Розбійник, що став дитиною світла

“Блаженний, кому подарований злочин,

кому гріх закрито,

блаженна людина, що Господь

їй гріха не залічить!

Я відкрив Тобі гріх свій,

І не сховав був провини своєї.

Я сказав був: “Признаюся

в проступках своїх перед Господом!

І провину мого гріха Ти простив”

Пс. 32

“Шлях до Раю має ширину людини

і висоту хреста”

Володимир Гика

“О розбійнику, ти перша квітка на дереві хреста,

ти перший плід Голгофського лісу”

Давньосирійська Літургія

Райський сад був зачинений, я ж його відкриваю! (Лк. 23, 39-43)

Тільки-но випросивши співчуття Отця до всього людства, як Він одразу ж дарував його цьому розбійникові, розп’ятому поруч із ним. Спочатку обидва розбійники ображають Його, як і всі довкола. Але в певний момент щось зворухнулося в серці того, що праворуч. Що ж відбулося? Про це можна тільки здогадуватися. Можливо, зворушений лагідністю очей Ісуса, що дивились на нього, він раптом бачить не лише засудженого, який стікає потом і кров’ю, він бачить свого Царя!

Він дивиться на засудженого на смерть – і бачить Господа, що має владу над смертю. Він бачить надію – він думає про Царство! Він бачить чоловіка в його наготі – а відчуває в Ньому Володаря у всій величі.

І шепоче до Нього просту молитву, яка перейде крізь всі століття, молитву бідного з бідних: “Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!” І все. Він просить у Нього тільки про одне: згадати про нього. Але повторюючи своє прохання, наполягаючи. І Ісус дарує йому все: Царство Небесне! Не менше!

Рай! Вперше це слово, що зникло після того, як сад було зачинено, злітає з уст Ісуса, коли Він забирає туди Свого товариша.

Але перед тим, як адресувати Йому своє прохання, він єдиний відважився стати на захист Ісуса, єдиний, хто став адвокатом Бога у Його Страстях. Ризикуючи й самому бути осміяним, він наважується стверджувати: “Він же не скоїв жодного злочину!” Насправді він стає свідком невинности Бога, він, хто сам був винним! І виправданий ним Ісус повертає йому його безневинність.

Він не посоромився захистити Ісуса, й Ісус очистить його Своєю кров’ю: Ісус виступить на його захист перед Своїм Отцем.

Ця відповідь Ісуса є першою канонізацією в Історії: запевнити, що він буде в раю означає сказати, що в цей же момент він стає святим. Після Йосифа, Івана Хрестителя та невинно загиблих дітей з Вифлеєму, можна сказати, що це перший викуплений Ісусом, що входить відразу у рай7. Той, хто, здавалося, був на дні провалля, стає найпершим у сходженні. Від нашого імені він увіходить в Царство Небесне.

Задам тобі запитання: у цих Страстях, хто стає ближнім для Любови? Той, хто повертається здалека. Випадок з добрим розбійником – це доказ того, що прощення – як і святість – є абсолютно безкоштовним Божим даром, що не залежить від наших заслуг, від наших творінь, від нашої доброї поведінки. Припустімо, що він був вершиною доброти: чесним, порядним, добрим і справедливим, і що його було засуджено невинним. Тоді б ми подумали, що його канонізовано за все це! Але ж ні8!

В останню його хвилину достатньо було одного крику його серця, щоб Небесні Врата перед ним розчинилися. Ісус вибирає для наділення святістю навіть того, хто здається найбільш нездатним на неї!

Він розчиняє ворота і прокладає шлях до раю для багатьох. Тому ніколи не можна думати: “Вже надто пізно!” Ні і ще раз ні, ніколи не буває занадто пізно, чуєш мене? До останньої секунди останньої хвилини останньої години останньої доби останнього місяця останнього року твого існування: є час, є ще час, все ще є час. Хіба ж бо кожна мить не належить Богові? Хіба це не час Його Любови? Не час Його Серця9?

Якби він, цей перший канонізований – канонізований самим Найсвятішим – міг з нами розмовляти, хіба його слова дуже відрізнялися б від слів одного африканського в’язня, якого я мав ласку Божу зустріти в одній із в’язниць Північного Камеруна?

“Ви запитуєте у мене, як тут, у в’язниці, я зустрів Бога? Це просто, я вам розповім.

Я завдав зла суспільству, мене віддано під суд і засуджено до смерті. Мене схопити і кинули у тюрму, щоб я тут згнив. Бог такий милосердний, Він не тримає мені за зло, що я його розіп’яв. Я ображав Його і порушував Його заповіді. Але Він прийшов мені на допомогу, зіславши на мене нескінченну ласку. Я плачу сльозами радости, бо ж я був пропащий.

Найбільшим відкриттям для мене стало обличчя Христа. Коли я кажу людям, що тепер я радий, що мене засудили до смертної кари, вони мене не розуміють. Тільки я один знаю, чому я це кажу. Ті, які вважають, що Бог дає нам нещастя, щоб нас викупити, мають рацію. Особисто я це чув, бачив, і переживаю зараз. Тепер я – один із Його свідків, бо я зустрів Його тут, у в’язниці. Він мене покликав, і я Його прийняв. Я нескінченно Йому вдячний за те, що він розкрив мені очі на мої гріхи, мої провини. Хоча вони й неймовірно тяжкі, я певен, що Він мені їх пробачив.

Коли я думаю про всі ті гріхи, які я вчинив, я шкодую, що народився на світ. Ні! Я дякую Богові за те, що Він вказав мені на мої провини. Я цілком і повністю віддаю себе Йому і боротимуся до останньої краплини крови. Благаю Його зробити мене Своєю дитиною, а особливо щоб Його зброя, як я називаю молитву, стала для мене довічною потребою, поки я ще тут живу.”

(Тома, двадцять три роки)

А ось вражаючий приклад тверджень судді Фернана Лекена:

“У будь-якому злочинцеві є доля гуманности, в якій я ніколи не сумніваюся. У найзакостеніліших бандитах є якесь зерно людяности. Бог є неспіврозмірно більшим, аніж прірва в їхньому серці. Між миттю, коли хтось кидається зі скелі, та миттю, коли людина розіб’ється, вміщається ціла вічність, ціла Божа вічність…

Я, який стількох засудив, знаю, що для Бога немає злочинів, яких би Він не міг стерти. Я вважаю, що жодна ненависть не може встояти перед очищеням цією Любов’ю. У Великодну П’ятницю розбійник відкриває шлях для інших, я маю певність у цьому.

Я й справді стикався з пеклом, від якого в мене іноді паморочилось в голові. Але це було пекло, створене руками людини. Ми здатні створювати провалля, але воно не є бездонним. Як суддя, я був змушений бути суворим, але не мав зневіри по відношенню до людей, навіть коли вони здавалися найбільш пропащими. Людське життя ніколи не перестає бути Божим ланом, навіть, коли, здавалося б, бур’ян усе заглушив. Людина є не тільки тілом, вона несе відбиток Святого Духа. Протягом цілої вічности Бог любив людину і не віддавав її мороку ночі. У будь-якій людській істоті є частинка Бога, десь на дні… Тому поразка не є останнім словом.”

Неймовірна одностайність думок молодого камерунського в’язня і досвідченого французького судді. Так, для Нього ніхто не є надто далеким, надто втраченим, надто ницим. Для Нього немає незворотньо зіпсутої людини!

Визнати свій гріх – це віддати себе в руки Христа, що без гріха

“Коли ми свої гріхи визнаємо,

то Він вірний та праведний,

щоб гріхи нам простити,

та очистити нас від неправди всілякої”

(1 Ів. 1, 9)

Розбійник, що став святим, зі всією смиренністю визнає свій гріх. “Для нас це – справедливість, ми платимо за свої вчинки”. Сповідь – а свідчення Милосердя приводить до сповіді – це проголошення нашої нікчемности. Я зізнаюся не лише в тому, що я – грішник, але й в тому, що я справді згрішив.

Бо інакше ж, як Ісус може пробачити мені, допомогти викоренити коріння цих гріхів?

Якщо ти, хворий, не хочеш розповісти лікарю симптоми хвороби, які ти відчуваєш, то як він має тебе лікувати10?

Зізнатися у власних гріхах – це головний вчинок, який дозволяє отримати прощення. Людина має природню тенденцію применшувати гріх, робити його відносним11.

Звичайно, низка різних життєвих ситуацій пом’якшує його тяжкість, складні обставини пояснюють його, глибокі травми (особливо завдані в дитинстві) значно зменшують вину. Звичайно, я частіше є жертвою, аніж винуватцем (і напевне, в житті розп’ятого розбійника можна віднайти події, які могли б пояснити його злочини).

Але я мушу мати мужність, щирість, чесність взяти на себе відповідальність за свої вчинки. Навіть якщо мене до них спонукали обставини, завжди залишається місце для моєї особистої свободи. Я не лялька, не маріонетка, яку хтось смикає за мотузки. Коли йдеться про гріх, завжди існує певний момент, в який я так чи інакше погодився на нього. Хоча б через свою слабкість.

Як пророк Натан Царя Давида, моя совість звинувачує мене: “ Цей чоловік, це – ти! ” Я не заперечую, не сперечаюся, я не виправдовуюся, не перекладаю своєї вини на інших. Я визнаю. Я кажу: “Це правда”. Не лукавлячи. Не зволікаючи. Не уникаючи й не ухиляючись.

Отож, ніколи не соромся й не бійся. Чого боятися? Чого соромитися? Ти ж не перед судом, який має тебе засудити. Ти не перед суддею, який тебе зараз покарає. Ти знаходишся перед самим Спасителем, Який прийшов не для того, щоб судити, але якраз для того, щоб спасати, тобто лікувати й уздоровляти.

Ти перед своїм лікарем: ти показуєш Йому свої рани. Ти перед найлагіднішим із дітей, які коли-небудь народжувалися від жінки. Ти перед Милосердям, перед самим Співчуттям.

Смирення – вакцина номер один проти найбільш вбивчої отрути

Вірус-штамм, який інфікував усе людство, було розкодовано: це Гординя. Ніщо інше. Всі інші мікроби походять вже від неї: ненависть, заздрість, жадоба влади. З неї беруть початок всі війни. Бути заздрісним, злопам’ятним, зневажати ближнього, ставитися до нього зверхньо, принижувати, ображати або просто недооцінювати його, ставити його на другий план – корені всього цього в гордині, ще раз в гордині і тільки в гордині.

Що ж спричинило бунт Люцифера? Перспектива впасти на коліна перед ембріоном, вклоняючись Йому як своєму Богу: “Оце вже ні, нізащо!” У відповідь Бог стає саме … зиготою. Протиотрутою Сатані є вакцина Божого смирення.

“Хто зробиться малим, як оцей малий”, яким я був, яким я завжди є! Якщо гординя зачинила ворота Раю на два оберти, то смирення є тим ключем, який дозволяє широко розчинити їх. Якщо гординя породжує всі страждання, то смирення – це шлях до будь-якого щастя: “Блаженні бідні, малі, смиренні, лагідні (вбогі духом), бо Царство вже перебуває в них, і вже сьогодні вони царюють на землі, отриманій у спадок”. Ніщо так не страшить Сатану, як акт смирення. Бо це нагадує йому первісний акт смирення: Бога в Малій Дитині. І це для нього є нестерпним.

Тому, коли ми смиренно визнаємо себе грішниками12, це наша найфантастичніша перемога над демоном. Наша найперша зброя. Так, це єдина стовідсотково ефективна вакцина проти найсмертельнішої отрути.

Смиренна сповідь – це хіміо-прощення і Агапе-терапія, яка, курс за курсом, знищує врешті-решт страшні метастази13.



“Я викупляю не провини,

а винуватців,

Я не стираю з лиця землі винуватців,

але їх провини”

Володимир Гика

4. Достатньо одного погляду

“Ісус же поглянув на нього з любов’ю”

(Мр. 10, 21)

“І Господь обернувся і подивився на Петра”

(Лк. 22, 61)

“Як наше тіло може бути приємним Богові?

Коли погляд наших очей

сповнений лагідністю.

Той, чий погляд лагідний, буде пробачений”

Григорій з Паламасу (православний, XV століття)

 Хіба Ти не прочитав у моїх очах?

Світло і розбійник, Святий і вбивця, Спаситель і грішник, вони все сказали один одному за допомогою самих лише поглядів. Що ж змінило серце доброго розбійника? Нескінченна лагідність, якою світилися очі Ісуса? Так, достатньо було одного погляду… але якого погляду! Такого, яким ніхто ніколи на нього не дивився.

Поглянь на них іще раз: вони знаходяться поруч, але вони прийшли з протилежних берегів. Один несе Небо, інший же – пекло. Їх очі – наче дві різні галактики. Чи нездоланною є ця віддаль? Скільки ж світлових років потрібно щоб подолати її?

Але погляд Любови блискавичніший від світла: немає такої відстані, яку не міг би він подолати. Крізь простір за одну мить, крізь часи за один зойк.

За однієї лише умови: дозволити йому доторкнутися до себе, дозволити йому пронизати себе, ранити.

І раптом це сталося: розбійника торкнулося світло. Погляд, що зійшов із неба, піднімає його з його пекла. Ті, що вийшли з двох країн, між якими точиться війна, йдуть разом в одну: в Рай. Лише один погляд-світло дозволяє перетнути її кордон, ламає перешкоди.

Світло перейшло з одного хреста на інший, з одного берега на інший. Жодне море не стане більше на перешкоді Любови.

Немає більше жодної немочі, якої б не сягнуло Милосердя. Жодне зречення не буде остаточно незворотнім для прощення14…

Згадалося й про інші погляди нашого Господа…

 Петро, або очищене джерело сліз

За декілька годин перед тим, задовго до сходу сонця сів Петро зігрітися перед вогнем. І ось він тремтить перед служницею: “Ні, ні! Я не знаю цього чоловіка”. На світанку, Ісус проходить повз нього. Він не може його обняти, у Нього зв’язані руки. Він не може промовити до Петра: Йому закрили рота ганчіркою. Він може зробити лише одне: зупинити на ньому погляд Своїх великих очей, зіниці яких розширені від споглядання всіх жахіть гріхів цього світу. Гріхів, які Він споглядав – розгублено й приголомшено – в Гетсиманському саду. Але цей погляд настільки пронизливий, настільки лагідний, такий ніжний, що з очей Петра покотилися сльози. Його згіркле серце стало джерелом живої води.

 Перелюб чи звільнена жінка

Ось молоду жінку спіймано на перелюбі. Каменувати її! Закон є закон15. Її жахає те, що Ісус засудить її. Але Він обертає цю ситуацію, вказавши чоловікам на їхні власні гріхи, Він пробуджує сором в тих, які збиралися вчинити над нею суд. Один за одним вони відступають (зворушені чи роздратовані?). Починаючи з найстарших, яких шанують за їх смиренну мудрість. Чи думає тоді Ісус про чоловіка, який є співучасником, якщо не головним винуватцем гріха?

Ось вони віч-на-віч: Чоловік і жінка. Безгрішний і винна. Спаситель і грішниця. Світло й перелюб. Милосердя й убозтво. Найчистіший та заплямована.

До цієї миті Ісус опускав очі, щоб не принижувати її, не додавати їй болю до й без того гострих і зневажливих поглядів усіх людей. Тепер Він опускає на неї Свій погляд, як поцілунок любови. Перший погляд, справжній, чистий, яким ще ніхто ніколи на неї не дивився.

Зворушена ясністю Його очей, нарешті й вона наважилась поглянути на Нього. Бог і жінка дивляться один на одного. Їх єднає Любов.

Ісус творить диво: не було сказано жодного докору16! Жодного зауваження! Жодного покарання! Жодної догани! Лише лагідний заклик: “ Більше не гріши! ” Він не засуджує жінки, але й не виправдовує її гріх. Він захищає жінку, але таврує її гріх. Йому ненависний гріх, що віддаляє від Нього грішника, але Він любить самого грішника. Він визволяє жінку від гріха.

А її звинувачувачі могли б вигукнути: “Як Він її любить!”. Так любить по-справжньому, лагідно й ласкаво. Жінка знічена й засліплена.

Молодий Даниїл врятував невинну жінку, звинувачену в перелюбі (Дан. 13). Тут же, Невинний рятує винну. (І Він займе місце винної, щоб спасти грішне людство!). Ісус творить це диво, поєднавши суворість і лагідність, вимогливість і милосердя. Вимогливість без милосердя до інших – це фарисейство. До себе ж – це почуття вини. Милосердя без вимогливости до інших – це спільництво, до себе ж самого – безвідповідальність. Так, милосердя дозволяє повірити, що убозтво не є чимось невиправним, воно наважується попросити грішника більше не грішити17. Винну в гріху Він робить здатною на святість.

Нехай нам буде дано ненавидіти гріх, який є смертю душі, але любити самих себе, грішників, любити себе так, щоб бажати звільнитися від гріха. Щоб стати самими собою!

 Повія чи повернення надії

Ще одна зустріч, ще один погляд: жінка торгує собою в селі Магдала на березі озера18. Під час світської трапези в домі у високопоставленого фарисея, вона кидає виклик зневажливим поглядам. Вона просковзує позаду Ісуса. І ридає. Вона хоче вмити Ісусові ноги. Але якою водою? Своїми гарячими сльозами. І яким же полотном хоче витерти Йому ноги? Своїм довгим волоссям. Вона розбиває свою пляшечку мира, щоб намастити Йому ноги. І що вже занадто, вона вкриває Його ноги … поцілунками! Це ж скандал! Вона ж провокує, зваблює! Спокушає! І крім усього, привселюдно! Ця жінка, яка насмілилась доторкнутися до Нього, – це ж грішниця, вулична жінка! А Він має зухвалість дозволяти це з собою робити! З двох одне: або Він пророк і знає, хто вона, тоді як Він це дозволяє? Або ж Він цього не знає, тоді ж Він тільки звичайний равві, як і інші, або ж – хто знає? – може, Він заодно з цією повією… (Лк. 7, 36-50)19.

Ісусові байдужі плітки й пересуди. Він воліє, щоб запрошені осуджували, зневажали й відкидали Його, аніж Він має осудити, зневажити й відкинути цю жінку. Їхні погляди не похитнули Його. Їхня черствість не паралізує Його. Їхні наклепи не вражають Його. Ця простота і довіра зворушують Його до глибини душі.

В єдиному лише Його погляді вона відчула: усі її численні гріхи відразу прощено. Ось її звільнено від її семи демонів, оскільки вона виявила до Нього таку любов, щоб подякувати Йому за Любов. Її сльози – це сльози радости і безконечної вдячности: це сльози заново народженої людини.

Але й тому (і це також буде правдою), що вона виявила таку любов, її душевні плями було змито. Її першого поруху – наважитися підійти до Нього без страху й без сорому (хоча й тремтячи) – було достатньо, щоб заслужити прощення. А прощення викликало ці вчинки, такі делікатні й чисті. Все сталося через обмін поглядів. В її очах Ісус прочитав каяття, з Його очей вона отримала надію. В її очах Він побачив прекрасну душу, а в Його очах вона прочитала, що отримала прощення, а значить, народилась заново.

Маленька Тереза хотіла заперечити це прислів’я: “Той, кому прощають менше, любить менше”. Вона відкрила для себе, що її “вибачено наперед”: “Ісус простив мені більше, ніж святій Марії-Магдалині, бо Він простив мені наперед, щоб завадити мені впасти”. Вона вигадує притчу про батька, який мав двох синів. Перший зачепився об камінь і поранився, і батько його лікував. Щоб уберегти другого сина, батько забрав з дороги камінь, щоб той бува не впав. Якщо його другий син довідається про це, якою ж буде його любов до батька!20 “Так от, це я – ця дитина, що є предметом передбачливої любови Отця… Він хоче, щоб я Його любила тому, що Він простив мені не багато, а все!21 ”

 Цей же самий погляд, що дивиться на мене сьогодні

Отже, цей погляд Міріам з Магдали відчула ще до промовлених слів. Цей погляд пролив пучок світла в темну ніч Юди. Цей погляд очистив в очах Петра джерело сліз. Цей же погляд переніс злочинця зі злого світу в добрий. Цей же погляд – не інший – зупинився сьогодні на тобі.

Хіба Іван, побачивши Його, не сказав, що Його очі – “немов полум’я огняне” (Ап. 1). Хіба ти не хочеш постати перед світлом? Перед світлом Його очей? Променем світла, який пронизує тебе наскрізь, як найпотужніший прожектор.

Провалля в твоєму серці перетвориться завдяки йому на безодню світла. Бо “глибшою, ніж безодня розлуки є безодня любови” (Олів’є Клеман). Перед цією безоднею голова не запаморочиться.

Для чого ж тут згадувалося про ці декілька зустрічей, кожна з яких була позначена несказанним обміном поглядів? Бо з кожною сповіддю вони заново переживаються, стають актуальними для тебе й для мене. Але щоразу вони сприймаються по-новому, неповторним чином, звичайно.

А сповідь хіба є не чимось іншим, як не цим обміном поглядів?

 Побачити себе в погляді Божому

Погляд Бога звернений на мене! Він не бачить зла ні гріха! Не бачить і не хоче бачити!

Хіба Він не закриває очі на гріх? Хіба Ісусові не зав’язали очі, щоб Він не міг бачити обличчя тих, що Його кривдили, бичували, що над Ним глумились.

Як же може Він дивитися на зло, якщо один лише дитячий погляд виганяє демонів (свята Тереза) і розсіває морок зла?

Він бачить у мені лише те добро, те світло, ту глибину, які Він сам у мене заклав. Він помічає в мені тільки зло як брак любови (а не як рани, завдані їй), як недостатність світла (а не як темряву), прогалини (а не плями) в моїй доброті.

Сповідь – це той благословенний момент, коли Бог звертає на мене Свій погляд. Я бачу себе таким, як бачить мене Бог. Як діти з Фатіми, які в променях, що виходять з долонь Цариці, бачать себе у вогні: як неопалиму купину, де палає Божий Вогонь. Вони бачать свою справжню дійсність. Вони бачать себе в Господі Бозі22.

Погляд Ісуса відволікає твій власний погляд, занурений в самого тебе: ти дивишся на себе тільки з негативної точки зору, зневажаючи, недооцінюючи себе, розчарувавшись у самому собі. Ісус споглядає тебе у вияві Його любови. Він дивиться поглядом, що не бачить зла, бо Він без гріха. Поглядом, який бачить у тобі тільки відблиск власної святости, яким би затьмареним він не був, який бачить тільки образ Його Сина, яким би блідим він би не був. Поглядом, який дозволяє тобі існувати, який виявляє в тобі все найкраще. І який спонукає тебе вигукнути: “Яке ж диво є я, людина! Яким дивом я можу стати!”

 Сповідатися разом з двома жінками

“Під хрестом же Ісуса стояли Його мати і Марія Магдалина” (Ів. 19, 25)

Прийди і поглянь на Ісуса, Який спочатку звертається до тих, хто Його розпинав, а потім до того, хто, здавалося б, найвіддаленіший від Нього. Тепер Він звертається до тих, які завжди були Йому близькими, до цього невеличкого гурту людей, що зібралися біля Хреста: найвірніших з найвірніших23!

Поглянь на обох Марій: на Марію з Назарету й Марію з Магдали. На ту, яка була прощена наперед, щоб ніколи не знати падіння. І на ту, що після падіння, була піднята. Обидві – одна спочатку, інша потім – є дітьми Його крови, тобто Його любови.

Яким же дивним є співрозуміння між ними: між непорочною й заплямованою. Між втіленням лагідности й уособленням гріха…

Бачачи красу Марії з Назарету, яка була неначе передана Марії з Магдали, Ісус розуміє, що за це варто пролити Свою кров. Що Його жертва не буде марною. Що вона принесе численні плоди. Добрий розбійник і Марія-Магдалина – ось два перші видимі плоди Його пролитої крови. Чоловік і жінка! Убивця й повія! Обоє стали святими! Й Ісус може сказати Марії-Магдалині: “Яка ти прекрасна, моя наречена! На твоєму обличчі, я бачу лик Непорочної…”

 Оце мати твоя (Ів. 19, 2-27)

Є хтось, хто може привести нас на цю зустріч, хто розуміється в цьому як ніхто. Це молода дівчина, мати.

Невже Непорочна може належати до зовсім іншої категорії людей, відмінної від світу грішників, неначе з іншої планети, висока й недосяжна, відмежована від усіх смертних? О мати грішника, яким я є, Ти можеш бути нею, бо Милосердя зійшло на Тебе наперед.

Не в образу захисникам канону, я сповідаюся саме з цією Жінкою, що стоїть поруч мене. Приймаючи когось, я взиваю до Неї щоразу. Бо ж як мені без Неї вислухати людину, її найпотаємніше й найсокровенніше? Мені надто бракує тактовности, вміння вислухати, делікатности. Моя чуйність може виявитися надто людською. А в такий момент вона мусить бути божественною. Потрібно, щоб найзлиденніший відчув себе прийнятим і вислуханим самим Ісусом. А хто ж його найкраще прийме, вислухає, як не Його власна Мати?

Хіба ж не Вона також приготувала ґрунт для сповіді?

 “Коли я йду до сповіді, я знаю, що священник не може бути досконалим духовним провідником малої дитини, що втратила надію. Усім здається, що впасти у відчай може лише молодь шістнадцяти – вісімнадцяти років. Мені лише тринадцять, а мене сприймають взагалі за шестилітнього малюка. Я усвідомлюю, наскільки я слабкий, немічний, грішний, огидний, нікчемний, непотрібний. Але тільки вона не дозволяє мені вважати себе пропащим: це Пречиста Діва.”

Брюно

 “Коли мені було дванадцять років, мені здавалося, що людині подобається тільки секс, тому я мріяла стати проституткою… Я дозволила цій течії потягти мене, не помічаючи плину життя, зміни пір року. Я жила ніби в підземеллі без світла і без радости… Я не знала, що те, що я робила, це погано. Але я часто молилась Матері Божій. Разом з Марією, якою б грішницею я не була, я покладаюся на Серце Ісуса, коли мені погано. Я плакала, плакала, а Марія заспоковала мій плач, притискаючи мене до Свого серця.”

Сільві

 “В даний час я відчуваю, що мене люблять більше, ніж я є грішною. Кажу тобі, я щохвилинно зраджую Христа, свідомо чи несвідомо, бо такою є моя природа грішної людини. Але я маю сміливість спрямувати свій погляд на любов Пресвятої Трійці і сподіватися. Цю сміливість мені дає Пречиста Діва, моя маленька сестра Тереза від Дитятка Ісус.

Я знаю, що коли Любов є глибокою і справжньою, вона мовчить. Любов не можна розповісти, передати, нею не можна торгувати, нею треба жити. Хочу прожити реальність Любови через страждання і в мовчанні. Я готова пролити кров заради любови до моїх братів, а отже й до мого Отця. Я хочу показати, що сила Любови є більшою, ніж сила смерти.”

Шантерель, вісімнадцять років.

5. Відчути себе преображенним у Його славі

“І будуть дивитись на Мене,

Кого прокололи”

(Зах. 12, 10)

“Прилучи серце моє до Твого Лику

Постав на моє серце печать Твого милосердя,

О Боже мого серця!”

(Бодуен де Фор, брат цистерціанського ордену, XII століття)

Неможливо просити пробачення, не усвідомивши перед тим, наскільки вчинений гріх ранить саме Серце Отця нашого. Але й це також неможливо усвідомити, не осягнувши всієї слави Любови, слави самого Бога.

Чим яскравішим є світло в кімнаті, тим більше бруду я можу в ній помітити. А дрібний порох, яким дихаю, я можу помітити тільки тоді, коли він кружляє у промені сонця.

Тому святі відчувають таку гостру потребу в прощенні. Найменша неделікатність, найменше відхилення здаються їм величезними гріхами, видимими в променях Божого світла. Інакше я не можу собі пояснити те, що такі святі як Іван Павло ІІ та Мати Тереза сповідалися не тільки щотижня, але й іноді… щодня! Ті, кому це найменше потрібно, сповідаються найчастіше.

Коли Петро падає на коліна перед Ісусом, він вигукує: “Господи, відійди від мене, бо я грішна людина!” (Лк. 5, 8). Чому? Бо він щойно бачив могутність Ісуса в чудесній ловитві риби. Коли пророк Ісайя скрикує у храмі: “Горе мені, бо я чоловік нечистоустий!”, бо він почув, як серафими співають на славу Господню (Іс. 6, 5). Один із них очистить його уста вуглем, розпаленим із жертівника.

Розпечений жар, Боже помилування! Вогонь, що спалює наші гріхи в жертівнику Його Серця!

І навпаки, споглядаючи не Його славу й могутність, а Його красу крізь рани й понівечене обличчя24, я усвідомлюю, наскільки гріх мене ранить, наскільки зло мене нівечить, наскільки зрада завдає мені шкоди.

Той, Хто виявляє гріх, хіба Він не Той сам, Хто його лікує? Хіба не один і той же лікар ставить діагноз і призначає лікування?

Можливо, це Обличчя є моїм, прихованою й первозданною його сутністю?

Якби я побачив віддзеркаленим власне обличчя? Чи віддав би Він Себе на муки, якщо б наліт часу не затемнив на моєму обличчі Його образ, до якого я схожий? Хіба Він довірив би нам Образ образів, якщо б моє обличчя не повинно бути в Ньому відновленим до такого вигляду, яким воно вийшло з рук Іконописця? Якщо не ще кращим!

Понівечене це обличчя, бо Лик Божий в мені був зруйнований. Але сяє воно нескінченною величчю: бесконечну красу ж мені подаровано. Я визнаю свою провину за всіх нас: і я відроджуюся здатним на божественність. Я відчуваю себе понівеченим – і передчуваю своє переображення.

Його рани вказують мені, що я вчинив із Його життям. Його сяйво звіщає мене, яким Він зробить моє. Людське обличчя – ось, що я Йому дав. Божественне Обличчя – ось що Він мені готує. Ось цей Чоловік: такий, яким ти Його продав, і яким тобі Його буде повернуто. Ось суть людини, передана в її обличчі: сьогоднішньому і вже навіть завтрашньому.

О це Обличчя: “спасіння мого обличчя” (Пс. 42). Де все мовчить і все можна почути. Обличчя-океан тиші і відлуння слова: Я – це ти!

Я дивлюся на це покромсане тіло, таємниця якого криється на Його Виду. Кожна рана, кожен забій запитують мене (Іс. 1, 5 та Єр. 7, 19).

Чи несе Він ці страшні сліди Страстей для того, щоб виявити сліди всіх моїх страстей? Чи прийняв Він їх, аби мене від них уздоровити?

 Гріхи, які вбивають благодать

і гріхи, які її паралізують

Католицька церква завжди захищала цю абсолютну істину: оскільки милосердя є безмежним, немає жодного злочину, який не може бути пробачено. (Деякі вважали, що вбивство, ідолопоклонство, перелюб є абсолютно непростимими). І якщо гріх проти Святого Духа, про який говорить Ісус, не може бути пробаченим, то це тільки тому, що він полягає саме у відмові прийняти прощення й відмові прощати самому. Оскільки сам Святий Дух є прощенням, прощення ніколи не може бути нав’язаним.

Але серед величезної кількості різноманітних гріхів існують такі, що вбивають у нас благодать, віддаляють нас від Бога – це смертні гріхи, і такі, що кардинально не впливають на наше стремління до Бога: простимі гріхи (нетяжкі). Перші знищують милосердя, другі ранять його. Ісус відрізняв колоду від соломинки25. А святий Іван, в свою чергу каже:

“Коли хто бачить брата свого, що грішить гріхом не на смерть, нехай молиться за нього, і Він життя йому дасть, тим, хто грішить не на смерть. Є й гріх на смерть. – не про нього кажу, щоб молився. Усяка неправда – то гріх. Та є гріх не на смерть”. (1 Ів. 5, 16-17).

Іван-Павло ІІ: “Смертним гріхом вважається будь-який важкий гріх, який вчинено при повній свідомости і з попереднім наміром”. Отже, для цього потрібно мати вільну волю і ясне усвідомлення власного вчинку.

Але деякі гріхи вже самі по собі є важкими:

“Вони є важкими завжди і самі по собі, тобто через їх мету, незалежно під подальших намірів того, хто діє, і незалежно від обставин. Тому, зовсім не заперечуючи вплив обставин, а особливо намірів на їх моральну сторону, є вчинки, які самі по собі є тяжкими й незаконними, з огляду на їхню мету.”

(Верітатіс Сплендор, 159)

Маються на увазі такі дії, як убивство (в тому числі аборт та евтаназія).

“Якщо смертний гріх не викуплюється каяттям і прощенням Господа, грішник карається недопущенням до Царства Божого і смертю вічних мук у пеклі, наша вільна воля повинна вибрати для нас шлях, остаточний і безповоротний.” (ККЦ 1861)

Ці гріхи, що відвертають нас від Бога, тим самим не дозволяють нам зустрітися з Ним… через них ми можемо змарнувати наше небесне призначення. Відбираючи в нас благодать, вони позбавляють нас Слави. До цього слід ставитися дуже серйозно.

Тільки про смертні гріхи треба обов’язково сповідатися особисто26. Неважкі можуть бути пробачені також через:

– Сповнену любови молитву до Імені Ісуса, де пов’язані два слова Господь і грішник! (“Господи, милостивий будь мені грішному!”) “Пишу я вам, дітоньки, що гріхи вам прощаються ради Ймення Його” (1 Ів. 2, 12).

– Будь-яку щиросердну молитву: “Нехай молиться, і Бог дасть йому життя.” (1 Ів. 5, 15)

– Хваління Господа: “Я вздоровлю його і дам потіху для нього” (Іс. 57, 18)[27]

– Малі й великі жертвування, даровані добровільно.

– Вчинки правдивого Божого милосердя, особливо через милостиню, бо вона “покриває багато гріхів” (1 П 4, 8)[28]

– І найбільше через палку участь у Святій Євхаристії[29].

Та все ж, дуже рекомендується сповідатися особисто за легкі гріхи і навіть за брак любови. Додавши до цього милосердні вчинки і особливо участь у Святій Літургії, чоловік стає на дивовижний шлях до святости, до наближення до Бога. Але ніхто не йде по ньому з обов’язку, зі страху, з примусу, але тільки з любови до самого Христа з палкого бажання зростати у божественному сходженні. І тоді щоразу нова радість опановує ваше єство!

“Коли Марія-Магдалина полюбила Ісуса, вона перестала грішити. А я, кого Він любить, і хто Його любить також, продовжую чинити гріх! Я ніколи ні в чому не відмовляла, ні того, що маю, ні того, чим я є. Тому, хто просить, я даю, але дитині я вмію відмовити в тому, що завдасть їй шкоди. А йому я не вмію відмовити у тому, що йому шкодить, через що він плаче потім, і я також.

Я мушу залишатися дитиною-інвалідом, яку постійно треба носити, і яка, як тільки її вчать ходити самостійно, падає і кличе на допомогу. Помолися разом зі мною, щоб Ісус вилікував моє каліцтво і щоб я не була йому такою обтяжливою.”

Елен (двадцять три роки)

 Що принести перед очі Господа?

Уникати нечіткости узагальнень. Ми не сповідаємося за свої схильности чи недоліки, а за певний, конкретний вчинок. Ми не звинувачуємо себе в тому, що ми грішні взагалі, а за те, що вчинили той чи інший гріх. Не будьте невизначеними. Інколи важливо вказувати обставини, які значно можуть змінити вину, зменшити відповідальність або ж, навпаки, обтяжити її, однак не слід себе виправдувати. В той же час, не можна забувати про гріхи упущення [30]: все, що ми могли зробити й не зробили: “Я голодував – а ви Мене не нагодували…” (Мт. 25, 42; Лк. 44-47; Лк. 16, 19-31)

З іншого боку, уникати багатослів’я, говорити абсолютно все, бути надто дотошним. Слід згадати основні гріхи, ключові. Уникати також впадання в сумніви, що є справжньою духовною патологією.

Ніколи не кажи: це ж завжди одне й те ж! Це перетворюється на рутину. Але ж ні й ще раз ні! У такому випадку, навіщо знову приходити до стоматолога, у мене ж уже колись боліли зуби! Або мені ніколи не слід приймати душ, бо я знову буду брудний. Як негарно б я пахнув!

Але у Тайні Сповіді є щось набагато вагоміше, аніж просто бути очищеним, омитим. Причастя є “ причетність ” до Ісуса, як Ісус відповідає святому Петру в момент омивання ніг. Мова йде про те, щоб ми ставати щоразу більш освяченими, обожествленими і навіть… прославленими!

6. Він докорів сумління-смерті до покаяння-довіри

і від сокрушення до відпущення гріхів

“Коли ж кажемо, що не маєм гріха,

то себе обманюємо, і немає в нас правди!

Коли ми свої гріхи визнаємо,

то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити,

та очистити нас від неправди всілякої.

А як кажемо, що ми не згрішили,

То чинимо з Нього неправдомовця,

І слова Його нема в нас!

А коли хто згрішить,

то маємо Заступника перед Отцем, –

Ісуса Христа, Праведного.

Він ублагання за наші гріхи,

І не тільки за наші,

але й за гріхи всього світу.”

(1 Ів. 1, 7 – 2, 2)

Це усвідомлення моєї немічности викликає не докори сумління, а розкаяння. Докори сумління ведуть до смерті. Розкаяння веде до надії. Юду, напевне, мучило сумління: тому він наклав на себе руки. Петро ж плаче сльозами каяття – і йому даровано нове життя.

Ти в цьому сумніваєшся? Поглянь: Любов стає перед Юдою навколішки. Своїми сльозами омиває його ноги. Своїм волоссям витирає їх. Своїми Божественними устами цілує його ноги. Коли Юда Його цілує, Ісус переймає ініціативу. Бог цілує ноги зрадника, який потім поцілує Його в уста. Любов виявляє активність. І цього ще недостатньо: Він простягає йому хліб, що стався Його тілом. Але Юда виходить. Перервавши освячення. Брутально. Як він питиме з чаші Бога, як уже надпив із чаші демона? Як він прийматиме цю Кров, якщо з його чаші цю Кров пролито на землю. Хіба він уже не відмовився від Хліба життя? (Ів. 6, 35). І вже під його дверима витав дух смерті. Бо цього вже було занадто. Але Любов сильніша, ніж смерть.

Прийнявши в цей вечір Хліб життя, він хоче вийти з цієї кімнати, де горить забагато світла. Увійти в ніч. Але хіба ж Любов визнає себе переможеною? Вона продовжує йти за ним слідом. Він увіходить в ніч того, хто Його уникає. Йому будь-що необхідно його наздогнати. В нічному саду Світло зустрілося з темрявою, час якої настав. Світло тремтить при наближенні цього вирішального поєдинку. Як тільки з’являється зрадник, Учитель встає. І дозволяє зраднику поцілувати Себе: “Я все ще тебе люблю, Я завжди тебе любитиму, Я ніколи не зможу перестати тебе любити”.

Достатньо було б тільки, щоб зрадник на якусь мить подивився на Учителя, пильно, очі в очі. Бо погляд Любови, який Ісус кидає на Юду, – той самий, яким Він трохи згодом подивиться на Петра. Погляд, який за мить ока був би здатний перетворити Юду на великого святого.

Але цей погляд залишається одностороннім, не знаходить відповіді. Очі Юди відвертаються. Обличчя перетворюється на непробивну маску. Його серце налаштоване войовниче.

Правда не може нічого вдіяти проти свободи. ЇЇ єдина зброя – погляд. Погляд, який гасне перед бетонними стінами, які здіймаються на його шляху. Погляд, який відмовляється бачити відмову. Погляд, який вперто залишається відкритим перед сліпими очима. Погляд, який хоче бачити тільки приховану велич у серці ближнього. Приховану поки що велич, але все ще існуючу.

Скажи, чи може Любов щось інше, крім любити?

Злочин Юди не в тому, що Він продав Любов, а в тому, що він її не розгледів. Що він оцінив її в тридцять срібняків, тоді як останньому з людей вона віддає себе безкоштовно, вона не веде ліку. Але на одного Юду, який поринає в ніч, до світла вертають мільйони Петрів. Юда вважав себе негідним любови. Петро піднімає виклик: “Звичайно, що я Тебе люблю!” Юда карається, і в прірву зривається. Петро ж кається і до любови вертається. Докори сумління ведуть до падіння, каяття ж веде до життя [31].

То ж на чиєму ти боці: Юди чи Петра[32]? Чи поглинуть тебе безплідні муки сумління, чи каяття дозволить тобі почати все спочатку?

І відрікся ти чи зрадив, це не так важливо. За зрадою повинне йти ще глибше каяття, ще правдивіша любов. Принаймні, мав рацію той, хто наважився сказати: “Більше любить той, кому більше прощено”.

Найбільший гріх Юди – це те, що він не повірив, що навіть такий гріх Ісус може йому простити. Не повірив, що ще не пізно[33]. Що в останній момент достатньо єдиного погляду Ісуса, як це було з добрим розбійником. І Юду б тоді канонізували і стали б вшановувати, як і інших апостолів. Бо замість того, щоб повіситися на мотузці, йому варто було б вхопитися за рятівну мотузку Милосердя[34]!

Тому ніколи не можна думати: “Мій гріх занадто великий!” Немає жодної темної плями, яка б була недоступна його промінню. Нема такої ницості, яку Він не може омити. Немає жодного злочину, якого Він не може стерти. Бо ж немає ночі без світанку.

А маленька сестра Тереза підкреслює: “Навіть якби я скоїла всі можливі злочини, я все ж таки могла б сподіватися, що Він змилосердиться наді мною”. І коли вона “дає життя” своєму вбивці Прандзіні, вона зізнається в тому, що якщо навіть їй не було б зіслано жодного знаку, то вона все одно була впевнена, що Господь йому простив. Таким чином, він став її першою духовною дитиною, першою з багатьох[35].

Але й також ніколи не кажи протилежного: “Все одно Він мене простить, тому можна скільки завгодно віддаватися гріху”. Бо хіба ж Його прощення не є автоматичним? Ні й ще раз ні! Бо Його прощення залежить від твого покаяння, а ти не можеш бути впевненим, що отримаєш цю благодать. Чи більше ти зневажаєш і спрощуєш в своїй уяві Боже милосердя, чим більше ти собі уявляєш, що гріх не становить нічого серйозного, тим більше ти ризикуєш ніколи не прийти в Його обійми[36]. Ніколи не покаятися[37].

Угризіння совісті – дорога до смерті. Саме це слово походить від “гризти, з’їдати”. Ми можемо з’їдати собі нерви і позбавляти сну. Це – зайве почуття провини і сорому, яке породжує страх і тривогу. Це гіркота від того, що неможливо стерти вчинок, який нас гнітить і принижує, “жахливий привид”, почуття вини не відкриває нам шляху до прощення. Воно замикається само в собі. Покаяння ж, навпаки, вириває нас із щупалець цього спрута, вириває нас з зачарованого кола, яке ми самі собі створили, звільняє нас від надокучливих докорів сумління[38].

Плакати – це щастя, це – благодать

Жаль і покаяння можуть виплеснутися в сльозах. Вони є даром Божим. Ченці завжди взивають до цього дару Божого сліз каяття. До ІІ Ватиканського Собору служилась спеціальна меса римо-католицького молитвенника, щоб випросити цю ласку. Тобто її ціну[39].

Вони виплакують її так, як плачуть біля первістка! Ісус зробив із сліз Блаженство: блаженні ті, що плачуть. Це означає розділити з Ним Його власні сльози, не сльози співчуття Лазаревій родині, а сльози Вербної неділі, коли Він ридає над містом, яке не приймає Його (сльози, які вшановує каплиця, зведена на Оливній горі). Сльози, які породив мій гріх, як і величезний гріх всього світу. Сльози, які Ісус виплакав на нашому, людському обличчі. Бо хіба ж кожна наша сльозина не текла з очей Ісуса? Мої сльози блищать мов діаманти, освячені, обожествлені на Його щоках.

І, можливо, ці сльози, щось потаємне, – це сльози Духа, який говорить в нас. Сльози “вогненні”, як скаже Катерина з Сієни.

“Смуток, який вчителі називають смутком, що веде до радости, входить до нашого життя через вузькі двері покаяння. Найпершим сумом, який отримує надію на потішення, є той сум, з яким ми оплакуємо наші гріхи, не через жаль, не через розчарування в самому собі, але тому, що серце зустріло Того, Хто прощає”.

“І вийшовши звідти, він гірко заплакав” (Лк. 22, 62). Ось вони, життєдайні сльози! Ось сльози, що залишають в серці неописанне щастя. Ці сльози неначе дають нове народження. Хто пережив це сам, підтвердить. І зможе підписатися під словами святого Єфрема Сирійського: “Обличчя, залите слізьми, має незрівнянну красу”. Сльози дарують щастя.

Ці сльози несуть в собі обіцяну втіху. За однієї, звичайно, умови: якщо їх породив новий погляд на дійсність, якщо вони від усвідомлення істини.

Покаяння завжди пов’язане з визнанням істини, воно приходить після всіляких ухилянь, хитрощів, фальшивих оправдань. Воно відроджує нас для дійсности, відновлює нас в істині.

Блаженство страдників розриває зачароване коло. Воно несе спокій та розраду тим, хто перестає звинувачувати іншого і починає винити себе. Журячись нашими гріхами, нашою нікчемністю грішників, ми можемо позбутися ілюзії щодо самих себе і щодо світу. Каяття з сокрушенним серцем дозволяє нам побачити нашу людську природу в ясному й живому світлі[40]”.

“До мене підходить хлопчик десяти років. Якусь хвилю мовчить. Не наважуюся поквапити його, ні розпитувати. Раптом, він випростав голову:

- Отче, Ви знаєте, що таке Гімалаї?

- Ну, звичайно. Це великий гірський ланцюг.

- Так от, мої гріхи утворюють гору, яка ще вища за Гімалаї.

І великі сльози, такі прекрасні, тихо закапали з його очей, і ось що він мені каже: “У мене стільки гріхів, отче, що я не можу всіх їх висповідати, я можу їх тільки виплакати[41]”.

Покаяння, умиротворіння, покута: ось моя участь

Каяття потрібно:

– Висловити в молитві: найкраще придумати самому, щоб вона йшла з глибини серця. Або ж традиційно пропонується вісім різних молитов, які можуть Вас надихнути. Головне: виявити в молитві свою волю зробити все, аби більше не ображати Господа, і бажання покути.

– Сприймати як знак того, що я прагну активно розпочати оновлене життя. Таке покаяння може бути у формі молитви, але особливо воно цінне як Милосердя, тобто служіння іншим, самозречення. Потрібно, щоб вони якось стосувалися пробачених гріхів. Продовжити час поклоніння за брак любови під час Святої Євхаристії. Лікувати, або хоча б відвідати хворого, інваліда, за егоїзм. Усміхатися за сум. Постом спокутувати нестриманість в їжі. Позбавити себе телевізора й інтернету, якщо я ними отруєний, відмовитися від тютюну або алкоголю, якщо я став їх рабом. Строго дотримуватися правил вуличного руху, якщо я порушив їх (їхати зі швидкістю вісімдесять кілометрів зі ста, замість дев’яноста дозволених, щоб компенсувати ті сто десять кілометрів, при яких я проїхав недавно). Бути щедрим за мою скупість. Бути уважним і чуйним до того, кого я скривдив.

І ще:

“Ми співчуваємо іншим, навіть чужим людям, і всьому світові. Між наслідками гріха є якийсь таємничий взаємозв’язок. Мій гріх не залишає незмінним мене, не проходить безслідно для інших. Він залишає слід у всесвіті. Коли Боже прощення було мені даровано, я повинен виправляти наслідки, відновлювати рівновагу, впорядковувати безлад, який виник у мені, в людстві, у всесвіті.[42]”

Очевидно, я міг дати комуть поганий приклад, який в інших (особливо в дітей) може породити подібну поведінку. І цей ланцюг не може розпастися просто так, за помахом чарівної палички.

Спокутуючи якомога повніше гріх, який зашкодив іншим, ми також віддаємо борг справедливості. Крадіжку неодмінно треба повернути, хоча б потай[43]. Наклеп обов’язково слід спростувати перед всіма тими, перед ким я його поширював. Злослів’я я, на жаль, не можу відмінити. Тому я повинен попросити пробачення в людини, яку образив[44]. Знайти спосіб сказати про неї максимум доброго. Вимолити прощення в того, кого я принизив, скривдив тощо.

Пригадай собі геніальну думку Закхея: “Господи, половину маєтку свого я віддам ось убогим, а коли кого скривдив був чим – верну вчетверо.” (Лк. 19, 8). І було б добре, щоб священник і грішник разом вибирали відповідну покуту: яка покута є, на твій погляд, найбільш відповідною, з огляду на те, що ти завдав Господові? Але ця так звана “покута” може також стати гімном вдячності, безмежного признання Господу за надзвичайний дар Його прощення.

Спільне літургійне богослужіння священника і покаянного грішника

Сама природа цієї Святої Тайни – це покаяння, як вода при хрещенні, хліб і вино в Євхаристії. Невід’ємна умова. Без неї прощення не дається. (Хрещення не має такої активної участі людини та залучення її свідомости).

Формою Тайни, без якої також не відпускається жоден гріх, є відпущення, яке може вчинити тільки священник. Це спільна дія, нероздільна співпраця покаянного грішника й священника. Вони діють разом. Вони спільно вчиняють служіння [45].

Таким чином, сокрушенний грішник сам бере участь у священстві, з якого він не тільки отримує плоди благодаті, але й стає справжнім служителем[46]”. Яким же високим стає твоє звання! Ти є служителем цієї літургії милосердя. “Бог створив тебе без твоєї участи, але Він не виправдає тебе без твоєї участи.” (Святий Августин)

Відпущення гріхів, як нагострений меч, за одним помахом відсікає, відділяє, звільняє грішника від гріха. Бо ніколи, ніколи грішник не повинен утотожнюватися з його гріхом, який ще важче виявити, аніж самого грішника. Ніколи людину не можна зводити до її вчинків. Вона завжди нескінченно більша, прекрасніша, божественніша! Що не перестає дивувати нашого Спасителя!

Нарешті, чотири слова являють собою синтез цього Таїнства: жаль, сповідь, відпущення гріхів і покута. Три перших – твоя участь. Останнє – роль священника. І три богословські чесноти відкриваються для нас в цьому Таїнстві: “ Віра, яка відкриває для нас Бога в особі священника. Надія, яка дає нам віру в те, що Бог дає нам благодать прощення. І Любов, яка возносить нас, щоб ми любили Бога і яка заронює в серце жаль через те, що ми Його образили” Священник з Арсу.

“Сльози є есенцією нашої крови. Було б негідно проливати їх за тим, за що не можна було б заплатити нашою кров’ю”.

Володимир Гика

7. Зламано окови, загоєно рани –

Йди до світла

“ “Лазарю, вийди сюди!”

І вийшов померлий, по руках і ногах обв’язаний пасами,

а обличчя у нього було перев’язане хусткою.

Ісус каже до них “Розв’яжіть його

та й пустіть, щоб ходив”

Ів. 11, 43

“Я Твій раб, син Твоєї невільниці,

Ти кайдани мої розв’язав!

Я жертву подяки Тобі принесу”

Пс. 116

“Як у слові Моїм позостанетеся,

тоді справді Моїми учнями будете, і пізнаєте правду, –

а правда вас вільними зробить.

Коли Син отже зробить вас вільними,

То справді ви будете вільні”

Ів. 8, 32-36

“Твоїми Страстями, зціли мої страсті!

Твоїми ранами зціли мої рани,

Твоєї кров’ю очисти мою кров.

Даруй мому тілу святість Твого.

Щоб Твоє обличчя, зневажене й обпльоване,

освітило моє обличчя, спотворене беззаконням”

Іван з Даліафи

Найстрашніше рабство – гріх, а особливо звичка гріха! Як в токсикоманії, це проблема звикання. Перед укоренілою звичкою людина почуває себе – і є – цілковито безсилою. Такою звичкою є й духовний алкоголізм, коли людина не в силах зупинитися… Її поглинає трясовина, і чим більше вона виборсується, тим глибше її засмоктує. Це характерно для будь-якої нечистоти, наркотика нашої уяви. І потрібно, щоб сам Ісус прийшов подати нам руку, щоб витягти нас звідти. Потрібно волати до Нього[47]!

Коли я замкнений в собі самому, закупорений у своїй внутрішній в’язниці, тільки Він може зламати її засуви і ґрати.

Сповідь і визволення

Скільки сьогодні люду паралізовано зв’язком зі світом мороку! Окультизм, спіритизм, магія, “ченнелінг” [48] які походять від сатани. І навіть астрологія, яка є одним із видів забобонів, профанацією астрономії, хоч остання – це така прекрасна наука. Або ще гірше: ці жахливі сатанинські секти, які відверто прославляють сатану.

Священник може безпосередньо ставити запитання про можливі зв’язки з цими духовними і психологічними сферами, які є причиною стількох розладів.

Зв’язки, укладені з духами темряви, можливо несвідомо або через незнання справжньої їх ціни.

До всіх тих, хто потрапив у цю пастку, прийшов Ісус як визволитель. Він довірив Своїй Церкві владу над будь-якими духами темряви й смерті. Ці зв’язки йдуть від простого “зараження” до справжньої “одержимости”. У цих важких випадках, після виявлення, потрібен екзорцизм, який доручається священникам, що отримують на те повноваження їхнього єпископа[49]. Або ж промовляється просто молитва про звільнення від духів, щоб звільнити людину від цього пригнічення й зараження. Її може прочитати священник під час сповіді. (Пригадую одного юнака, який вже багато років жив буквально втопленим у своє внутрішнє пекло. Після молитви, промовленої за знищення зв’язку з духом нечистоти, він більше ніколи не вертався до цього.)

Ніколи не треба вагатися, вдатися до цієї молитви чи ні, якщо хтось забрів у ці світи, які відвернули нас від Божої десниці, які, можливо, спутали нас по руках і ногах.

В екзорцизмі або в простій молитві про визволення завжди присутній Ісус-переможець смерті, Який робить нас Своїми спільниками у перемозі над автором всіх творінь смерті. Він робить нас співучасниками Його власної перемоги вранці свята Пасхи. Могутністю Його Славного Хреста, безмежною любов’ю Його останньої хвилини Він звільняє нас.

Немає жодного зв’язку, жодного ланцюга, яких Христос не зміг би зламати! Як зробив Він у Великодню П’ятницю ввечері, коли Він зійшов у пекло, щоб визволити тих, які на Нього там чекали[50]. Христос сходить у всьому Своєму сяйві, через Церкву, щоб вирвати нас з пекла, звільнити. І щоб повернути нас самим собі, повернути нам нашу свободу, воскресити нас разом із Собою.

Сповідь і внутрішнє зцілення

Я благаю Святого Духа не лише показати мені мої гріхи, але й виявити їх глибинні корені. Часто звичка гріха закорінюється з кривди, завданої нам у дитинстві (наприклад, статеве домагання як корінь гріха нечистоти). Кривда сама може й не бути гріхом, але створювати сприятливий ґрунт для його проростання і навіть для відкритости перед лукавим. У цьому випадку, самого прощення недостатньо, слід додати молитву про духовне оздоровлення, щоб Ісус поклав Свою зціляюючу руку на саме цю рану. Треба молитися, щоб під час цієї молитви кривда спливла з глибин несвідомого на поверхню, щоб Господнє світло зцілило її. Деякі люди можуть звинувачувати себе у певному гріху, з якого вони не можуть вийти, бо його причини, близькі чи віддалені, не було досліджено.

Не станемо тут зачіпати цю широку тему внутрішнього зцілення, зауважимо лише, що воно пов’язане зі сповіддю. Я дуже часто бачив її плоди. Для цього, священник повинен слухати голос Духа і сподіватися на Його просвітлення. Господь може виявити в одному слові причину проблеми[51].

Він також може задати декілька делікатних запитань[52]. Чим більш духовно відкритим він є перед парафіянином, тим вірніше, що він може отримати для нього пророцький знак, слово мудрости, або ж просто, крім молитви про зцілення, ясність для його напоумлення, що походить від Бога. Якщо просити Божого Слова, це може допомогти наставити на вірний шлях, в усякому випадку просвітити[53].

Відлуння у нашому серці

Нерідко буває, коли внутрішнє зцілення веде до зцілення фізичного. Бо ж хіба душа й тіло не пов’язані нерозривно? Тут можна було б згадати чимало яскравих свідчень. Розповім про три дуже прості, майже непомітні випадки:

“Я був дуже хворий, і тільки Ісус міг врятувати мене від мене самого. Я вже не міг обходитися без ліків і без окулярів, бо боявся людей, у мене перед ними був непередаваний страх, просто параноя!… Після того, як я висповідався, у моїй душі запанував великий мир. Мене більше не лякала присутність людей, не були більше потрібні чорні окуляри, я став приймати вдвічі менше таблеток. Ісус доторкнувся до моїх ран і намастив їх бальзамом”.

(Віллі, 21 рік)

“Перебуваючи на прощі в Паре, я не мав наміру сповідатися, але сказав Господові: “Якщо Ти справді хочеш, щоб я пішов сповідатися, скажи мені про це під час Святої Євхаристії”. Після Святого Причастя прозвучало пророцтво: “Я прийшов, щоб вас уздоровити, і якою б не була ваша провина, прийдіть до Мене”. А потім пролунало слово мудрости: “Серед присутніх є чоловік, котрий вагається, чи сповідатися йому: Господь чекає на нього!” В ту мить мені захотілося заплакати, і я відчув, як щось змінилося у моєму зламаному пальці, на який було накладено шину. Скільки ж людей страждає роками, не мій же зламаний палець буде зцілювати Господь! Але я пішов висповідатися. І мене охопило щастя. А потім я пішов у куток і зняв свою шину.”

Мені пригадується одна молода дев’ятнадцятирічна дівчина, якій довелося залишити навчання через напади, які лікарі приписували епілепсії. Під час її сповіді, священнику постійно на думці крутилося слово “аборт”, саме в цьому вона боялась зізнатися. Коли, нарешті, він запитав у неї про це, вона зізналась, що її приступи ставалися щоразу, як вона про це думала. Отримавши прощення, вона одужала остаточно, на великий подив лікарів.

Найпершим таким подвійним уздоровленням, за яким були всі інші, стало зцілення розслабленого, якого його четверо товаришів спустили в кімнату через діру в дасі. “Але, щоб ви знали, що прощати гріхи на землі має владу Син Людський, – тож каже Він розслабленому: “Уставай, візьми ложе своє, та й іди у свій дім!” (Мт. 9, 6)

Хіба святий Яків не служив таким зв’язком: “Чи хворіє хто з вас? Хай покличе пресвітерів церкви, і над ним хай помоляться, намастивши його оливою в Господнє Ім’я, і молитва віри вздоровить недужого, і Господь його підійме.” (Як. 5, 14)

То “як же не прославляти Господа, що людям Він дав таку владу?” (Мт. 9, 8)

“Зійдімо на пагорби Єрусалима

щоб побачити Божого Сина, що люд Свій зціляє!

Благословенний Лікар милосердний

що перев’язує рани, видимі й таємні,

Який дарує життя Самаритянці,

А світло – сліпому.

Правдивий лікар лікує безкоштовно,

Відкриває нариви без болю

І лікує їх бальзамом Своєї ласки.

О море милосердя,

Що омиваєш прокажених!”

Сирійська літургія

Мчи вперед

Божий погляд миттєво стирає цілковито будь-який гріх:

“Визнай свій гріх, і Бог його більше на тобі не побачить!” (Святий Августин)

“В момент відпущення Господь відвертає лице Своє від гріхів моїх, себто Він їх забуває, знищує, і вони ніколи більше не з’являться.” (Священник з Арсу)

Отже прощення – це визволення, одужання…, але також і зникнення!

В Його очах мій гріх перестає існувати. Його знищено раз і назавжди, назовсім. Якщо я Його запитаю ще раз про мій гріх, Він відповість: “Про що ти говориш?”[54]

“Він знищив рукописання на нас, що наказами було проти нас.” (Кол. 2, 14)

“Ти кинеш у морську глибочінь усі наші гріхи!” (Мих. 7, 19)

І ось зламано твої кайдани, стерто з тебе гріхи, і ти знову відкритий для свого майбуття. Ніщо більше не заважає тобі прийняти його, отримати його з рук Отця. Не перебирай знову минуле. Спрямуй свій погляд до обрію, який простягається перед тобою,

“забуваючи те, що позаду і спішачи до того, що попереду, женись до мети за нагородою високого поклику Божого.” (Фил. 3, 13)

Так, каяття веде до майбуття, а відпущення гріхів відкриває для тебе обрій нового світу.

8. Святість, що передається … грішником

Божественна гомеопатія

“Поправді кажу вам:

Що тільки зв’яжете на землі,

зв’язане буде не небі,

і що тільки розв’яжете на землі,

розв’язане буде на небі.”

(Мт. 18, 18)

“Ісусе, Наставнику, змилуйсь над нами!

– Підіть і покажіться священникам!”

І сталось, коли вони йшли,

то очистились.

(Лк. 17, 14)

Щойно я говорив про священника, разом з яким ти береш участь у Богослужінні, бо Ісус передав Своїм Апостолам цю суто божественну владу: прощати[55]. Бо зрозуміло, що тільки Творець може створювати заново.

Найбільш парадоксальним є те, що для того, щоб дарувати нам прощення, Бог діє не через Ангелів, а через людину з плоті й крови, грішну як і ти (або, можливо, ще більш грішну): через священника.

“Підіть-но сповідатися до Пречистої Діви Марії чи до янгола. Чи відпустять вони вам гріхи? Чи дадуть вони вам Тіло і Кров Нашого Господа? Ні, Богородиця не може перетворити Свого Святого Сина на просфіру. Якби перед вами були двісті ангелів, то й вони не могли б відпустити вам гріхи. А священник, яким простим би він не був, може це зробити. Він може сказати: Йдіть з миром, я вам прощаю.” (Священник з Арсу)

Священник і сам потребує так само як і ти (навіть набагато більше) милосердя Ісуса Христа[56].

І вони повинні бути тими, хто сповідається найбільше. Бо “кому більше дано, з того і більше спитається”. Вони не можуть виконувати своє призначення, ні жити й бути щасливими, не приймаючи частого обновнення від Отця[57]. Вони не можуть бути служителями Милосердя, не ставши спочатку Його дітьми.

Без вагань звертайся до священника, просячи його дати тобі Боже милосердя! Це його праця. Його покликання. Його призначення. У цьому його щастя. Ти даруєш йому молодість, якщо ти звертаєшся за тим, для чого він призначений[58]. Не виконуючи свого призначення, священник старіє.

Дата добавления: 2015-10-31