Отримане прощення – джерело зцілення

Божественна хірургія

Великодна П’ятниця. Роланд несподівано мене запитує: “Що б трапилось, якби Ісус не сказав: “Отче, прости їм”?”. Приголомшений, я поставив йому те ж саме запитання. На хвилину запала тиша, і погляд його великих очей занурено в мої: “Так от, мене б не було!”. У Великодну Суботу, після мого пояснення значення Воcкресіння, він промовив: “Я також хотів би зійти в ад…”. Питаю у нього: “Для чого?” Відповідь була негайною: “Щоб визволити людей!”

Коли, тиждень потому, я виголосив проповідь про … прощення, мені повідомили телефоном, що він щойно був убитий своїм вітчимом, після того як побачив, що той убив його матір і одну з сестер (інша, котрій вдалося втекти, могла про це свідчити). Я впевнений: серед усього цього пекла він молився: “Отче, прости йому, бо він не знає, що творить!” Він передав Богові свого вбивцю.

Передмова

Після Церкви – таїнства таїнств –, Пресвятої Євхаристії – джерела всіх таїнств –, Слова, що є майже тайною, і молитвою, яка вміщає в себе всі тайни, ось ще одна реальність, в якій можна доторкнутися до Бога, в якій Бог може доторкнутися до нас, ще одне місце, де ми можемо зустріти самого Ісуса, або в якому Він може підійти до нас – це таїнство Примирення.

Ми подивимося на це таїнство у двох великих вимірах:

Прощення, отримане від Бога (Частина ІІ).

Прощення, дароване іншим (Частина ІІІ).

Обидва ці виміри нероздільні, як вертикальна й горизонтальна лінії Хреста. Вони постійно перетинаються.

Але, передусім, почнемо з того, що поринемо в саму тайну Милосердя, без якого прощення не має жодного сенсу, – Божого Співчуття, одним із найосяйніших променів якого є прощення (Частина І).

Всеосяжне прощення:

джерело обожествлення

“Всі провини твої Він прощає,

Всі недуги твої вздоровляє.

Від могили життя твоє Він визволяє,

Він милістю та милосердям тебе коронує.

Він бажання твоє насичає добром, –

Відновиться, мов той орел, твоя юність!

Щедрий і милосердний Господь,

Довготерпеливий і багатомилостивий.

Не за нашими прогріхами

Він поводиться з нами

і відплачує нам не за провинами нашими.

Бо як високо небо стоїть над землею, –

велика така Його милість до тих, хто боїться Його,

як далекий від заходу схід,

так Він віддалив від нас наші провини!

Як жалує батько дітей,

так Господь пожалівся над тими, хто боїться Його.”

Пс. 103

Найтрагічніший з вечорів,

найстрахітливіше потрясіння

Як зазвичай, з вечірнім бризом, зійшли Вони в сад. Полишено сад! Немає більш нікого! Вони загукали в один голос: де ж ти, Мій Адаме? А ти, донько Наша Єво, де ти ховаєшся? Чому, чому ж ви пішли? Чому ви так боїтеся Любови, боїтеся Нашої присутности, чому ви боїтеся просто дозволити себе любити? Чому ти Мене залишив? Чому ти Мене відкинув?

У цей вечір сталася вселюдська пракатастрофа. З незчисленними всесвітніми наслідками, з безконечним історичним відлунням. Початок безмежної спіралі всіх насильств, всіх несправедливостей, усіх війн, міжнародних і міжусобних, усіх конфліктів, усіх жахів, усіх катаклізмів, усіх форм лиха, усіх смертей: смерть!

Це був первородний струс, який вкрив тріщинами усе людство, розколов кожне людське серце, перетнув з кінця в кінець, загрожуючи існуванню єдиного дитяти Бога, котре Він безмежно любить, Його найкращого витвору. І ось цю первородну красу осквернено, вранішнє сяйво затьмарено, а чистоту – поглумлено.

Бездоганна гармонія тепер перетворилась в какофонію. Потрійну єдність (людство-Бог, людство-всесвіт, чоловік-жінка) – розірвано. Взаємну довіру – зламано. Первинний вірус, майже нескінченними варіантами якого є всі можливі й уявні мікроби, найінфекційніший вірус, який тільки може існувати[1], передається з покоління в покоління через сім’я і кров. Найсмертельніший з усіх: він убиває, як ніколи жоден інший. Він здатний вбити людину, будучи безсилим вбити Бога.

Цей вірус ідентифіковано. Його ім’я? Гріх. Його розкодовано. Це він спричиняє й викликає всі гріхи світу й історії, започатковує все зло. Це рана, що завдає усіх страждань.

Але що роблять тут ці ніколи раніше не бачені чужинці: гріх, зло, смерть? Ця трійка, що огидно змовилась? Звідкіля вони взялися, всі ці ґвалтівники, вбивці, тирани?

Боже творіння не містило в собі будь-якого зла, не було затьмарене жодним мороком, не знало жодних страждань. І ось його скалічено, смертельно зранено. Чи безповоротно? Чи остаточно? Навічно? Як же закінчиться ця драма? Шах і мат?

І ось ця смертельна рана завдана в саме серце Дитини Любови, Дитини Світла, Божого Первістка! Доказ? Відтоді немає жодної епохи, жодної країни, жодного пласту людства, жодного покоління, жодного народу, жодної людської істоти, які не були б тавровані злом, гріхом, а отже, стражданням. Віднині це – невід’ємна частина людського існування, історії творення, як і кожного окремо взятого людського життя. Завжди і у всьому. Нікого це не обминає! Ніхто не виходить з цього неушкодженим. Ніхто не може цього уникнути. Всі через це проходять. Всі від цього терплять. Крім … однієї людини! Хто ж це?

І сьогодні це актуально, як ніколи. Ти в цьому сумніваєшся? Увімкни вечірні теленовини.

 Найнебезпечніший вбивця

Однак як пояснити, що зло, – а гріх – це зло вищого ступеня –, страждання і смерть, можуть виходити з рук і з серця Того, Хто не є нічим іншим, як Любов, Який крізь усю вічність вміє тільки любити, любити і знову любити? Як людина, що раніше перебувала в найповнішій святості, яку можна тільки уявити, може передавати смертельний вірус?

Як Життя могло породити смерть? Любов – ненависть? Смирення – гординю? Світло – тьму? Краса – жах? Святість – гріх?

Це неможливо. Напевне, щось десь відбулося.

Як чоловік і жінка могли породити гадюку? Хіба якщо вдатися до генетичних маніпуляцій, та все ж…

Отже, хтось провів маніпуляції з первинним творінням? Звичайно! І це не може бути ні Адам ні Єва, слугою якої він є[2]. Вийшовши безпосередньо із Серця Любови, вони є вмістилищем чистоти Бога.

Хтось мусив, напевне, втрутитися, щоб зіпсути, щоб вплинути, щоб підмінити. Ворог, що напевне, вискочив із кущів. Змій, який напевне, впорскнув їм свою отруту. Хтось, хто не міг терпіти любов, витримувати світло, сприйняти смирення, приймати красу.

“Зло – не лише брак добра, воно є властивістю живої істоти, духовної, зіпсованої і яка псує інших. Страшної. Таємничої” (Павло VI). Ти й далі заперечуєш жах існування й всюдисущість дій Сатани? Поїдь в Дахау, в Аушвіц, в Сігет і на Колиму[3], в місця масових винищень в Руанді, Себреніці[4], в Пномпені та в Судані. Спробуй-но сказати уцілілим: “Пекла не існує!”.

Ти ще сумніваєшся? Бо ти втратив здоровий глузд, дійшовши аж до заперечення очевидних істин.

 Найглибша із ран

Але в цей же вечір, найнеспокійніший з усіх, відбувся другий, майже одночасний сейсмічний поштовх: перша тріщина тягне за собою другу, протягом наступної ж секунди. Бога вразив серцевий біль (на щастя, не смертельний для Нього), як матір, яка стає свідком самогубства сина, як батька, на чиїх очах донька вмирає від раку! Як митця, що бачить свій витвір сплюндрованим.

І не лише самому створінню завдано удару. Саме Господнє Серце пронизано наскрізь. І не одні тільки Адам і його Єва є смертельно пораненими. А також і три Особи: Дух, Син і Отець. Чи точніше, Один із Трьох є смертельно пораненим: ця рана спричинить Його смерть. І навіть фізичну. Але не забігаймо наперед.

У цей вечір Вони волають: “Чому Я не вмер замість тебе, Адаме, сину мій, і ти донько Моя, Єво? Чому не я на вашому місці. Так, одного дня сам Бог стане на місце Адама й Єви, на місце всіх нас. З цієї ж самої причини: бо душа Його улюблених дітей пробита наскрізь. Через те й Серце Господнє буде пронизано, одного дня, спис проб’є його бік[5].

Але з цього пробитого лона заструменіють потоки живої води, спроможні зцілити світ. З цього скаліченого Серця, як із материнського лона, народиться Жінка, Нова Єва[6].

Але не забігаймо наперед.

 У той вечір народилась дитина

Того вечора – найтрагічнішого з усіх – народилось маленьке дитя. Зовсім голе, народилось воно з материнського Божого лона. Плоть від Його плоті. Якого раніш ніколи не існувало. І яке починає своє довге життя.

Його ім’я? Потрібно піднятися на вершину гори, щоб почути, як сам Бог вимовляє ім'я Своєї дитини, найдорожчої з усіх (див. Вихід 33-35). Він являється Мойсеєві. Але не говорить: “Я є Сущий”, Це вже було сказано. Він також не каже: “Я – Твій Отець”. Ще зарано. Він промовляє дивне, чудне, незвичне, ніколи не чуване досі слово: “ Милосердя ” (Вихід 33-35).

Слово настільки надзвичайне, що воно розкололось на ціле сузір’я інших слів – нову галактику на небі дійсности.

Ніхто не може бачити Бога, не померши. Тому Бог вмирає, щоб усі могли Його бачити.

Цю Божественну благодать Мойсей може тільки передчувати. На іншій горі, Таборі, він дивитиметься їй очі-в-очі. Вона матиме… людське обличчя. (Лк. 9, 28).

Але не забігаймо наперед.

 Милосердя не вічне

Воно не існує у вічності. Воно народилося в той вечір, коли Любов, яка є вічною, перетворилась на милосердя. Милосердя є тією силою любови, яку сколихнула недоля, страждання, біль тих, кого любиш понад усе в світі.

Воно зародилось у розбитому серці. Але до того часу, Боже Серце не було розбитим.

Та й на іншому кінці історії воно також не вічне. Милосердя не триватиме повсякчасно. В останнє смеркання світу, а вірніше, на світанку нового світу, воно попросту припинить своє існування. Коли Ісус прийде у славі, воно погасне в променях Його Славного Лику. Коли Він здобуде остаточну перемогу над усім злом і над будь-яким стражданням, Милосердя скаже Йому: “Отче, я завершило Твою працю. Я виконало місію, яку Ти мені доручив. Все сповнено, віднині й на віки віків”.

Отже, Милосердя є тимчасовим. Коли не стане лиха, милосердя помре, але помре від щастя. Його серце не витримає цієї радости. “Ух! У мене все вийшло!” І якщо можна буде заспівати: “У вічности оспівуватиму твоє милосердя”, це буде вічний вираз вдячности за все милосердя на землі.

Отож, одного вечора, сповненого пронизливого болю, Любов стала Милосердям. І одного ранку, осяяного славою, Милосердя знову перетвориться в Любов у чистому стані і триватиме всю вічність.

 Де бунтує Любов

Ворог не терпить любови, ані світла, ані правди. Милосердя – це Любов, яка не може терпіти зла, витримувати гріх, переносити страждання, сприймати смерть. Любов не може змиритися з гріхом, злом, стражданням, смертю, а ще менше – звикнути до них. Любов бунтує[7].

Любов відрікається від усього, що руйнує любов, постає проти всього, що торгує любов’ю, відкидає все, що спотворює любов! Немає нічого сильнішого від Милосердя. І ми побачимо, на що воно здатне. Саме цією силою повинне бути відвойоване Царство Любови.

Отож, Милосердя не може залишатися спокійним, поки хоча б хтось із його друзів є хворим, зраненим, стражденним. Милосердя неможливо втримати на місці. Воно не може залишатися бездіяльним. Воно мусить щось робити. Ні й ще раз ні! Не може бути й мови, щоб віддати ближнього у владу смерти, покинути напризволяще в пазурах рабства, віддати його зв’язаним по руках і ногах ґвалтівникові, дозволяти нидіти в застінках агресора.

Воно готове на все. Полетіти на край світу, опуститися на саме дно людського існування, якщо не самого пекла. Як воно може залишатися в небесних сферах, високе й недосяжне, коли діти його серця вмирають на вулиці?

Як воно може залишатися байдужим і недоступним? Потрібно, щоб його можна було торкнутися, і щоб воно могло доторкнутися до кожної рани, аби вилікувати її.

 Милосердя, породжене в материнському лоні

Ось де нечувана річ: Милосердя, використавши всі засоби, щоб зійти в глибину нашої злиденности, прийняло мої руки, ноги, мої уста, мої вуха, моє обличчя. Для того, щоб я міг бачити його на власні очі, чути власними вухами, торкнутися до нього власними руками. Ні і ще раз ні, Милосердя – це не ідея, не абстракція, це не схема, не віртуальне зображення. Це – Хтось. Воно з плоті й крові. Воно стало тілесним. Милосердя має точну фізіологію, унікальну психологію, характерну морфологію. Й іншого такого немає. Воно є людиною.

Так, Милосердя стає зиготою, плодом, ембріоном, немовлям, дитиною, підлітком, юнаком. Милосердя проходить крізь мої дні, мої тижні, мої місяці, мої роки. Щоб їх омити, зцілити, освятити зсередини.

Але для цього Милосердю була потрібна матір, тобто молода дівчина. Милосердя просить у неї її тіло. І жінка творить день за днем його очі, руки, щоки, його чоло, його плечі, його легені, його уста…

І ось Милосердя, зачате в лоні Отця, зачинається в лоні жінки. Фізично[8].

З лона Отця воно імплантується в лоно матері, в якому сформуються очі й уста, які возвеличать Любов, руки, які виконають місію Милосердя.

 Миттєвий діаліз

Але для того, щоб здійснити це перенесення з Серця Божого до лона жінки, виникає проблема. Як вчинити, щоб ця мати не передала Йому найнебезпечніший вірус, який до того часу нікого не пощадив? Як уберегти її від смертельного зараження?

Бо якщо Його буде інфіковано, як же Він сам зможе зціляти?

Тоді геній Духа зробив чудесний винахід: діаліз! За долю секунди здійснити очищення цієї зараженої крови, що як водоспад, який неможливо спинити, перетікає з покоління в покоління. І провести радикальну дезинтоксикацію майбутньої матері від самого її зачаття.

Крім того, ця хірургічна операція, що потребує Божественного втручання, має зворотну дію. Бо ця кров, яку Бог отримуватиме від неї, буде єдиною Кров’ю, здатною оздоровити все людство. І задовго до того, сама мати буде очищена Кров’ю ненародженої ще Дитини. Для Бога немає нічого легшого, бо Він – вічний.

Ця Божественна хірургія мовою технічної католицької термінології називається Непорочним Зачаттям. В Лурді, Марія називає себе дивно: “Я є – Непорочне Зачаття, а не “я була зачата непорочно”. Це несподіване формулювання має переворотний смисл: Марія ототожнює себе з зачаттям, тобто з Божим материнством (бо зачаття її відбулося з єдиною метою – щоб вона стала Матір’ю Божою). Будь-яке зачаття відбувається в результаті зустрічі двох людей, які злучаються. Тут, Отець і Син з’єднуються в Подиху Святого Духа, щоб зачати, в Їхній власній абсолютній чистоті цю маленьку дівчинку. І це не відбувається раз і назавжди, в лоні Святої Анни, Милосердя твориться постійно й безперервно[9]. І ось це дитя, таке тендітне, прекрасніше, ніж Єва, що вийшла з рук Отця на першому світанку існування світу. Вона осяйніша, славніша, променистіша від Єви. Отець охоплений зачудуванням, Ангели – благоговінням, Син – гордістю, а Дух – радістю. Ось він – найдосконаліший з усіх витворів Бога. Вершина, вінець всього творіння.

Найбільшим творінням є Вона. Хіба Її не торкнулося Милосердя, ще до того, як Вона породила Милосердя? Вона – донька Милосердя, щоб пізніше стати Матір’ю Милосердною (і це вимовляють як власне ім’я), а відповідно й матір’ю будь-якого милосердя.

Отже, Мати Милосердна сама спочатку була породжена Милосердям! У цьому немає жодної заслуги, жодного зусилля, жодної праці, жодної дії з її боку[10].

Вона не впала в тенета гріха, оскільки Господь попросту забрав з її шляху пастку. Вона не покалічилась, навіть не подряпалась, бо Господь прибрав з дороги камінь, об який ми всі спотикаємося.

Отже, від самого зачаття цієї маленької дівчинки до нас приходить новий світ, всесвіт майбуття. Уже теперішнє людство є відкупленим, таким, яким воно буде у вічності. Серед океану болота сяє діамант, в якому заломлюється чисте Боже світло. Це єдине місце у світі мороку, осяяне повнотою світла.

Ось, серед нашого занечищеного світу ясний відблиск Божественного сяйва. Це – не як одномоментна і відразу ж застаріла фотографія, а дзеркало, яке постійно віддзеркалює дійсність.

 Милосердя, народжене в дорозі, проходить моїми дорогами

І ось Милосердя, народжене на смерканні в саду, що зачиняє свої ворота, народжується тепер серед ночі у яскині, з якої нарешті відкривається втрачений рай: у Вифлеємі!

Народжене одного трагічного вечора із Серця Отця, однієї прекрасної ночі воно опиниться на руках матері.

Воно народилось серед глибокої ночі, щоб всі наші ночі були осяяні ним. Край дороги, щоб розділити з нами всі наші шляхи. В самотині, для того, щоб замешкати кожну нашу самотність.

В глибині цієї печери, серед ночі, Милосердя отримує інше ім’я, синонімічне: Єшуа, Ісус. Що означає “Любов спасає”. А спасати хіба це не означає також і освячувати і навіть прославляти? І ось слава, утворена з проміння Милосердя, яке виходить від Дитятка, серед глухої ночі осяє пастирів, вже преображених цим світлом.

Тому, не стерпівши більше усього цього, Отець послав Сина, яким він дорожив більш за все, а для чого? “щоб смертю знищити того, хто має владу смерти, цебто диявола, та визволити тих усіх, хто все життя страхом смерти тримався в неволі” (Євр. 2, 14).

Дивися, як Він іде нашими дорогами, “усіх уздоровлюючи, кого поневолив диявол.” (Дії 10, 38). Він не вириває полову, але стає пшеничним зерном у серці тих, у кого лукавий вкрав посіяне (Мт 13, 19). Він зустрічає лукавого лицем в лице. Переслідує в пустелі. Щоб ослабити його владу, знищити його твори, вразити й засудити.

Йому закидають тим, що Він визволив від пут “дочку Авраамову, яку сатана був зв’язав вісімнадцять ось років”, гнів Його кипить (Лк. 13, 16). Він гнівається на зло (Мр. 1, 40). Він батогами перекидає столи мінял. Він, лагідне, смиренне Милосердя!

 Милосердя – солодкаве?

Співчуття – безсиле?

Він щедрою рукою сіє прощення. Всім довкола Себе: повії з Магдали й коханці шістьох чоловіків з Самарії, розслабленому й митнику і навіть одному розбійнику. Хіба кожне прощення не є відблиском діаманту-Милосердя? Променем сонця-Милосердя?

Але й цього Милосердю недостатньо. Воно повинне піти далі, до крайньої межі любови. Воно не прийшло з такої далечіні просто щоб нас зустріти, заради самої лише приємности побути з нами. Хоч вже саме це є фантастичним. Не тільки, щоб розділити наше терпіння. Хоча вже одне це є хвилюючим.

Але воно прийшло, щоб полегшити наші страждання і щоб урешті-решт припинити їх. Щоб визволити нас від полону гріха, вирвати нас з кігтів зла, причини всіх наших страждань. А для цього потрібно боротися проти самого тирана, причини всіх наших зол. Зіткнутися безпосередньо з автором будь-якого зла, всепроклятим. Знайти в ньому панівного диктатора світу. Воно буде боротись голіруч, щоб вирвати людину з кігтів його поневолювача. Воно стане на двобій, на страшний рукопашний поєдинок. І воно боротиметься до переможного кінця[11].

З цієї битви воно вийде зраненим на смерть, або, точніше, на вічне життя, бо воно збереже у своєму прославленому тілі сліди поєдинку. Зранене, але навіки переможне[12]. Воно повинне спасти любов, а отже, життя. За будь-яку ціну. І воно готове заплатити найвищу ціну, яка тільки може бути. Ціну крові. Оскільки через первородний струс пролилося стільки мільйонів літрів крові, воно проллє свою кров, всю свою кров до останньої краплини.

Його найчистіша кров очистить зіпсуту кров людства. І ось Милосердя піддано тортурам, засуджено і насамкінець убито.

Невже ж співчуття є безсилим? Та годі бо! Воно сильніше за будь-яку заздрість, воно піде на муки, щоб визволити одного-єдиного зі своїх братів з кігтів Убивці. Воно – безпощадна боротьба. І неймовірна лагідність.

Щоб вирвати своїх дітей з пащі звіра, Милосердя дозволяє себе вбити. Проливаючи в двобої всю його кров. Не інакше.

Чи ця ціна є недостатньою, щоб нам осягнути весь масштаб цього двобою? Чи ви б хотіли змусити Його заплатити ще дорожче? Катувати ще декілька годин це вже понівечене тіло?

Милосердя опускається ще нижче. Його не зупиняє жоден колючий дріт. Воно проходить через кордони смерті з тіло, вкритим стрілами, які перетворили ягня на лева: нема більше звіра, якого можна було б боятися.

Поглянь на образ Воскресіння, образ визволення. Подивися на порив, який пронизує Його тіло: “Бо Він поламав мідяні двері, і засуви залізні зрубав! В’язнів біди та заліза Він витягнув із темряви та смертної тіні, їхні ж кайдани строщив, і їх урятував від їхньої хвороби. І з могили Він вирвав їх життя.” (Пс. 106, 10).

Він хапає їх одного за одним за руку: “Вийди звідти! Встань із мертвих! Я буду твоїм світлом! Рана в Моєму боці зцілина рану твого серця”.

І кожен встав, віддавши дяку за це диво. “Ти дослухаєшся до стогону полоненого, Ти звільняєш від пут, котрі ми самі на себе одягли!” “Перед голосом Спасителя немає жодних кайданів, які б не розпалися. Тремтять пекельні сили.” “Сьогодні кров, що стікає з хреста, просочується до могил і пробуджує життя” (Святий Єфрем).

Він спускається в “нижні пласти землі”: “Піднявшися на висоту, Ти полонених набрав і людям дав дари!” (Еф 4, 8). Він сходить в ад, в якому борсається стільки духовно полишених. Розірвано будь-яку фатальність, зламано будь-який детермінізм!

Дозволити Ісусовому прощенню зійти в глиб провалля в нашому серці – означає розчинити перед Ним двері, від яких ми загубили ключі. Він зламає їх. Це означає дозволити підхопити себе цій могутній руці, здатній вирвати нас з найгіршого пекла, пекла, яке ми носимо в самих собі.

 Любов, яка йде до кінця

Милосердя не є ні якістю ані виміром Любови, воно не є одним із атрибутів Бога. Це Його Ім’я, з часу гріхопадіння Його дітей. Це Його власне Ім’я. Бог є Милосердя. Бо Він ним став. Сама Його природа означає прощати. На всі часи історії[13] милосердя буде Його способом любити людей. Він не може чинити інакше. Це Його сутність, Його щастя.

Саме Любов розділяє гріх і грішника: Вона вириває грішника з рабства гріха. Це Вона пригортає грішника, знищуючи його гріх. Це Вона обіймає в’язня, розбиваючи його кайдани. Це Вона спускається в підземелля смерті, несучи останній присуд: помилуваний, вільний!

У цей вечір Любов стала милосердям: серце, яке приймає на себе злигодні для того, щоб їх знищити! Тепер будь-яка людина зможе любити. Бог єдиний прийме на Себе всі страждання “яких Він став прагнути, як тільки вони почали розчавлювати людину. Це лагідність, що огортає людство в момент найглибшої скорботи”. (Кардинал Журне).

Любов зійшла до такої великої глибини – на дно агонії – що ніхто не забажає зайняти Її місце.

Милосердя – це Любов, яка невідступно йде за тобою. До кінця. Любов любить тебе відповідно до твої волі і всупереч їй. Любов, яка ніколи, ніколи не перестає любити того, хто відмовляється приймати Любов. Скажи мені, чи Любов уміє робити щось інше, крім того, як любити, чи Милосердя може щось інше, як бути милосердним?

Милосердя! Це слово зродилося не стільки зі звалища твоєї убогости, скільки з соломи й дерева Його бідности, соломи ясел і дерева хреста. Несучи Любов, Він прийшов спасти нас. Він не міг вчинити інакше (Тит. 3, 5).

Саме так Він нас любить. Так ми приймаємо Його любов: офіруючи Йому те, для чого Він був прийшов.

“Милосердя – це сама тайна Бога, сама сутність Його Серця, в якій весь Його вияв![14]”

Одним словом, милосердя – це Любов, яка доходить до крайньої межі любови, щоб спасти любов.

 Друга рана, болючіша від першої

І ось Милосердя виконало своє призначення, дарувало своє серце, пролило всю свою кров, віддало всю свою душу. Воно готове віддавати й віддавати знову і навіть ще сьогодні. Тільки от: нікому це не потрібно! Нікому! Джерело доступне всім, а ніхто його не прагне! Люди вмирають від спраги у двох кроках від Джерела. А як Джерело висохне, бо немає спраглих? Це найгірша рана, завдана Божому Серцю: бачити, що діти спустошені ворогом і не бажають визволитися від нього! Тріпаються в агонії на бруківці, але відмовляються від джгута, який може спинити кровотечу. Вмирають від найсмертельнішого раку, але відмовляються від лікування, від госпіталізації. Більше того, гримають дверима перед носом у лікаря.

Все дуже просто – вони вважають: нам не потрібен Лікар, ми не хворі. Ми не потребуємо Милосердя, бо ми не злиденні! Для чого воно нам здалося, Прощення, якщо ніякого гріха, звичайно, не існує! І навіщо нам Бог? Ми й самі даємо собі раду.

Ми вийшли зі століття заліза й крови, безперервної столітньої війни людства проти людства. Ідеології вбивали мільйони невинних. Геноциди винищували цілі народи. Багаті держави висмоктують кров бідних. Заможні залишають злиденних вмирати під своїми дверима. Прірва між неймовірно багатими і жахливо бідними з року в рік перетворюється на розчахнуту безодню, розділяючи людство на дві половини. Дітей і молодь продають сотнями тисяч, бо їх купують за молоду плоть, і насамкінець їх убивають, прививаючи їм СНІД. Дівчат заманюють за жалюгідну ціну, викрадають паспорти, і вони приречені до найжахливішого з рабств (прикладами можна списати багато сторінок).

Але ж ви бачите зло всюди! Ми ж бо живемо в найкращому з світів… Люди крадуть, ґвалтують, обманюють, експлуатують, знущаються, заздрять, проклинають, мстяться, вбивають… Але, це ж очевидно, що гріх не існує! Гріх? Це проекція колективної садо-мазохістської підсвідомости, яка породжує почуття вини. Вигадка священників, які заробляють на цьому гроші. Безглуздя, яке псує нам життя. Ісус ніколи не говорив про первородний гріх! (це правда, але Він прокричав про це Cвоєю пролитою кров’ю).

 О ти, що проходиш повз Бога

Гріх? Що ж це я сказав? Таке двозначне, неприємне слово, треба його позбутися! Бо з двох одне: або ця хвороба існує насправді, але тоді “вона не милує”, або ж слід вигадати що завгодно, аби її приховати. Зробити хворому анестезію, щоб він нічого не відчував. Розважити, щоб він нічого не знав! Або ж – і це мені здається останнім науковим винаходом – йдеться про міф, викритий уже давно, бо ж навіщо прищеплювати собі в житті додаткові комплекси?

Якщо ти заперечуєш гріх, якщо ти бачиш в ньому тільки невеликі погрішності, що не ведуть до жодних наслідків, тимчасові труднощі, цікавий досвід, тоді горе тобі: ти вважаєш Отця неправдомовцем, Христа ­– самозванцем, а Святого Духа ­– лжесвідком. Ти бідний, бідний і ще раз бідний: постійно себе звинувачуєш, ніколи не знаходиш миру.

Якщо ти вважаєш себе здатним вийти з цього самостійно, якщо ти постановив собі якийсь ідеал, доступний тобі, вдосконалення у власній владі, тоді горе тобі: тобі ніхто не потрібен. І Бог тебе не потребує. Він прийшов не заради тебе. Ти не живеш для Нього. Ти сам, сам, і знову сам: завжди незалежний, ніколи не довірливий.

Якщо ти думаєш: все можна, все дозволено… А гріх?… це лише проекція винуватого над-Я, звичайна психологічна вада! Горе тобі! Ти ніколи не пізнаєш блаженного відчуття, що в тебе є Хтось, до Кого можна взивати, ані смиренної певности, що Він тебе вислуховує, ані почуття впевнености в тому, що Він тебе приймає, ані умиротворіння від того, що Він тебе прощає, ні шаленої радости він того, що Він тебе любить. Сумний ти, сумний і ще раз сумний: ти завжди агресивний і ніколи не знаєш цілісности. Тобі завжди незатишно в житті.

Немає гіршої бідности, гіршої самотности, гіршого суму, аніж зректися своєї єдиної дороги до щастя. Немає гіршого порушення рівноваги, як не знати, ким ти є.

Коли ти відмовляєшся від свого призначення, навіть Бог не може тобі допомогти. Ти позбавляєш Його можливости дати тобі щастя. Ти обділюєш своє серце, не даючи йому те, заради чого воно б’ється. А Бог у твоєму розумінні – менший за твій мозок. Горе тобі!

Ти все ще називаєш Його Христом, але не наважуєшся більше назвати Його по-імені: Єшуа!

Ти визнаєш Його знавцем людства, ти відкидаєш, що Він – єдиний, Хто спроможний його викупити.

Ти приймаєш Його як людину, яка жила для інших, але не як Того-Хто-жив-для-людини.

Ти ще терпиш Його як Господа, ти відкидаєш Його як Бога-посеред-нас.

Ти хочеш мати високого Вчителя, а от смиренного слугу – ні за що!

У твоєму житті Бог пройшов непоміченим. Горе тобі!

 Якщо ти відмовляєшся визнати себе грішним, ти зрікаєшся Спасителя

Хіба не досить крови вже було пролито з обох боків: і людської й Божої, щоб я все ще сумнівався у жахливій всесвітній реальности гріха? Безмежного гріха світу? Хіба Страсті Христові, усі ці жахіття не є достатніми, аби мене переконати? Якщо Йому необхідно було зійти в пекло, то яким же має бути це пекло, з якого Бог хоче вирвати мене за будь-яку ціну? Якщо для того, щоб визволити мене від нього, були потрібні такі страждання, то яким же стражданням має бути рабство гріха? Тільки усвідомлюючи сплачену ціну, я можу здогадуватися про мету й цінність викупленої душі. Якщо ти не грішник, то тобі не потрібен Спаситель.

Це було в Руанді. Якийсь семінарист, що, напевне, погано засвоїв урок, сказав: “Тепер ми знаємо, що гріх не існує!” Йому відразу відказав оглашенний, 13-річний Йоганні: “Якщо гріх не існує, то Ісуса також немає!” Слід було б, щоб багато таких Йоганні, що мають простий здоровий глузд, потрапили на деякі факультети богослов’я. Щоб вони з дитячою безпосередністю взяли слово, аби нагадати всім про Слово.

 Істина устами дитини

Один студент медичного факультету, майже гнівно каже: “У нас крадуть правду! Нам ніколи не розповідають про гріх. Не визнавати людину грішною означає не визнавати Бога Спасителем. Відкидати Спасителя – це калічити людину.[15]”

Наш закостенілий світ зі склеротичним серцем вмирає, бо не знає більше, що йому прощати, на кого дивитися. Люди відвертаються від Лиця Його, а зло зводиться до ілюзії. Що ж тоді Прощення? Обман?

Ніщо не є таким нищівним, як гріх. Незчисленні його руйнування. Страшний його відголос. Він розкладає людину і людськість: він є відмовою від любови. Бог так же сильно ненавидить гріх, як сильно Він любить грішника, і саме тому, що Він його любить, бо це одне й те ж почуття. Як викривати гріх, не проголошуючи прощення? Як можна діагностувати недугу і не пропонувати лікування? Це було б злочинно. Бо якщо відступ від любови – це смерть, тоді життя – це прощення Любови[16].

Цей глибокий смисл гріха, це палке заступництво за грішників, це розуміння краси прощення – все це дивовижним чином можуть відчувати діти. Маленька Клер де Кастельбажак, яка так любила ходити до сповіді з віку 9 років, щоразу, коли вона виходила зі сповідальниці, молилась:

“Господи! Прости нам наші гріхи! Зроби так, що їх більше не було! Це було б так гарно! Для цього я ходитиму слухати меси і приймати Святе Причастя. Пробач, Господи, Ти безконечно милосердний! Прости гріхи світу. Я намагатимусь своїм проповідництвом лікувати їх в міру своїх сил, проголошуючи Твою славу!”

 Як гріх може образити Бога?

 “Через людей, ніби рикошетом” (Поль, шість років)

 “Ісус – “пробачатель” всієї землі” (Аньєс, шість років)

 “Милосердя – це рятівна мотузка, спущена з неба до нашої немічности” (Бернар, дванадцять років)

 “Дені (дитина з синдромом Дауна, чотирнадцять років) своїй вчительці катехизму: “Ну ж бо, так треба. Отець Клод тобі скаже: Бог тебе любить, і я тобі прощаю… І ти страшенно радий як Закхей!”

 “Я розповів про свій гріх Ісусу, і тепер начебто зовсім не вчинив його” (Седрік, дев’ять років)

У сім’ї, котра живе у вірі, дитина вже від чотирьох років здатна відрізнити помилку від гріха. Брехню від ненароком випущеної і розбитої склянки.

Тому життєво необхідно, щоб дитина відкрилась перед тайною прощення[17]. Найбільшим моїм щастям як священника є дитячі сповіді! Інколи вони бувають такої глибини, такі точні й часом потішні[18]! Мене до глибини душі зворушують їх свіжість, чистота, прямота. Мені слід би самому сповідатися так, як вони. Дитина має право на це просте щастя спілкування зі своїм Господом, віч-на-віч, серце з серцем, а Він має право на таку радість. То чому ж ми позбавляємо їх цього спілкування, і Бога й цих дітей? Не відмовляймо ж ні нашим дітям у цьому щасті, ні священникам у цій розраді[19].

 Коли Милосердя веде мене за руку

То який же зв’язок між таїнством примирення і цим маленьким дитям, що зветься Милосердя, яке ми тут оспівуємо?

Це саме ця точка, в котрій Милосердя, що вириває з пут гріха, визволяє, зцілює, прославляє, може доторкнутися до мене особисто, саме в цьому місці, саме в цей момент мого життя.

Це величезне Милосердя, яке обіймає світ, що переста би існувати без нього, може діткнути мене особисто лише через отримане Прощення, а отже через Прощення спочатку випрохане.

А прощення, дароване мною, – це ті канали, якими, отримавши Милосердя, я можу сам його дарувати. Так мільярди прощень, отриманих і дарованих, мало-помалу, як капіляри пронижуть все тіло цього бідного й зраненого світу, щоб врешті-врешт оздоровити його.

І чи не межує з духовною злочинністю відмова від того, щоб давати людям прощення, яке покликав давати сам Бог? Чи не матимуть такі священники кров на руках, коли постануть на суд?

Це таїнство справедливо називається “сповіддю”. Ми сповідаємося перш за все не в наших гріхах, але насамперед в нашому милосерді. А сповідатися – значить свідчити. Підтверджувати. Проголошувати. Ми голосимо й проголошуємо нескінченну доброту Божого Серця. Прибігати до Нього – це віддавати себе в руки Любови. Вже єдиний цей вчинок є дивовижним свідченням того, що Господь – це сама ласка, в яку я вірю від усього серця. В якій я переконаний. І я готовий віддати своє життя, щоб прокричати це своєю кров’ю, як Він Своєю Кров’ю довів, наскільки Він – Любов.

Що робить Мойсей, коли чує Ім’я, що над усяке Ім’я? Він падає на землю. Він простирається долілиць. Він кричить: “Прости!” (Вихід 34). Нічого іншого він сказати не міг. Це був крик серця в момент зустрічі з Божим Серцем. Крик любови. Любови, яка відповідає на Любов. Зрештою, сповідь, хіба це не що інше, як зустріч любови з Любов’ю?

 Протиотрута стражданню, антитіло проти зла

Сто відсотків зла, а отже й страждань, походить від … первородного гріха і від нічого іншого.

Двадцять відсотків (більш-менш) наче нав’язуються ззовні. Причиною цьому є цей великий первородний злам, що розколов світ на дві частини. Щодо природних катаклізмів і особливо смерті, я не можу нічого в них змінити (хіба що те, як я їх переношу). Але вісімдесять відсотків зла походять від теперішніх гріхів людини. А їх можна уникнути, більше того, викорінити. Як ті згубні мікроби, які медицина врешті-решт поборює, якими б заразними вони не були.

Ти у цьому сумніваєшся? Доказ: війни і геноциди, міжнародна несправедливість, або ж соціальна, корупція, розлучення, покинуті діти, згвалтування, вбивста, венеричні хвороби тощо: все це прямим чином походить від гордині, заздрости, егоїзму, ненависти, помсти, нечистоти, жаги влади, гонитви за збагаченням і за всезнайством, духу поневолення. Ці особисті й колективні гріхи призводять до безкінечних і незліченних страждань. Так, величезна більшість страждань походять від цих смертельних вірусів.

Милосердя, що отримується й дарується, є протиотрутою й антитілом проти цього всеохоплюючого зараження вірусом-штаммом.

Тому слід це визнати, зізнатися в цьому і смиренно повернутися до джерела[20].

Утопічно мріяти про мирний, справедливий, добрий світ, світ братерської дружби, поки ці мікроби нас роз’їдають зсередини. Однак, якраз прощення є шляхом знищення всіх цих бактеріологічних ракет, які загрожують людству масовим винищенням.

 Метеор, що впав на нашу землю

Прощення! Всі народи чекають його, навіть не здогадуючись про це. Хіба ж бо не до всіх народів відправлено апостолів? Але що саме вони повинні були проповідувати? “Прощення гріхів” (Лк. 24, 7). Вже Іван Предтеча мав приготувати до цього народ (Лк. 1, 77).

Під милосердям розуміється також прощення ворогів. Радикальне необмежене нововведення в історії людства[21]. Лише Бог може просити виконання такого “нелюдського” для грішного людства вчинку, але цілком гуманного для людства, що перебуває в Світлі Божім.

Прощення впало метеором на землю людей, як чужорідний елемент для постарілого людства, що зносилося від невміння любити. Воно прилетіло з іншого світу, в якому все – любов.

Ті, котрі виросли в світі, що не відає прощення, знають його абсолютну благодать. Вони відкривають його як несподіване вранішнє сяйво, наче скарб, якого вони таємно бажали.

Блискучий молодий гуру стоїчно заперечував християнам:

“Я вірю в карму. Людина збирає все, що посіяла, і ніхто тут нічим не зарадить. Я зовсім не вірю в прощення. Це неможливо”.

Через декілька місяців він навернувся до Христа, приваблений власне прощенням, яке стало для нього новим одкровенням.

“Ми, індуси, не мали найменшого поняття про прощення. У Кармі немає прощення, а отже, ми не могли пробачати одне одному.[22]”

В свою чергу, Татьяна Горічева, дивовижна жінка, засновниця російського жіночого руху “Марія”, заявляє:

“Ми вже пережили пекло… І ось настало наше визволення, прийшло християнство з засадами Божественного прощення. Християнство звільнило нас від тягару минулого. Каяття і сповідь робить можливим те, що колись було неможливим: минуле зникло начебто воно не існувало. Церква визволила нас від того, що раніше здавалося нездоланним. Від загрози повернення до минулого спасло нас Воскресіння. З Церквою, все оновилося… Вічність, яка відкрилась перед нами, так заворожувала, що перехоплювало подих.[23]”

У стількох країнах наші браття роблять що завгодно, долають стільки перешкод, неймовірно ризикують, щоб впасти на коліна перед священником. Для них прощення варте всього цього. Вони знають його чудотворну силу. А ми, як ми його цінуємо?

Це – найгуманніше із таїнств, не ображаймо ж віруючих зневагою до нього. Зневагою до них самих.

Хіба Його Милосердя не переходить з віку у вік і від народу до народу?

 SOS! Наш світ гине через брак милосердя

Для всього людства це питання життя чи смерті. Останній вибір: самогубство чи милосердя. Інакше кажучи: відчай чи поклоніння.

Сьогодні зло набуло таких масштабів, злочини настільки розрослися по світу, жах дійшов до такого пароксизму, що у нас залишається єдиний вихід: благати про Милосердя, відкритися йому і дозволити себе вилікувати.

Милосердя дарується повсюдно і повсякчасно, але майже повсюдно і повсякчасно від нього відмовляються, його зневажають, відштовхують.

Іван Павло ІІ, відразу ж після Всесвітніх Днів Молоді в Торонто та Мехіко, у серпні 2003 року, посвятив Базиліку Божого Милосердя в Кракові, в місці, де Христос явив проміння Свого Відкритого Серця святій Фаустіні Ковальській. Дивовижною є його проповідь[24].

Вона починається окликом:

“Допомагайте сучасній людині відчувати на собі милосердну любов Господа! Нехай ця любов, у всій своїй величі й чоловіколюбстві спасе людство!

Як сучасному світові необхідне Боже милосердя! Зі всіх континентів, з найбільшої прірви людських страждань здіймається заклик до милосердя. Там, де панують ненависть і жага помсти, там, де війна сіє біль і смерть невинних, благодать милосердя необхідна для того, щоб заспокоїти уми й серця і пробудити Мир. Там, де бракує поваги до життя й гідности людини, необхідна милосердна Божа любов, бо в її світлі виявляється неоціненна вартість кожної людської істоти. Милосердя необхідне для того, щоб кожна несправедливість світу згасла в сяйві Істини.

Ось чому сьогодні в цьому святому місці я хочу урочисто довірити світ Божому Милосердю. Я роблю це з прагненням, щоб послання милосердної Божої любови доторкнулося до всіх жителів землі і наповнило їх серця сподіванням. Нехай це послання рознесеться звідси по всьому світу. Нехай збудеться тверда обіцянка Господа нашого Ісуса Христа: тут повинна спалахнути “іскорка, яка приготує світ до Його Останнього Приходу”. Треба запалити цю іскру Божої ласки. Треба передати світу цей вогонь милосердя.

У милосерді Божому світ знайде мир, а людина знайде щастя[25]!”

А потім була молитва:

“Господи, Отче милосердний, який явив нам Свою любов через Свого Сина Ісуса Христа, і вилив її на нас через Святого Духа Утішителя, довіряємо Тобі кожну людину. Схилися над нашими гріхами, сціли наші немочі, здолай будь-яке зло, зроби так, щоб всі жителі землі могли відчути Твоє милосердя, щоб в Тобі, Триєдиному й Нероздільному Бозі, вони завжди знаходили джерело надії. Вічний Отче наш, через Страсті й Воскресіння Твого Сина зішли на нас Своє милосердя, а також на цілий світ[26].” Амінь.

ІІ

Вертикальний вимір:

отримане прощення – джерело зцілення

Дата добавления: 2015-10-31