чого», – доноситься голос Ігорка з убиральні.
«Слухай, а хто тобі вибрав такі грайливі фіранки на вікна? Жовті в біленькі квіточки, це ж треба таке. Тільки не кажи, що це твоя ідея». «Ні. Не моя. Я думав, що цю квартиру буде знято для моєї коханки, тому агент підбирав обставу хатки з урахуванням цього». «Вправний агент. Знав я одну жінку, агента, теж була досить вправною, особливо щодо анального сексу, то…» Я наливаю ще по одній стопці, мене хитає, я хочу спати, я кажу, що залюбки послухаю про вправного агента коли‑небудь іще, на сьогодні мені вистачить масажу простати.
«Знаєш, Степан у нас справді розумний, із цим уже нічого не поробиш. Але він розумний не розумом». «Що?» – перепитую я, бо не збагну, чи то горілка, чи то мій слух, чи Ігорко почав заговорюватися, хоч воно й не дивно. «Чим він розумний?» – переформульовую я, бо Ігорко мовчки п’є. «Дупою. Він розумний дупою. Всі знання він нею бере, своєю дупою залізною. Сидить, працює, днями, вечорами, ночами, навіть уранці. Увесь час біля свого компа. Навіть відливати виходить тільки по обіді».
У мене починається гикавка. «А він…» Я гикаю, Ігорко дубасить мене по спині. «Він був некрофілом і став керівником за квотою некрофілів? Чи був педофілом? Чи трахав тваринок?» «Гидота яка, – каже Ігорко. – Збоченець ти. Як тільки можна було до такого дотумкати. Жах». Він заливає жах горілкою. Я бачу, що розповідати про Степана йому дуже нудно. «Це ж Степан, воно ж мудило. Як ти міг подумати, що такі люди здатні взагалі трахатися, а тим більше трахати тваринок? Тут повинна бути фантазія. Однієї дупи замало».
Я погоджуюся. «І що, про нього немає ніяких історій?» «Та є. Дві. Одна така само нудна, як він». Виявляється, Степан – дуже економний, іншими словами – рідкісний жлобко. Коли він їхав будь‑куди за кордон, обов’язково брав із собою ковбасу, згущене молоко, сухарики, які сам робив із батонів, та дешевий чай у пакетиках. Усім цим він харчувався, а гроші економив. «Не повіриш – ходить як жебрак, один і той самий костюм на всі випадки життя, дві сорочки, одна двобічна краватка, Валерик уже почав зауваження йому робити, не може так злиденно виглядати юрист і керівник середньої ланки, це ж сором для установи».
Після цього нападу, як здалося Ігоркові, та й не тільки йому, Степан перефарбував костюм. «У темно‑зелений колір, став схожим на військового, ще б лампаси нашив, козел». Ігорко каже, що ця Степанова поведінка дуже всіх діставала, особливо страждали ті, хто їздив із ним у відрядження. Ні попоїсти в ресторанах, ні купити собі щось, постійно перед очима це обличчя в жалобі, що хрустить крихітним сухариком. «І уяви собі, це опудало, народжене десь там за обрієм, на ці гроші купило собі квартирку й авто в Києві. Звісно, все це не першокласне, але вбити його хочеться не менше».
Мені весело. Ігоркові, втім, також. «Ще є цікава історія. Я теж одного разу був із ним у Швейцарії. Тоді весело мені не було через усі ці сухарі та ремствування менеджерів готелю й служок, що „ваш колега знов куховарить у номері, а це є для нас неприйнятним“. Мене корчило щоразу, коли я бачив це насичене згущеним молоком тіло». Ігорко здригається. Спогади. В мене така сама реакція, коли я пригадую тестя.
«І от одного вечора ми вийшли пройтися. Йшли містом, роздивлялися вітрини, приміщення банків, бо це ж Швейцарія – там купа банків.
І тут ми помітили повій. Вони стояли при дорозі, майже біля міністерства закордонних справ. Я про це знав, бо я хлоп щодо бабів цікавий, а цей – ні. Вони стояли в коротких шубках, крутили крихітними сумочками. Доволі страшненькі. І цей стояв. Як причарований. І я подумав: о‑па, Степанові закортіло продажної любові. Припекло хлопцеві, сперма вдарила в голову. Але, бачу, він дістає з сумки фотоапарат. Я відразу йому сказав: не треба, вони цього не люблять. А Степан аж зайшовся: „Ні, ти тільки подумай, стоять шльондри просто біля міністерства, я хочу це зняти“. „Хтось бабів хоче зняти, а хтось хоче зняти їх фотоапаратом. Пріоритети, блін“.»
Ігорко починає говорити голосом футбольного коментатора: «Степан вирушає на полювання, тримає фотоапарат напоготові. Повії помічають Степана, вони обертаються, Степан думає, що це вони позують, і налаштовує на них фотоапарат, і тут несподівано він отримує по голові крихітною сумочкою. Го‑о‑о‑о‑ол!!! Степан біжить вулицями Берна, за ним біжать, нестримно наближаючись, швейцарські повії, як фурії та гарпії на картинах великих митців, волосся їхнє скуйовджене, очі блищать, штучні нігті чекають на жертву, ось їм удається наблизитись, але Степан пришвидшує свій біг. А от він гепається, послизнувшись на винятково чистому асфальті, і тоді сумочки відходжують його по голові».
Уранці Степан мав подряпаний писок і втомлений вигляд. «А я тебе попереджав. Не лізь їх знімати, вони уникають публічності», – сказав мстивий Ігорко. Степан зітхнув, з’їв од хвилювання ресторанну булочку й запропонував Ігоркові половину коштів, виділених на відрядження, за те, щоб Ігорко про цю історію мовчав. Ги‑гик. Якраз. «Цих коштів мені ледь вистачило на один день. Хіба міг я замовчувати таку чудову історію? Ховати її від людства?» Я кажу, що це було б злочином, якби Ігорко сховав таку історію від людства. «Па‑па, Степане, до завтра», – абсолютно серйозно каже Ігорко, заливаючи в себе останні грами горілки. «Все. Спимо», – повідомляє він мені й миттєво засинає. Я ж дивлюся на будильник і розумію, що забув, як його заводити. «Знаєш, що? – питаюся в будильника. – Ти вже стільки в мене мешкаєш, що міг би й сам без моєї допомоги заводитися». Я дивлюся на свої руки. «А ви взагалі – зрадники, як можна забути такі прості речі – не розумію». З цими словами поринаю в сон.
vii)
Коли я виходив з убиральні, то наштовхнувся на Ігорка в трусах. «Воруши батонами, – не вельми люб’язно промовив він до мене. – Не сам удома». Вранці сперечатися мені не хотілося, втім, який це був ранок? Майже дванадцята година. День. «Збирайся хутчіш», – намагається перекричати зливний бачок Ігорко. Я збираюся. «В тебе праска є?» Я кажу, що мусить бути в шафі, Ігорко відкриває шафу й випускає Мартіні. «О! Хто тебе сюди запхнув?» – питається Ігорко в Мартіні. Але той уже подався до кухні полювати на харчі, залишені на столі, але там нічого немає, це я розумію з його ображеного нявчання. Я відчуваю голод.
«Будемо жерти на роботі, що там іще робити? Поїхали», – Ігорко дуже поквапливий. І злий. «Ти чого такий лютий?» – запитую. Він всідається в машину. «Я коли попиячу добряче, то на ранок завжди такий. Ти на мене не зважай. Не варто». О’кей. Не буду на нього звертати уваги, в машині ми так само мовчимо, як учора, і мені здається, що ми їдемо до мене, і що я ще не чув усіх цих примарних історій про своїх колег.
На секретарському столі лежить купка паперів із притороченими маленькими клаптиками з однаковим написом: «С. В. Коваленку. До виконання.
С. В. Коваленку. До відома. С. В. Коваленку. Тримати на контролі.» та візерунчастим підписом. Секретарки немає. (Секретарки Немає – сім). Я лізу в її шухляду й миттєво знаходжу коробку з чаєм у пакетиках. Добре. Електричний чайник також є.
Навіть із водою, не треба пертися до вбиральні. Чудово. Я натискаю кнопку й чекаю, завмерши в кутку з чорною чашкою в руках. Я спеціально обрав чорну, щоб не думати, що вона брудна. Чорна і є чорна.
Чай. Мій організм дуже хоче пити. Я роблю ковток і випльовую все на килим. Тому що ніколи не пив чай із присмаком ковбаси. Це рідкісна гидота, ох, і смаки в моєї сучки‑секретарки. Я принюхуюся – ковбаса. Я роблю контрольний ковток – і знову все випльовую на підлогу. Тієї самої миті після одноразового постукування у двері до приймальні заходить суб’єкт, який тримає папери біля серця. Він представляється: «Едик, помічник Валерія Леонідовича», протягує руку з доглянутими нігтями і має надзвичайно спокійний вигляд, наче він постійно бачить людей, які харкають на килими. Втім, може, він мешкає в такому середовищі або в минулому житті був погоничем верблюдів.
«Дуже приємно, – кажу я, беру папери. – Це ж мені?» І показую йому на стілець. Але він підходить до чайника, принюхується: «Це Христина вчора ввечері варила, мабуть, сосиски. А може, й пельмені. Вона зустрічається з охоронцем. Миколою. Таким чорненьким, знаєте? Підгодовує хлопця», – каже він і тільки тоді сідає. «Христина?» – цікавлюсь я. «Так, Христина. Ваша секретарка». Мене зараз знудить від моєї секретарки, від Христини, від пельменної води, в якій я намагався заварити Христинин чай, та чорненького Христининого голодного охоронця Миколи. «Вам краще піти до буфету. А їй скажіть, що настукаєте дяді, якщо вона не вимиє чайника». «Дуже цінна порада», – риплю зубами я. «Прошу», – чемно відповідає він.
Я роздивляюся папери. У прозорій теці – сторінок десять тексту, на маленькому папірці надряпано: «Напишіть письмово переклад англійською. Терміново». Текст називається: «Україна – проблеми орієнтації». Я думаю, що коли вже в країни проблеми з орієнтацією, то що вже казати про її громадян? «Напишіть письмово». Це ж треба так висловлюватися. Усно я тобі напишу, ага. В іншій теці – один аркуш. На ньому олівцем написано таке: «Іноземні інвестиції – проблеми, перспективи, щось таке та ще щось таке». На клаптику синього кольору червона ручка вивела: «С. Коваленко, І. Маляр, В. Крига, С. Богданець. Підготувати доповідь. Доповісти». «Доповідь доповісти». Ай лав Валерій Леонідович.
Дзвоник. «Станіслав Владиславович? О третій нарада у Василя Васильовича. Щодо інвестицій. Як пройшло в міністерстві?» Це – Варвара. Я кажу, що в міністерстві було, як завжди. Балаканина. Так мене навчив відповідати Ігорко, поки нас віз ліфт. «Зрозуміло». Вона поклала слухавку. Мабуть, треба рапортувати рапорт. А на нараді – радити. Я набираю номер Ігорка, відповідає його секретарка. «А де Ігор?» – питаю я. «Ви телефонуєте в обідню перерву», – каже ця сволота й кидає слухавку. Принаймні вона на місці. Ігорева секретарка.
В буфеті я щасливо знаходжу вільний стіл. Поруч зі мною сидять фарбовані дівчатка. Симпатичні, з короткими стильними зачісками. Схожі на солістів російської поп‑групи «Смеш». Я сьорбаю грибну юшку. Смачно. Дівчатка розмовляли розмови. Тьху. Здається, я заразився від Валерика. Але мені бракувало часу, щоб замислитися над цим, бо я почув, про що говорять дівчиська.
– Радик твій – рідкісний козел.
– Вони всі козли, не треба його відокремлювати, люба.
– Ясна річ, всі. Але є рідкісні козли, типу як із Червоної книги, тільки навпаки. Так оце – твій Радик.
– А чому це він мій, га? Він – твій. Це ти нас познайомила, забулася? Ти ж його знала раніше, і що, не думала тоді, що він козел?
Чи ти знала, що він козел і навмисно мені його підсунула? Знаєш, якщо це правда, то виходить якось не по‑дружньому, Таню.
Із цим я погоджувався на всі сто.
– А чого це ти обурюєшся? З хворої голови на здорову. Він – твій. Тому що ти з ним спиш. А я його просто знала. А коли чоловіка просто знаєш, а не спиш із ним, то можеш і не знати, що він – козел. Коли ти з чоловіком не спиш, він – абсолютно інший. Узагалі буває, що наче й зовсім не козел. – Ти сама второпала, що кажеш? У мене питаннячко, до речі, намалювалося. Люба, а чому ти з ним не спала? Ти підозрювала, що він козел? От скажи мені зараз, сидячи тут, коли ти п’єш зелений чай за мій рахунок, скажи, ну ж бо, давай‑давай.
– Чого це тебе розібрало? Добре. Я з ним не спала, тому що він смердить.
–???
– Ну, чого вирячилася? Якщо він тобі не смердить, це не означає, що він нього не смердить. Від нього не смердить тільки по понеділках, до речі. Він, мабуть, у неділю тільки миється. Ти не помічала, ні? Мовчиш? Тобто – не помічала. Тоді в тебе притуплений нюх. Слухай, а навіщо взагалі ним, козлом, псувати наш із тобою вівторок? Пішов він.
– Ти чому мені не сказала, що він смердить?
– Слухай, якщо він мені, розумієш, ме‑ні, смердить, це ще не означає, що він буде смердіти всім, що він тобі смердітиме.
І ти ж бачиш? Він же тобі не смердить. То що, я не права? Слухай, припини це.
– Я – не всі. Могла б мені сказати про це завчасно, поки я ще з ним не спала.
– А що б це змінило?
– Я б, може, не стала з ним спати.
– То й не спи. Хто тобі заважає?
– Ну, оце ти сказонула, Таню. Ми ж зустрічаємося з ним, то як це не спати? Зараз, коли ми зустрічаємося, не спати? Ти роби, як хочеш, люба. Ти ж дивачка в нас. А я так не можу. Коли вже зустрічаєшся з людиною – то спи!
Я настільки перейнявся їхньою розмовою, що дуже активно сьорбнув юшки, яка підступно прикрасила жирними плямами мою білу в тонку сіру смужку сорочку. Дівчатка дивилися на мене. «Дівчата, – промовив я до них. – Полюбіть мене заплямованого. Бо білого мене кожний зможе полюбити». «Пішов ти на хрін», – сказала принципова не‑Таня, яка не може не спати з чоловіком, якщо з ним зустрічається. До речі, я схвалюю її принцип. Але які ж у наш час жінки стали язикаті.
А ще я подумав, скільки разів на день мене і тих, хто поруч, і тих, хто далеко, шлють на цей хрін? Як цей орган узагалі витримує такий наплив люду. Це ж кожного дня: ідуть, ідуть, ідуть. Нескінченна черга. Більша, ніж на сповідь до канадійської церкви напередодні Великодня. Ніякого спокою. Хто це здатний витримати? А ще дуже цікаво: чий він? Чий він, цей хрін?
Свої великі думи я продовжував думати («Думи думати» – все правильно!), прямуючи на нараду. Я прийшов туди першим. Хоча біля конференційної зали крутились якісь сумнівні та похапливі типчики. Як виявилося, то були банкіри. Частіш їх треба по телебаченню показувати, я хочу сказати, щоб люди бачили, КОМУ вони віддають свою грошву.
Усе розпочалося, щойно зайшов Василь Васильович. Обличчя всіх присутніх водночас перетворилися на обличчя людей, котрі думають щоками. Вася розпочав нудний спіч. Якщо ви хочете, щоб я переказав вам, про що воно було, навіть не сподівайтеся. Я спостерігав за тим, наскільки швидко люди вип’ють усю мінеральну та солодку воду. Дуже швидко. Треба іншим разом знайти собі напарника і влаштувати тоталізатор. Я б поставив на Варвару, вона – спритна жіночка. Набурмосена така. Індичка з блокнотом, ручка напоготові. Слухає свого Васятка. Я взагалі‑то так думаю: «Коли ім’я тобі – Вася, на фіг прізвисько тобі?»
Озираюся на банкірів, одне обличчя мені здається знайомим, я починаю порпатись у спогадах, і нарешті згадую, що бачу нікого іншого, як Стерна Геральда Генріховича. Рідкісного козла. Моя колишня секретарка, не та, яка «Секретарки Немає – вісім», що варить ковбаси в моєму чайнику, а секретарка з того, ситого життя, колись працювала в цього монструозного монстра, і це саме вона розповідала мені
Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 117 | Нарушение авторских прав