Становлення візантійського обряду

Константинополь, заложений Костянтином Великим на місці давнього грецького поселення Бізантія 20 листопада 326 року, уже в 381 році Другим Вселенським Собором був признаний “Новим Римом” рівним старому. Такий стрімкий ріст і возвеличення вимагає адекватної ідеологічної платформи. Ріст суспільної свідомості іде паралельно з державотворчими процесами. Християнство, як світоглядна основа суспільства, органічно випливає зі всього попереднього історичного шляху розвитку і стає наріжним каменем в побудові імперської влади. В цьому ракурсі, йдучи пліч-опліч, підтримуючи одна одну вони досягли небувалого розквіту.

Продовжуючи розвивати дану тезу, розглянемо Візантію – як колиску обох культур сакрального співу – грегоріанського хоралу і православного церковного співу.

Майбутній Папа Григорій І з 578 по 585 роки – папський нунцій в Константинополі. Живе в домі грецького прелата Евлогія. Лише 13 років, як не стало імператора Юстиніана (527-565), за правління якого Візантійська імперія розширила територіальні володіння до своїх максимальних меж. Релігійний обряд папський нунцій очевидно провадить у новозбудованому храмі Св.Софії (532-538). Після 7-річного перебування в Константинополі стає одним з дияконів Риму, а затим і архидияконом. З 590 по 604 роки – Римський Папа. Слід обов’язково наголосити не лише на особистому внеску Папи Григорія, як упорядника музичного боку латинської літургії. Його діяльність була підкріплена створнням знаменитої “співацької школи”, котра розвинула в часі надбання свого засновника. Отже, музичний первень латинського обряду в своїй основі – візантійський, причому час його запозичення – час імперського розквіту. А priori зазначимо, що музика, а в даному випадку – в певному сенсі +носій державної ідеології (питання джерелотворення візантійської сакральної музики розглядатиметься нижче) є виразником “суспільного духу” в кожний даний момент історії. Принагідно згадаймо Платонівське: “… зі зміною музики змінюються самі основи державного устрою”1. В даному випадку визначення сприймаємо в його обернено-пропорційній залежності. Напевне наступники Папи Григорія і враховували дане застереження.

Але повернемось до Візантійської імперії у її відношенні до слов’янства. З 545 року імператор Юстиніан починає наймати слов’янські загони на візантійську військову службу. Після знищення гунами готської держави в кінці ІV ст., Антське царство, не зачеплене гунами, зазнало інтенсивного розвитку (V – VІ ст.) з подальшим рухом на Балкани, в територіальні володіння Візантійської імперії.

На поч. VІІІ ст. залишилося не більше третини земель у порівнянні з кордонами Візантії за правління Юстиніана. “Слов’яни дали імперії саме те, чого їй бракувало, - масу вільного селянства”2.

“Наукова аналіза української пісні примушує вважати її паростю загально-европейської музики й простягає її генеалогію до джерел індоевропейських”3, - з курсу лекцій прочитаних незаперечним знавцем української народної пісні Ол.Кошицем у Колумбійському університеті (США). Отже, коли музикознавці вказують на присутність у візантійській сакральній музиці слов’янського первня4, то це можна вважати наслідком даного перебігу історичних процесів. Принагідно зауважимо, що слов’янська стихія є привнесена вже після запозичення з візантійської скарбниці до латинського обряду.

Конгломерат, що ввібрав у себе елементи сирійської, грецької, халдейської, вірменської, коптської, ефіопської, а також слов’янської культур, а крім того з VІІ по Х ст. перебував “ під чаром” арабської культури5, в силу свого іудейського джерела, де музика зі Словом Божим складає одне ціле – в такій своїй іпостасі став новою, як культурно-сакральною якістю, так і державотворчою силою. Ця одність, що у Візантійській вітці обряду християнства знайшла продовження і постійне підживлення і є тою різницею у подальшому шляху розвитку християнського обряду в порівнянні з латинською формою, з його нетерпимістю до всього світського (йдеться про музичну складову). Очевидно ця різниця, як результат даного явища проявилась не тільки у формі обряду. Такий взаємозв’язок – взаємовплив “змісту і форми” у подальшому своєму розвитку-поглибленні спричинився до формування систем християнського світобачення, кожна з яких дістала своє втілення у наступних морально-суспільних процесах (з Реформацією включно).

Таким чином, музичний елемент – як чи не найголовніший посередник світського і духовного, знайшов своє втілення і розвиток у різних, щоб не сказати діаметрально протилежних площинах. Чітке розмежування музики світської і церковної (Григоріанський хорал) – на Заході, і повний моноліт професійного музичного розвитку на Сході. А відтак – усвідомлення поділу на життя світське і релігійне (з константним зменшенням частки другого) і відповідно – більш заторможений процес “освітчення” – в другому випадку.

Розглядаючи питання органічності появи і розвитку сакрального співу у християнському обряді, треба застановитися на самому географічно-історичному глибинному аспекті явища: “ З розкопок на Бл.Сході та прочитання клинопису, а тим самим пізнання давньоіранської поезії народів-сусідів Ізраїлю, виявилося, що ханаанські тексти з Угаріту, а також аккадійські і шумерські фрагменти виявляють аналогії з псалмами”6. Принагідно нагадаємо про походження самого слова “псалом” (гр.) – вібрація струни, зачепленої щипком пальця. Таким чином, символічно, що слово, котре репрезентує поетичну (словесну) сферу в царині релігійної творчості своїм походженням завдячує музичній стихії інструментальної музики. Музика, як іманентно представлена у відвічному процесі творення-відзеркалення “стану душі” цивілізацій, є ніби “живою духовною матерією”, що її можна відчути нині. Період творення Візантійського обряду – один з найяскравіших, найнаповненіших у цьому ряді. Єдність суспільного і духовного розвитку в найбільш витонченому, досконалому і незнищенному вияві – сакральному співі яскраво представлена в даному історичному контексті (епохи творення сакрального співу Візантійського обряду).

Відомий факт сили враження Візантійського обряду на Руське посольство в Константинопольському храмі Св.Софії в 987 році вимагає відповіді на питання: в результаті чого стало можливим вийти на такий рівень відтворення літургійного символізму? Роберт Ф.Тафт вказує на такі причини: зв’язок обрядової церковної служби, літургійного обрамлення (архітектура, ікони) і літургійної інтерпретації (містагогіі)7.

В даному переліку відсутній фактор музичного впливу. Така недооцінка з позицій сьогоднішнього дня щодо місця, а радше сили впливу музичного первня в системі емоційно-смислового контексту церковного обряду є симптоматичною.

На нашу думку шлях становлення Візантійського обряду вказує на дещо інші акценти в його поступовому визріванні, на джерела тих життєдайних “соків”, котрі дали енергетику силі, закладеній в Слові, оживати до найвищого рівня сприйняття різноетнічною масою.

Простежмо цей шлях.

Антон Баумштарк остаточно відмів теорію Пробста про початкову апостольську єдність, що буцімто панувала в церковних громадах у перші століття становлння обряду християнства і еволюціонувала в різні обряди8. Численні археологічні розкопки, проведені на поч.ХХ ст., а також письмові свідчення в Грецї, Каппадокії, Понту дають підтвердження даної тези9. Тільки зі зростом могутності столиці та посиленням впливу її економічних і політичних інституцій на периферійне життя починається процес переймання столичного обряду.(Одночасно слід зауважити про закономірність стікання до столиці всього найпередовішого і найактивнішого).

Основні Служби, закладені єпископами Константинополя Гр.Богословом (378-381 рр.), І.Золотоустом (398-404 рр.), постійно удосконалювались і доповнювались органічним влиттям Трисвятого (бл.438-439), Символу Віри – (511 р.), Єдинородний Сине (535-546 рр.), Іже херувими (573-574 рр.). Щодо джерел розбудови Служби, то, наприклад, Трисвяте походить від молебня 25 вересня 437 року до Господа після землетрусу.

Інтенсивність розвитку і освоєння нових видів звертань до Бога (якщо так можна виразитись), в цей час вражає, але одночасно стає цілком зрозумілою з огляду на історично-географічне тло: між 404 і 960 роками Константинополь пережив 18 землетрусів, дві облоги аварів (626 р.), русів (860 р.), постійні війни з готами, гунами, вандалами, остготами, слов’янськими племенами, персами, арабами, лангобардами – все це “стрясало” Імперію і постійно тримало в напрузі. Мимоволі зринає у пам’яті епіграф одного з найвідоміших істориків сучасності А.Тойнбі до його 12-томної праці “Дослідження історії”, що його цілком можна віднести і до історії Візантійської імперії цього періоду: “Біль від роз’ятрених ран збадьорює сонну душу”.

Важливим фактом для визрівання самої форми обряду є побудова імператором Юстиніаном (527-565 рр.) головної Церкви Константинополя – Св.Софії (освячена 27 грудня 537 року). До цього часу молебні провадились в основному на відкритому повітрі. Важливе місце займали молитвенні походи. В даному контексті переорієнтація на місце проведення Служби є визначальною в аспекті направленості розвитку концепції обряду. Так були введені Вхідна молитва і Херувимська. Грандіозність дійства викликала в сучасників враження присутності на Службі біля Господнього Трону Небесного.

Загалом тогочасний обряд можна охарактеризувати як взаємопроникнення двох стихій: стихії давньої традиції духовної східної музики і світського елементу, що органічно присутній у дійстві репрезентацією владних структур (імператор, що безпосередньо бере в ньому участь). У свою чергу східна традиція, що складає фундамент музичного матеріалу Візантійського обряду – ціла система взаємовпливів. Найперше – єврейська музично-релігійна традиція, що історично уособлює витоки християнства, як релігії. Звідси її одноголосність, антифонна форма. Наступний найбільший вплив – сирійський: гимнотворча лінія. “Основним стержнем східної літургії являється гимн”, - пише Р.Грубер10. Не менш вагомим є внесок грецької культури, як “бази еліністської культури”11.

Процес накопичення форм втілення релігійних почуттів проходить на основі синтезу елементів великої кількості культур (див.вище). Як вставка між псалмами дістають життя тропи або ж тропарі, ірмоси (гр. – зв’язок) – як модель для серії подальшого варіювання мелодичного контура тропарів, канони – як розквіт гимнотворчості з вершинним Великим каноном (250 строф).

Як правило, процес визрівання, а затим і витворення певного музичного жанру, стилю і т.ін. уособлюється в ключових постатях, що акумулюють досягнення певного процесу накопичення матеріалу. І тут ми спостерігаємо широкий етнічний спектр. Він ще раз підтверджує тезу всеохопленості аж до універсальності (в певному розумінні) музичного елементу Візатійського обряду.

Видатним творцем візантійської сакральної музики був Роман (+540 р.) з Бейруту, прозваний Солодкоспівцем (1000 кондаків і ікосів, до нас дійшло 80); Ефрем Сирійський творив на грунті сирійської музичної і словесної стихії (в той час, коли головною була грецька); Тимокл і Антим – творці сакральної музики в епоху Халкедонського Собору. В VІ-VІІ ст.ст. розквіт гимнотворчості знайшов втіленя в особі Софронія Єрусалимського. Під час облоги Константинополя аварами (І пол. VІІ ст.) Патріарх Сергій створив Акафіст. Вінцем гимнотворчості стали канони і зокрема Великий канон Андрія Критського (+бл.726 р.). Завершив роботу по упорядкуванню церковних піснеспівів І.Дамаскін (бл.750-786 рр.), уклавши октоїх, що побутував в розрізненому вигляді.

Принагідно зацитуємо інформацію, почерпнуту Е.Герцманом з трактату “De ceremoniis”12, котрий приписується Костянтину Багрянородному: “Считается, что в распоряжении творцов музыки было довольно ограниченное количество основных мелодических формул, рассматривавшихся как “переданные от пророков и святых”. Детальніше до даної теми звернемося в розділі “Візантійський обряд на слов’янському грунті”.

Дата добавления: 2015-12-08