|
Читайте также: |
Економічні витрати - це ті виплати, які підприємство повинне зробити, або ті доходи, які підприємство повинно забезпечити постачальнику ресурсів, щоб відволікти ці ресурси від використання в альтернативних виробництвах.
Економісти вважають витратами всі платежі - явні та неявні,? які потрібні для залучення ресурсів до конкретного виду діяльності.
Виплати фірми, пов'язані з виробництвом продукції або наданням послуг, можуть бути або зовнішніми, або внутрішніми.
Зовнішні витрати являють собою плату постачальникам ресурсів (праці, сировини, енергії і т.д.), які не є власністю даного підприємства.
Витрати на власний і самостійно використаний ресурс є внутрішніми витратами.
Крім того, до економічних витрат належать нормальний прибуток - мінімальна плата, необхідна для утримання підприємницького таланту в межах даного підприємства.
Отже, економічні витрати - це сума зовнішніх і внутрішніх платежів, включаючи в останні і нормальний прибуток, необхідних для того, щоб залучити і утримати ресурси в межах даного напряму діяльності.
Виробництво потребує не тільки праці, землі і капіталу, але також і часу. Ми визначаємо миттєвий період як проміжок часу, який настільки короткий, що виробництво залишається сталим. Короткостроковий період означає час, протягом якого підприємства можуть пристосувати виробництво шляхом переміни змінних факторів, таких як матеріали і праця, але не можуть змінити сталі фактори, такі як основний капітал. Довгостроковий період - це проміжок часу, достатній для того, щоб усі фактори виробництва, у тому числі й основний капітал пристосувати до потреб ринку протягом цього періоду.
В політекономії короткостроковий період використовують для визначення постійних, змінних і граничних витрат.
Постійні витрати (ПВ) - це витрати, величина яких не залежить від зміни обсягу продукції. Це орендна плата, амортизація основного капіталу, страхові внески, утримання управлінського персоналу. Постійні витрати виплачуються навіть тоді, коли продукцію взагалі не виробляють.
Змінні витрати (ЗВ) - це витрати, величина яких у короткостроковому періоді змінюється залежно від зміни обсягу продукції. Вони складаються з витрат на сировину, заробітну плату, пальне і т.д.
Постійні і змінні витрати у сукупності становлять валові витрати (ВВ).
ВВ=ПВ+ЗВ.
Формула-1-Валові витрати
Граничні витрати виробництва - це додаткові витрати на виробництво однієї додаткової одиниці обсягу продукції.
Середні витрати - це витрати на одиницю випуску продукції, які дорівнюють валовим витратам, поділеним на вироблену кількість товару.
Кількісний вимір витрат виробництва продукції на рівні підприємства виражається за допомогою такої економічної категорії як собівартість, яка обчислюється у грошовій формі.
Собівартість - це грошові кошти, затрачені підприємством на виготовлення і збут продукції.
Собівартість комплексно характеризує використання всіх видів ресурсів підприємства, вона є одним з найважливіших показників ефективності виробництва.
Для підприємства важливо визначити витрати, які відшкодовуються за рахунок собівартості, а які - т за рахунок прибутку.
В основу класифікації витрат, що формують собівартість продукції, покладено такі ознаки:
I. Ступінь однорідності витрат.
Всі витрати за цією ознакою поділяються на:
- Одноелементні (прості) - сировина і матеріали, заробітна плата тощо; ці витрати мають єдиний економічний зміст;
- комплексні - різнорідні за своїм складом і охоплюють декілька елементів витрат, їх зазивають ще непрямими (загальновиробничі та адміністративні витрати, втрати від браку).
II. Спосіб віднесення на окремі види продукції
Втрати поділяються на:
- прямі (безпосередньо пов'язані з виготовленням даного виду продукції і можуть бути прямо віднесені на її одиницю);
- непрямі (пов'язані з виготовленням різних виробів і не можуть прямо бути віднесені на той чи інший вид продукції; до них належать заробітна плата управлінського і обслуговуючого персоналу, утримання й експлуатація основних фонди)
III Зв'язок з обсягом виробництва
Всі витрати за цією ознакою поділяються на:
- постійні (їх загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції в певних межах; до них належать витрати на утримання й експлуатацію будівель і споруд, управління).
У складі постійних розрізняють умовно-постійні витрати, які неістотно змінюються при зміні обсягу виробництва:
- змінні - загальна сума витрат за певний час залежить від обсягу виробництва продукції; поділяються на:
1. пропорційні - змінюються прямо пропорційно до змін обсягу виробництва - сировина, матеріал, комплектуючі, відрядна заробітна плата.
2. непропорційні - поділяються на прогресуючі і дигресуючі.
IV. За економічними елементами і калькуляційними статтями.
Ця класифікація є найважливішою.
Всі витрати за цією ознакою поділяються на
Собівартість продукції як грошовий вираз затрат підприємства на виробництво і реалізації продукції характеризує ефективність цього процесу виробництва на підприємстві, оскільки у ній відображаються:
- рівень організації виробничого процесу;
- технічний рівень;
- продуктивність праці та інше.
Собівартість продукції як показник використовується для контролю за використанням ресурсів виробництва, визначення економічної ефективності, організаційно-технічних заходів, встановлення цін на продукцію. За умов самофінансування зниження собівартості є основним джерелом зростання прибутку підприємства.
Індивідуальна собівартість. Характеризує витрати окремого підприємства на виробництво і реалізацію продукції, а галузева показую середні у галузі витрати на виробництво і реалізацію продукції.
Показниками собівартості продукції, що використовуються в господарській практиці, є:
- затрати на 1 грн. товарної продукції.
- собівартість окремих видів продукції (визначається на основі калькуляцій собівартості окремих видів продукції);
- зниження собівартості порівняльної товарної продукції (використовується на підприємствах зі сталим асортиментом);
Управління витратами передбачає цілеспрямований вплив на формування витрат, контроль за їх рівнем та економічне стимулювання їхнього зниження.
Система управління витратами включає:
- пошук та виявлення чинків, що впливають на економію усіх видів ресурсів;
- нормування витрат ресурсів;
- планування витрат за їхніми видами;
- облік та аналіз витрат;
- економічне симулювання економії ресурсів та зниження витрат.
За кожен елемент цієї системи відповідають певні виконавці, Структурні підрозділи підприємства. Вони розробляють комплекс заходів, спрямованих на значення сукупних витрат на виробництво реалізацію продукції.
Можливості зниження собівартості продукції можна виділити й аналізувати за двома напрямами:
1) за джерелами;
2) за чинниками (факторами).
Джерелами зниження собівартості продукції є ті затрати, за рахунок економії яких знижується собівартість продукції, а саме:
- витрати уречевленої праці, які можуть бути знижені завдяки поліпшенню використання засобів і предметів праці;
- витрати живої праці, які можуть бути скорочені завдяки зростанню продуктивності праці;
- адміністративно-управлінські втрати.
Зниження собівартості продукції у всіх галузях забезпечується, насамперед, за рахунок зростання продуктивності праці, яка має двоякий вплив на собівартість. По-перше, в результаті підвищення продуктивності праці знижується трудомісткість, а, відповідно, - і витрати загробної плати на одиницю продукції. По-друге, її зростання приводить до збільшення абсолютного обсягу виробництва, що скорочує умовно-постійні витрати на одиницю продукції.
Визначальним джерелом зниження собівартості, особливо у матеріаломістких галузях, є економія матеріальних витрат на основі раціонального використання матеріальних ресурсів, а також підвищення завантаження основних фондів, скорочення витрат на управління й обслуговування.
Зниження собівартості продукції досягається за рахунок різних чинників, тобто заходів, які викликають зміну її складових. Всі чинники поділяються на дві групи: народногосподарські і виробничі.
Народногосподарські не залежать від діяльності підприємства і реалізуються в централізованому порядку. Вони включають: зміну вартості енергоносіїв, нормативів відрахувань на соціальне страхування, пенсійне забезпечення, перегляд тарифних ставок, митних правил та ін.
Виробничі (техніко-економічні) - це чинники, які залежать від діяльності конкретного підприємства. До них належать: підвищення технологічного рівня виробництва, вдосконалення організації виробництва і праці, ціна обсягу і структури продукції, галузева та інші фактори зниження.
Врахування техніко-економічних факторів дозволяє планувати оптимальний рівень витрат, завдання щодо їх зниження.
Основними шляхами зниження собівартості продукції є скорочення тих витрат, які мають найбільшу питому вагу у її структурі.
План по собівартості продукції на підприємстві включає такі елементи:
- планування зниження собівартості товарної продукції;
- складання кошторису витрат на виробництво;
- складання планових калькуляцій окремих видів продукції.
Планування зниження собівартості товарної продукції здійснюють шляхом планування зниження затрат на 1 грн. товарної продукції. Всі чинники, що впливають на зміну цих витрат, можуть бути об'єднанні у перелічені вище групи.
Розрахунок зниження собівартості продукції за відповідними чинниками виконують у такій послідовності:
1) Визначають затрати на 1 грн. ТП в базовому році;
2) Визначають вихідну собівартість в плановому ріці;
3) Визначають економію затрат за техніко-економічними чинниками методом прямого розрахунку:
- підвищення технологічного рівня виробництва може обумовити економію витрат за рахунок зниження норм витрат матеріалів;
- удосконалення організації виробництва і праці обумовлює економію витрат за рахунок поглиблення спеціалізації і розширення кооперування виробництва;
- зміна структури і обсягу продукції спричиняє відносне зниження умовно-постійних витрат;
Індексний метод розрахунку зниження собівартості продукції.
Індексний метод дає можливість врахувати вплив усіх чинників укрупненим способом.
- Зниження собівартості продукції за рахунок зміни норм витрат матеріалів і зміни цін на них;
- Зниження собівартості продукції за рахунок зростання продуктивності праці;
- Зниження собівартості продукції за рахунок зниження умовно-постійних втрат
Складання кошторису витрат на виробництво і калькування собівартості одиниці продукції.
Мета складання кошторису витрат на виробництво - встановлення всієї суми затрат на виробництво плановому році.
Кошторис виробництва, узагальнюючи поелементні витрати підприємства, показує їх ресурсну структуру (витрати на матеріали, персонал, основні фонди). Ці надзвичайно важливо для аналізу чинників формування і зниження собівартості продукції.
Калькування собівартості продукції - це процес обмеження собівартості одиниці продукції.
Методи калькулювання:
- нормативний;
- параметричний;
- розрахунково-аналітичний.
Номенклатура калькуляційних статей наведена вище, а склад окремих статей формується таким чином:
1) «Сировина і матеріали»
2) «Паливо і енергія на технологічні цілі»
3) «Заробітна плата виробничих робітників»
4) «Відрахування на соц. заходи виробничих робітників»
5) «Загальновиробничі витрати»
6) «Адміністративні витрати»
7) «Підготовка та освоєння виробництва»
8) «Інші виробничі витрати»
9) «Витрати на збут»
На ранніх стадіях розробки нової продукції, коли повністю не сформована нормативна база, не відомі ціни на ресурси і відсутній комплект технічної документації, собівартість продукції може визначатися лише як прогнозна величина.
Найбільш розповсюдженими методами таких розрахунків є:
1) метод питомих ваг;
2) графоаналітичний;
3) бальний;
4) кореляційний.
Із освоєнням виробництва нової продукції її собівартість змінюється (знижується). Знання закономірностей Зіни собівартості продукції в процесі освоєння виробництва дає можливість управляти витратами на нього в процесі формування ціни на продукцію.
собівартість виробництво витрата продукція
Прибуток – це перетворена форма додаткового продукту й додаткової вартості, яка виражає відносини між власниками засобів виробництва і найманими працівниками з приводу його створення і привласнення. Термін «перетворена форма» означає, що прибуток приховує справжнє джерело свого виникнення і створює враження, що участь у його створенні брали не лише працівники, а й засоби виробництва.
Прибутки, які одержують окремі підприємці, розрізняються за своєю величиною, їхня диференціація зумовлюється різними факторами:
Кількість залучених до виробництва коштів
Прибутковість вкладень
Рівень витрат на виробництво
Швидкість обороту капіталу
Ринкова ціна.
2. Теорії прибутку як економічної категорії
Щодо джерела прибутку серед економістів різних шкіл та напрямів немає єдиної думки. Різні теорії по-різному трактують джерело прибутку. Однією з перших була теорія прибутку меркантилістів, згідно з якою прибуток виникає в зовнішній торгівлі в результаті продажу товарів за межами країни за вищими цінами, ніж ті, за якими товар куплено.
Класична політична економіка в особі А. Сміта і Д. Рікардо джерело прибутку вбачала у виробництві. А. Сміт прибуток трактував як вирахування підприємця з продукту праці найманого робітника і як результат функціонування капіталу.
Д. Рікардо розкрив залежність між прибутком і заробітною платою, яка полягає в тому, що збільшення прибутку призводить до зменшення заробітної плати і навпаки. Цим були обґрунтовані економічні засади суперечностей інтересів підприємців і найманих робітників. Одним з головних чинників підвищення прибутку є суспільна продуктивність праці, яка, зростаючи, зумовлює зниження вартості робочої сили.
Марксистська економічна теорія визначає прибуток як перетворену форму додаткової вартості, що спотворює сутність капіталістичних відносин, маскуючи справжнє джерело прибутку, яким є неоплачена праця найманих робітників.
Сучасна немарксистська економічна теорія найчастіше пов’язує прибуток з капіталом, трактуючи його як винагороду за підприємницьку діяльність, тобто пов’язує його з таким чинником виробництва, як підприємницький талант, підприємницькі здібності.
Багато західних економістів при поясненні прибутку використовують теорію трьох факторів виробництва Ж. Б. Сея, за якою участь у створенні вартості беруть, праця, земля і капітал. Наприклад, прибуток вони розглядають як доход від використання засобів виробництва (капіталу) та як плата за працю підприємця з управління та організації виробництва і, отже, доход на капітал відрізняють від підприємницького доходу.
Не вдаючись до детального аналізу теорій прибутку, слід зазначити, що ближче до істини ті теорії, які джерело прибутку вбачають у безпосередньому виробництві й пов’язують його з додатковим продуктом. Дійсно, на поверхні економічних явищ прибуток виступає як надлишок над витратами виготовлення товару. Реалізовуючи товар, підприємець одержує певну суму грошей, що становить валову виручку або суму продаж. Якщо з цієї суми вирахувати загальні витрати виробництва, то це і буде прибуток, або чиста виручка. Оскільки ця виручка надходить лише після того, як реалізується виготовлений товар, створюється враження, що саме процес реалізації (обігу) і створює прибуток. Проте це поверхове уявлення про прибуток. Лише в сфері обігу прибуток виникнути не може. При продажу товару втілена в ньому вартість додаткового продукту реалізується як надлишок грошей над витратами на виготовлення товару, тобто виступає як прибуток. При цьому прибуток і вартість додаткового продукту, як правило, не збігаються, що пов’язано з тим, що ціни, за якими реалізовуються товари, під впливом ринкової кон’юнктури відхиляється від вартості товару. Недоодержану одним суб’єктом частину вартості додаткового прибутку ринок перерозподілить іншому, на продукцію якого на цей час склався високий попит. У зв’язку з цим останній реалізовує як прибуток і свою, і частину чужої вартості додаткового продукту. Це дає підстави для висновку, що прибуток є формою додаткового продукту.
Якщо для бухгалтерів прибуток — це те, що залишається від загальної виручки підприємства після сплати окремим особам та іншим підприємствам вартості матеріалів, капіталу і праці, використаних цим підприємством, то для економіста таке трактування надто широке і не зовсім чітке. Складність полягає в тому, що таке трактування прибутку виключає тільки явні витрати, тобто платежі підприємства зовнішнім постачальникам. Але ігноруються неявні (приховані) витрати, тобто платежі за аналогічні ресурси, якими володіє сама фірма або сама їх використовує. Таке тлумачення прибутку виключає економічні витрати на заробітну плату, ренту, відсоток і нормальний прибуток.
Економічний, або чистий, прибуток — це те, що залишається після вирахування всіх економічних витрат — явних і неявних витрат на заробітну плату, ренту і позичковий відсоток, і, крім того, нормального прибутку — із загального доходу підприємства. Економічний прибуток може бути або додатним, або від'ємним (збитки). Отже, визначення прибутку, сформульовані економістом і бухгалтером, співпадають лише в тому випадку, коли бухгалтер включає як явні, так і неявні витрати в сукупні витрати. Економічний прибуток — лише залишок від загального доходу після вирахування всіх витрат.
Економіст розглядає прибуток як винагороду за підприємницький талант, основні параметри якого були розкриті у першій частині. Там було показано, що частина підприємницького доходу називається нормальним прибутком. Це той мінімальний дохід, що необхідний для утримання підприємця в якійсь певній сфері виробництва. За визначенням, виплата такого нормального прибутку належить до витрат.
Рентабельність — поняття, що характеризує економічну ефективність виробництва, за якої підприємство за рахунок грошової виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) повністю відшкодовує витрати на її виробництво й одержує прибуток як головне джерело розширеного відтворення.
Для кількісного виміру рентабельності в цілому по аграрних підприємствах використовують такі три традиційні показники: рівень рентабельності, норму прибутку і приведену до земельної площі масу прибутку. Рівень рентабельності (Р) визначається за формулою:
де П — валовий прибуток від реалізації (робіт, послуг); Вв — виробничі витрати на реалізовану продукцію (її виробнича собівартість). Для повнішої уяви про реальну ефективність певного виду товарної продукції доцільно цей показник обчислювати з врахуванням витрат на її збут, зменшивши при цьому валовий прибуток на величину цих витрат і водночас збільшивши на них знаменник формули.
Рівень рентабельності в цілому по підприємству характеризує ефективність лише спожитих виробничих ресурсів і не відображує ефективності використання всіх авансованих витрат, що акумулюються у вигляді застосовуваних основних і оборотних фондів. Тому для визначення ефективності використання виробничих фондів розраховують показник норми прибутку (Нn):
де Фос і Фоб — середньорічна вартість відповідно основних виробничих фондів і оборотних фондів.
По рослинництву в цілому визначають такі показники рентабельності, як рівень рентабельності і приведену масу прибутку від цього комплексу галузей на гектар ріллі. За окремими культурами доцільно розраховувати три показники: рівень рентабельності, масу прибутку на гектар посіву і масу прибутку на реалізований центнер продукції. При цьому слід брати до уваги такі дві обставини. По-перше, при визначенні приведеної маси прибутку в цілому за рослинництвом слід прибуток від рентабельних галузей зменшити на збитки нерентабельних (збиткових) рослинницьких галузей. По-друге, масу прибутку на гектар посіву певної культури (Мк) необхідно визначати з обов’язковим урахуванням її рівня товарності за формулою:
де Пк — прибуток, одержаний від реалізації певної культури;S — площа посіву культури; Кт — коефіцієнт товарності.
Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 373 | Нарушение авторских прав